Розділ ІV. У вирі воєн, революцій, суспільних перемін

 

1914 року новим нещастям у життя дунаївчан увірвалася Перша світова війна, перетворивши край на своєрідний полігон, де впродовж кількох років не стихала канонада гармат.

Вже в перші дні на Дунаєвеччині був проведений облік чоловіків призовного віку, транспортних засобів. Але по Блищанівці та Михайлівці призовна комісія недорахувалася шістьох призовників 1893 року народження – в Америці на заробітках перебували Д.С. Лисак, П.Г. Керничний, А.М. Пурак з Блищанівки, М.А. Підопригора, О. В. Галущак, Т.І. Корчун з Михайлівки.¹У пошуках засобів для прожиття покинули рідні місця жителі інших сіл району. І все ж у перші дні війни це не завадило призвати на фронт 36 призовників з Блищанівки та 27 із Михайлівки. У наступні роки ця кампанія продовжувалася: 1915 року на фронт були мобілізовані 28 жителів вказаних сіл, 1916-го – 17.²Аналогічна робота здійснювалася по всіх населених пунктах Дунаєвеччини.

Водночас проводився облік возів та упряжі. У Михайлівці, наприклад, із 223 дворів вози мали тільки 88, у Блищанівці – 84, у Гуті Блищанівській – 8, у поміщика Стефана Маковецького на облік було взято 7 возів, до реєстру записана навіть дишлова підвода михайлівського священика Миколи Ісаєвича. Всі вони в любий час могли бути задіяні до військових перевезень.³

2 серпня 1914 року Ушицький предводитель дворянства (а Дунаєвецька волость входила до Ушицького повіту) звернувся до волосних старшин повіту з відозвою-повідомленням: «При канцелярії Ушицького повітового предводителя дворянства відкрито приймання пожертв на користь Червоного Хреста. Пожертви приймаються грішми і тканиною для білизни. Будь-які пожертви на користь наших братів-воїнів, які своїми грудьми відстоюють честь і гідність Росії, будуть прийняті з глибокою вдячність».⁴

Був оголошений збір сухарів, у села надіслані і розвішані біля сільських управ листівки з рецептом приготування сухарів. За підписним листом проводився збір коштів для хворих і поранених бійців. 1914 року в Рахнівській волості було зібрано 55 чоловічих сорочок, 13 рушників, 8 простирадл, 25 подушок, 109 аршин полотна. А різдвяний подарунок фронтовикам склав 45 сумок з чаєм, цукром, салом, цибулею, часником. У такі сумки викладали й мило, мазь для чобіт, конверти, олівці, голки і нитки. 33 сім’ї з волості здали й кожухи.⁵

Саме в цей час з усією повнотою реалізувався непересічний талант дунаївчанина Франца Лендера. Він народився 12 квітня 1881 року в обрусілій сім’ї чехів-колоністів, які ще в першій третині століття знайшли застосування своїх сил у Дунаївцях. Тут закінчив він початкову школу, а 1900 року – чотирикласне ремісниче училище Російського технічного товариства в Санкт-Петербурзі, отримав навички обробки металу, токарної та слюсарної справи, що згодом стало йому в пригоді.

Фото №1

Як один з кращих випускників був прийнятий до Петербурзького технологічного інституту. Нестатки, відсутність суттєвої підтримки з дому обумовили необхідність поєднувати навчання з працею – обов’язками кресляра Артилерійської технічної контори Путилівського заводу. Праця саме на цьому заводі, в його конструкторському підрозділі, визначила подальший вибір – Франц Францович присвятив своє життя артилерії. 1914 року, закінчивши з відзнакою механічний факультет технологічного інституту, став технічним керівником Артилерійської контори заводу, на якому працював усі роки навчання.

Ще 1908 року, під час навчання, створив перший у світі напівавтоматичний клиновий затвор, який посилював скорострільність гармат до 26 пострілів за хвилину. Його авторство на винахід було визнано патентами не тільки Росії, а й США, Англії, Франції. Це дало можливість перейти до розробки 76- міліметрової зенітної гармати. Її тактико-технічні параметри розробили викладачі Артилерійської школи, Путилівський завод випробував напівавтоматичний затвор Ф. Лендера, до середини 1913 року був закінчений проект зенітки, а восени1914 року перші зенітні гармати пройшли випробовування: вони мали вищу ніж німецькі зенітки висоту польоту снаряда – 5500 метрів, скорострільність – 15-10 пострілів за хвилину, оптимальними були калібр, маса снаряда, довжина ствола.

