Право на особисте життя та його таємницю (ст. 301 ЦК)

1) право фізичної особи на власну поведінку за межами її роботи, громадської діяльності, навчання тощо;2) право на визначення свого особистого життя і можливості ознайомлення з ним інших осіб;3) право на збереження в таємниці обставин свого особистого життя (обов’язок не поширювати інформацію про обставини особистого життя особи, навіть якщо вона є правдивою);4) право вимагати можливості розгоошення лише таких обставин особистого життя особи, які містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.

Право на особисті папери та таємницю кореспонденції (ст. 303-306 ЦК):

1) право власності фізичної особи на її документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо;2) обов’язок не ознайомлюватися та не використовувати без згоди фізичної особи її особистих паперів;3) обов’язок не ознайомлюватися та не використовувати особистих паперів фізичної особи які стосуються особистого життя іншої особи без згоди цих осіб;4) обов’язок не ознайомлюватися та не використовувати особистих паперів фізичної особи, яка померла, без зогди її дітей, вдови (вдівця), а за їх відсутності – батьків, братів і сестер;5) право на розпорядження особистими паперами;6) право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів;7) право на таємницю листування, телеграмм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції;8) обов’язок не використовувати кореспонденцію без згоди особи, яка її направила та адресата;9) право забороняти доручення до судової справи кореспонденції, яка не містить доказів, що мають відношення до справи;10) обов’язок забезпечити доступ до кореспонденції за рішенням суду.

Право на свободу пересування (ст. 313 ЦК):

1) право фізичної особи вільно пересуватися по території України, виїжджати за її межі та повертатися на Україну;2) право фізичної особи, яка досягла 14 років на вільне самостійне пересування по території України;3) право фізичної особи, яка досягла 14 років на вибір місця перебування;4) право фізичної особи, яка не досягла 14 років пересуватися по території України за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі уповноважених ними осіб;5) право фізичної особи, яка досягла 16 років, на вільний самостійний виїзд за межі України;6) право фізичної особи, яка не досягла 16 років, на виїзд за межі України за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі уповноважених ними осіб;

7) обов’язок не видворяти фізичну особу з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом;

 

79 Стаття 275. Захист особистого немайнового права 1. Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою З ЦК.
2. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення. 1. Фізична особа може зазнати певних перешкод у своєчасній та повній реалізації особистих немайнових прав, які можуть виражатись у вчиненні протиправних посягань з боку інших осіб. У цьому випадку фізична особа, на особисте немайнове право якої здійснено таке протиправне посягання наділена правом захисту. Право на захист особистих немайнових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження: а) вимагати непорушення цих прав; б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення. 2. Законодавець наділяє особу можливістю застосувати для захисту свого особистого немайнового права від протиправного посягання з боку інших осіб: а) загальні способи захисту, перелік та способи застосування яких встановлені главою З ЦК; б) спеціальні способи захисту, які встановлюють конкретно для певної категорії прав у цілому та для конкретного права зокрема.Аналіз загальних способів захисту цивільних прав більш детально викладений в коментарі до глави З ЦК. Однак і тут слід зауважити, що попри назву "Загальні способи захисту цивільних прав", що вказує на нібито їхню універсальність щодо всіх категорій прав, не всі їх можна застосувати до захисту особистих немайнових прав, а лише з урахуванням специфіки відповідного права, способу його порушення та наслідків, що спричинило це порушення. Так, наприклад, у випадку порушення права на таємницю особистого життя (ст. 301 ЦК) навряд чи можливим буде застосування такого загального способу захисту, як відновлення становища, що існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК).
Що ж стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи:
а) ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав відновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК)]; б) ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст. 294 ЦК). При цьому особа має право застосувати як один із передбачених способів захисту, так і сукупність декількох способів захисту, не залежно від того, чи належать вони до загальних, чи до спеціальних. Головне, щоб застосування цього способу (способів) захисту відповідало змісту особистого немайнового права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення, а також забезпечувало ефективність даного захисту.
3. Строки позовної давності до вимог про захист особистих немайнових прав не застосовуються, окрім випадків, що прямо передбачені законом, наприклад, до вимог про спростування інформації, яка поширена в засобах масової інформації (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК).

