Гуцульський стрій вирізняється серед вбрання інших регіонів України ширшим застосуванням виробів зі шкіри, кольорового сукна та металевих прикрас.


Чоловічий традиційний гуцульський стрій включає білу полотняну тунікоподібну сорочку з розрізом посередині спереду, широкими, зібраними біля зап'ястя, рукавами і коміром-стій-кою. Шви сорочки, чохли, комір, манишку прикрашали різноманітною за орнаментом і кольором вишивкою. Сорочку носили поверх штанів і підв'язували широким шкіряним поясом — «чересом». Черес, прикрашений металевими бляшками, капелями, інкрустацією, становить одну з особливостей чоловічого гуцульського вбрання. До череса привішували різні необхідні предмети: люльку, притичку для люльки, кресало, складений ніж. Своєрідність гуцульського вбрання становлять також зимові суконні червоні штани («гачі», «холошні»), вишивані внизу або вздовж бокових швів. Влітку гуцули носили білі полотняні штани («поркениці») на очкурі або шкіряному поясі («букурії» )• Штани заправляли у високі плетені з вовни шкарпетки («капчурі»). У верхній частині капчурі розкішно декорували орнаментом. Своєрідним компонентом гуцульського вбрання є червоні або чорні онучі, вишиті кольоровими нитками.

Не менш розкішний у гуцулів верхній одяг — тунікоподібного крою, з клинами, вставленими з боків, червоний або коричневий сердак, який на швах декорували вишивкою, кольоровими вовняними шнурками, кульками, китичками. В сердаку розкішно оздоблювали нагрудну частину, де переважали великі вовняні кульки, китиці, іноді вишивка. Густим декором покривали гуцули безрукавки-кептарі. їх оздоблювали аплікацією зі кіри, сплетеними кісками, вишивкою, металевими ґудзиками, різноманітними бляшками, капелями.

Своєрідні головні убори гуцулів. Улітку вони носили чорні фетрові капелюхи — «крисані», прикрашені штучними квітами, вовняними китичками, намистинами, пір'ям глухаря («готура») і різнокольоровими, сплетеними із вовняних шнурів або тканими, ворсовими шнурами («черв'ячками»). Взимку носили смушеву шапку — «джумері» або із хутра лисиці — «клепаню». На ноги взували гостроносі шкіряні постоли, які також прикрашали металевими капелями, аплікацією.

Жіночий гуцульський стрій ще барвистіший. У деяких місцевостях жіночі сорочки були прикрашені багатою вишивкою. Своєрідності й колориту строєві гуцулок надавало поясне брання — запаска та обгортка, виткані з вовняних і металевих ниток, які імітують золоту або срібну нитку. Поверх сорочки надягали кептар. Його декорували, як і чоловічий.

Гуцулки дуже любили різноманітні прикраси. У вухах носили ковтки, на пальцях — перстені. Носили також браслети !з мідного ланцюжка («ретязі») або плетені із різнокольорової вовни («наруквиці», «наручні»). Шию прикрашали намистом («монистом») із срібних монет-дукачів або металевими монетами і хрестиками, нанизаними на дротик («згарди»), а також маленькими дзвіночками («шелести», «колокільця»). Поширеним було венеціанське монисто, яке виготовлялось із сплаву скла й смальти і часто інкрустувалось або розписувалось золотом. Декоративним акцентом одягу гуцулки був яскравий пояс.

Жіночі постоли, як і чоловічі, були також декоровані. Декорували навіть чоботи. їх прикрашали (рісували) поперечними складками, а також різноманітними швами і металевими накладками. Головним убором заміжньої жінки, як і по всій Україні, була намітка, оздоблена на кінцях. Своєрідну особливість становлять складені в складочки (гофровані) намітки. Гуцулки досить своєрідно пов'язували хустку: аби вона закривала частину обличчя тороками, опущеними на чоло.

Виділялись художнім смаком дівочі зачіски і головні убори. Дівчата доплітали коси червоною вовняною пряжею, вовняними прикрасами-уплітками. Косу, викладену вінкоподібно, оздоблювали блискучими ґудзиками. Голову, як і жінки, пов’язували червоними взірчастими фабричними хустками. Збоку прикріплювали штучні квіти-чічки.

Бойківщина.

Порівняно з гуцульським стрій бойків виглядав скромніше. Сорочку-оплічу довгу уставкову і безуставкову носили, як і гуцули, поверх штанів. У стані сорочку підперізували широким шкіряним поясом. Біля коміра її прикрашали червоною стрічкою або металевою запонкою-шпонькою з дзеркальцем. У безуставкових сорочках розріз для голови робили не на грудях, а на спині. Спереду сорочку декорували дрібними складочками-брижами. В оздобленні сорочок переважав чорний, синій колір вовняних ниток, а в деяких селах Західної Бойківщини — темно-коричневий і зелений. Чоловіки носили полотняні вузькі довгі штани — гачі. На Західній Боиківщині штани оздоблювали на швах кольоровим шнуром — червоним або синім. Взимку одягали сукняні білі штани — холошні. На пограниччі з гуцулами дуже розкішно орнаментували хутряні безрукавки, на решті території вони мали скромніший декор. Безрукавки з темно-сірого або брунатного сукна оздоблювали петлицями на грудях.