Зенітки розташували як на кінних повозках, так і на п’ятитонних автомобілях, залізничних платформах і в березні 1915 року відправили на фронт. 17 червня 1915 року під Варшавою зенітки Ф.Ф. Лендера відбили атаку 9 німецьких літаків, збивши 2 із них, 6 жовтня – наліт ворожої авіації на Мінськ. Наступного року захищали небо Двінська, Ломжі, Іваногородської фортеці. Ворожа авіація несла відчутні втрати.⁶ Варто зазначити, що зенітні гармати Франца Лендера успішно використовувались і в роки Великої Вітчизняної війни під час оборони Ленінграда. Ці гармати з лінкора «Жовтнева революція згодом зайняли почесну варту біля входу в Санкт-Петербурзьке Нахімовське училище.

А їх розробник Ф.Ф. Лендер 1922 року став професором Артилерійської академії, педагогом, теоретиком – розробником теорії стрільби, навчального курсу теорії стрільби, головним конструктором Артилерійського комітету Збройних Сил СРСР.

14 вересня 1927 р. у віці 46 років Франц Францович пішов з життя.

У роки Першої світової війни великих втрат зазнала економіка краю. Частина підприємств була евакуйована, частина зруйнована в ході бойових дій. 1916 року на території ливарно–механічного заводу Густава Лельбаха розмістилася механічна майстерня ЮЗШОССА, яку очолював інженер полковник Катонов. Із 40 майстрами та 15 службовцями він розгорнув роботу з ремонту дорожних механізмів. 1917 року і завод був переведений на випуск продукції для армії, ремонтував авто, виготовляв тачанки, колеса для гармат, ремонтував інше військове обладнання. Сільське господарство, позбавлене головних продуктивних сил – працездатних чоловіків і тягла, зазнало також упадку. Села були забиті військовими, що вимітало й залишки хліба та овочів. Постійні перевозки відволікали від виробництва підводи, коней.

Все це посилювало із без того злиденне життя. Влада всіляко намагалася підтримати сім’ї фронтовиків. Цього вимагав і циркуляр, направлений Подільським губернатором у волосні правління: «Семейства нижних чинов со дня отправления их глав на службу имеют право на получение продовольственного пособия деньгами, полагая на каждое призреваемое лицо не менее одного пуда двадцяти восьми фунтов муки, десяти фунтов крупы, четырех фунтов соли и одного фунта постного масла в месяц. Детям, не достигшим пятилетнего возраста, продовольственное пособие выдается в размере половины стоимости означенных продуктов».⁷

 

 

Війна, бідування загострили революційні настрої й призвели до кардинальних змін у суспільно-політичному житті, викликаних каскадом революцій, насамперед – падінням самодержавства.

Звістку про повалення царя принесли на Дунаєвеччину залізничники і поштові службовці. Сподіваючись на переміни, робітники і солдати створювали свої комітети, ради. На цей час у Дунаївцях проживало 12554 жителі.

25 березня 1917 року відбулися об’єднавчі збори робітничих і солдатських депутатів, створена рада робітничих і солдатських депутатів, обрана президія. Першого травня вперше проведено масове і відкрите відзначення Дня міжнародної солідарності трудящих.

Активізувала діяльність національно свідома частина дунаївчан, натхненна рішенням про утворення в Києві Центральної Ради – координаційного центру патріотично налаштованих політичних і громадських організацій. У травні 1917 року делегати Дунаєвецького селянського з’їзду в своєму посланні висловили підтримку Центральній Раді, формуванню українських збройних сил: “Кличемо всю Україну протестувати проти заборони Українського військового з’їзду”.⁸

Посилила роботу «Просвіта», сформована ще 1917 року, особливо брати – Семен і Степан Риндики, Олена, Лідія і Борис Богацькі – діти нестеровецького священика Олександра Богацького, учитель і бібліотекар дунаєвецької школи Володимир Гушло, учителька Лідія Гаврилова, писар Лисянюк, старшина Ночка, Кифоренко, Християніс та інші. Просвітяни мали бібліотеку, якою завідувала Антоніна Мельник, готували вистави, концерти, вели агітаційно-роз’яснювальну роботу. Між силами правого і лівого спрямування виникали конфлікти, протистояння, які посилювалися з приходом червоноармійських підрозділів чи частин армії УНР. Після від’їзду на навчання студента Буяра просвітницьку організацію очолив учитель Семен Риндик.⁹

Семен Дмитрович Риндик народився 1892 року в Заставлі в сім’ї коваля. Навчався у Дунаєвецькій початковій школі, Великожвачицькій вищій початковій школі, що давало право учителювати в 1-3 класах, згодом – у Шамовській учительській семінарії на Херсонщині. Отримав не тільки фахові знання, а й уміння грати на мандоліні, гітарі, сопілці, бандурі, цимбалах, піаніно. Учителя з такими можливостями прийняла початкова школа в с. Міцівці. Майже щорічна ротація кадрів дала можливість Семену Дмитровичу учителювати в Рахнівці, Нігині, Андріївцях, Балакирях, Городку, Миньківцях. 1918 року повернувся додому і, як тільки з’явилась «Просвіта», вступив до неї разом з братом Дмитром, очолив товариство.

