Організація складського господарства

Складське господарство є важливою ланкою системи матеріально-технічного забезпечення виробництва. Основна мета складського господарства полягає у забезпеченні збереження сировинних та матеріальних ресурсів і готової продукції.

Складське господарство складається з мережі складів зі спеціальними пристроями й устаткуванням для переміщення, штабелювання та збереження матеріальних цінностей, а також із ваговим і вимірювальним устаткуванням, обчислювальною технікою, протипожежними засобами.

Загалом складське господарство підприємства виконує ряд важливих функцій:

- приймання матеріальних цінностей за певними параметрами, облік і оформлення документів;

- створення необхідних умов для збереження матеріальних цінностей, їх перетарювання, переміщення й розміщення на складах;

- підготовка та відпуск матеріальних засобів у виробництво й на сторону;

- підготовка складських приміщень і площ;

- переміщення вантажів усередині складів з метою більш раціонального використання площі складів, забезпечення оперативності постачання матеріально-технічних ресурсів до місць їх споживання чи з інших причин;

- приймання від виробничих підрозділів готової продукції з оформленням документів, розміщення її на складах і забезпечення охороною;

- підготовка партій готової продукції до відвантаження споживачам (затарювання, етикетування, сортування, розфасування, комплектування, пакування тощо);

- відпускання готової продукції споживачам з оформленням відповідної документації;

- розроблення й реалізація заходів щодо вдосконалення тарно-складського господарства, вантажно-розвантажуваль-них робіт, механізації та автоматизації складів;

- управління рівнем запасів матеріально-технічних ресурсів.

Правильна організація складського господарства сприяє прискоренню обертання оборотних засобів, скороченню тривалості виробничого циклу, організації ритмічної роботи всіх ланок виробництва. До основних завдань, які вирішуються в процесі організації складського господарства, відносяться:

· вибір типу складів;

· визначення потреб у складських приміщеннях;

· розміщення складів та їх обладнання;

· визначення системи складського обслуговування.

Зрозуміло, що вирішення означених завдань буде залежати від галузевої специфіки підприємства, номенклатури і обсягів матеріальних цінностей, багатьох інших факторів.

Залежно від ролі у виробничо-господарській діяльності розрізняють такі види складів як постачальницькі, виробничі та збутові.

Постачальницькі (матеріальні) склади призначені для зберігання матеріальних цінностей, що поступають ззовні від постачальницьких підприємств та організацій. Такими цінностями можуть бути сировина, матеріали, паливо, напівфабрикати тощо.

Виробничі склади створюють для зберігання напів-фабрикатів власного виробництва, інструментів, запасних частин для обладнання, різної технологічної оснастки.

Збутові склади призначені для зберігання готової продукції та відходів виробництва.

За рівнем спеціалізації розрізняють універсальні та спеціалізовані склади.

Універсальні склади призначені для зберігання широкої номенклатури матеріальних ресурсів, що мають різне призначення. Найчастіше універсальними є центральні матеріальні склади з номенклатурою матеріальних цінностей, що перевищує тисячу найменувань.

Спеціалізовані склади створюються для зберігання однорідних груп матеріалів. До них відносяться склади твердого та рідкого палива, паливно-мастильних матеріалів, будівельних матеріалів тощо.

За характером технічного облаштування розрізняють відкриті, напівзакриті, закриті та спеціальні склади.

До відкритих складів відносять споруди у вигляді різних естакад, відкритих бункерів, траншей, майданчиків, які відповідним чином підготовлені для проведення складських робіт та зберігання матеріальних ресурсів. Відкриті склади використовують переважно для зберігання великогабаритної продукції: лісоматеріалів, твердого палива, залізобетонних виробів та конструкцій, матеріалів у контейнерах, прокату чорних металів (балок, швелерів, рейок, труб, сортового прокату, груболистової сталі тощо).

Напівзакриті склади – це споруди, що мають навіс та одну, дві або три стіни чи огорожу. Напівзакриті склади призначені переважно для зберігання різних будівельних матеріалів, пиломатеріалів, дрібно сортного прокату чорних металів, вогнетривкої цегли і т.п.

