Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого вхо­дить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної тери­торіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

3. Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встанов­люється відповідною місцевою радою.

4. Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «ко­мунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

5. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями влас­ника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

6. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що признача­ється органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

8. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визна­чаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

 

1. Комунальні унітарні підприємства (далі — комунальне підприємство) складають окрему групу підприємств, що відрізняються від підприємств, описаних вище. Власниками кому­нальних підприємств є територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах або терито­ріальні громади перелічених адміністративно-територіальних одиниць, майно яких перебу­ває в управлінні районної або обласної ради. Комунальне підприємство у відповідності із статтями 26, 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324] створюється на сесії відповідної ради і оформляється рішенням останньої. У рішенні має бути зазначена назва підприємства, встановлений розмір статутного фонду, орган, уповноважений від імені ради виконувати функції по управлінню підприємством.

2. Управління комунальними підприємствами здійснюють виконавчі органи рад - виконав­чі комітети, відділи, управління, комітети та інші органи сільських, селищних, міських рад. Функції управління комунальними підприємствами обласних та районних рад можуть бути передані відповідним місцевим державним адміністраціям, що не виключає можливості створення в структурі апарату відповідної ради спеціального підрозділу. Перелічені органи діють на професійній, постійній засаді і здійснюють повсякденне управління діяльністю ко­мунальних підприємств, виконуючи функції, передані їм радами. Про виконання наданих ра­дами повноважень органи управління комунальними підприємствами звітують перед радами як представниками власників - територіальних громад.

3. Коментована стаття передбачає два різновиди комунальних унітарних підприємств:

- комунальне комерційне підприємство;

- комунальне некомерційне підприємство.

Правовий статус комунального комерційного підприємства схожий із статусом держав­ного унітарного комерційного підприємства (див. детальніше коментар до ст. 74, 75 цього Кодексу), а комунального некомерційного - із статусом казенного підприємства. Але є від­мінності, які будуть розглянуті нижче.

4. Комунальне підприємство має статутний фонд, розмір якого визначається радою при створенні підприємства і може бути змінений за рішенням останньої. Формує статутний фонд комунального підприємства виконавчий орган ради, що був визначений радою як орган управління підприємством. До статутного фонду комунального підприємства передається майно, що перебуває у комунальній власності відповідної територіальної громади, та грошові кошти місцевого бюджету у відповідності з вимогами Бюджетного кодексу України. Реєстра­ція комунального підприємства здійснюється на загальних засадах, як і підприємств інших форм власності.

5. Найменування створюваного комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство. Наприклад, «Комунальне підприємство «Автодор» Київської міської ради».

6. Комунальне підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом і не несе відпо­відальності за зобов'язаннями органів місцевого самоврядування, воно тільки здійснює пе­рерахування частини прибутку у відповідності з вимогами статуту.

7. Безпосереднє управління діяльністю комунального підприємства здійснює його керів­ник (директор, начальник), який призначається на посаду органом місцевого самоврядуван­ня, уповноваженим на це радою. У відповідності із статтею 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» ці та інші повноваження по управлінню комунальними підприєм­ствами можуть бути перерозподілені між радою, її органами, відповідним головою. З керів­ником комунального підприємства укладається контракт, у якому визначаються права та обов'язки сторін, умови матеріального, організаційно-технічного, соціально-побутового за­безпечення його діяльності, строк його дії, умови розірвання. Умови оплати праці керівника комунального підприємства повинні відповідати вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 р. «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, за­снованих на державній, комунальній власності, та об'єднань державних підприємств» [478]. Цей документ, поряд із статутом підприємства, визначає правове становище керівника кому­нального підприємства. Керівник звітує перед органом, уповноваженим радою. Періодич­ність звітів може бути різною, звичайно це квартал та рік.

8. Комунальні підприємства зобов'язані, як і інші суб'єкти господарювання, виконувати рішення органів державної влади та місцевого самоврядування. При цьому органи місцевого самоврядування мають більший обсяг повноважень щодо до комунальних підприємств, оскільки виконують не тільки функції управління, але й функції їх власника. Виконання рішень цих органів може завдати підприємствам збитки, які згідно з частиною 8 коментова­ної статті мають бути відшкодовані цими органами.

9. Серед комунальних підприємств є такі, щодо яких місцеві ради приймають рішення про включення їх до переліку суб'єктів, на які не поширюється Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом» [71], оскільки процедури бан­крутства можуть негативно вплинути на життєзабезпечення населеного пункту або їх сукуп­ності. Це, насамперед, містозасновуючі підприємства, природні монополії (підприємства во­до-, газо-, енергозабезпечення та ін.).