80 Речовими визнаються права, які забезпечують можливість задоволення потреб та інтересів уповноваженої особи за допомогою її безпосереднього впливу на річ без звернення за сприянням у цьому до інших осіб. Характерними ознаками речових прав є: специфічний об’єкт: речі (майно); абсолютний характер прав: праву однієї особи протистоїть обов’язок усіх інших осіб не порушувати це право; специфічний спосіб реалізації: передусім, своїми власними силами; особливий характер захисту: захист від порушень «з боку всіх і кожного». Речове право Як інститут цивільного права являє собою сукупність принципів і норм, що визначають стосунки приватних осіб щодо майна, узяті в їх статиці. Речове право Як вид цивільних прав— це право, що дає уповноваженій особі можливість забезпечити задоволення її потреб та інтересів за допомогою безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться у сфері її господарського панування.
Еластичність — право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв’язку з різними обставинами — з встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домовленістю між власником і суб’єктом зобов’язальних правовідносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір оренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі. Речові права належать до числа абсолютних — коли певна річ належить даній особі, усі інші суб’єкти права зобов’язані визнавати належність цієї речі й не порушувати права на неї уповноваженої особи. Суть протиставлення речових і зобов’язальних прав полягає в тому, що в першому разі вирішальне значення для задоволення потреб уповноваженої особи мають її власні дії, у той час як у сфері зобов’язань задоволення потреб уповноваженої особи відбувається, передусім, у результаті дій зобов’язаної особи.
Залежно від значущості та характеру виникнення ^^^ речові права можуть бути поділені на основні й вторинні (похідні). До основних речових прав належать: а) право власності; б) права на чужі речі. Права на чужі речі можна, з деякими застереженнями, поділити на дві групи:
1) права користування чужими речами (це головним чином сервітути, які можуть бути особистими і майновими. З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування різними особами, але щодо однієї і тієї самої речі свого часу виникла теорія «поділеної власності»);
2) права розпорядження чужими речами (до них, зокрема, належать заставні права, суть яких полягає в тому, що кредитор у разі невиконання зобов’язання має право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів).
До вторинних речових прав належать: а) право повного господарського відання — можливість володіння, користування і розпорядження майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих правомочностей власником; б) право оперативного управління — право володіння, яке ґрунтується на праві власності іншої особи, що надала це повноваження, а також обмежені право користування і розпорядження майном з метою і в межах, які встановлює власник.
Право власності в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб’єктам — власникам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них цього права щодо цих благ. Право власності в суб’єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника (фізичної чи юридичної особи, держави, територіальної громади) здійснювати володіння, користування та розпоряджання щодо належного йому майна на свій розсуд, якщо інше не передбачено законом. Отже, речове право - це сукупність правових інститутів, нор­ми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні їй суб´єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в її господарюванні, за своєю волею або без щоразового погод­ження своєї волі з волею інших, причетних до цієї речі, осіб. У ст. 395 ЦК наведено перелік прав на чуже майно, який не є вичерпним: а) право володіння; б) право користування (сервітут); в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Право на чужу річ є важливим речовим правом. В цьому випадку право власності на річ належить одній особі, в той час як інша особа має на цю річ певне речове право, але обмежене за змістом. Скажімо, ми маємо посеред поля ділянку, на якій посадили картоплю. Оскільки у нас з вами, як правило, гелікоптера немає, для того, щоб восени вивезти картоплю, необхідно отримати дозвіл на проїзд вантажівкою у власника сусідньої земельної ділянки, тобто своєрідний дозвіл на використання чужого майна, оскільки без допомоги сусіда наше право власника може перетворитися на своєрідну фікцію, мертве право. Право володіння. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримує його у себе. Володіння може бути як законним, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із власником.

 

81 У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Про його досягнення суспільством може свідчити здатність людей вступам ти у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби. Тому не можна не погодитися з основоположниками марксизму-ленінізму в тому, що "всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї".Першооснову всіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують у цілому поза волею і свідомістю людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, дістаючи відповідне оформлення у нормах права. У такому разі виявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати.Безперечно, що відносини права власності є похідними щодо економічних відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану належності матеріальних благ індивідам, відображаючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.У ході привласнення суспільство обертає на свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Привласнення не є самоціллю суспільства. Зрештою здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають такі визначальні стадії їх реалізації:а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. майнові відносини, як реально існуюча форма виявлення та реалізації виробничих відносин, формуються внаслідок вольових актів людей та їх колективів, що робить можливим поширення на них відповідного правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують належність матеріальних благ власникам, другі — перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів. Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ індивідам.Капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістична приватна власність не є ідеальною системою існування суспільства. Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжувати такі негативні наслідки, як зосередження основних багатств, створених працею всього народу, у невеликої групи людей; катастрофічне збідніння переважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу на антагоністичні класові групи за майновою ознакою та інші. Такі негативні явища призводять до класового протистояння у суспільстві, страйків та інших форм соціального протесту.