З приходом деніківців перейшов на нелегальне становище, передавши головування в «Просвіті» адвокату Михайлу Новицькому.

За більшовиків товариство, не тільки позбавлене підтримки влади, а й переслідуване нею, поступово почало згортати роботу. Хоча виплеканий ним хор з українським репертуаром виступав і на партійній конференції. Однак репресії привели до занепаду української справи, активні просвітники Ліда і Борис Богацькі були розстріляні, дядько Семена Степан Титович Риндик, що став згодом відомим письменником, емігрував за кордон. 1929 року арешту зазнали брати Семен та Дмитро. Семен був відпущений, оскільки «зізнатись» у злочинній діяльності відмовився, а довести її слідчому не вдалося. 1937 року врятувався від знищення, завчасно виїхавши на Кавказ до тітки. ¹⁰

Фото №2

1917 року почала діяти «Просвіта» в Миньківцях, створила гурок, читальню, проводила вечори.

9 травня того року в Дунаївцях з ініціативи «Просвіти» та військового клубу відбулася українська маніфестація. У центрі міста була відслужена панахида борцям, що полягли за свободу, а також «батькові Тарасу Шевченку». Хор виконав «Ще не вмерла Україна» та «Заповіт». Грав військовий оркестр. Відбувся і збір коштів у фонд Української соціал-демократичної партії та Українського військового клубу. До списку виборців до Установчих зборів від партії соціалістів-революціонерів був висунутий дунаєвчанин С.С. Дармограй.¹¹

Приклад дунаєвецьким просвітникам подавало Подільське губернське товариство «Просвіта», яке в 1919-1920 роках очолював виходець з Маліївців – син тамтешнього священика Євген Григорович Кондрацький (1886-1938).

У віці 5 років переїхав він з сім’єю до Кам’янця-Подільського, де батько поступив на службу до Подільської духовної семінарії, закінчив духовне училище, навчався в семінарії, з якої був виключений за участь в українському русі. Навчання завершував у Росії в Костромській духовній семінарії.

Протягом 1906-1915 рр. учителював у Варшавській гімназії, завідував жіночим початковим училищем в м. Торопець Псковський. Згодом жіночою гімназією в м. Кінешма Костромській губернії.

Революційні переміни відкрили шлях в Україну. У Кам'янці-Подільському, куди приїхав 1918 року, працював у відділі народної освіти губернської земської управи, в учительській гімназії викладав українську мову та літературу, зразу ж став членом товариства «Просвіта». У травні 1919 року очолив Подільську «Просвіту». Товариство підтримувало новостворений український державний університет, організовувало книгопоширення, традиційні свята. Як представник «Просвіти» Є.Г. Кондрацький брав участь у засіданні американо-польського комітету допомоги дітям, добиваючись підтримки дітям кам’янчан, відстоював перед польською військовою адміністрацією інтереси українських шкіл у місті. Ця діяльність згодом радянськими чекістами була інкремінована йому як злочинна й антирадянська.¹²

Після розстрілу в липні 1917 року мирної демонстрації більшовицькі сили взяли курс на підготовку повстання проти Тимчасового уряду. У Дунаївцях був створений ревком (голова Татарчук) та військовий підрозділ, очолений Миколою Мельником. Діяли й прибічники Центральної Ради. 11 лютого 1918 р. у Дунаївці з Житомира, де перебувала УЦР, прибули її представники Думанський, Ясінський, зібрали актив, щоб обговорити план дій, але були заарештовані ревкомівцями. Після цього лікар Іваниця почав формувати козацький збройний загін.¹³

У лютому 1918 року ревкомівський збройний загін за підтримки солдатів Миколаївського полку VII армії роззброїв польський легіон, що рухався з Проскурова у напрямку Кам’янця-Подільського, і за пропозицією члена ревкому-працівника ливарно-механічного заводу Гольденберга розстріляв офіцерів. 16 лютого український козацький загін робив спробу заарештувати Гольденберга, оскільки його вчинок йшов «... на перешкоду інтересів Української Народної Республіки..., дозволив оскорбити українську націю». Однак інженер – полковник Катонов, начальник майстерні шосдору, перешкодив козаку Нещадименку провести затримання більшовика, за що був заарештований. ¹⁴

