Міжнародні відносини в 1970- ті рр.

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. в СМВ склалася нова розстановка сил, яка сприяла розрядці міжнародної напруженості. Це пояснювалося:

1. воєнно-стратегічною рівновагою (паритетом) між СРСР і США, що встановилася;

2. зростаючою роллю у світовій політиці великої групи держав, що виникли на руїнах колишніх колоніальних імперій;

3. в західноєвропейських країнах до влади прийшли ряд талановитих і далекоглядних політичних лідерів, які прагнули зменшити загрозу війни на континенті. Це такі політичні діячі, як канцлер ФРН Віллі Брандт, наступники президента Франції де Голля Ж. Помпіду, Валері Жіскард'Естен, президент Фінляндії У.К. Кекконен. Усвідомлював важливість конструктивного політичного діалогу з країнами соціалізму і президент США Р. Ніксон.

4. в результаті низки гострих політичних криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалося у згубності «балансування» на грані війни.До 70-х рр. спільними зусиллями лідерів СРСР, США і Англії вдалося укласти низку важливих міжнародних угод щодо контролю над ядерною зброєю, в їх числі Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., під яким поставили підписи представники понад 100 країн світу.

5. в цей період зовнішньополітична ініціатива була за СРСР. За словами відомого американського політолога З. Бжезінського, «радянський глобальний наступ тривав без будь-яких перешкод до середини 70-х років».

 

У розвитку СМВ 1970-х рр. можна виділити два періоди:

І період – к. 1960 – 1975 рр. характеризується розрядкою у МВ. Вона проявилася у переході від конфронтації періоду «холодної війни» до переговорів між великими державами, а також між СРСР і його союзниками, з одного боку, і західними державами - з іншого. Ця тенденція втілилася в цілу систему договорів і угод.З'явилися реальні надії на запобігання загрози ядерної війни, на встановлення міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних проблем, які зачіпають інтереси національних держав і людства в цілому.До числа таких проблем відносяться сировинна та енергетична проблеми, боротьба з голодом та хворобами, охорона навколишнього середовища, дослідження космосу, світового океану і його ресурсів, подолання економічної і науково-технічної відсталості в державах, що розвиваються, демографічна проблема тощо.

ІІ період з 1975 р. до к. 1970-х рр. характеризується поворотом від розрядки до нової фази конфронтації між СРСР та США, загострились регіональні конфлікти.

 

Отже, зростаюча напруженість радянсько-китайських відносин, і водночас безславна в'єтнамська авантюра Вашингтона, спонукали лідерів обох блоків до пошуку компромісів у протистоянні.

Також і нестримна гонка озброєнь двох наддержав не могла не позначатися на їх економічному розвитку. Це особливо відчувалося в СРСР. Доводилося рахуватися з тим, що глобальні зовнішньополітичні амбіції наддержав опинилися в суперечності з їх економічними, політичними і військовими можливостями. Тому наприкінці 60-х рр. було розпочато діалог між США та СРСР з метою врегулювання невирішених проблем радянсько-американських відносин, а також деяких міжнародних проблем, у тому числі обмеження гонки озброєнь.

У стосунках з СРСР адміністрація президента Р. Ніксона (1969-1974 рр.) змінила доктрину «гнучкого реагування» на більш наближену до нових реалій - так зване «реалістичне стримування». Наслідком цього стала серія радянсько-американських зустрічей і переговорів на найвищому рівні, підписання низки важливих договорів, які далеко виходили за рамки двосторонніх відносин.

У період з 22 по 29 травня 1972 р. тривав офіційний візит Р. Ніксона до СРСР. У результаті переговорів на найвищому рівні, які проходили в Москві, було підписано 10 документів, у їх числі:

«Основи взаємовідносин між СРСР і США» - наголошувалося, що сторони виходитимуть зі спільної переконаності в тому, що в ядерний вік не існує іншої основи для підтримки відносин між ними, крім мирного співіснування. Відмінності в ідеології та соціальних системах СРСР і США не є перешкодою для розвитку нормальних взаємовідносин, що ґрунтуються на принципах суверенітету, рівності, невтручання у внутрішні справи.