82 Стаття 318. Суб'єкти права власності. 1. Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 ЦК.
2. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. 1. Згідно з ч. 1 коментованої статті суб'єктами права власності є український народ, а також інші учасники цивільних відносин: 1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо (див. коментар до ст. 2).
У юридичній літературі точаться дискусії щодо того, як народ може здійснювати своє право власності. Слушною здається думка, що це можливо як безпосередньо народом (наприклад, шляхом висловлювання волі на референдумі, що стосується питань власності на майно, що належить українському народу), так і опосередковано — через вищий представницький орган державної влади — Верховну Раду України.
2. Частина друга коментованої статті відображає на галузевому рівні положення ст. 13 Конституції України про рівність всіх суб'єктів права власності перед законом. Його слід трактувати у тому розумінні, що законом встановлені і гарантовані рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом із тим, це не означає що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення суб'єктивних прав власності вказаних осіб тощо можуть відрізнятися у тому чи іншому конкретному випадку. Об’єктами права власності може бути будь-яке майно, що становить певну цінність.Чинною Конституцією України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Розрізняють власність народу України, приватну власність, колективну власність, державну та комунальну власність.Серед об’єктів власності необхідно виділити власність народу України, до якої належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності відповідно до законуСуб’єктами права приватної власності є фізичні особи – громадяни України, іноземці, особи без громадянства. За загальним правилом, склад і кількість майна, що може знаходитися у приватній власності громадян, є необмеженим. Водночас, з цього правила є певні винятки.
1. Не можуть перебувати у власності окремих громадян: - об’єкти права виключної власності народу України; - зброя, боєприпаси (крім мисливської, пневматичної, спортивної та боєприпасів до них), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; - вибухові речовини і засоби вибуху;- всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;- бойові отруйні речовини;- наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);- протиградові установки;- державні еталони одиниць фізичних величин;- спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації;- електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи. Перелік видів майна, що не може перебувати у приватній власності громадян, затверджений Верховною Радою України.2. Спеціальний порядок набуття права власності громадянами встановлюється на такі види майна:- вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери, деякі види пневматичної зброї;- пам’ятки історії та культури;- радіоактивні речовини.Це майно може бути придбане громадянами лише з дозволу органів внутрішніх справ, Міністерства культури та інших державних органів.3. іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть бути власниками земельних ділянок в Україні, щодо них застосовуються також обмеження, пов’язані з набуттям майна у власність шляхом приватизації. Об’єктами права колективної власності є майно, яке належить даному колективу і є необхідним для його функціонування. Об’єктами права державної власності є майно, яке необхідне для виконання державою своїх функцій:- земля, майно, що забезпечують діяльність Верховної Ради та утворених нею державних органів;- майно Збройних сил, органів Служби безпеки, Прикордонних і Внутрішніх військ, оборонні об’єкти;- єдина енергетична, транспортна, інформаційна та інші системи;- кошти державного бюджету, Національний банк тощо. Об’єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів;- кошти місцевих бюджетів;- об’єкти житлово-комунального господарства;- майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я;- місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації тощо.Об’єкти права державної та комунальної власності можуть закріплюватися відповідно за державними та комунальними організаціями на правах повного господарського відання чи оперативного управління. За підприємствами майно закріплюється на правах повного господарського відання. Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і розпоряджається майном і здійснює стосовно нього будь-які правомірні дії.