Наприкінці лютого 1918 року Дунаївці, Миньківці та інші населенні пункти Дунаєвеччини зайняли австрійські військові підрозділи. Вони чинили справжній грабіж на окупованих територіях. 25 березня 1918 року «союзники» «забрали під розписку» автомобіль «Фіат» з ремонтних майстерень інженера Катонова, створених на базі колишнього ливарно-механічного заводу. Солдати 13-го австрійського авіазагону вилучили з магазину «Центроземторгу» 13 аеропланів та 6 автомобілів і перепровадили на свою базу до Балина. Згодом з тих же реммайстерень Катонова реквізували автомобіль, який належав Подільському губернському комісарові. Не раз українська влада протестувала проти свавілля «союзників». 25 березня Кам’янцький комендант звернувся до австрійського коменданта Кам’янця-Подільського з вимогою вжити заходів, аби австрійські частини самочинно не захоплювали майно УНР». 10 липня того ж року австрійці вдерлися до квартири В. Табачника і застрелили його гостя Я. Аптера. ¹⁵

Союз українських національних сил з австро-німецькими військами не знайшов розуміння і підтримки переважної частини жителів Дунаєвеччини. Вони організовували бойові загони, протистояли реквізиторам. У районі Дунаївців діяв партизанський загін О. Бондарєва, у Гуті-Яцковецькій – П. Шміголя, у Чечельнику повсталих очолили А. Муляр та К. Побережний, у Вихрівці – М. Яворський, І. Кучерявий, у Великій Побійній – О. Жарий, у Смотричі – І. Войцехівський та О. Банасюкевич. У Миньківцях група демобілізованого солдата Орлова за підтримки партизанів Ф. Гоголя розгромила каральний загін австрійських вояків. Боротьба закінчилася вигнанням окупантів і падінням під ударами повстанців, очолених Директорією, влади гетьмана Павла Скоропадського.¹⁶

Боротьба прихильників УНР і більшовиків на Дунаєвеччині набрала ще більшої гостроти 1919 року з приходом на Поділля військ УНР і ЗУНР, обранням Кам’янця-Подільського місцем осідку Директорії. Саме цього року на Дунаєвеччині відбулася низка подій, які яскравою сторінкою ввійшли в історію національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.

На початку грудня 1918 року Шатава стала місцем зародження авіаційних бойових сил Української Галицької Армії. Підтримку в їх розгортанні галичани отримали ще від гетьмана П.П. Скоропадського. Спочатку до Шатави прибуло командування летунської сотні – полковники Губер, Кануков, хорунжий Хазбулат-Кануков, поручник Шереміцінський, сотники Євський та Булатов, а за ними – ще шість підстаршин та дев’ять стрільців. Звідси, з-під Шатави, вони зробили перші вильоти в розташування польських військ й завдали їм удару з повітря, поклавши початок авіації УГА. ¹⁷

На початку 1919 року українська влада взяла під захист 2 сотні хотинських повстанців, потиснутих румунськими військами, надавши їм можливість зупинитись у Дунаївцях. Однак у середині квітня, коли Дунаєвеччину охопили затяжні бої з частинами більшовицької армії, вони допомогли червоноармійцям взяти місто і влилися до складу 45 стрілецької дивізії Й. Е. Якіра. Згодом більшовицькі війська оволоділи і Кам’янцем-Подільським.

І лише на початку червня 1919 року 3-я дивізія полковника О. Удовиченка перейшла в наступ, витіснила радянські війська з Кам’янця-Подільського, забезпечивши повернення до міста Директорії УНР. 5 червня козаки оволоділи Шатавою, 6 червня – Дунаївцями. Єврейське та українське населення міста зустріло українське військо хлібом-сіллю, організувало збір коштів, білизни та продовольства.

28 червня на ст. Балин, де стояли штабні вагони Головного отамана С. Петлюри та вагон – пересувна тюрма, був розстріляний колишній командир Запорозького корпусу полковник П.Ф.Болбочан, звинувачений у спробі перевороту. У серпні 2005 року за підтримки фонду імені Євгена Чикаленка біля приміщення з.д. ст. Балин, неподалік обеліска односельчанам, що загинули у Великій Вітчизняній війні, встановлено гранітну плиту з надписом: „Біля цього місця 28 червня 1919 року трагічно загинув визначний український воєначальник полковник Петро Болбочан”. А далі – рядки з його першого відкритого листа Симону Петлюрі: „Ми перед батьківщиною свій обов’язок виконали чесно. Як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай зробить це той, хто більше нас зробив для батьківщини...

П. Болбачан, 10 січня 1919 р.”¹⁸

Фото №3

5–6 липня 1919 року Запорозький корпус з боями відступив з Проскурова. 7 липня 1919 року, наступаючи з боку Проскурова, більшовицькі війська захопили Дунаївці і створили загрозу Кам’янцю-Подільському – державному центру УНР.