Верхній одяг — темно-сірі або темно-коричневі (гірські райони), білі «сіраки» — оздоблювали на швах вовняними шнурами, китицями, у Турківському районі — аплікацією з тканини, шкіри, червоними і білими шнурами. У Сколівському районі сіраки прикрашали голубими, білими вовняними нитками.

Головні убори декорували скромніше від гуцульських. Цікаво, що на бойківському підгір'ї парубки прикрашали капелюхи стрічками, які ззаду пучком звисали на плечі як у дівочих вінках.

Жіночі сорочки, як і чоловічі, декорували навколо шиї та на манжетах щільно укладеними складочками-брижами. Розріз-пазуху робили з правого боку, в місці з'єднання полочки з рукавом. Своєрідним був спосіб ношення сорочок. їх носили короткими («курті»), без підточки. У бойкинь побутували полотняні спідниці-фартух, кабат, сукня («мальованка»), прикрашені внизу вишивкою і мереживом. Поверх спідниці чіпляли фартух або вовняну запаску — «катран», «катранець». Безрукавий і верхній одяг оздоблювали вовняними шнурами.

Своєрідністю відзначаються жіночі очіпки — з ажурним верхом і двома стрічками, опущеними на спину. Колись ці стрічки мали ритуальне значення.

Невід'ємну частину бойківського жіночого вбрання становили прикраси — шийні, нагрудні, для вух і пальців. Різноманітними були прикраси, виготовлені з бісеру технікою плетіння, — «криза», «силянка», «ланка»,«очко», «драбинка», «плетінка». Жінки і дівчата носили справжні коралі-мониста, У вухах — металеві ковтки, на пальцях — мідні перстені.

Лемківщина.

Своєрідними етнографічними особливостями відзначається народний стрій Лемківщини. У XIX ст. він вирізнявся багатством форм, широким застосуванням фабричних тканин з домінуючим білим і синім кольорами. Чоловічий лемківський костюмний комплекс включав (Західна Лемківщина) лляну безуставкову сорочку з розрізом на спині («опліча») без оздоб, яку заправляли у лляні штани — «ногавки», голубу безрукавку («лейбик», «друшляк») з двома рядами металевих ґудзиків, шкіряні постоли («керпці»), високі чоботи або черевики.

Найхарактернішими складовими частинами для окреслення загальних рисчоловічого вбрання були білі вовняні «гуні», оздоблені чорним сукном, білі вовняні штани, шкіряний пояс-югас, «чуга» з великим прямокутним коміром-галереєю, оздобленим поперечними білими смугами і білими тороками, фетровий капелюх («калап»), взимку — шапка («копач») з сукняним верхом і смушевими навушниками, зав'язаними зверху. Найбільшої своєрідності чоловічому лемківському строю надавав верхній одяг-«чуга», який побутував тільки у лемків.

На пограниччі з Бойківщиною жіночий стрій включав коротку безуставкову сорочку — «чехлик», спідницю з кольорової тканини — для дівчат, а з темно-синьої або чорної — для старших жінок. Спідниці рясовані в дрібні складочки-збиранки, запаски оздоблені вузькими кольоровими стрічками («фарбітками») у дівчат, кольоровою тасьмою — у жінок. Як нагрудний одяг вбирали приталену безрукавку («лейбича») з чорної, синьої, зеленої тканини, кожушки («кожушниці»), сукняну куртку, або «гуньку», хустку-«фацелик», плахтину, шкіряні ходаки, чоботи.

Локальну особливість становлять сукняні лейбики, оздоблені спереду мідними ґудзиками і червоною тасьмою. Були лейбики, вишиті кольоровими нитками технікою гладі на полах і спідниці. В оздобленні переважав рослинний орнамент. Своєрідним у жіночому лемківському строї був головний убір — фацелик. Це велика біла хустка, зав'язана на потилиці під великим, опущеним уздовж спини іншим кінцем. Два кінці накрохмаленої хустки, зібрані в складочки, стирчали з обох боків голови, наче два розкриті віяла. На плечах фацелик притримувався убором у вигляді довгого рушника, який у лемкинь називався «плахтинка». Декоративним акцентом ноші виступав великий круглий комір, виготовлений з різноколірного бісеру.

Закарпаття.

Це одна з найбільш багатонаціональних областей України, де поряд з українцями проживають понад ЗО інших національностей. У цьому краї вирізняється вбрання гуцулів, бойків, лемків, а також стрій українців, що сусідять на заході зі словаками і чехами, а на півдні — з угорцями. Власне у цьому строї спостерігаємо такі спільні компоненти, як «уйош», «петек», «вінок-парта», «перта».