Закриті склади – це будівлі та споруди, що мають покрівлю та огорожу з усіх сторін. Вони призначені для зберігання матеріальних цінностей, що потребують захисту від атмосферних впливів. На закритих складах найчастіше зберігаються: тонколистова сталь, металева та транспортна стрічка, дріт у мотках, кабельна продукція, гумотехнічні вироби, пластмасові вироби, хімічна продукція, дрібні металеві вироби, вимірювальні прилади, інструмент, технологічна оснастка, різноманітне обладнання.

Спеціальні склади – це склади переважно закритого типу (наземного або підземного облаштування), призначені для зберігання специфічних видів матеріальних ресурсів: рідкого палива, мастильних матеріалів, вибухових речовин, інших видів матеріальних ресурсів, які потребують особливих умов зберігання.

Незалежно від типу складу всі роботи, які здійснюються на складах можна звести до таких основних операцій: приймання матеріальних ресурсів, їх розміщення, зберігання, підготовка до виробничого використання, відпускання виробничим та іншим підрозділам підприємства, облік матеріальних цінностей.

Усі матеріали, які надходять на склад, мають пройти кількісний та якісний вхідний контроль. Кількісний контроль полягає у перевірці відповідності кількості маси, об’єму або ж обсягу вантажів, які надійшли на склад, даним, що вказуються в рахунках-фактурах та інших супроводжуючих документах. Якісний контроль має на меті встановити відповідність якості матеріалів стандартам, технічним умовам, зразкам та іншим вимогам, які відображені в договорах поставки. Результати приймання матеріальних цінностей на склад мають бути оформлені відповідними приймальними актами, а у випадку незадовільних результатів – рекламаційними актами для виставлення претензій постачальникам або транспортним організаціям. Матеріали, які пройшли контроль, необхідно підготувати до зберігання шляхом їх маркування або консервації.

При розміщенні і зберіганні матеріалів на складах слід дотримуватися таких правил:

- у процесі зберігання має забезпечуватися якісне і кількісне заощадження матеріальних цінностей. З цією метою на складах підтримується відповідна температура, вологість, дотримуються вимоги протипожежної безпеки тощо;

- при розміщенні матеріальних цінностей потрібно враховувати зручність виконання приймально-відпускних операцій;

- розміщення матеріальних ресурсів повинно забезпечувати легкість та зручність доступу для перевірки їх наявності та стану збереження;

- розміщення матеріальних ресурсів слід здійснювати виходячи з вимоги найраціональнішого використання площі та кубатури складських приміщень, а також діючого підйомно-транспортного устаткування.

Складський облік матеріалів ведуть у спеціальних картотеках. В облікових картах зазначають страховий і максимальний запаси матеріальних цінностей, а також їх наявність з урахуванням всіх надходжень і видач. На основі даних обліку працівники складів зобов’язані своєчасно подавати інформацію відділу матеріально-технічного забезпечення стосовно відхилень від норм запасів. У тих випадках, коли залишок зменшується до величини страхового запасу або ж перевищує максимальний запас, складські працівники повинні терміново інформувати керівництво відділу матеріально-технічного забезпечення. У першому випадку відділом МТЗ вживаються термінові заходи щодо прискорення чергової поставки, а у другому – до її уповільнення або до заміни поставки надлишкового матеріалу іншим, більш необхідним.

Для запобігання фактам псування, крадіжок, втрати матеріальних цінностей з різних причин, на складах слід регулярно проводити інвентаризацію. Інвентаризація полягає у підрахунку, обмірі, зважуванні усіх наявних матеріальних цінностей з метою встановлення відповідності між фактичною їх наявністю та обліковими даними. Виявлені в процесі інвентаризації недоліки фіксуються у спеціальних актах, у яких вказуються причини та винуватці допущених порушень.