Ціноутворення та інші питання діяльності комунальних підприємств розглядаються у від­повідних главах цього Кодексу.

 

Глава 11 ПРИВАТНІ ПІДПРИЄМСТВА. ІНШІ ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ
Стаття 113. Приватні підприємства
1. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.
2. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.

1. Перехід вітчизняної економіки до ринку не міг не викликати відродження приватної власності, яка в Радянському Союзі не визнавалась, індивідуальна власність мала лише споживчий характер. Конституція України проголосила право приватної власності непорушним, об'єктом приватної власності може бути майно як споживчого, так і виробничого призначення, і це відкрило простір для здійснення господарської та підприємницької діяльності приватним власником. Отже, держава не тільки дозволяє, а й заохочує господарську діяльність приватних підприємств.
На відміну від Закону України «Про підприємства в Україні» [382], чинність якого припинено з 1 січня 2004 р., у статті 113 ГК дано легальне обґрунтоване визначення приватного підприємства, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним визнається і підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання -юридичної особи.
Згідно із статтею, що коментується, та статтею 5 Закону України «Про власність» [74] приватне підприємство має можливість використовувати найману працю шляхом укладення трудового договору чи контракту (особливої форми трудового договору) з працівником, який зобов'язується виконувати певну роботу, підпорядковуючись внутрішньому трудовому розпорядку підприємства, а підприємство зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати йому необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21-49 КЗпП України).
На трудові відносини працівників з приватними підприємствами повністю поширюється законодавство про працю (КЗпП та інші нормативно-правові акти).
Наймані працівники не є членами трудового колективу приватного підприємства. їх кількість, правомочності, створення своїх органів самоуправління (загальних зборів, ради трудового колективу) не впливають на вид власності підприємства. Вона запишається приватною.
Господарським кодексом (ст. 62, 63, статтею, що коментується) визначено, що приватне підприємство є господарюючим суб'єктом. Воно як юридична особа несе відповідальність у випадках, передбачених законодавством, не всім належним йому майном, як підприємці -фізичні особи (які несуть відповідальність усім належним їм на праві власності майном), а, на відміну від них, тільки відособленим майном, призначеним для здійснення господарської діяльності, а засновник - своїм вкладом.
Це дає привід не погодитись з існуючою думкою відносно того, що на практиці цей вид підприємств за системою їх оподаткування програє порівняно з громадянами, які можуть зареєструватись як підприємці без створення юридичної особи і уникнути оподаткування, якому підлягають юридичні особи.
Характерною рисою приватних підприємств, на відміну від інших підприємств, є необов'язковість формування статутного фонду, а також відсутність будь-яких обмежень щодо його розмірів у випадках, коли засновники визнали за необхідність створити такий фонд. Це значно здешевлює реєстрацію приватного підприємства.
Приватне підприємство вдало поєднує окремі риси складних організаційно-правових форм господарської діяльності і приватного бізнесу. Як уже зазначалось вище, воно є повноцінною, рівноправною з іншими юридичними особами, формою господарювання з притаманним йому керівництвом, посадовими особами, які відповідають за його діяльність, поточними та іншими рахунками, печаткою, бухгалтерським обліком, правами на договірні зв'язки та відносини з банківськими та іншими установами тощо. З іншого боку - це унітарна організація, яка повністю підпорядкована тільки своєму власнику.
Управління приватним підприємством здійснюється засновником або найманою особою одноособово, що виключає розбіжності та протиріччя між засновниками (на відміну від тих випадків, коли таких засновників декілька) - отже, відсутня можливість блокування рішень.
2. Засновниками приватного підприємства, за загальним правилом, можуть виступати лише власники - як громадяни України, так і іноземці та особи без громадянства, які самостійно розпоряджаються своїм майном шляхом відокремлення його для здійснення господарської діяльності підприємством.