Ситуацію врятував перехід через Збруч Української Галицької Армії, який розпочався 16 липня. Галичани відтиснули таращанців в район Рудки, Карабчієва, Тинної. На території району розташувалися бригади двох корпусів. Бригади І корпусу дислокувалися в селах Чечельник, Балин, Зеленче, Слобідка-Рахнівська, штаб – у Січинцях, ІІ корпус розмістився у Вербці, Гниловодах, інших населених пунктах, штаб – у Шатаві, корпусні обози – у Миньківцях та Великому Жванчику. У наступні дні з різних причин проходила передислокація підрозділів. 19 липня під Дунаївці прибула 7-а бригада, 21-а розташувалася в Гірчичній.

Оскільки червоноармійські частини захопили Смотрич і загрожували Кам’янцю-Подільському, підрозділи ІІ корпусу 22 липня біля с. Рудка завдали поразки 4-му Таращанському полку, взяли в полон майже 200 червоноармійців, відбили 4 гармати та багато іншої зброї, боєприпасів, спорядження. 23 липня 10 та 11 дивізії Січових стрільців біля с. Карабчіїв завершили розгром Таращанської бригади, взявли 518 полонених, 3 гармати, 40 возів з військовим майном, відкинули червоноармійців на лінію Гусятин – Ярмолинці. Щоб відсунути загрозу подалі, командування вирішило розгорнути наступ у напрямку на Проскурів. Він почався 26 липня. Взявши Морозів, українські війська повели наступ на Ярмолинці, Деражню. У Дунаївцях залишилися в основному тилові частини.¹⁹

Галичани намагалися знайти контакт з місцевим населенням, співпрацювали з «Просвітою». Старшини станційної сотні, запасного саперного куріня, ХІІ-ої етапної сотні, армійської майстерні, військової пекарні, викупного відділу, запасної обозної валки, зокрема курінний отаман Рак, поручик Гасман, четарі Ганчак, Цавольський, у співпраці з братами Риндиками, учителями Богацькою, Зозулінською, Підгурським, Бриндаком, Білянським організували курси неписьменних, курси по бджільництву, проводили аматорські вечори, концерти, іншу агітаційно-пропагандистську роботу. Однак не завжди ці контакти з селянами були мирними. 22 липня маліївчани напали на бійців 7-ої бригади, вбили старшину і кількох стрільців, яких прийняли за австріяк-реквізиторів.²⁰

Дунаївці мали велике значення для Директорії, бо дунаєвецькі суконні фабрики залишилися єдиним вітчизняним джерелом постачання шинельного сукна та іншої мануфактури. Тому фабрики 27 червня 1919 року відвідав наказний отаман Дієвої армії О.Осецький, а 1 жовтня – і сам С. Петлюра. Вони знайомилися з ходом виробництва, проблемами, які заважали збільшити виробництво і сукна.²¹

У період активізації військово-політичних протистоянь на території Дунаєвеччини, як і в інших місцевостях Поділля, загострювалося єврейське питання. У Дунаївцях на середину 1918 року проживав 9221 представник єврейської національності, близько половини населення складали євреї у Смотричі, Миньківцях, третину – у Шатаві, Балині.²² Погроми чинили як більшовицькі, так і українські війська.

Внаслідок чотирьох погромів майже всі євреї покинули Маків. 19 серпня 1919 р. Г. Лейбензон писав міністру єврейських справ: „... До погрому добре жили з християнським населенням. Але після погрому молоді хлопці почали зле відноситися до євреїв і тероризували нас. Ми змушені були втікати з Макова”.²³ Погроми відбулися у Жванчику, Балині, Шатаві. На початку червня 1919 року, відступаючи, червоноармійці вчинили погром у Дунаївцях. О. Шульгин згадував: „Потоки крові від рук червоних солдат лилися в Дунаївцях, коли євреїв звинуватили в симпатіях до української армії”.²⁴ Збитки склали 600 тис. крб.

А через тиждень погром вчинили українські повстанці, вбили 7 євреїв, нанесли збитків на 6 млн. крб.²⁵ Обставини та наслідки цього погрому розглядав особливий слідчий комітет, його представник – член окружного суду А. І. Ледашнев.

У Смотричі євреїв пограбували бійці українського кінного полку. Їх ледь зупинили курсанти Житомирської юнацької школи. Володимир Сосюра, який прибув до Смотрича на навчання, згадував: „У Смотричу юнаки (ще до мого вступу до школи) роздавили погром, який улаштував наш кінний полк. Було розстріляно 25 кіннотників. Євреї цілували наші руки”.²⁶

Тільки протягом червня – липня 1919 року, не отримуючи тривалий час платні, маючи гостру потребу в продуктах харчування, військові вчинили погроми в 14 населених пунктах Поділля, у тому числі в Дунаївцях, Миньківцях, Макові та Смотричі.

