Цивільне право як галузь права. Предмет, метод та функції цивільного права.

Цивільне право – сукупність концепцій, ідей та правових норм, що на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін визначають статус приватної особи як суб»єкта цивільних відносин, а також забезпечують можливість придбання та реалізації нею цивільних прав та обов»язків.З прийняттям нового ЦК 2003 р. підґрунтя для таких спорів практично ліквідоване, оскільки ст. 1 ЦК відносить до предмету цивільно-правового регулювання лише ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, головним критерієм встановлення галузевої приналежності відносин стає не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-правового методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.
Отже ЦК регулює як майнові, так і особисті немайнові відносини. Ці відносини у ст. 1 ЦК 1963 р. фактично поділялися на дві групи: особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими, та суто особисті немайнові відносини. Але ЦК 1963 р. не містить підстав для такого поділу, вказуючи, що немайнові відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання.
Для цих відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту. їх предметом є: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага, невід'ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати також юридичним особам: право на честь, гідність, ділову репутацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тощо.
Як особисті немайнові, так і майнові відносини є відносинами цивільними.
Цивільні відносини, котрі є предметом цивільного права, характеризуються такими ознаками:
1) суб'єктами. Учасники цивільних правовідносин стосовно один одного виступають як юридично рівні суб'єкти, відокремлені один від одного у організаційно-правовому і майновому відношенні.;
2) характером зв'язку між суб'єктами. Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі;
3) змістом. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків;
4) характером захисту суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків. Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;
5) особливістю підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Зокрема, такими підставами є не лише обставини, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб'єктів, які хоча і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.
З'ясувавши головні особливості цивільних відносин як предмету цивільно-правового регулювання, перейдемо до особливостей методу цивільно-правового регулювання, тобто способу впливу на учасників цивільних відносин з метою забезпечення їхньої належної поведінки.

Методи правового регулювання являють собою прийоми юридичного впливу, їх сполучення, що характеризують використання у відповідній сфері суспільних відносин того чи іншого комплексу юридичних засобів, що відображається у їхній ролі в механізмі правового регулювання. Імперативний метод (метод субординації) характеризується тим, що регулювання зверху вниз здійснюється на владно-імперативних засадах. Диспозитивний метод (метод координації) характерний для регулювання на засадах ініціативності та вільного розсуду учасників відповідних відносин; на процес такого регулювання впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються за його допомогою. Характерними рисами диспозитивного уповноважуючого (право- наділяючого) елементу цивільно-правового методу правового регулювання є:
1) юридична рівність сторін (незалежно від того, хто є учасником цивільних відносин — фізична особа, юридична особа, держава тощо, сторони цих відносин формально, тобто юридично, рівні);
2) ініціатива сторін при встановленні правовідносин (учасники цивільних відносин самі за загальним правилом вирішують, чи вступати їм у ці відносини, чи укладати договір тощо, хоча у деяких випадках цивільні правовідносини можуть виникати і внаслідок безпосереднього припису закону або адміністративного акту);3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанту поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства і моралі суспільства. Характерними рисами імперативного елементу цивільно-правового методу правового регулювання є:1) юридична рівність сторін;2) виникнення правовідносин незалежно від бажання учасників цивільних відносин внаслідок безпосереднього припису закону;
3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанту поведінки лише у межах, точно визначених актами цивільного законодавства. Таким чином, метод цивільно-правового регулювання охоплює як уповноважуючі диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справедливості, добросовісності і розумності.
Характерні риси цивільно-правового методу правового регулювання знайшли відображення у засадах або принципах цивільного права (у ст. З ЦК вони іменуються "засадами цивільного законодавства").

Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою їх впорядкування. До числа основних функцій цивільного права традиційно відносять регулятивну, охоронну і виховну функції. Іноді цей перелік виглядає дещо інакше: регулятивна, охоронна, превентивна функції або регулятивна, охоронна, попереджувально-виховна і попереджувально-стимулююча функції. варто розмежовувати загальноправові на рівні цивільного права та специфічні цивілістичні функції. Загальноправовіши функціями, що проявляються на цивілістичному рівні, є:1. Інформаційно-оріентаційна функція, яка виконує завдання ознайомлення суб'єктів цивільних відносин із концепцією прав людини (приватної особи), засадами визначення становища приватної особи, загальними тенденціями правового регулювання у цій галузі тощо. Таким чином, відбувається орієнтація суб'єктів цивільного права на певний тип поведінки, усвідомлення ними своїх прав та обов'язків. У разі невиконання цих завдань учасники цивільних відносин практично втрачають можливість усвідомлювати себе як суб'єктів приватного права, а відтак не можуть повною мірою реалізувати свої цивільні права і обов'язки.2. Виховна (запобіжно-виховна, превентивна) функція. Полягає у вихованні поваги до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопорядку тощо. Невиконання цивільним правом цієї функції може призвести до розмивання межі між правом і "не правом", до порушення одними суб'єктами цивільних відносин у процесі реалізації їхніх цивільних прав інтересів інших осіб, до зловживання цивільними правами тощо. 3. Регулятивна функція — полягає у позитивному регулюванні цивільних відносин, наданні прав та обов'язків учасникам цих відносин, встановленні правил поведінки суб'єктів цивільного права. 4. Захисна функція. Виконує завдання захисту цивільних прав та інтересів від порушень. Досягається шляхом передбачення правових засобів належного виконання цивільних прав та обов'язків, встановлення відповідальності за цивільні правопорушення тошо. Специфічні цивілістичні функції у галузі цивільних відносин такі:
1. Уповноважувальна функція. Полягає в тому, що цивільне право створює нормативну базу саморегулювання у сфері приватного права, визначає засади внутрішнього регулювання за допомогою угоди сторін цивільних відносин. Дя функція є специфічною цивілістичною функцією, оскільки тільки у цій галузі учасники відносин можуть самі визначати для себе правила поведінки, створювати фактично нормативні акти локальної дії тощо.Концептуальною основою цієї функції є відома ще римському приватному праву сентенція "Дозволено усе, що прямо не заборонено законом", котра протиставлялася і протиставляється зараз положенню публічного права "Дозволено лише те, що прямо вказано у законі". 2. Компенсаційна функція. У процесі виконання цієї функції забезпечується можливість відновлення порушеного цивільного права та інтересу на еквівалентній основі. Така функція також властива лише цивільному праву, оскільки в інших галузях мета відновлення порушеного права на еквівалентній основі, як правило, не ставиться.

4. Цивільне право як наукова (цивілістика) і навчальна дисципліна.

Цивільне право виступає як галузь права та галузь законодавства, його також слід розглядати і як науку та навчальну дисципліну.Цивільне право як науку ще називають цивілістикою, що означає систему знань, положень та висновків про цивільно-правові явища.Предметом цивільно-правової науки є чинне законодавство, практика його застосування, історія розвитку, досвід цивільно-правового розвитку в зарубіжних країнах. Окрім того, цивілістика вивчає також поняття цивільного права, його місце в правовій системі, його походження та закономірності розвитку, систему та зміст цивільно-правових норм, інститутів та підгалузей, їх роль у правовому оформленні життя суспільства та ефективність їх застосування.Зміст цивілістичної науки становить сукупність знань про цивільно-правові явища, що стосується, насамперед, розроблених основних наукових положень, правових категорій та конструкцій, які дозволяють пояснити та аналізувати цивільно-правові явища, а певною мірою і прогнозувати їх розвиток та отримувати обґрунтовані знання про нові явища в цій сфері. Цивілістичні знання самі по собі не наділені загальнообов'язковістю, проте є підґрунтям для правотворчої діяльності. Отже, наука цивільного права — це систематизована сукупність знань про цивільно-правове регулювання суспільних відносин, властивості та закономірності його функціонування та розвитку, способи досягнення його ефективності, засоби отримання нових знань, необхідних для подальшого вдосконалення цивільного права. У цивілістиці до спеціальних наукових методів відносять:

• метод порівняльного правознавства (компаративний метод) — полягає у вивченні та використанні правового регулювання схожих правовідносин у різних правопорядках та правових системах з урахуванням не лише юридичного змісту того чи іншого правового інституту, а й причини його появи в конкретній національній правовій системі та форми історичного розвитку. Це дозволяє визначити універсальні та специфічні закономірності розвитку цивільно-правових явищ;

• метод комплексного аналізу — грунтується на одночасному використанні для вирішення конкретного завдання наукового інструментарію, що використовується декількома різними науками, наприклад, юриспруденції та економіки;

• метод системного аналізу — ґрунтується на розгляді конкретного явища як певної системи, в якій складові частини (елементи) функціонують з певною метою. Сутність полягає у виявленні елементів та взаємозв'язків між ними з метою подальшого аналізу їх взаємодії;

• метод конкретних соціологічних досліджень — полягає у використанні аналізу статистичних даних, у тому числі й даних судової, правозахисної та правозастосовчої статистики, методу експертних оцінок тощо;

• історичний метод — ґрунтується на вивченні історії становлення та розвитку того чи іншого правового інституту, поняття, категорії тощо.Предметом вивчення цивільного права як навчальної дисципліни є цивільно-правова наука, цивільне право як правова галузь та цивільне право як галузь законодавства. Предмет курсу цивільного права не обмежується вивченням чинного законодавства. До нього входять також і положення, що не мають законодавчого закріплення, а також положення законодавства, що втратили чинність.Традиційно система курсу цивільного права складається з двох частин та розрахована на вивчення курсу впродовж двох років. Перша частина містить вивчення загальних положень цивільного права, а також системи особистих немайнових прав фізичної особи, права власності та речових прав на чуже майно та право інтелектуальної власності. Друга частина передбачає вивчення зобов'язального права та спадкового права. В цілому система курсу може виглядати таким чином, як це представлено в змісті даного навчального посібника.