83 Право власності має об´єктивний і суб´єктивний аспекти. Під правом власності в об´єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що регулюють відносини власності. Суб´єктивне право власності - це забезпечена законом міра можливої поведін­ки фізичної чи юридичної особи щодо володарювання над реча­ми (тобто надання особі можливості володарювати над певною належною їй річчю). Складовими суб´єктивного права власності є правомочності володіння, користування і розпорядження ре­чами. Названі правомочності складають юридично забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він зали­шається власником. Правомочність володіння - це юридично забезпечена мож­ливість власника бути в безпосередньому фактичному зв´язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв´язок власника з річчю, а як постійну можливість такого ма­теріального зв´язку, воно тісно пов´язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише при­пустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться річ, визнається її законним во­лодільцем, якщо не буде доведено протилежне. Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнісним. Фактичне володіння може виникнути як на законній під­ставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Тому наявності лише фактичного володін­ня недостатньо для того, щоб вважатись законним володільцем. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати титуль­ним володінням. Незаконне володіння не базується на правовій основі, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, у свою чергу, поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовіс­ним є таке володіння, за якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність (наприклад, громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у за­конного володільця). Різновидом добросовісного володіння є во­лодіння давнісне. Володіння визнається давнісним, коли особа, яка не є власником майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Так, згідно зі ст. 119 ЗК Украї­ни громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно корис­туються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю зе­мельну ділянку, можуть звернутися до компетентного органу про передачу її їм у власність. Якщо володілець майна знає або повинен знати про неза­конність свого володіння, він називається незаконним недобро­совісним володільцем (привласнення краденого майна). Недоб­росовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим). Прикладом самовільного володіння буде крадіжка, насильницького - грабіж або розбій, підроблено­го - шахрайство. Правомочність користування - це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задо­волення потреб власника чи інших осіб. Користування майном може виявлятися по-різному. Наприклад, власник земельної ді­лянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Ко­ристуючись майном, власник зобов´язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та охоронюваних законом інтере­сів інших осіб, дотримуватись моральних засад суспільства. Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке право іншій особі шляхом укладення договору, пе­редачі речі під заставу тощо. Така передача права користування здійснюється шляхом розпорядження майном. Правомочність розпоряджання - це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність володіння є по­чатком права власності, то з правом розпоряджання пов´язується початок припинення права власності назавжди або відокремлен­ня власника від його майна на певний час. Застосовуючи право­мочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення односторонньо­го правочину, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в ре­зультаті використання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі), то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб при­пинити право власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Тому має місце лише право користування річчю, а не право розпоряджання нею. Право розпоряджання тісно пов´язане з особою власника, це дає змогу віднести його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей власника як самостійне, неза­лежне від права власності особливе право. Власник або безпосе­редньо приймає рішення про розпоряджання своїм майном, або опосередковано - через представників. Стосовно ж захисту права господарського відання підлягають безпосередньому застосуванню положення законодавства, вста­новлені для захисту права власності. При цьому суб´єкт підпри­ємництва, який здійснює господарську діяльність на основі пра­ва господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника (п. З ст. 136 ГК України). Правомочності власності в сукупності можуть належати лише власникові, який має право одночасно володіти, користу­ватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до застосування за­собів самозахисту.Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої права, власник зобов´язаний не шкодити довкіллю, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, дотримуватися моральних засад суспільства, утримувати належне йому майно, ризикуючи випадково його втратити, якщо інше не передбачене законодавчими актами чи договором. Власник також зобов´язаний забезпечити гро­мадянинові, працю якого використовує, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законодавством. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність влас­ника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов´язано допустити до обмеженого користування його майном інших осіб. Отже, зміст права власності складають права на володіння, користування і розпорядження майном, а також обов´язки, пов´язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою за­гибеллю речей. Сукупність прав та обов´язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що випливають з цього. Таким чином, суб´єктивне право власності - це юридично забезпечена можливість власника володіти, користувати­ся і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від будь-яких протиправних втручань до свого волода­рювання над належним йому майном. З вищевикладеного можна зробити висновок, що суб´єктивне право власності є абсолютним правом. Власникові, як уповнова­женій особі, протистоять усі інші особи, які зобов´язані не пору­шувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав. Суб´єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задовольняти свої інте­реси шляхом безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності. Отже, право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов´язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправ­ного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов´язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Суб´єктами права власності в Україні визнаються: народ Ук­раїни, громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України «Про власність»), органи місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції України). Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює правомочності власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право, відповідно до законодавства, користуватися природними об´єктами для задоволення власних потреб. Він зобов´язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першоосновам свого життя і життя суспільства (ст. 10 Закону України «Про власність»). До громадян як суб´єктів права власності законодавство від­носить громадян України, іноземних громадян та осіб без грома­дянства. Усі вони мають рівні майнові права і обов´язки, якщо іншого не передбачено законодавчими актами України.

84 Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.
Похідні способи – це способи виникнення права власності, коли воно виникає на підставі угоди між попереднім і новим власником, за волею попереднього власника. Припиняється право власності на тих же підставах, що і виникає (крім вироблення речі), а також в разі загибелі речі, в разі смерті (ліквідації) власника. Право власності набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею майна власнику вважається передача майна транспортній організації або поштовій службі. Ризик випадкової загибелі речі завжди несе власник. З моменту передачі набувач стає власником речі. Видами майнових прав державних підприємств, установ та організацій є право повного господарського відання і право оперативного управління. Право – повного господарського відання належить державним підприємствам, організаціям, статутною метою яких є отримання прибутку. Право оперативного управління належить державним установам та організаціям, які функціонують виключно на бюджетні кошти, воно дещо вужче ніж право повного відання (ЗУ “Про власність”).

85 Глава 25
ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