Поняття зобов'язального права

 

Зобов’язальне право – органічна частина цивільного права України та його найбільша за обсягом підгалузь, яка регулює зобов’язання. Його призначення – врегулювати товарообіг між товаровиробниками та споживачами. За змістом воно зводиться до права вимог кредитора до боржника про учинення на його користь або користь вказаних ним осіб–вигодонабувачів певних дій. Зобов’язальне право підпорядковане абсолютним правовідносинам і є похідним від них. При колізії абсолютних та зобов’язальних прав пріоритет віддається абсолютним.

Зобов’язальне право, особливо його основна частина договірне право, обслуговує економічні за змістом і юридичні за формою відносини товарообігу. В умовах ринкової економіки під захист воно взяло головну фігуру ринку – споживача, що проявилось у ЗУ “Про захист прав споживачів”. Тут воно забезпечує задоволення особистих потреб фізичних (продукти харчування, одяг, комунальні послуги, розваги, навчання) та господарські потреби юридичних осіб (грошовий обіг, енерго- водопостачання, проведення рекламних компаній).

Зобов’язальне право стабілізує інші відносини, зокрема абсолютні. При їх порушенні та неможливості застосувати речові способи захисту порушник зобов’язаний відшкодувати заподіяну порушенням майнову, а в передбачених законом випадках і немайнову (моральну) шкоду. Воно забезпечує корпоративні утворення, зокрема організаційні відносини при заснуванні товариств (корпоративних утворень).

На відміну від права власності, яке визначає стан приналежності майна певним особам і відчуженість його від інших осіб (статика майнових відносин) зобов’язальне право опосередковує переміщення товару від однієї особи (власника товару чи майна) до іншої – споживача (динаміку правовідносин). Коли йдеться про товар незалежно від його об’єктивізації (річ, майно, майнові права, роботи, послуги, гроші тощо) перевага надається споживачу, що й визначає основний зміст та спрямування ринкових відносин під диктатом споживача. Здебільше це відносини із здійснення права розпорядження та користування майном, виконанню робіт чи наданню послуг. В інших відносинах особистого характеру (договір дарування) такий підхід не є виправданим.

Зобов’язальне право має об’єктивний та суб’єктивний аспект (сенс).

В об’єктивному сенсі зобов’язальне право – система норм, які регулюють здебільшого майнові відносини між кредитором та боржником. Тут можна виділити декілька блоків його норм: міжнародний і зокрема європейський резолютивний (на основі єврорезолюцій), конституційний, кодифікований, поточного законодавства, підзаконних актів та договірний (мононормативний). Конституційний надає змогу моделювати такі зобов’язання, які не передбачені цивільним правом, але йому не суперечать. Проте, варто мати на увазі те, що при виникненні спору із такого зобов’язання при його вирішенні державні органи та їх посадові особи будуть виходити з закону (ч. 2 ст. 19 ЦК України).

Наразі все більше себе проявляє міжнародний здебільше європейський та національний рівні регулювання цих відносин.

Перший рівень представлений міжнародними конвенція, резолюціями ЄС, багатосторонніми та двосторонніми договорами. При тому доля та значення єврорезолюцій для правозастосовної та особливо судової практики стрімко зростає і формується так зване резолютивне право ЄС.

Другий рівень національного врегулювання – кодифікаційний. Він є основним і здійснюється ЦК України, ГК України, ЗК України, КТМ України та іншими кодифікованими актами цивільного законодавства.

Його підрівнями є: поточне законодавство. Серед актів поточного законодавства слід відзначити такі закони України як “Про оренду майна державних підприємств”, “Про заставу”, “Про іпотеку”, «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» та ряд інших. Особливої уваги заслуговує найбільш проблемний підрівень, що представлений підзаконними актами законодавства, зокрема окремими постановами КМУ, окремих міністерств та відомств. Так, договір кредитування здебільше врегульовані Правилами кредитування, відшкодування шкоди спеціальними правилами. Значне місце в договірному праві відводиться типовим договорам, наприклад Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні.

Найбільше значення мають укладені договори як мононорми права, які регулюють відносини між їх сторонами та є обов’язковими для застосування судами при вирішення спорів між ними. Тут слід виділити: договори, які укладені на підставі актів чинного законодавства і передбачені ними (пойменовані договори) та які взагалі актами цивільного законодавства не врегульовані (непойменовані договори). У першому випадку при виникненні спору суд постановлятиме рішення на основі актів чинного законодавства, а в другому – на підставі положень не пойменованого договору з урахуванням загальних положень про договори та зобов’язання. При колізії моделі норми позитивного права та договору пріоритет надається договору.

Ця система має свої пріоритети. На першому місці права та законні інтереси фізичних осіб, що проявляється у черговості задоволення вимог кредиторів (ст.112 ЦК), встановленні інституту публічного договору (ст. 633 ЦК), більш гнучкому механізмі забезпечення вимог кредиторів – фізичних осіб тощо, інституті моральної немайнової шкоди, який власне й розрахований на фізичних осіб, детальному врегулюванні відносин щодо заподіяння шкоди смертю фізичної особи чи її каліцтвом, регресному порядку стягнення шкоди з винного працівника та обмеженні її розміру тощо, врахуванні майнового стану боржника та інтересів інших фізичних осіб при визначенні розміру відшкодування тощо. Такий підхід зумовлює єдність та диференціацію зобов’язального права за суб’єктами, суспільною цінністю охоронюваного інтересу, специфікою підстав виникнення зобов’язань. Наразі під впливом інтеграційних процесів відбувається зближення норм зобов’язального, зокрема договірного права. Це спричинено необхідністю однакового регулювання товарообороту.

Основний масив норм зобов’язального права міститься в ЦК де вони збалансовані і взаємопов’язані та є універсальними. Вони домінують якщо в інших актах законодавства містяться інші положення. Не виключено субсидіарне застосування норм зобов’язального права – одночасне регулювання цих відносин ЦК та іншим кодексом приватного права, зокрема ГК України, КТМ України, ЗК України.

Господарські зобов’язання врегульовані ГК, а транспортні – транспортними кодексами: Повітряним кодексом України, КТМ України, де вони врегульовані на різних теоретичних платформах: В ГК на зобов’язальницькій, в інших кодифікованих актах – на правочинній чи навіть сугубо угоді. Термін «угода» є вадою законодавчої техніки. Проте використовується й досі, зокрема у ПК України де його слід тлумачити або як правочин, або як домовленість –договір.

В демократичному суспільстві значна увага приділяється договору, як джерелу регулювання договірних зобов’язань. Договори, що не передбачені актами цивільного законодавства, отримали назву непойменованих і вони є єдиним джерелом регулювання відносин між їх сторонами. При укладені договору його сторони можуть відійти від ідеальної моделі і передбачити інші умови.

Стосовно деліктних зобов’язань застосовується законний режим їх регулювання. Домовленості допускаються лише стосовно порядку відшкодування шкоди чи збитку. Такий підхід законодавця сприяє єдності цих зобов’язань і судової практики.

Зобов’язальне право у суб’єктивному смислі – суб’єктивні права кредитора та юридичні обов’язки боржника.

Зобов’язальне право складає підгалузь цивільного права та в ряді випадків виділяється у спеціальні навчальні курси чи їх частини (інвестиційне, страхове, транспортне, договірне, деліктне тощо).