Окремі види матеріальних ресурсів потребують попередньої підготовки до споживання їх у виробництві. Наприклад, металевий прокат слід попередньо розкроїти або розрізати, сипучі матеріали – висушити та розфасувати, готові вироби – укомплектувати і т.п. З цією метою на складах створюють відповідні заготівельно-підготовчі дільниці, які комплектують відповідним устаткуванням (гільйотинними ножицями, циркулярними пилами, фасувальними пристроями та ін.).

Основою для відпуску товарно-матеріальних цінностей зі складу є ліміти, які встановлюються для окремих цехів з урахуванням їх виробничої програми і норм витрат, а також ліміти, встановлені для окремих дільниць, служб, бригад. Залежно від типу виробництва застосовуються різні системи лімітування і забезпечення виробничих підрозділів матеріальними ресурсами: пасивна система – для підприємств одиничного і дрібносерійного виробництва з нестабільною номенклатурою матеріалів; активна система – для підприємств великосерійного і масового виробництва з відносно стабільною номенклатурою і ритмічним споживанням у виробництві матеріальних ресурсів.

За пасивної системи склад забезпечує виробництво матеріалами на основі лімітних відомостей і разових вимог. Цехи отримують матеріали зі складу і доставляють їх у цехові комори, зазвичай, власними засобами. За активної системи склад забезпечує цехи матеріалами на основі спеціальних планів – карт або ж графіків, які визначають кількість (у межах встановлених лімітів) і дату відпускання матеріалів.

Облаштування і оснащення складів залежить від багатьох факторів. Найважливіші з них – це габарити, кількість вантажів, умови зберігання, характер споживання у виробництві, а також режим їх отримання і відвантаження.

Устаткування для збереження вантажів можна поділити за родом матеріалів, що зберігаються: для збереження штучних великогабаритних, тарно-штучних, сипучих, рідких і газоподібних вантажів відповідно до фізичного стану й характеристик вантажів.

Штучні вантажі можуть зберігатися на складах у штабелях (плоских, стоячих або ящикових піддонах) або на стелажах, типи та параметри яких залежать від вантажів, що зберігаються, а також призначення складу, технології перероблення вантажів, терміну їх зберігання та інших чинників.

Сипучі вантажі зберігаються на відкритих складських майданчиках у штабелях і траншеях різноманітної форми та закритих складах, а у разі невеликих запасів — у бункерах різноманітної форми.

Рідкі вантажі можуть зберігатися на складах у відповідній тарі (бочках, різноманітних резервуарах). 

Для механізації вантажно-розвантажувальних робіт і виконання робіт з переміщення вантажів всередині складських приміщень застосовують різноманітні пристрої та машини: крани-штабелери, електронавантажувачі, крани-балки та мостові крани, електрокари й різноманітні засоби безперервного транспорту.

Для кількісної характеристики обсягів складської діяльності, оцінки рівня організації та ефективності складського господарства можна використати таку систему показників [17, с.403-409].

1. С кладський оборот – обсяг матеріальних ресурсів, що відправляються зі складу у виробничі підрозділи підприємства за рік

                    ,                       (6.16)

 

де  - обсяг складського обороту у натуральних одиницях;

 - обсяг поступлення матеріальних ресурсів за рік;

,  - залишок запасів на складі на початок і кінець року відповідно.

Якщо обсяг складського обороту визначається у грошових одиницях, то його називають складським товарооборотом (складською реалізацією).

Розрізняють також показник внутрішньоскладського обороту, який залежить від коефіцієнтів переробки відповідних ресурсів на складі

 

,                             (6.17)

 

де  - внутрішньоскладський оборот;  - коефіцієнт переробки матеріальних ресурсів (товарів) на складі.

Розрахунок показників складського та внутрішньо-складського обороту слід здійснювати за окремими групами та видами матеріальних ресурсів.

2. Складський запас – це показник, який характеризує обсяг запасу матеріальних ресурсів, що постійно знаходиться на складі і призначений для забезпечення нормальної роботи підприємства. Оскільки обсяги запасів на складах постійно коливаються, то для характеристики складського запасу використовують величину середнього запасу, яку найчастіше визначають за формулою середньої хронологічної

,          (6.18)

де - середній загальний запас у натуральних одиницях;  - обсяг загального запасу на окремі дати звітного періоду; m – кількість дат звітного періоду, станом на які є дані про величину загальних запасів.