Відповідно до «Договору про обмеження систем протиракетної оборони» сторони домовились обмежити системи такої оборони двома комплексами з кожної сторони, з відповідною кількістю пускових установок і протиракет на стартових позиціях для кожного учасника угоди.

«Тимчасова угода про деякі обмеження в галузі стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1)» передбачала відмову обох сторін будувати протягом п'яти років (1972-1977 рр.) нові стаціонарні пускові установки стратегічних наступальних ракет наземного базування та пускові установки балістичних ракет, які розміщені на підводних човнах. Угода ОСО-1 заморозила в обох країнах арсенали стратегічних ракет наземного і морського базування на дату підписання документа.

З 18 по 25 червня 1973 р. тривав офіційний візит Л. Брежнєва до США. Важливо зазначити, що за період між зустрічами у Москві та Вашингтоні було підписано 23 угоди про співробітництво двох країн у різних сферах.

Переговори радянського лідера з Ніксоном у Вашингтоні, у Кемп-Девіді, у Сан-Клименті в Каліфорнії привели до підписання нових угод. Найважливішою з них стала «Угода між СРСР і США про відвернення ядерної війни», її суть полягала в тому, що сторони домовлялися запобігати виникненню ситуацій, здатних викликати небезпечне загострення їх відносин, уникати конфронтацій, виключати можливість виникнення ядерної війни між ними і між кожною зі сторін та іншими (третіми) державами.

Новий імпульс радянсько-американському співробітництву дали чергові переговори керівників двох країн у Москві і в Криму, які відбувалися з 27 червня по 3 липня 1974 р. У результаті було підписано протокол до Договору між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони. Він передбачив скорочення кількості районів розміщення систем ПРО з двох до одного, а також відповідне скорочення кількості ракет ПРО.

Поступальний розвиток відносин між СРСР і США тривав і після того, як у серпні 1974 р. Р. Ніксона на посаді президента США замінив Дж. Форд (1974-1976 рр.).Це засвідчили, зокрема, підсумки зустрічі Л. Брежнєва з Дж. Фордом 23-24 листопада 1974 р. в районі Владивостока.Сторони домовлялися завершити розробку нової, основаної на принципі рівності й однакової безпеки угоди про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2) терміном до 1985 р.

Нормалізація та динамічний розвиток радянсько-американських взаємовідносин позитивно позначилися на МВ загалом. У січні 1973 р. у Парижі, після переговорів, які тривали понад чотири роки, США підписали Угоду про припинення війни і відновлення миру в Індокитаї. Із підписанням Угоди про припинення війни і встановлення миру у В'єтнамі вдалося ліквідувати небезпечний осередок міжнародної напруженості у Південно-Східній Азії.

Радянсько-американське співробітництво стало важливим чинником у припиненні війни на Близькому Сході.

6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна.

За ініціативою обох сторін - радянської та американської - Рада Безпеки ООН 22 жовтня 1973 р. за резолюцією № 338 14 голосами з 15 (утримався Китай) проголошувала вимогу негайно припинити війну на Близькому Сході. Воюючі сторони цю вимогу виконали. На міжнародній конференції, що пройшла наприкінці 1973 р. під співголосуванням СРСР і США у Женеві, було зроблено спробу примирити конфліктуючі сторони, однак арабо-ізраїльські суперечності на той час подолати не вдалося.

Маючи за мету покарати США та їх союзників за підтримку Ізраїлю, арабські країни застосували ембарго на продаж нафти. Дії арабських нафтодобувних держав спричинили світову енергетичну кризу. Ціни на пальне зросли у багато разів. Енергетичну кризу вдало використав СРСР, запропонувавши країнам Заходу стабільне постачання нафти й газу.

Проведення в липні 1975 р. спільного радянсько-американського космічного польоту «Союз-Аполон» стало яскравим свідченням політики розрядки.

В першій половині 70-х років у взаємовідносинах СРСР і США відбувся справжній прорив, який (за словами відомого американського політика Г. Кіссінджера) «перевернув догори дном методи дипломатії».