Директорія вживала дієвих заходів: створила спеціальне міністерство єврейських справ, розслідувала кожен випадок насильства, жорстоко карала мародерів-погромників, виплачувала грошові компенсації, вела роз’яснювальну роботу. Тогочасні газети, зокрема – «Україна», рясніють матеріали цієї тематики.

Побували на Дунаєвеччині і денікінці. У 20 – х числах листопада 1919 року її окупували польські війська. У маєтки повернулися поляки – власники, подекуди відбувалися розправи над селянами, запідозреними в розкраданні панського майна. У Михайлівці їх сікли нагайками, вимагаючи повернути вкрадене.²⁷ Лише в липні 1920 року поляки повернули край під український державний контроль.

Однак навіть в умовах військового протистояння різних сил у Дунаївцях проводились різні культурні заходи, діяли церкви, школи.

У 1917-1918 рр. у приміщенні колишнього лютеранського двокласного училища функціонувала змішана гімназія. Серед учителів були й німці К. Келлер (директор) та Е. Шлегель. Працювали 3 початкові школи. У липні 1919 р. на їх умеблювання було виділено 24700 грн. Підприємства району були місцем практики учнів ремісничих шкіл Кам’янця-Подільського, зокрема вихованців Комерційної школи В. Підгурського набували практичного досвіду на швейних фабриках Ходика, Шафермана, Туруніса, Рецца, на ливарно-механічному заводі Густава Лельбаха та тютюновій фабриці Рачека.²⁸

5 грудня 1919 року з ініціативи М. Садовського та відомої співачки М. Литвиненко – Вольгемут у Дунаївцях відбувався благодійний концерт на користь козаків армії УНР, які в той час потерпали від голоду і тифу. У концерті взяли участь артисти трупи Садовського. Увесь збір пішов на нужди вояків. ²⁹

10 липня 1920 року, у ході радянсько-польської війни, Дунаївці були взяті стрілецькими частинами 41-ої радянської дивізії та ескадронами Кочубеївського кавалерійського полку. 29 серпня у рамках «Тижня Червоної армії» в театрі «Апполо» відбулися вистави «Лебедина пісня» і «Ведмідь», виручка від яких пішла на допомогу червоноармійцям. Протягом двох днів «Червоного тижня» було зібрано 100 тис. крб., 72 пари білизни, 7 фуфайок, 180 рушників, 30 шапок, 3 гімнастерки, 8 шинелей, 3 ковдри, 3 простирадла, чимало продуктів. А спілка перукарів передала у фонд одноденний заробіток.³⁰

На початку вересня 1920 року Дунаєвеччина знову стала місцем кровопролитних боїв. 27 вересня радянські війська були відтиснуті з лінії Кужелівка – Миньківці на рубіж Капустяни – Нова Ушиця українськими та польськими дивізіями. У ході боїв було вбито 500 і взято в полон 320 червоноармійців.³¹ З цього часу на півтора місяці Дунаєвеччина стала тиловим районом 3-ої української дивізії генерала О. Удовиченка.

12 жовтня 1920 року між Польщею, УНР з одного боку і Росією з другого було підписано перемир’я. Після цього УНР залишилася сам-на-сам з сильною Червоною армією.

11 листопада 1920 року вона й перейшла у наступ. 12 листопада українські частини відступили на лінію Нова-Ушиця – Ялтушів. 15-16 листопада Дунаєвеччина остаточно була зайнята радянськими військами.

Національно-визвольні змагання 1917-1920 рр. розкидали жителів Дунаєвеччини по різні сторони барикад: тисячі земляків були мобілізовані до Дієвої армії УНР, не менше – до Червоної.

Дмитро Петрович Жлоба (1887-1938) народився в Києві в бідній сім’ї, яка в пошуках засобів для виживання переїхала на Дунаєвеччину – батьківщину матері. Дмитро закінчив початкову школу в Кривчику, навчався у Великому Жванчику. Працював на чавуно-ливарному заводі в Дунаївцях, на заводі «Наваль» у Миколаєві, брав участь у революційних подіях 1905 -1907 рр. Зазнав переслідування, виїхав на Донбас, звідки 1916 року був призваний до війська. Навчався в Московській авіашколі, отримав звання унтер-офіцера.

У роки громадянської війни був на боці більшовицьких сил, очолив загін Ясинуватських шахтарів, брав участь у боях за Полтаву, Київ. Став командиром 2-го Північнокавказького полку, який згодом був розгорнутий у стрілецько-кінну бригаду, Сталеву дивізію. Комдив Д.П. Жлоба воював під Царициним, на Кубані, Кавказі, був нагороджений двома орденами Червоного Прапора. А 1938 року був репресований і розстріляний.