3. Коефіцієнт обертання запасів – показник, який характеризує швидкість оновлення матеріальних ресурсів на складах. Чим швидше відбувається таке оновлення, тим більше обертів здійснюють матеріальні ресурси (запаси). Показник обертання складських запасів визначають таким чином:

.                                    (6.19)

4. Тривалість зберігання запасу – показник, який характеризує час пролежування запасів на складах підприємства, тобто непродуктивний час перебування їх на підприємстві

                               (6.20)

або                    ,                                     (6.21)

де - середньодобова витрата матеріального ресурсу (обсяг середньодобової видачі ресурсу зі складу).

Тема 7 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

 

7.1 Зміст і завдання планування на підприємстві

З найдавніших часів людина намагається планувати свою діяльність. Потреба планувати різноманітні види діяльності обумовлена дією об’єктивних економічних законів, оскільки процеси осмисленого встановлення цілей, визначення необхідних для їх досягнення ресурсів та передбачення результатів забезпечують загалом значно вищу ефективність функціонування різноманітних соціально-економічних систем.

Планування як економічну категорію заведено розглядати із загальноекономічної та управлінської позицій. Загальноекономіч­на позиція дає уявлення про планування як один з методів регулювання пропорцій суспільного виробництва. З управлінської позиції планування розглядається як одна з функцій управління, як засіб узгодження цілей учасників діяльності.

Основна сутність планування полягає у встановленні цілей та обґрун­туванні способів їх досягнення. За допомогою планування встановлюються параметри функціонування економічної системи. Це відбувається завдяки дії з боку суб’єкта планування на об’єкт його впливу.

Загальний зміст планування як процесу діяльності людини полягає в проектуванні бажаного майбутнього стану.

Планування – це система дій, необхідних для подолання розбіжності між найбільш ймовірним та бажаним станом об’єкта управління.

Планування притаманне загалом усім сферам життя суспільства. Однак особливо актуальним воно є для складних ієрархічно структурованих систем, що забезпечують різноманітну економічну діяльність. Сучасне підприємство уявля­ється нині як складна відкрита соціально-технічна система, пов’язана специфічними відносинами з навколишнім середовищем. Об’єктом планування є його діяльність, здійснення різновидів якої потребує цільової орієнтації, визначеної в часі та засобах досягнен­ня цілей. Цілі функціонування підприємства — це чітко й однознач­но сформульовані наміри, подані у вигляді переліку основних показ­ників, які підлягають досягненню й зазвичай мають кількісну оцінку. Вони задають напрям розвитку підприємства й відображають бажаний стан, якого необхідно досягти в майбутньому. Цілі можна визначити як кінцеві економічні результати діяльності підприємства, які воно планує отримати в заздалегідь установлені терміни.

Планування як сфера і вид діяльності об’єднує структурні підрозділи підприємства загальною метою, надає всім процесам спільної спрямованості, забезпечує координування зусиль, сприяє найбільш повному та ефективному використанню ресурсів.

Планування діяльності підприємств в умовах централізованої командної економіки та в умовах економіки ринкового типу суттєво відрізняється. Централізована економіка застосовувала ідеологію директивного планування, яка розглядала план як закон, який не можна змінювати і належить виконувати за будь-яких умов. Ринкова система господарювання орієнтує підприємство здійснювати планування у формі неперервного процесу передбачення змін у зовнішньому середовищі та адаптації внутрішніх факторів виробництва для розвитку і подальшого зростання.

В умовах ринкової економіки підприємство самостійно здійснює весь комплекс планової роботи. Це означає, що підприємство має повну самостійність і найширші права у визначенні та реалізації виробничої програми, організації та плануванні матеріально-технічного і кадрового забезпечення, визначенні шляхів свого розвитку, виборі методів мотивації праці тощо. Разом з тим, підприємство несе і всю повноту відповідальності за рівень обґрунтованості та ефективність планових рішень.