Частина 3 статті 6 Закону України «Про власність» прямо вказує на можливість власника засобів виробництва та іншого майна створювати в установленому порядку підприємство. При цьому рішення власника (власників) має бути належним чином оформлено. Так, наприклад, якщо власників двоє чи більше, таким рішенням може бути установчий договір.
Державна реєстрація приватного підприємства регламентована «Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. [396] (з наступнимим змінами та доповненнями). Процес реєстрації мало чим відрізняється від процедури державної реєстрації приватного підприємця без створення юридичної особи.
Державна реєстрація приватного підприємства здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або ж в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням чи місцем проживання засновника(ів), якщо інше не передбачене законом.
Процедура реєстрації приватного підприємства здійснюється таким чином.
До органу місцевого самоврядування засновник (чи засновники) для одержання свідоцтва про державну реєстрацію і реєстрації підприємства має (мають) подати такі документи:
а) нотаріально посвідчений (у трьох примірниках) статут підприємства;
б) якщо засновників декілька - установчий договір, а також протокол установчих зборів про створення приватного підприємства;
в) реєстраційну картку юридичної особи, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;
г) докази, якими підтверджується плата за реєстрацію;
д) договір оренди приміщення (або договір про безоплатне користування ним), в якому буде розташоване підприємство. Можлива реєстрація підприємства і за адресою проживання засновника (одного з них).
Приватне підприємство повинно бути внесене до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, а тому для одержання довідки про включення підприємства в ЄДРПОУ до органу Державного комітету статистики України необхідно подати такі документи:
а) заповнену облікову картку;
б) оригінал статуту приватного підприємства (для відмітки Держкомітету статистики) і копію статуту;
в) оригінал і копію свідоцтва про державну реєстрацію;
г) докази оплати за включення приватного підприємства до ЄРДПОУ.
Для взяття приватного підприємства на облік у податковому органі до органу державної податкової служби необхідно подати такі документи:
а) заяву;
б) нотаріально посвідчений примірник статуту;
в) посвідчену нотаріально чи печаткою органу реєстрації копію свідоцтва про держреєстрацію;
г) посвідчену нотаріально чи печаткою органу Держкомстату копію довідки про включення підприємства до ЄРДПОУ.
Щоб одержати дозвіл органу внутрішніх справ на оформлення замовлення на виготовлення печаток і штампів, засновник має подати такі документи:
а) заяву;
б) нотаріально посвідчену копію (і оригінал для звірки) свідоцтва про держреєстрацію;
в) два примірники ескізів печаток і штампів, затверджених посадовою особою підприємства (директором);
г) докази оплати за одержання дозволу, а також за послуги дозвільної системи;
д) документ про призначення відповідального за одержання дозволу.
Будь-яке підприємство, у тому числі й приватне, не зможе функціонувати без відкриття банківських рахунків, а тому до банківської установи (банку, його відділення) необхідно подати:
а) документи, які є підтвердженням того, що підприємством дотримані всі необхідні етапи процедури реєстрації;
б) заява, підписана керівником підприємства і головним бухгалтером;
в) банківські картки з нотаріально посвідченими підписами осіб, які мають право розпоряджатись коштами на банківському рахунку приватного підприємства.
Крім того, до органів пенсійного фонду та фонду соціального страхування необхідно подати заяву, нотаріально посвідчену копію свідоцтва про держреєстрацію, нотаріально посвідчену копію довідки Держкомстату про включення підприємства до ЄРДПОУ.
Приватне підприємство набуває права юридичної особи з моменту (дня) його державної реєстрації і внесення до ЄРДПОУ.
3. На всіх без винятку підприємствах, у тому числі й приватних, узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (дохід).
Порядок використання прибутку (доходу) встановлює власник приватного підприємства. Він сам визначає розмір фонду оплати праці, обирає системи і розміри її оплати, планує діяльність, а також намічає перспективи розвитку свого підприємства. Господарські відносини з іншими підприємствами, організаціями і громадянами приватні підприємства здійснюють на договірній основі. Вони вільні у виборі предмета своєї діяльності і договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, які не суперечать чинному законодавству.