Нормалізація відносин між СРСР і США, прийняття важливих документів (передусім тих, що стосувались обмеження ракетно-ядерного протистояння) стала конкретною матеріалізацію розрядки міжнародної напруженості.

Налагодження радянсько-американського політичного діалогу, нормалізація відносин європейських держав дали можливість підготувати і успішно провести загальноєвропейську Нараду з проблем безпеки та співробітництва.

Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся 30 липня – 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держав, а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного. Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:

1. Суверенна рівність поважання прав, притаманних суверенітету.

2. Незастосування сили або погрози силою.

3. Непорушність кордонів.

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Поважання прав людини та основних свобод, включаючи свободу совісті, релігії та переконань.

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом.

 

Розрядка першої половини 1970-х років не стала довготерміновою політикою. На згортанні процесів розрядки позначились економічне відставання СРСР і консервативні тенденції радянського уряду у внутрішній та зовнішній політиці.

Свою роль відігравала і економічна криза 1970-х рр., яка вразила провідні країни західного світу. Вона була розцінена радянським керівництвом як криза капіталізму взагалі, якою необхідно скористатися для посилення позицій соціалізму у всьому світі.

Лідери західних країн розуміли під розрядкою відмову СРСР, інших соціалістичних країн від участі у регіональних конфліктах, відмову від підтримки революційних і національно-визвольних рухів народів Азії, Африки, Латинської Америки. Західні політики вимагали від СРСР, інших країн соціалізму поважати і не порушувати прав людини.

Але найбільше західні країни були занепокоєнні подальшим зростанням радянського впливу в країнах «третього світу». СРСР і Куба активно підтримували ліві сили у громадянській війні, що розпочалася у 1975 р. в Анголі та Мозамбіку (колишніх португальських колоніях). Радянський уряд допомагав коштами, зброєю, радниками прокомуністичному режимові Менгісту Хайле Маріама, який прийшов до влади в Ефіопії внаслідок військового перевороту 1974 р.

Розпад у другій половині 1970-х рр. двох військово-політичних блоків прозахідної орієнтації – СЕНТО та СЕАТО також сприяв геополітичному посиленню країн соціалістичного табору.

У грудні 1975 р. Пентагон прийняв рішення про підготовку нового витка гонки озброєнь з метою повернення американського воєнного лідерства. В березні 1976 р. президент США Д. Форд заявив, що він не буде віднині використовувати саме слово «розрядка» і замінює його поняттям «мир з позиції сили».

В липні 1977 р. США оголосили про наміри озброєння своїх армій нейтронною бомбою та самонацілюваними ракетами. Цим самим США розпочали новий етап гонки озброєнь, свідомо втягуючи СРСР у тривале і виснажливе змагання за лідерство у воєнно-технічній сфері.

Під тиском крайніх правих сил адміністрація США блокувала тристоронні переговори СРСР, США, Англії про повне і загальне припинення випробувань ядерної зброї. Ще в лютому 1978 р. США припинили переговори з СРСР про обмеження воєнно-ядерної присутності в Індійському океані. У грудні 1978 р. Вашингтон згорнув американо-радянські переговори про обмеження торгівлі зброєю. Після грудня 1979 р. США відмовилися поновити переговори з СРСР і про протисупутниковим системи.

Наприкінці 1970-х рр. МВ загострилися. На початку 1979 р. СРСР розмістив у Східній Європі перші 60 ракет зразка СС-20, які за лічені хвилини досягали будь-якої цілі в Західній Європі. Американська «атомна парасолька» над країнами Західної Європи, встановлена в 1957 р., відразу ж стала неефективною.

У жовтні 1979 р. СРСР виступив із пропозицією вивести 20 тис. радянських солдатів і тисячу танків з НДР, якщо НАТО відмовиться від розміщення американських ракет «Першинг» та крилатих ракет у Західній Європі. Але країни Заходу відкинули пропозицію радянського уряду, вважаючи її занадто непропорційною з погляду стратегічної рівноваги у Європі між НАТО та ОВД.