Кожне підприємство, незалежно від сфери діяльності, масштабів виробництва, самостійно визначає ринки збуту своєї продукції (послуг), обирає контрагентів, формує внутрішній механізм господарювання. Досвід зарубіжних і вітчизняних підприємств свідчить, що в ринкових умовах господарювання планування виробничо-господарської діяльності виступає важливою умовою ефективного функціонування підприємств, їх економічного росту і розвитку.

В процесі планування вирішуються такі основні завдання:

· виявлення напрямів розвитку споживчого попиту на продукцію (роботи, послуги) підприємства;

· оцінювання соціально-економічного стану підприємства;

· наукове прогнозування майбутнього стану підприємства з урахуванням тенденцій розвитку національної та світової економіки;

·  забезпечення стійкого збалансованого зростання обсягів виробництва;

· збільшення прибутку і рентабельності виробництва та продукції, забезпечення високої фінансової стійкості підприємства;

· зниження витрат за рахунок покращення використання усіх виробничих ресурсів підприємства;

· підвищення конкурентоспроможності продукції (робіт, послуг);

· інтеграція зусиль всіх підрозділів підприємства в напрямку досягнення високих кінцевих результатів.

 

7.2 Цілі підприємства та принципи планування

 

Процес управління підприємством ґрунтується на постановці та досягненні відповідних цілей за рахунок здійснення певних взаємопов’язаних дій, які отримали назву функцій управління. Серед багатьох підходів, що пропонуються різними авторами стосовно класифікації та переліку управлінських функцій, найбільш узагальнюючим є підхід, який виділяє чотири основні функції управління: планування, організовування, мотивування та контроль. Центральною функцією управління є планування, яке полягає в розробленні та практичному здійсненні планів, що визначають майбутній стан економічної системи, шляхи і способи його досягнення.

Планування є основною ланкою та організаційним початком всього процесу формування та реалізації цілей підприємства. При формуванні цілей слід користуватися такими критеріями:

· цілі повинні бути конкретними і вимірюваними;

· цілі повинні бути реалістичними, тобто досяжними;

· цілі повинні передбачати встановлення конкретного часового інтервалу їх досягнення.

При формуванні цілей підприємства необхідно використовувати комплексний підхід, який передбачає встановлення ієрархічної структури цілей, залежно від їх важливості, пріоритетності, загальності тощо. Система цілей охоплює всю сукупність цілей підприємства від найважливіших (стратегічних) до менш значимих, вторинних, другорядних. Метод, за якого генеральна (найважливіша) ціль підприємства деталізується для окремих підрозділів (виконавців) з метою визначення конкретних їх дій для досягнення спільного значимого результату, отримав назву декомпозиції цілей. Генеральна ціль розщеплюється на сукупність цілей другого порядку, які в свою чергу деталізуються, формуючи систему цілей (орієнтирів) третього порядку і так далі. В результаті декомпозиції цілей формується, так зване, “ дерево цілей ”, яке містить змістовні, кількісно вимірювані завдання, що лежать в основі конкретних видів робіт. Така система цілей (“ дерево цілей ”) дозволяє сформувати конкретні завдання для всіх підрозділів підприємства та окремих виконавців, об’єднати та скоординувати їх зусилля в напрямку досягнення загальної цілі.

Зрозуміло, що основні цілі і завдання підприємства будуть змінюватися на різних етапах його життєвого циклу. Очевидно, що на перших стадіях утворення підприємства (його “народження”) одним із найважливіших пріоритетів буде його виживання та вихід на ринок, табл. 7.1. В подальшому пріоритетні цілі підприємства можуть змінюватися, слідуючи стадіям його життєвого циклу, а також відповідаючи змінам ролі і статусу підприємства на конкретному ринку.