Пам’ять про знаного дунаєвчанина увічнена меморіальною дошкою на приміщені колишнього чавуно-ливарного (пізніше – арматурного) заводу, де починав він трудовий шлях, відкритою у червні 1987 року.³²

Велику роль в утвердженні радянської влади відіграв уродженець с. Лисець Володимир Петрович Затонський (1888-1938).

У 1897 – 1906 рр. він навчався в Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. Наприкінці 1905 року став членом місцевого осередку РСДРП, проводив агітаційну роботу. 1912 року, після закінчення фізико-математичного факультету Київського університету, викладав у Київському політехнічному інституті.

1917 року ввійшов і деякий період очолював Київський комітет РСДРП, був одним з керівників жовтневого збройного повстання в Києві, членом першого українського радянського уряду, одним із засновників комуністичної партії більшовиків України, активним учасником громадської війни – членом Реввійсьради армій і фронтів, 1920 року – головою Галицького ревкому.

У 20 – 30 – і роки був секретарем, членом політбюро ЦК КП(б)У, членом президії ЦВК СРСР та ВУЦВК, наркомом освіти УСРР. Сприяв становленню системи освіти в Україні, музейної і пам’яткоохоронної справи. У силу обставин причетний до репресій у середовищі працівників освіти й культури. 1938 року і сам став їх жертвою.³³

Виходець із Сціборів Микола Григорович Козицький (1880-1920) брав участь у революційних подіях 1917 року в Петрограді, у роботі VI-го з’їзду РСДРП. 1920 року очолив у Вінниці Подільської губревком. У жовтні того року загинув у бою з військами УНР.

Родом із Залісців активний учасник боротьби за встановлення радянської влади Микола Павлович Тарногородський (1841-1938). У революційну діяльність включився, ще навчаючись у Вінницькому реальному училищі (1905-1912). У Київському університеті брав участь у роботі більшовицького підпілля, був ув’язнений. Разом з В.П. Затонським готував І з’їзд КП(б)У. У квітні 1919 року був обраний головою Подільського губвиконкому, у грудні, після загибелі М.Г. Козицького, очолив губревком.

Очолював губернські комітети КП(б)У у Полтаві, Череповці, Челябинську, працював в апараті ЦК ВКП(б), у виконкомі Комінтерну. У роки репресій був знищений тією владою, яку утверджував і якій служив.³⁴

На боці українських демократичних сил опинився син нестеровецького священика Павло Олександрович Богацький. Він народився 4 березня 1883 року в містечку Купині, дитячі роки провів у Нестерівцях на Дунаєвеччині, куди єпархіальне керівництво перевело його батька.

Фото №4

Закінчив Кам’янець-Подільське духовне училище, навчався в Подільській духовній семінарії. У семінарії прилучився до літературної праці – дописував до газет, журналів, редагував семінарський часопис «Проба сил». 1903 року з семінарії був виключений за участь у нелегальному гуртку.

Відтак захопився військовою справою, закінчив офіцерську школу у Вільно, служив на Далекому Сході, у Ромнах на Полтавщині. Під час революційних подій 1905-1907 рр. був на боці знедолених, за що звільнений з армії, посаджений до в’язниці.

У 1907-1908 рр. навчався на агрономічному факультеті Київської політехніки. Разом з Миколою Шаповалом видавав журнал «Українська хата», який став центром об’єднання і рупором проукраїнських сил. Тому 1914 року журнал був закритий, а редактор П. Богацький висланий до Сибіру. Там знайшов свою долю, одружився.

Як тільки почалися революційні події, повернувся до Києва. У квітні 1917 року у ролі секретаря разом з головою професором М.С. Грушевським вів засідання першого Українського національного конгресу. За рекомендацією М. Шаповала був призначений начальником столичної міліції, а після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського, вступу німецьких військ до Києва опинився в Київській тюрмі. За час ув’язнення підготував книгу «Камелії». П.О. Богацький – письменник відомий прозовими творами «Під баштою зі слонової кості», «Вія долороза», «На горбах Поділля», «З пережитого» та ін.

За Директорії був призначений столичним отаманом, відповідав за правопорядок у столиці та на Київщині, а з відступом військ на Поділля очолив Кіш охорони республіканського ладу, брав участь у боях.

У листопаді 1919 року, коли армія УНР відступила за Збруч, залишився в Кам’янці-Подільському, став архіваріусом новоствореного Кам’янець-Подільського державного українського університету, разом з ректором І.І. Огієнком, професорами П.В. Клименком, П.В. Клепатським, Ю.Й. Сіцінським долучився до розбудови архівної справи не тільки на Поділлі, а й в Україні.

З поверненням уряду Директорії до Кам’янця-Подільського деякий час був Кам’янецьким повітовим комісаром.

