Українська культура в епоху середньовіччя: дохристиянська і християнська

Культура середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях. В історії України маємо дві релігійні, а відтак і культурні епохи. Суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов'язане з хритиянською релігією. Проте до самого процесу формування нової спільноти і по-яви першої східнослов'янської держави має стосунок інша релігійна система - язич-ництво. Під ним слід розуміти частину величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів тощо, які приходять з глибини тисячоліть і стають основою всіх пізніших світових релігій. На початковому етапі формування Київської Русі язичницький світогляд наших предків являв собою складну суміш пережитків сивої давнини (уявлень, що виникли ще в часи первісного ладу) з новими їх формами, які вироблялися свідомістю в перебігу зародження класових відносин. Наприклад, широко зберігалося обожнювання сил природи, тварин та рослин. Проте досить швидко ці стихійні сили набувають у релігійній системі уявлень вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожаниць. Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Русі відбулися вже після прийняття християнства.                                                                                                                                                                                                          У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988—990 рр. Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. 

Творчість Пінзеля

«Майстер Пінзель» згадується вперше у 1906 році як автор кам'яних скульптур на фасаді греко-католицького собору св. Юра у Львові (1759/61), що, проте, довгий час не викликало належної уваги. У 1937 році публікується наступний доказ діяльності цього скульптора, а саме - рахунки виплат за вівтарі парафіального костелу в Монастириськах (1761), у яких називається тільки прізвище майстра. Врешті, у 1996 році була знайдена остання до цього часу відомість про його творчий шлях у вигляді рахунків, виданих за костел тринітарів у Львові у 1756 І Т757 роках. Інші твори приписуються Пінзелю на основі порівнянь. Поряд з окремими скульптурами йдеться, в першу чергу, про кам'яні статуї на міській ратуші в Бучачі а також про алтарні фігури в парафіальних костелах Городенки і Годовиці.                                                                                         Окрім вище названих робіт, авторство яких загадом визнається за Пінзелем, обсяг його творчого доробку змінювався внаслідок приписувань Майстрові подібних до його стилю скульптур. Часто робилося це невпевнено. Із труднощами при відмежуванні робіт Пінзеля від творів інших скульпторів-«наслідувальників», якщо вважати, що саме Пінзель започаткував особливий стиль львівського рококо.                                                                                                                                     Сьогодні у наукових колах вже не існує сумнівів щодо цього. Пінзель одностайно визнається найвпливовішою мистецькою постаттю львівської скульптурної школи. Ян К. Островський навіть назвав його нещодавно «напевно останнім справді великим митцем європейського бароко» і цим самим підкреслив його надрегіональне значення.        Новий рух у дослідження творчості Пінзеля принесли важливі знахідки першоджерел до його біографи. Йдеться про збережені окремі церковні книги Бучача (книга шлюбів та книга хрещень), оприлюднені Пьотрем Красним та Яном К. Островським. Із записів, що стосуються Пінзеля, стало відомо, що звався він Іоанн Георгій («Johann Gеorg»), одного разу, швидше помилково, названий також Грегор замість Георгій. Його прізвище пишеться Піль зе, Пільце або Пільзнов, тому воно могло звучати врешті-решт, не обов'язково як Пінзель (версія, яка сьогодні з загальноприйнятого в наукових колах. У статусі неодруженого «вівтарного скульптора» вій бере 13 травня 1751 року у Бучачі шлюб за римо-католицьким обрядом з вдовою Маріанною Єлизаветою Кейтовою. Двоє синів подружжя будуть також охрещені у цьому містечку. А 24 жовтня 1762 року вдова по Пінзелю одружується втретє. Цей запис засвідчує, що Пінзель помер якщо не восени 1761 року, то найпізніше - на початку 1762 року.                                                                                                                                                                 