У повсякденній (традиційній) діяльності підприємства виокремлюють такі основні цілі:

· господарсько-економічну — зумовлена вимогами забезпечення високої ефективності виробничої системи, випуску суспільно необхідної конкретної продукції;

·   виробничо-технологічну — відображує основне фундаментальне призначення підприємства — випуск певної продукції належної якості;

· науково-технічну — обумовлена науково-технічним прогресом, що матеріалізується в постійному поліпшенні якості продукції та оновленні технічної бази виробництва;

· соціальну — якнайповніше задоволення матеріальних і духовних потреб працівників підприємства;

· екологічну — забезпечення вимоги відтворюваності спожитих ресурсів та виготовлення екологічно безпечної продукції за умови мінімізації негативного впливу на довкілля.

 

Таблиця 7.1 - Класифікація цілей підприємства залежно від стадії життєвого циклу

Стадія життєвого циклу	Головна ціль підприємства	Основне завдання
Народження	Виживання	Вихід на ринок
Дитинство	Короткочасний прибуток	Закріплення позицій на ринку
Юність	Прискорений ріст обсягів продажу та прибутку	Захоплення своєї частини ринку
Рання зрілість	Постійний ріст обсягів діяльності	Диверсифікація діяльності (освоєння додаткових напрямків діяльності)
Зрілість	Формування позитивного іміджу підприємства і збалансований ріст	Закріплення позицій підприємства на освоєному ринку
Старіння	Збереження позицій	Забезпечення стабільної господарської діяльності
Відродження	Оживання (пошук додаткових імпульсів в діяльності)	Омолодження (технічне переозброєння, застосування нових технологій, зміна постачальників і т.п.)

 

Планування має будуватися на визначених принципах, дотримання яких є необхідною умовою забезпечення його якості. Вперше загальні принципи планування були сформульовані Анрі Файолем, який назвав їх загальними характеристиками ефективної програми дій. Це – принципи єдності, безперервності, гнучкості та точності. Згодом Рассел Акофф обґрунтував ще один ключовий принцип планування — принцип участі. У сучасній економічній науці вирізняють ще і такі принципи планування, як оптимальності, збалансованості, пріоритетності, адекватності, цільової спрямованості.

Принцип єдності (системності) передбачає, що планування на підприємстві повинно мати системний характер, тобто охоплювати всі сфери діяльності підприємства, враховувати всі тенденції, зміни та зворотні зв’язки.

Поняття “система” означає існування сукупності елементів, взаємозв’язку між ними, а також наявність єдиного напряму розвитку елементів системи, поведінки з орієнтацією на загальні цілі. Реалізація цього принципу здійснюється на основі:

- координації планової діяльності на горизонтальному рівні, тобто на рівні функціональних підрозділів (виробничий відділ, фінансовий, відділ маркетингу і т. д.). Це означає, що будь-які зміни в планах одного з підрозділів мають бути відображені в планах інших підрозділів. Таким чином, головні риси координації планування на підприємстві - взаємозв’язок і одночасність;

- інтеграції планової діяльності в межах вертикальної єдності підрозділів (підприємство в цілому - цех - бригада). Це передбачає, що на підприємстві є багато досить відокремлених процесів планування і планів окремих підрозділів, але кожна з підсистем діє виходячи із загальної стратегії фірми, а кожен окремий план є частиною плану вищого підрозділу та організації в цілому.

Принцип безперервності полягає у підтриманні безперервної планової перспективи, формуванні та періодичній зміні горизонтів планування, взаємоузгодженні довго-, середньо- та короткотермінових планів, своєчасному коригуванні перспективних і поточних планів у разі зміни зовнішніх та внутрішніх умов господарювання.

Принцип гнучкості пов’язаний з принципом безперервності і полягає в наданні планам і процесові планування здатності змінювати свою спрямованість у зв’язку з виникненням непередбачених обставин. Дотримання принципу гнучкості потребує таким чином розробляти плани, щоб в них можна було вносити за необхідності певні зміни.

Тому при складанні планів слід передбачати відповідні резерви (“надбавки безпеки”,  “фінансові подушки”). Разом з тим існують і певні застереження щодо таких резервів, які закладаються у планові показники. Вони не повинні бути надто великими, оскільки плани будуть недостатньо точними, і не повинні бути надто малими, бо в цьому разі доведеться часто вносити зміни у плани, що приводитиме до дезорієнтації в діяльності підприємства.