З листопада 1920 року розпочався сорокадворічний період еміграційного життя Павла Олександровича. Працював з М. С. Грушевським, здобув ступінь доктора наук, досліджував життя і творчість Тараса Шевченка. 1949 року з Німеччини перебрався до Австралії. Займався науково-дослідницькою, літературною працею. Помер 1962 року.³⁵

За кордоном закінчилося життя його брата Юрія. Решта братів і сестер, а їх було десятеро, зазнали різноманітних утисків радянської влади – Ліда і Борис 1921 року були розстріляні у Вінниці в час червоного терору за участь у просвітницькому русі, Дмитро Олександрович – викладач хімічного технікуму та Кам’янець-Подільського інституту народної освіти, голова Кам’янець-Подільського наукового товариства Всеукраїнської академії наук, був заарештований і засуджений на 3 роки концтаборів.³⁶

На рівні менш відомих громадян ситуація складалась не менш трагічно. Житель Михайлівки А.К. Романюк, наприклад, служив спочатку в царській армії, потім – у петлюрівській. А червоні забрали його прямо з поля, від плуга, разом з підводою. Повернувся з посвідкою, підписаною Воровським, що в 30-і, коли проходила «зачистка колишніх», врятувало його від розстрілу. Таким не легким було життя в прикордонному подільському регіону в добу національно-визвольних змагань.

 

 

Мирне життя прийшло на Дунаєвеччину наприкінці 1920 року. Тогочасну обстановку і настрої вдало відобразив новорічний номер кам’янецької газети „Вісті”: „Відсталі, бідні, голодні і холодні... Ми вступаємо в нову добу, у добу мирної творчої праці, у добу соціалістичного будування. Отже – до праці!” ³⁷

Почалося формування органів радянської влади. У січні – лютому 1921 року пройшли вибори до місцевих рад. Дунаєвецький ревком передав свої повноваження новообраній раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Того року був створений комуністичний партійний осередок, який очолив О.В. Каневський, та комсомольська організація на чолі з Феофаном Кожухарем.

Включились жителі Дунаєвеччини в кампанію з надання допомоги голодуючим, волосні виконкоми розклали на кожен двір додатковий хлібний збір. Рахнівський волвиконком категорично вимагав у своєму рішенні: „... Входя в тяжелое положение голодающего и умирающего Поволжья и юга Украины, мы, представители сельрад, постановляем принять более решительные меры, с большим сочувствием по сбору как трех фунтов, так и двух фунтов и других пожертвовований”.³⁸

В управлінську практику вводився інститут уповноважених, які, не маючи ніяких родинних, моральних зв’язків і зобов’язань, сліпо й бездушно виконували розпорядження нової влади. Ця практика, що пронизувала всі ієрархічні державні поверхи, з одного боку була потужнім засобом державного впливу на вирішення поточних питань, а з іншого – трагедією для українського села. Її наслідки відчувалися вже в перші роки існування радянської влади. На 1 липня 1922 року дунаївчани зібрали у фонд голодуючих понад 4 млн. крб. Того ж року в містечку був відкритий дитячий будинок, який прийняв на утримання 104 дитини з Поволжя.³⁹

Розпочалася відбудова та відновлення роботи промислових підприємств, системи торгівлі.

Ще за Української влади в Дунаївцях діяло 9 суконних і кілька тютюнових фабрик, механічний завод з ливарним цехом. Їх власники, використовуючи ситуацію, заробляли на постачанні армій. Сотник Української Галицької армії О. Левицький згадував про той період: «У фабриці сукна в Дунаївцях у наряді придніпровців довгі звої сукна, якими, як не помиляюся, можна було зодягнути половину Галицької армії».⁴⁰

Маківський цукровий завод на серпень 1920 року фактично залишився без засобів для продовження роботи, його продукцію реквізовували поляки, забирали служби УНР, органи більшовицької влади. Тому керівництво заводу роздало хліб і цукор робітникам у вигляді зарплати, а частково заховало. Комісія в складі агента оперативно–слідчого відділу Миронова, начальника міліції Статечнюка, голови Маківського волревкому Окраїнчука, голови завкому Бальчевського заактувала виявлені заводські запаси – 311 пудів пшениці, 428 пудів гречки, близько 400 пудів цукру, звинувативши керівництво в самочинстві з відповідними наслідками.⁴¹

Не в кращому стані були суконні фабрики, чавуноливарний завод та інші підприємства.

Влітку 1921 року почало працювати споживче товариство, центральний кооператив „Дунайцеробкооп”. Відбулася націоналізація підприємств, у тому числі 11 суконних фабрик. Однак 1921 року лише 5 текстильних фабрик, на яких працювало 435 чоловік, об’єдналися в «Дункуст» – Дунаєвецький кущ суконних фабрик. Євреїв серед робітників було 50 відсотків, німців – 12, українців – 32, поляків – 6.