У грудні 1979 р. в Брюсселі глави урядів НАТО прийняли рішення про розміщення в Європі нових американських ракет починаючи з 1983 р. Йшлося про розміщення 108 балістичних ракет «Першинг-2» і 464 крилатих ракет наземного базування. США робили ставку на те, що це дасть перевагу НАТО в Європі загалом на 60 % по носіях і на 100 % по ядерних зарядах. Все це підривало Договір ОСВ-2.

Пізніше з'ясувалося, що в листопаді 1979 р. було видано секретну президентську директиву, яка уможливлювала вступ США у «тривалий конфлікт» з СРСР. Гельсінкський процес було загальмовано. В Європі знову з'явилася примара війни.

Тоді, як протилежні сторони залякували одна одну зривом політики розрядки в Європі, на Близькому Сході окреслилися контури мирного врегулювання довготривалого ізраїльсько-арабського конфлікту. З кінця 1977 р. по вересень 1978 р. за посередництвом США відбулася низка зустрічей і переговорів політичних та воєнних керівників Ізраїлю і Єгипту. В результаті у вересні 1978 р. у літній резиденції президента США Кемп-Девіді керівники Ізраїлю, Єгипту й США підписали два документи: «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем».

Згідно з цими документами Ізраїль, як і раніше, не збирався виводити свої війська з усіх окупованих ним територій; народу Палестини відмовлялося в праві на створення своєї незалежної держави; не визнавалася і організація визволення Палестини – єдиний законний представник палестинців.

Кемп-Девід змінив розстановку сил протилежних блоків на Близькому Сході. Значно посилилась роль США у цьому регіоні світу і водночас послабились позиції СРСР через відсутність дипломатичних зв'язків з Ізраїлем, погіршенням відносин з Єгиптом і монархічними країнами Аравійського півострова.

На кінець 1970-х рр. припадає різке загострення відносин між США та Іраном. У лютому 1979 р. в Ірані відбулася революція, в результаті якої було повалено монархію і влада перейшла до рук фундаменталістського духовенства на чолі з аятолою Хомейні. США до кінця підтримували шахський режим, у результаті чого ісламська революція набула різкого антиамериканського характеру.

4 листопада 1979 р. тегеранські студенти (не без відома нової влади) захопили заручниками увесь персонал американського посольства і утримували його до 21 січня 1981 р. США розірвали з Іраном дипломатичні відносини, ввели економічні санкції.

Революція в Ірані відкрила нову сторінку у МВ:

1)  вона стала показником подальшого розмивання біполярної системи світу;

2) революція дала поштовх до поширення ідей фундаменталізму в ісламському світі, протистояння між християнською та ісламською цивілізаціями, поширення міжнародного тероризму;

3) події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США і зумовили падіння адміністрації президента Картера. Результати цих подій остаточно переконали праві сили в США у необхідності проведення жорсткішої зовнішньої політики.

 

Поліпшуються відносини КНР із США, загострюються із СРСР. Нове керівництво на чолі з Ден Сяопіном обрало політику відкритості Заходу й модернізації економіки. Це посилило міжнародний авторитет Китаю. У 1978 р. Японія і КНР підписали мирний договір, а у 1979 р. США і Китай встановили дипломатичні відносини. Що ближчим ставав Пекін до Заходу, то віддаленішим він був від СРСР, країн соціалістичного блоку.

У січня 1979 р. Соціалістична Республіка В'єтнам окупувала сусідню Кампучію і повалила режим «червоних кхмерів», який мав підтримку КНР. Китай вирішив продемонструвати, хто є справжнім господарем у регіоні, і 17 лютого 1979 р. розпочав вторгнення у В'єтнам. Бої між військами СРВ і КНР мали надзвичайно впертий і кровопролитний характер. Країни соціалістичного табору дружно підтримували СРВ, і тому КНР опинилася в певній міжнародній ізоляції. Навіть деякі дружні Пекіну країни, що розвивалися, дистанціювалися від політики агресора.

Короткотривала китайсько-в'єтнамська війна ще більше загострила відносини між СРСР і КНР. У квітні 1979 р. Китай денонсував двосторонній договір про дружбу і взаємодопомогу, термін дії якого закінчувався через рік.