У 1751 році під час шлюбу Пінзель був названий «sculptor iuvenis», а через рік вже «magister». Отже, за цей час він повинен був заснувати у Бучачі свій дім і господарство, а також осісти тут разом зі своєю майстернею. До того, будучи ще одруженим, він не мав би можливості працювати як самостійний скульптор. Виходячи з цього, можна припустити, що йото творчому шляху був відпущений дуже короткий час, а саме - близько десяти років.                                                                                 Те, що Пензель зупинився спочатку не в метрополії і єпископській столиці Львові, а у скромнішому Бучачі, могло бути пов'язано з тим, що у цьому містечку мав свою головну оселю Микола Потоцький. Зацікавлений у мистецтві, ексцентричний канівський староста потребував для втілення своїх задумів ремісників і митців. Його будівничі проект знаходилися під керівництвом архітектора Бернарда Імеретина, з яким Пінзель, видається, був особисто заприязнений. Можна припустити, що Меретин вже раніше знав талановитого підмайстра-скульптора і порадив йому сприятливі умови праці у Бучачі.                                                                                                                                                                                                           Беручи до уваги велику кількість творів скульпторів львівського рококо, впадає у вічі, що всі ескізи їх робіт - як рисункові, так і пластичні - до цього часу залишаються невідомими. Очевидно, були втрачені не тільки скульптурні майстерні з усіма ескізними малюнками та боццетті, які там знаходилися.                                                                                                                                    Правда, як модель Пінзеля розглядається сумлінно вирізьблена з липового дерева і позолочена група св. Юрія на коні у битві зі змієм, висотою 51 cm, яка зберігається в Українському Національному музеї у Львові. Вона вважається підготовчою роботою до його кам'яної скульптури на фасаді собору св. Юра у Львові. Авторство Пінзеля щодо цієї «моделі» є безсумнівним, а незвична для ескізної роботи позолота могла бути нанесена пізніше, щоб надати їй характеру самостійного твору. Впадають у вічі, проте, значні розходження між «моделлю» та її кам'яним виконанням. Зміни у зображенні гриви та хвоста коня, а також плаща вершника можна було б ще пояснити намаганням сильнішого акцентування контуру з розрахунку на ефектний вид монументальної групи вгорі на фасаді.                                              Моделлю Пінзеля вважається також статуетка св. Якима з Музею Пінзеля у Львові. За розмірами та характером виконання її можна порівняти з групою св. Юрія. До цього часу ще не вдалося встановити її зв'язок з відповідною статуєю, виконаною у великих розмірах. Загальний характер і досконале виконання фігури не виказує ознак ескізу. Навпаки, вона справляє враження самостійної завершеної роботи в малому форматі.                                                               Враховуючи те, що пластичні ескізи не лише Пінзеля, а й інших скульпторів Львівської школи не збереглися до нашого часу, особливо важливою і щасливою подією стала поява на баварському мистецькому ринку восени 1999 року шести боццетті, які вважалися «чеськими» за походженням. Всі шість можна віднести до творчості Іоанна Георгія Пінзеля. Вони були придбані Баварським Національним музеєм в Мюнхені.                                                                                                                     У творчості Пінзеля ми не знаходимо жодного безпосередньою, у великих формах виконаного відповідника боццетто. Їх поверхня відзначається своєрідною силою впливу на глядача. Такого ж роду «мускульна» стилізація властива Розп'яттям Пінзеля, а також оголеним частинам тіла інших фігур, наприклад, Самсона чи Авраама з Годовиці. Варто згадати тут і пошкоджені пожежами та вивітрюванням кам'яні скульптури на ратуші в Бучачі.                                                                                  Яка ж роль відводилась боццетті Пінзеля у процесі виникнення його творів? Ескіз фігури св. Йосипа постав, очевидно, під час підготовки композиції; він ілюструє певну ступінь її розвитку ще перед прийняттям остаточного рішення, Можна уявити, що Пінзель, як раніше так і пізніше, різьбив такі фігурки, з допомогою яких він намагався розробити вирішення скульптури. Нам видається цікавим, що перед тим, як збагатити рухливу драперію плаща до такої міри, що вона врешті набула домінуючого впливу, майстер визначив, очевидно, спочатку рух тіла фігури.