Підприємство має право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, яка в цілях економічної, технологічної, екологічної і соціальної безпеки контролюється державними органами.
Свою продукцію, майно приватне підприємство реалізує за цінами і тарифами, які встановлює самостійно або ж на договірній основі, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - у відповідності з установленими ним цінами і тарифами.
Підприємство зобов'язане забезпечувати для всіх робітників безпечні і нешкідливі для здоров'я умови праці, здійснювати їх медичне соціальне страхування. Воно несе відповідальність за шкоду, заподіяну здоров'ю працівників, у відповідності з чинним законодавством.
Приватне підприємство повинно здійснювати оперативну і бухгалтерську звітність, вести статистичну звітність.
За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції, інших правил здійснення господарської діяльності приватне підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством України.
4. У відповідності з чинним законодавством України, зокрема «Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності» [396] (із змінами та доповненнями), та із своїм статутом приватне підприємство може бути ліквідоване або реорганізоване. У такому разі орган державної реєстрації анулює державну реєстрацію приватного підприємства за умови дотримання ним усіх ліквідаційних процедур і надання органам реєстрації необхідних документів, які підтверджують, що підприємство зняте з обліку і повною мірою розрахувалось з державою, кредиторами, закрило рахунок у банку, здало печатку органам внутрішніх справ, а документи в архів.
Для ліквідації підприємства власником або уповноваженим ним органом створюється ліквідаційна комісія, у зв'язку з чим приймається рішення про призначення голови комісії та її членів.
Ліквідаційна комісія розміщує в друкованих засобах масової інформації об'яву про ліквідацію приватного підприємства із зазначенням порядку і строків пред'явлення заяв і претензій кредиторами, а також виявляє кредиторів, враховуючи дебіторську і кредиторську заборгованість, складає перший ліквідаційний баланс, направляє до податкового органу заяву про зняття платника з обліку, а до банку (банківської установи) заяву і рішення власника про ліквідацію підприємства, а також нотаріально посвідчену картку із зразками підписів ліквідатора та відбитками печатки підприємства.
Одночасно подається заява з доданням розпорядчих документів про ліквідацію і виписки з відповідних рахунків до фонду соціального страхування і пенсійного фонду.
Складається другий ліквідаційний баланс, який після перевірки його аудитором (у разі такої необхідності) подається разом з пакетом документів до органу реєстрації. До органу внутрішніх справ подається заява про прийняття печатки і штампів у зв'язку з ліквідацією підприємства.
Орган державної реєстрації в 10-денний строк приймає рішення про скасування реєстрації за наявності таких документів:
- заяви і рішення власника або уповноваженого ним органу про ліквідацію;
- акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженим органом, який призначив ліквідаційну комісію;
- довідки аудитора (якщо це необхідно для перевірки ліквідаційного балансу);
- довідки установи банку про закриття рахунка;
- довідки органу податкової служби про зняття з обліку;
- доказів про опублікування об'яви про ліквідацію підприємства;
- довідки з архіву про прийняття документів на довгострокове зберігання;
- оригіналів установчих документів;
- свідоцтва про державну реєстрацію;
- довідки органу внутрішніх справ про прийняття печатки і штампів.
У відповідності з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71] приватне підприємство може бути ліквідовано у разі визнання його банкрутом.
Скасування державної реєстрації приватного підприємства є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Стаття 114. Селянське (фермерське) господарство
1. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.
2. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).
3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються, цим Кодексом, а також законом про селянське (фермерське) господарство, іншими законами.

1. Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. [488] визначає фермерське господарство (далі - ФГ) як форму підприємницької діяльності із створенням юридичної особи громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до Закону.
Цей Закон, виданий після прийняття ГК, вже не містить такої ознаки як «селянське» господарство. Під селянським господарством закон розуміє особисте господарство громадян.
Відмітною рисою фермерського господарства є те, що воно створюється для ведення підприємницької діяльності.
Фермерське господарство є добровільним об'єднанням громадян.
Таким об'єднанням є окрема сім'я, до складу якої входять подружжя, батьки, діти (які досягли 14-річного віку) та інші члени сім'ї та родичі.
Це сімейне утворення має на меті виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції та сировини.
Воно є формою підприємства з обов'язковою особистою участю його членів у діяльності господарства.
Його члени мають рівні права на участь в управлінні, на оплату праці, на укладення договору про спільну діяльність.
Право на створення ФГ має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.
Першочергове право на створення такого господарства належить громадянам, які проживають у сільській місцевості і мають досвід роботи в сільському господарстві або необхідну кваліфікацію в галузі тваринництва.
- Обов'язковою умовою для особи, яка виявила бажання створити ФГ, є необхідність пройти професійний відбір у професійній комісії, яка формується районною чи міською радою. До її складу включаються представники органів державної влади, місцевого самоврядування, у тому числі представники управління сільського господарства та відділу земельних ресурсів місцевої державної адміністрації, Асоціації фермерів та приватних землевласників і громадських організацій. Отже, особа, яка бажає створити ФГ, повинна мати не тільки загальну дієздатність, а й спеціальну.
2. Основним засобом сільськогосподарського виробництва є земля, яка у відповідності зі статтею 22 Земельного кодексу України та статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» передається у власність чи надається в користування на правах оренди особі, яка виявила бажання створити ФГ і пройшла професійний відбір. Вона і є головою ФГ.
Головою ФГ не може бути іноземна особа, оскільки право на його створення має тільки громадянин України.
Відповідно до земельного законодавства фермерському господарству видається Державний акт на право приватної власності на землю. Державний акт видається голові ФГ. З ним також укладається договір на тимчасове користування землею на умовах оренди.
Виходячи з аналізу земельно-процесуальних норм можна дійти висновку, що право на земельну ділянку для ведення ФГ виникає на підставі семи юридичних фактів:
1) подання громадянином до районної, міської (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради або державної адміністрації заяви з проханням надати земельну ділянку з зазначенням у ній бажаних розмірів і місця розташування ділянки, кількості членів ФГ тощо;
2) проходження претендентами на створення ФГ професійного відбору з метою підтвердження професійної придатності для заняття сільським господарством;
3) погодження заяви з сільською (селищною) радою за місцем розташування земельної ділянки;
4) розробка державною землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки (за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств);
5) прийняття відповідною радою на найближчій сесії рішення щодо передачі чи надання земельних ділянок громадянам для ведення ФГ;
6) відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості);
7) одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення договору на тимчасове користування землею на умовах оренди.
Передача земельних ділянок у приватну власність або надання їх у користування здійснюється із земель запасу, а також із земель, вилучених (викуплених) у встановленому порядку.
Безплатно земельні ділянки передаються у приватну власність для ведення ФГ у межах середньої земельної частки, про що робиться відмітка в паспорті громадянина або в документі, який його заміняє.
За плату передаються у приватну власність громадян для ведення ФГ земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.
Для ведення ФГ можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Якщо ж громадянин одержав земельну частку (пай) за раніше чинним законодавством (до 50 га ріллі і 100 га усіх земель, а в місцевостях з трудонедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, -100 га ріллі), то при створенні фермерського господарства він має переважне право на придбання (викуп) цих земель з розстрочкою платежу до 20 років.
Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення договору на умовах оренди ФГ підлягає державній реєстрації органом державної реєстрації протягом п'яти робочих днів.
Після одержання Державного акта на землю і відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) ФГ набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням, відкриває відповідні рахунки - поточні та вкладні (депозитні) в банківських установах і веде свою господарську діяльність.
Суб'єктом майнових відносин є ФГ як юридична особа.
Рухоме і нерухоме майно ФГ належить його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.
Земельні ділянки громадян, які ведуть ФГ, поділу не підлягають.
У разі смерті одного з членів ФГ його земельна частка повинна успадковуватися у рівних частках усіма членами ФГ. Земельним кодексом України та іншими чинними законодавчими актами для забезпечення цілісності земельної ділянки заборонено її поділ.
Майнові спори між членами ФГ, спори між спадкоємцями, а також між ними та іншими громадянами з питань подальшого ведення ФГ вирішуються в судовому порядку.
3. Як суб'єкт підприємництва ФГ самостійно визначає цілі, завдання та напрями своєї діяльності з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що є основним видом його діяльності. Воно вільне у виборі партнерів з економічних зв'язків, у тому числі й іноземних держав, з додержанням вимог законодавства, яке регулює зовнішньоекономічну діяльність.
Доходи, одержані ФГ як результат господарської діяльності, використовуються членами господарювання на власний розсуд.
4. Законом України «Про фермерське господарство» передбачені випадки припинення господарством своєї діяльності у разі реорганізації, ліквідації, визнання неплатоспроможним (банкрутом) або, якщо не залишається жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його діяльність.
5. Складний та сезонний характер сільськогосподарської праці часто потребує застосування додаткової робочої сили. Тоді, згідно з законом про фермерство, дозволяється укладати трудові договори (контракти, угоди) з іншими особами, які не стають членами ФГ. Вони не можуть брати участь в управлінні ФГ, не мають права на його майно. Наймані працівники можуть брати певну участь у розподілі доходів ФГ лише за умови, коли на це є спільна загальна згода всіх членів господарства і коли це спеціально передбачено окремою угодою.
6. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю ФГ, регулюються: Господарським кодексом, Земельним кодексом, Цивільним кодексом, законами України «Про фермерське господарство», «Про оренду землі» [348], указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» [335], «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» [401], «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» [285], «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [336] та іншими законодавчими і підзаконними актами.

Стаття 115. Орендне підприємство
1. Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.
2. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.
3. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію.
4. Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.
5. Законом визначаються об'єкти державної та комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства.
6. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси у суборенду забороняється.
7. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки.
8. Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в порядку, встановленому законом.
9. Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та інші питання створення і діяльності орендного підприємства регулюються цим Кодексом, іншими законами.