Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

 

сятка подібних серйозних звинувачень. І, як нам відомо, лише один раз у монографії високого партійного діяча хрущовських часів М. Р. Миронова описане нищення кримінологічної науки було недвозначно пов'язано з ідеологією культу особи, коли «у практику було введено... методи використання влади, державного примусу», а «розроблення питань вивчення причин і заходів запобігання злочинності не здійснювалося, вважалося зайвим і майже політично шкідливим»¹ (виділення моє. — Авт.). І справді, чи могли бути корисними компартійній владі пошуки криміно­логів щодо такого негативного явища, як злочинність, його при­чин, індивідуальних властивостей осіб, які вчиняють злочини, та ще таких, які не залежать від впливу соціалістичного оточення. Це не вписувалося у загальну картину соціалістичної держави, де все могло бути лише кращим, ніж за кордоном, звідки, мовляв, і поши­рюються блуд й омана, що стимулюють нестійких осіб до вчинен­ня злочинів. Невипадково після розгрому кримінології з'явилися твердження, в тому числі визнаних фахівців, що «будь-які зло­чинні дії в умовах соціалізму — це форма класової боротьби» (Б. С. Маньковський, 1933). І навіть Г. І. Волков у 1935 р. писав: «Основна кількість злочинів за пролетарської диктатури є фор­мою класової боротьби класового ворога і його агентури». Але для того, щоб запанували подібні твердження, потрібно було «закрити рота» кримінологам. Приводом для цього стали звинувачення останніх в ідеологічних, політичних помилках, апологетиці буржуазної науки.

Як вбачається з аналізу праць кримінологів 20-х років, у них справді мали місце нетрадиційні і навіть сумнівні твердження про причини злочинності й особу злочинця, інколи висувалися як вис­новки гіпотези або недостатньо аргументовані спостереження що­до участі біологічних рис особи в обумовленні злочину. Ці та інші подібні нечіткі твердження й положення щодо дуже складних явищ і процесів потребували більш глибокого наукового аналізу, неупередженого обговорення, а можливо, й критики з опрацюван-

¹ Миронов И. Р. Укрепление законности и правопорядка — программная задача партии. — М., 1964. - С. 156.

60

ням пропозицій конструктивного порядку. Проте цього, як відомо, жодного разу не було зроблено. Навпаки, огульну критику, наві­шування ярликів було використано (а можливо, й спровоковано) для прийняття розгромних рішень. Все це дуже скидається на організовану хитромудру інтригу та провокацію, до яких Сталін та його оточення вдавалися досить часто.

Внаслідок наведеного розвиток кримінологічної науки і прак­тики в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, було відкинуто на багато десятиліть назад. Наступив майже 30-річний період, коли кримінологічні дослідження не проводилися, праці з кримінології не публікувалися, її викладання, навіть на юридич­них факультетах університетів, не велося. Кримінологія фактич­но перебувала під забороною, її проблеми консервувалися. Рішен­ня влади щодо боротьби зі злочинністю приймалися без жодного кримінологічного обґрунтування, як, скажімо, горезвісна амністія весни 1953 р. Треба визнати, що навіть після відновлення у сере­дині 60-х років кримінологічних досліджень умови їх проведення, що існували у 20-х роках, значною мірою не було відтворено, а деякі з них не відтворено і нині.

Зрештою, наприкінці 50-х — початку 60-х років в історії Радян­ської держави настав період, який пов'язують із критикою культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС та початком так званої «хру-щовської відлиги». Серед суспільних інституцій, які пригнічува­лися культом особи та почали відновлюватися після його офіцій­ного розвінчання, була й кримінологічна наука. Підручники та інша література з кримінології, видані за радянських часів в 60-80-х роках XX ст., містять досить повну характеристику проце­су її відновлення на загальносоюзному рівні. Менш детальне висвітлення отримало здійснення цього процесу в Україні.

Перші та найбільш суттєві кроки у цьому напрямі в Україні на той час пов'язані з ім'ям професора П. П. Михайленка. Наприкінці 50-х років — він доктор наук з кримінального права та його історії — працював у Секторі держави і права АН УРСР, професо­ром Київського державного університету та з 1958 р. — за суміс­ництвом — начальником кафедри спеціальних дисциплін Київсь­кої вищої школи МВС СРСР. Маючи тісний зв'язок із практичною діяльністю правоохоронних органів, він одним із перших зрозумів

61

Глава 2