Інший випадок маємо з двома парами боццетті. Виходячи з розмірів, тут може йти мова про презентаційні моделі, які, напевно, об'єднувалися у одній моделі вівтаря. У такій ролі могли виступати як ескізні, так і детально виконані фігурки. У форматі висотою менше ніж 10 см важко розробити пластичну композицію. Розміри «підготовчого» боццетто Пінзеля для його статуї св. Йосипа з Городенки теж більші. Однорідність маленьких фігурок свідчить про те, що митець вирізьбив їх в одному творчому процесі як серію, попередньо вже з'ясувавши композицію. Як ми бачили, фігурки не співпадають повністю з їх скульптурними відповідниками. У кожному випадку, перед нашими очима постають у вигляді боццетті сповнені фантазій задуми Пінзеля, які, правда, не втілилися у всій їх повноті. Так несподівано, саме у малому форматі, виявляється «великий розмах» різця Майстра і в ньому - його особлива неповторність.                                                                             Учні та послідовники знову і знову копіювали його мистецькі винаходи та урізноманітнювали їх. Не дивлячись на дуже короткий творчий шлях і передчасну смерть, судилося Іоанну Георгію Пінзелю - першорядному скульпторові того часу - на багато десятиліть накласти свою печатку на львівську рококову пластику.

23.Християнське мистецтво…..

Християнське мистецтво — мистецтво (живопис, скульптура, музика) християнської церкви, культури, як і християнського світу загалом. Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта.                                                                                                У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона «Володимирська Богоматір» послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву «Замилування». Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матвія, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення за так званим радзивілівським літописом XV століття, який є списком з рукопису XIII століття. Його 617 мініатюр — своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу.

Фольклор і народна культура

Народна культура та мистецтво українців справедливо вважаються одними з найбагатших надбань культурної спадщини європейських націй. Обличчя українського фольклору визначають багатогранність жанрів і досконалість форм, поетичність і вишуканий ліризм, глибока філософічність і невтримний запал. Протягом століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної мудрості, світогляду та ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням не тільки найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг численні архаїчні язичницькі мотиви і символи, які часто приховуються під покровом християнської традиції. Фольклор — це створені народом і існуючі в народних масах поезія (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець.   Зразки української фольклорної традиції можна згрупувати у два блоки: музично-поетичні форми (пісні, думи, приспівки і т.д.) і прозові (казки, легенди, анекдоти і т.д.). У свою чергу в рамках музично-поетичної творчості виділяють обрядовий фольклор, епічну та ліричну творчість. До обрядового фольклору зараховують календарні і родинно-обрядові пісні. До епічного - думи й історичні пісні та ліро-епічні (балади, співанки-хроніки). До ліричного - соціально-побутову й побутову лірику. Календарно-обрядовий фольклор поділяється на чотири цикли, що співвідносяться з порами року. Зимовий цикл українського фольклору найповніше представлений і найбільш вживаний у сучасності. Це насамперед пісні, приурочені до Різдва Христового – колядки - та пізнішого походження сценарії для вертепного різдвяного дійства. До зимового циклу також входять так звані щедрівки, структурно подібні до колядок, які співають на Щедрий вечір. Весняний фольклор представлений так званими веснянками або гаївками, масивом текстів для ігор, які грають на Великдень, вийшовши з церкви. У веснянках домінують мотиви пробудження природи і споріднений з ним мотив кохання. На дні літнього сонцестояння в українців з прадавніх часів припадали купальські свята та ігрища. Купальські святкування були пов'язані з танцями і співами й носили оргаїстичний характер. Жниварські чи обжинкові пісні є складовими обрядів, пов’язаних із хліборобськими жнивами. Вони фактично завершують календарний цикл. У комплексі обрядових пісень важливе місце займають також родинно-обрядові, які супроводжують перехідні або етапні моменти в житті людини. Це хрестинні, весільні пісні, а також народні голосіння – унікальне фольклорне явище в духовній культурі українського народу. Епічні жанри українського фольклору - історичні пісні, думи, балади,співанки - хроніки  - відзначаються унікальним багатством і красою форм. Ніна Матвієнко – одна з поширювачок української народної творчості… Найсучасніша форма побутування фольклору – студентський фольклор,фольклор неформальних суспільних угруповань та афористичні жанри –популярні анекдоти, тости, привітання. Архаїчні та “класичні” форми пісенного фольклору віднаходять своє друге життя в сучасних аранжуваннях. Бард Віктор Морозов ще в 1990-х обробив львівські батярські пісні, Марічка Бурмака у тих же 90-х переспівала популярні колядки, Тарас Чубай і група „Скрябін” випустили альбом із стрілецькими та повстанськими піснями.  