Принцип точності передбачає врахування при складанні планів певного доцільного ступеня точності розрахунків, передбачень, прогнозів. Ступінь конкретизації і деталізації при цьому залежить від виду плану та рівня невизначеності зовнішніх умов господарювання. Так, при формуванні стратегічних та довготермінових планів доцільно обмежуватися визначенням загальної мети та найбільш загальних напрямків діяльності і не вдаватися до надмірної конкретики та деталізації, оскільки рівень невизначеності інформації про майбутнє є високим, як і динаміка змін. І навпаки, при формуванні короткострокових планів рівень точності та детальності розрахунків має бути значно вищим.

Принцип участі реалізує одну з головних аксіом планування: “План має складати той, хто його виконуватиме”. Головним недоліком планової системи в СРСР була саме надзвичайна централізація планування, коли всі головні рішення приймались у центрі, а роль підприємств та трудових колективів зводилась лише до їх деталізації і виконання. Принцип участі означає, що кожен член підприємства чи будь-якої іншої організації стає учасником планової діяльності незалежно від посади і виконуваних ним функцій. Реалізація принципу участі забезпечує значний ефект. По-перше, кожен з учасників організації починає глибше розуміти і пізнавати різні сторони її життя. Він одержує ширшу й об’єктивнішу інформацію про організацію, ніж раніше. По-друге, особиста участь членів організації, у тому числі рядових працівників, у процесі планування сприяє тому, що плани організації стають особистими планами працівників, а участь у досягненні цілей організації дає можливість задовольняти їхні власні потреби. У кожного з працівників з’являються нові, більш виразні мотиви до ефективної праці.

Принцип участі тісно пов’язаний з переходом від централізованої до децентралізованої системи управління. Постійні реорганізації, що їх здійснюють японські, американські та західноєвропейські корпорації, завжди мають на меті підвищення самостійності, відповідальності, а отже й ефективності філій, відділків, підприємств, “розвантаження” керівників корпорацій від прийняття рішень, що випливають з поточних, оперативних завдань заради переходу від ієрархічного типу відносин до партнерських.

Принцип оптимальності означає, що при формуванні планових цілей і завдань слід забезпечувати максимально ефективне (оптимальне) використання всіх виробничих ресурсів. При цьому використання ресурсів підприємства повинне орієнтуватися на потреби, умови і кон’юктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, максимально повну реалізацію наявних резервів тощо.

Принцип збалансованості є важливою умовою обґрунтованості планів та їх реалістичності при виконанні. Він означає, що між взаємопов’язаними розділами та показниками плану має бути необхідна та достатня кількісна відповідність. Головним проявом цього принципу є відповідність між потребами та ресурсами. Безперечно, навіть ідеально збалансований на стадії розробки план не гарантує, що в процесі його виконання не виникнуть диспропорції під впливом різних факторів.

Принцип пріоритетності передбачає ранжування об’єктів планування за їх важливістю для підприємства. Відповідно і планові рішення будуть розглядатися та формуватися з позицій пріоритетності тих чи інших об’єктів планування. Це ж стосується і пріоритетності цілей, які можуть змінюватися внаслідок змін у зовнішньому та внутрішньому середовищі. Обмеженість ресурсів підприємства потребуватиме першочергового прийняття планових рішень стосовно саме пріоритетних об’єктів чи пріоритетних цілей.

Принцип цільової спрямованості вимагає, щоб перед тим, як приступити до процесу планування, були чітко сформульовані цілі, яких необхідно досягнути, і визначена черговість їхнього виконання, тобто повинен здійснюватися вибір цілей, а потім вже обґрунтування можливостей їхньої реалізації.

Принцип адекватності стосується системи планування і означає, що будь-які зміни у внутрішньому чи зовнішньому середовищі повинні знаходити адекватне відображення у всій системі планування. Наприклад, зміни в кон’юктурі ринку, асортименті товарів, техніці і технології виробництва можуть вимагати перегляду методів планування, чи системи оціночних показників, чи організації процесу планування, чи процедур планування тощо.

