Парадигми університетської освіти

У процесі еволюції університетської освіти сформувалися її історичні змінні парадигми, кожна з яких утворилася в залежності від домінування в певну історичну епоху ідеального уявлення людини про універсальні знання.

Термін “парадигма” був запозичений педагогікою з філософії, де це поняття має декілька дефініцій. В античній і середньовічній філософії воно характеризувало галузь вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого Бог – Деміург створює світ. Відомо, що термін “парадигма” вперше запропонував позитивіст Р. Бергман. Проте пріоритет у вживанні й поширенні цього терміну належить Т. Куну, який в книзі “Структура наукових революцій” (1962 р.) обґрунтував сутність парадигми як сукупності фундаментальних знань. Цінностей, переконань і технічних прийомів, що сприймаються за зразок наукової діяльності.

У сучасній науці термін “парадигма” визначають як систему теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, що приймаються за зразок вирішення проблеми всіма членами наукового співтовариства. У 90-х рр. XX ст. цей термін став постійно використовуватися в педагогіці, набув педагогічного значення.

Є. В. Бондаревська, С. В. Кульнєвич, В. О. Сластьонін стверджують, що педагогічна парадигма – сталий погляд, який став значним, певний стандарт, зразок рішення освітніх і дослідних задач.

Н. В. Бордовська, О. А. Реан пропонують наступну класифікацію парадигм університетської освіти:

· культурно-ціннісна;

· академічна;

· професійна;

· технократична;

· гуманістична.

Культурно-ціннісна парадигма спирається на засвоєння студентами універсальних елементів культури і фундаментальних цінностей минулих поколінь засобами систематичного і поглибленого вивчення надбань великих мислителів. Навчання найчастіше відбувалося латинською чи грецькою мовами, що характерно для перших університетів. Культурно-ціннісна парадигма орієнтувала молодь на різнобічне пізнання оточуючого світу. Випускники університетів отримували вище звання освіченої людини – філософа чи богослова. Така стратегія освіти з давніх часів до нашого сьогодення традиційно належить до феномену класичної освіти.

Академічна парадигма університетської освіти характеризується пріоритетом теоретичних знань і розвитком фундаментальних наук орієнтацією на підготовку випускників у-ту до пошуку нових знань, розумінні і пояснення оточуючого світу з теоретичних позицій. В межах цієї парадигми головною цінністю вважаються наукові знання про природу, людину в суспільстві, космос, життя. За типом та якістю засвоєння наукових знань. Фундаментальних і прикладних досліджень розпочали виокремлювати такі види університетської освіти як біологічна, математична,філологічна, фізична, хімічна тощо. Головною академічною традицією у-ту визначається систематичне вивчення фундаментальних основ науки, яке передбачає безпосередню участь студентів у процесі наукових досліджень.

Професійна парадигма знайшла прояв у збагаченні і розширенні змісту університетської освіти. В межах цієї парадигми наука перестає бути самостійною у якості засобу пізнання і пояснення світу. Вона почала виконувати функцію виробничої сили, яка сприяє розвитку техніки і виробництва. У результаті подібного підходу у-т почав концентрувати і розширювати не тільки спектр наукових знань, але й кращі зразки соціокультурної і професійної діяльності. З того часу в університетах стали отримувати вищу медичну, юридичну, економічну, педагогічну, інженерно-технічну та іншу вищу професійну освіту як відповідь на соціальний запит суспільства.

Технократична парадигма виступає на перший план у XIX – XX ст. як своєрідний світогляд, суттєвими рисами якого є: примат техніки і технології над науковими і культурними цінностями, вузько прагматична спрямованість вищої освіти і розвитку наукового знання. При визначенні мети і змісту університетської освіти згідно цієї парадигми домінують інтереси виробництва, економіки і бізнесу, розвитку техніки і засобів комунікації. У зв’язку з цим у XX ст. з гуманітарною та природничо-науковою компонентами університетської освіти відбулися суттєві, далеко не кращі зміни. З цього приводу напевно слід узяти до роздумів слова занепокоєння видатного українського мислителя Г. С. Сковороди (1722 – 1794 рр.): “Що може бути гірше за людину, яка володіє знаннями найскладніших наук, але не має доброго серці? Вона усі свої знання застосовує для зла”.

Наразі альтернативною технократичній і професійно-прагматичній парадигмі університетської совіти виступає гуманістична (від лат. Humanus – людський, людяний) орієнтація університетської освіти постає особистість людини з її здібностями та інтересами. В умовах у-ту молода людина повинна отримати універсальну освіту і вибрати сферу професійної діяльності не тільки за ознакою соціальної значущості, але й за власними мотивами та інтересами, що забезпечує самореалізацію особистості. Саме тому теперішнього часу пріоритетним у галузі модернізації національної системи освіти визначається особистісно орієнтоване навчання. Сутність цього підходу у відповідності з Національною доктриною розвитку освіти (2002 р.), полягає у необхідності забезпечення вищою школою таких умов, за яких стає можливим перетворення особистісно-суспільних цілей на дієвий внутрішній стимул професійного становлення майбутніх спеціалістів, розвитку і закріплення в них активного професійної позиції, творчого стилю діяльності, гуманістичних цілей. Цей процес повинен здійснюватися поступово, ґрунтуючись на урахуванні індивідуальних психологічних особливостей, ціннісних орієнтацій, професійних сподівань студентів, їхнього ставлення до отриманої професії, має сприяти розв’язанню суперечностей навчального процесу, досягненню гармонії між учінням і викладанням. Згідно гуманістичної парадигм університетської освіти вища школа повинна забезпечити перетворення кожного студента з об’єкта в суб’єкт навчальної роботи, демократизацію і гуманізацію відносин у системі “викладач – студент”, конкретизацію програми і змісту навчання, метою якого повинно стати становлення професійних рис та гармонійного розвитку студента.