25. українські народні пісні її виконавці…..

Украї́нська му́зика починає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях, вона є предметом вивчення науковців. У XX столітті до українського фольклору звертались численні професійні та аматорські колективи України, створювались ансамблі також і в емігрантських колах зарубіжних країн. Характерною стала особливість представлення фольклорних традицій у формах академічного музикування. В радянській Україні протягом століття було створено чимало колективів, що спеціалізувалися на виконаннях обробок українських народних пісень і танців, а також творах українських композиторів у подібній стилістиці — це українські оркестри народних інструментів, ансамблі пісні і танцю, народні хори тощо. Так, 1922 року був організований Перший оркестр українських народних інструментів, 1939 — Гуцульський ансамбль пісні і танцю 1943 — народний хор Верьовки, 1951 — Ансамбль танцю України. Українська народна пісня лягла в основу творів багатьох українських композиторів. Найвідоміші обробки українських пісень належать М.Лисенку та М.Леонтовичу, значний внесок у дослідження та збирання народної творчості внесли вітчизняні фольклористи — Ф.Колесса та К.Квітка. У 2000-ні роки в Україні виникають такі фестивалі етнічної музики Країна мрій та Шешори, де народна музика звучить як в автентичному виконанні, так і у різноманітних обробках в рок- чи поп-напрямків. Серед сучасних гуртів автентичного співу «Божичі», «Володар», «Буття», етнічні мотиви використовують гурти «Тартак», «Воплі Відоплясова», «Мандри», «Гайдамаки», «Очеретяний кіт», оригінальне нашарування етнічних елементів пропонує гурт «ДахаБраха». Пісні літературного походження — це твори, що увійшли в народну словесність з професійної літератури. Шляхи запозичення можуть бути різними. Найчастіше — пісня, створена автором і композитором, ставала популярною серед народу, а оскільки сприйнятий текст передавався в усній формі, ім´я автора й композитора затиралось, втрачалось, і пісня починала побутувати як народна. Можливі й інші випадки. Наприклад, відомий авторський текст (вірш) клався на народну мелодію або мелодію композитора, ім´я якого залишалося невідомим. Із творів сучасної літератури 20 століття статус народних здобули пісні на слова А Малишка «Білі каштани», «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), «Моя стежина», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителько моя». Очевидно, визначальним фактором їхньої популярності є й мелодія, яку народ прийняв «за свою». Автором музики до усіх цих пісень є П. Майборода. Народним став ще один твір А. Малишка «Цвітуть осінні тихі небеса» (музика О. Білаша), а також твори «Пісня про Київ» та «Знову цвітуть каштани». «Виростеш ти, сину», створена на основі вірша В. Симоненка «Лебеді материнства». З-поміж сучасних пісень визнання всенародних здобули ряд поезій Д. Павличка з музикою О. Білаша — «Два кольори», «Явір і яворина», «Лелеченьки» та ін. Усі вони побутують як народні, деякі з них увійшли у традицію виконання як застільні пісні на весіллі. Відомі також твори В. Івасюка «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Водограй».