Таким чином, принципи планування слугують дороговказами, допоміжними орієнтирами, слідування яким допомагає встановити правильні та актуальні цілі, підвищити якість планів, забезпечити належний рівень їх точності, детальності, достовірності.

 

7.3 Система планів підприємства

 

Планування — це складний методично-організаційний
процес, за якого відбуваються безперервний пошук, оброблення
й систематизація інформації та її перетворення в знання про зовнішнє середовище та власні можливості підприємства в контексті його нинішнього функціонування та майбутнього розвитку. Складність та багатогранність цього процесу, різноманітність цілей і завдань обумовлюють необхідність розробки самих різноманітних планів, які у своїй сукупності утворюють систему планів підприємства.

Основними видами планів підприємства є:

· стратегічний (генеральний) план підприємства;

· тактичні плани;

· поточні плани виробничо-господарської діяльності підприємства;

· оперативні плани;

· проекти (у тому числі й інвестиційні проекти);

· плани-програми;

· бізнес-плани.

Різноманітні плани класифікують за такими ознаками:

- за масштабністю завдань - стратегічні, тактичні, оперативно-виробничі;

- за тривалістю періоду планування - перспективні, поточні, оперативні;

- за об’єктами планування - народногосподарські, галузеві, територіальні, підприємства, внутрішньовиробничі (цехів, дільниць);

- за змістом планування - маркетингові, виробничі, науково-технічні, інвестиційні, економічні, фінансові, соціальні, природоохоронні, комплексні.

Стратегічний план – це довгостроковий план, що розробляється на 5, 10, 15 років, у якому формуються основні цілі підприємства на перспективу, конкретні завдання, прив’язані за часом до ресурсів, загальна стратегія досягнення поставлених цілей.

Стратегічне планування у загальному вигляді являє собою набір дій і рішень, призначених для того, щоб допомогти організації досягти своїх цілей як перспективних, так і поточних. Більш детально стратегічне планування характеризується як процес, у якому раціональний аналіз сформованої ситуації і майбутніх можливостей веде до формулювання довгострокових намірів, стратегій, цілей, заходів з урахуванням можливих шансів і ризиків.

Зазвичай стратегічний план включає місію, загальні цілі, способи їх досягнення і базується на реальних можливостях підприємства, його реакції на зміну внутрішніх та зовнішніх обставин діяльності.

Процес стратегічного планування характеризується такими особливостями:

· у стратегічному плануванні значну роль відіграють суб'єктивні ціннісні установки керівників підприємства (менеджерів вищої ланки управління);

· загальний можливий діапазон альтернатив у стратегічному плануванні значно ширший, ніж при оперативному чи поточному плануванні робіт;

· стратегічне планування характеризується значною мірою невизначеності (ризики в рамках стратегічного планування оцінювати доволі складно);

· для стратегічного планування необхідний великий обсяг найрізноманітнішої інформації про умови навколишнього середовища, у тойчас, як поточне планування опирається в основному на внутрішню інформацію;

· стратегічне планування зазвичай стосується підприємства в цілому і охоплює всі його активи;

· стратегічні плани мають концептуальний характер і не повинні містити дрібних деталей.

В основу розробки стратегічних планів можна покласти різні види головних стратегічних альтернатив діяльності підприємства залежно від специфіки виробництва, галузевих тенденцій розвитку, стадії життєвого циклу підприємства тощо. У світовій практиці розрізняють такі види головних стратегій: зростання, обмеженого зростання, скорочення, поєднання.

Характерною ознакою стратегії обмеженого зростання є вста­новлення цілей від досягнутого, скоректованих з урахуван­ням інфляції. Стратегія обмеженого зростання використо­вується в традиційних галузях промисловості зі статичною технологією, коли організація загалом задоволена своїм становищем. Організації вибирають цю альтернативу тому, що це самий легкий, найбільш зручний