5. Поняття цивільного законодавства. Акти цивільного законодавства України.

Цивільне законодавство — система правових форм, у яких виражаються норми, що регулюють цивільні відносини. Тлумачення поняття " законодавство" (хоча й стосовно трудового права) дав Конституційний Суд України, який роз'яснив, що термін " законодавство", котрий міститься у ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (КЗпГІ), слід розуміти "широко", включаючи в нього не тільки закони, але й інші відомі нині нормативні акти.При цьому Конституційний Суд зазначив, що подібне тлумачення стосується саме ч. З ст. 21 КЗпП і не є єдино правильним у інших випадках використання цього терміна. Так, в деяких нормативних документах під " законодавством" варто розуміти тільки закони, а в інших — увесь спектр нормативних документів. Щоправда, Конституційний Суд не пояснив, за якими ознаками має визначатися, що мав на увазі законодавець, використовуючи цей термін в тому або іншому випадку.Цікаво також зазначити, що, застосувавши до наявного у ст. 21 КЗпП терміна " законодавство" розширене тлумачення, Конституційний Суд зазначив, що не вважає такий стан справ правильним. Поширювальне тлумачення поняття " законодавство" є характерним і для концепції цивільного права України, де цією категорією охоплюються не лише закони і підзаконні акти, але і договори, і звичаї. Зокрема, як випливає з гл. 1 ЦК "Цивільне законодавство України" у ЦК термін " цивільне законодавство " означає сукупність норм і правил, що регулюють цивільні відносини, а не лише законів чи актів цивільного законодавства. Основу усього цивільного законодавства України становить Конституція. За змістом гл. 1 ЦК цивільне законодавство України може існувати у таких формах:1) акти цивільного законодавства України;2) договори суб'єктів цивільного права;3) звичаї;4) міжнародні договори;5) інші форми цивільного законодавства ("неформалізовані" прецеденти, корпоративні норми тощо). Є такі форми цивільного законодавства: залежно від суб'єкта, що створив норму цивільного законодавства, виділяються:1) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства); 2) дії суб'єктів приватного права (договори, корпоративні норми);3) змішані форми (міжнародні договори, звичаї).З урахуванням юридичної сили акта законодавства можлива вибудова такої ієрархії:1) Конституція;2) договори суб'єктів цивільного права, укладені на підставі і на розвиток положень Конституції;3) закони України та ратифіковані міжнародні договори у галузі цивільного права;4) підзаконні нормативні акти;5) звичаї;6) усталена судова практика.Характеризуючи акти цивільного законодавства України, слід звернути увагу на те, що ЦК розрізняє: основу цивільного законодавства України (Конституція) і акти власне цивільного законодавства як такого.Конституція не є актом цивільного законодавства у безпосередньому значенні, оскільки є основою усього законодавства України і містить норми різного характеру, визначаючи основи не лише цивільного, але й адміністративного, кримінального, процесуального тощо законодавства. Разом з тим, окремі її положення є нормами цивільного права, котрі прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо застосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів, як передбачених, так і не передбачених у ЦК (див. постанову Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"). Зокрема, Конституція містить норми цивільно-правового характеру, які визначають принципові положення регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), регулювання особистих немайнових відносин (ст.ст. 21, 23, 24, 27, 28) тощо.Значення такого поділу полягає в тому, що інші акти законодавства не можуть суперечити ЦК, а при змінах і доповненнях мають узгоджуватися з ним.Але якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Конституцією, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права у кожному разі є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Тобто, вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Конституції, ЦК або іншому закону, у той час, як вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.Закони, що є актами цивільного законодавства, залежно від їх значення поділяються на основні закони (Конституція та ЦК) і звичайні закони.Основні закони встановлюють найважливіші положення, що стосуються засад цивільно-правового регулювання. Звичайні закони приймаються на базі основного і на його розвиток. Вони, як правило, регулюють окремі питання, відіграють службову роль, термін їх існування менш тривалий.Найважливішим основним законом у сфері цивільно-правового регулювання є ЦК.