Чоловічий стрій мав тунікоподібну коротку білу сорочку з широкими рукавами і розрізом на грудях, оздобленим білою вишивкою. її шили з суцільного полотнища, відміряного на довжину розкинутих рук, яке перегинали навпіл по довжині. Рукави, таким чином, були суцільноскроєні зі станом. Посередині робили розріз для голови, рукави зшивали. При такому крої сорочка була укорочена, живіт залишався відкритим. Штани-гачі з білого полотна мали дуже широкі штанини, які внизу закінчувалися тороками. Стан підперізували високим шкіряним поясом.

Традиційний зимовий одяг на Закарпатті («гуня», «петек», «космата») — прямоспинного крою з рукавами. Лицевий бік гуні ворсовий, нагадує вивернутий кожух. її носять наопаш. На початку XX ст. почали носити короткий, до стану, білий сукняний одяг у вигляді куртки з рукавами — «уйош». Поли, комір-стійку, низ рукавів, кишені («жебіки», «жебічки») уйоша обшивали чорною або темно-синьою тканиною. Побутували також гуцульський, бойківський, лемківський строї, бо гуцули, бойки і лемки здавна проживали на Закарпатті.

Для жіночого вбрання південно-західних районів Закарпаття характерні короткі сорочки з розрізом збоку або на спині. Основним декором в них виступає морщення і брижі, оздоблені різнокольоровими нитками. Сорочки з інших місцевостей мають розріз посередині грудей і оздоблені вишивкою нижче плеча і на манжетах. На довгих сорочках, так званих «довганях», на плечах вишиті великі ромби; від них через увесь рукав до чохла тягнеться одна чи кілька ромбоподібних смуг — «хвіст».

Як поясний одяг носили широкі спідниці з кольорової тканини, пошиті в складочки, і фартухи. У деяких районах Закарпаття поясним одягом був лише широкий фартух —«плат», який закривав сорочку, залишаючи тільки вузьку смугу ззаду. Низ сорочки і низ плата оздоблювали мереживом. Верхнім одягом служили дуже гарно вишиті гладдю безрукавні кожушки («бунди»), білі сукняні гуні з довгим ворсом.

Дівчата носили яскраві головні убори, прикрашені квітами, бісером, намистинами. Головний убір покривав верхню частину голови і окремими яскравими накладками — вуха. Найчастіше головний дівочий убір називали «парта», «парти-ця». Широку бісерну стрічку носили на шиї.

Отже, український національний стрій характеризується великою кількістю локальних варіантів. Але засади створення українського вбрання були однаковими на всій території України: вимоги до матеріалу, крою, оздоблення, а також функціонування в будні, свята чи до обрядів. Народні майстри досконало володіли матеріалом і мистецтвом пошиття. Крій був раціональним, адже одяг мав бути зручним. Повсякденне вбрання було менше декороване. Святковий одяг відрізнявся матеріалами, збагачувався колоритом, способами його декорування. Зовсім особливе ставлення було до обрядового вбрання, яке найчастіше пов'язане з духовним світом людини. В обрядовому строї особливе місце надається символіці. Кожний символ протягом віків узвичаювався і поступово перетворювався на декоративний елемент. Тому до початку XX ст. національний стрій став історичною пам'яткою з нашарувань знаків-орнаментів, що відображали цілу систему духовних цінностей та вірувань.

Національний стрій можемо одночасно розглядати як історичну категорію і як художню систему, що включає об'єм, конструкцію, колорит. Кожний з цих складників залежав від відповідних обставин і функцій. Народний стрій належить до просторових видів мистецтва. Його композиційна цілісність, об'єм сприймаються як скульптура — з усіх точок зору.

Для українських національних строїв характерна багатошаровість, пишність форм, велика кількість складових частин, які одягались одночасно (сорочка — безрукавка — свита; сорочка — спідниця — фартух; плахта — запаска і т. ін.). Таке нашарування форм творило відповідний силует; дзвоноподібний, прямий, трапецієподібний. Основний критерій народного ідеалу — доцільність і краса — формує мистецькі засади творення строїв.

Техніка декорування, вид орнаменту, ритм на всіх складових частинах вбрання підпорядковані єдиному принципові обраному і закріпленому традицією в тому чи іншому регіоні. Орнаментальні мотиви підпорядковуються композиційній цілісності всього вбрання. Вид орнаменту — геометричний, квітковий, стрічковий — обов'язково повторювався на кількох складових частинах костюма.

Таким чином, у національному вбранні українців панувала щедра декоративність через уміле зіставлення контрастних кольорів орнаменту із загальним — білим, сірим, коричневим — тлом вбрання, членування великих форм на менші і вдале акцентування домінуючого кольору, який об'єднує весь костюмний комплекс в єдиний художній образ. Оздоблення народних строїв відзначається багатством різновидів орнаментальних мотивів (рослинний, зооморфний, орнітоморфний, геометричний); різноманітністю технік (вишивання, яке на Україні налічувало понад сто способів, ткання, аплікація, мережка, мереживо, вирізування); широким вибором оздоблювальних матеріалів (вовна, шовк, шкіра, метал, бісер).









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь