Українське барокове мистецтво: архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика

В архітектурі ХVІІ-ХVІІІ ст., як і в образотворчому та інших видах мистецтва, спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів із виразним домінуванням бароко (з італ. - буквально дивний, чудернацький, вигадливий), якому притаманні декоративна пишнота й розкішна видовищність. Другу половину ХVІІ ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке (українське) бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у цьому стилі була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668 – 1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев’яного храмового будівництва, оздобивши сільську хрещату церкву каменем і прикрасивши її зовні низкою пластичних та орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну, на зміну старій культурній еліті (шляхті), нової провідної верстви (козацтва), стати наочним втіленням її культурної програми.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі та просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, й у природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Новий архітектурний стиль у другій половині ХVІІ ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.). Разом із тим продовжували зводитися і традиційні дерев’яні козацькі церкви. Дуже швидко цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши загальнонаціональним.

Протягом 90-х рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана І.Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського правління, яку мали виражати передусім Військово-Микільський собор (1690-1696 рр.) і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690-1695 рр.) у Києві. Обидві церкви, разом із багатьма іншими перлинами українського храмового зодчества, були зруйновані у 1934 р., під час сталінської реконструкції Києва. У цілому ж лише у Києві І.Мазепа збудував або відновив 20 споруд.

У мистецтві доби розрізняють полтавське, київське, наддніпрянське та деякі інші види українського бароко. Зокрема, полтавський різновид барокової архітектури був представлений собором Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, собором Мгарського (поблизу Лубен) монастиря, Успенським собором у Полтаві.

У стилі козацького бароко зводилися також світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина – у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові, оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинський стиль» і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватися й надалі, аж поки 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.

У 1721 р. було скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга). В Україні з’являється низка споруд, які, зберігаючи основні риси барокового стилю, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (назва пов’язана з декоративним елементом цього стилю, що нагадував мушлю молюска). Це, зокрема, Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софіївського собору в Києві. У 1731-1745 рр. під керівництвом німецького архітектора Й.Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом Б.Растреллі у 1747-1753 рр., уже цілком у стилі рококо, збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац. У цілому ж стиль рококо в Україні, хоча нібито і накладався на барокову основу, доповнюючи старий стиль новими нюансами, все ж вже не мав тих особливостей і своєрідних форм, як бароко. Напевно, це пов’язане з тим, що споруди у стилі рококо поставали в Україні майже виключно за проектами чужинців.

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко найвидатнішими були С.Ковнір (збудував і перебудував цілу низку споруд Києво-Печерської лаври), І.Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний «фонтан Самсона», церкви Покровська й Миколи Набережного у Києві, низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф.Старченко.

Західна Україна, що була під владою Польщі та Австрії, мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев’яна архітектура розвивалася традиційно, зберігаючи національну самобутність. Кам’яне монументальне будівництво дещо втрачає питомі українські риси, підпадає під вплив західноєвропейської архітектури. Найяскравішим представником цього напряму був львівський архітектор італійського походження Б.Меретіні. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748-1762 рр.), де зробив спробу об’єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним триапсидним собором. Другим визначним твором цього зодчого стало зведення ратуші в Бучачі (1751 р.), де він узяв за основу коринфський ордер, додав цикл скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні (подвиги Давида) сюжети. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має нічого спільного з власне українською архітектурою.

Архітектура з виразними елементами класицизму, як реакція на напруженість бароко та іграшковість рококо, виникає вже у середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви. У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах зведено палату у Вишнівці на Волині, прибудову кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-х рр. ХVІІІ ст. у с. Качанівці на Чернігівщині та величаві палати К.Розумовського в Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч.Камерона у 1779-1803 рр., уже помітний вплив французького стилю ампір.

Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку барокового пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина та різьба вкривали церкви й дзвіниці суцільним «килимовим» орнаментом. Крім того, органічним елементом зодчества тієї доби стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев’яної скульптури у містах та слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов – автор численних вирізаних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах). Особливо пишна барокова скульптура характерна для інтер’єрів католицьких костьолів Західної України (де взагалі традиції скульптури, завдяки польським впливам, були значно розвиненішими).

У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи П.Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмельницького, Тимофія, Розанди, але систематичного характеру набуває за гетьманування І.Мазепи (прикладом може слугувати портрет самого гетьмана кінця ХVІІ ст. невідомого художника). Разом із тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників написані в реалістичній манері, передають настрій і вдачу зображуваних старшин.

У добу бароко в Україні вперше з’являються школи з навчання мистецтву. З певністю можна сказати, що солідна живописна школа функціонувала при Києво-Печерській лаврі (викладали у ній майстри-італійці). Витворені цією мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх інших куточках України.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців, опікунів тієї чиіншої церкви. У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври, до її підриву в 1941 р., було зображено на повний зріст 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра І.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувалися у чотири, а то й п’ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостаси церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVІІ ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, що був виконаний протягом 1698-1705 рр. майстром І.Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих, реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецьки змальовано відповідні краєвиди. Таким чином, іконописне мистецтво у цей час відходить від традиційних канонів, вносячи в церковний живопис елементи портретного, побутового і пейзажного жанрів.

Досить рано в іконописанні з’являються риси стилю рококо (прикладом є іконостас Андріївської церкви у Києві, виконаний Олексою Антроповим та Григорієм Левицьким, що більше уславився як гравер). Цей же стилістичний напрям змінює й портретний живопис. Так, у парсунах з’являється більше легкості та галантності, характеристичних дрібних деталей. Парсуни стилю рококо значно поповнюються зображеннями жінок.

Середина й друга половина ХVІІІ ст. виразно вносять у живопис елементи класицизму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису були Дмитро Левицький (1735-1822 рр.) і Володимир Боровиковський (1757-1825 рр.), обоє родом з Полтавщини, а згодом – столичні придворні художники. Портрети їхньої роботи є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

1753 р. імператриця Єлизавета наказала трьох українських хлопців з придворної капели, що втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (потім прізвище змінили на Саблуков) та Антон Лосенко. Кожен з них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особливо уславився своїми роботами Антон Лосенко, який писав портрети, історичні полотна («Володимир і Рогніда»), картини на біблійні («Принесення в жертву Ісаака», «Святий апостол Андрій Первозванний», «Каїн і Авель») та міфологічні («Гектор і Андромаха») сюжети. Крім того, певний час він був ректором Петербурзької академії мистецтв. К.Головачевський також плідно працював у Петербурзі, а І.Саблучок добився повернення в Україну і відкрив у Харківському колегіумі справжню художню майстерню класицистичного живопису.

Своєрідний ренесанс переживає у зазначену добу графічне мистецтво. Його репрезентує, перш за все, Київська граверська школа, до якої належали Григорій Левицький, брати Леонтій та Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Оверкій Козачковський та інші. Також відзначилися Чернігівська й Львівська граверські мистецькі школи. На зміну деревориту (гравюрі на дереві), яка переважала в попередній період, у другій половині ХVІІ ст. приходить мідьорит (гравюра на міді), що дозволяє значно поліпшити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісному зв’язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною, російськими можновладцями. Разом із тим серед робіт братів Тарасевичів та їх пізніших колег можна знайти не лише розкішні алегоричні композиції світського і релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів та сільськогосподарських робіт.

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку культури українців. Динамічна й драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

Із середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси. Розквітає пісенна творчість: з’являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів та настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень.

Ще у ХVІІ ст. у школах і Києво-Могилянській академії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві «київське знамено». Зберігся «Реєстр нотових зошитів» хору Львівського братства від 1697 р., у якому перелічено 267 партесних (без музичного супроводу) співів, розписаних на 3 й більше (до 12) голосів.

Музичною столицею Лівобережжя з ХVІІІ ст. стає Глухів - гетьманська резиденція. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів чисельністю до 300 осіб. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яку набирали спочатку виключно з українців.

Починається обробка народних пісень, наприклад, «Ой під вишнею, під черешнею». Одним із талановитих народних композиторів початку ХVІІІ ст. був Семен Климовський, відомий у літературі як «Харківський козак-піснетворець». Широке визнання таланту С.Климовського принесла пісня «Їхав козак за Дунай», яка стала народною. Її друкували з нотами і співали в Росії, вона знайшла відбиття в поезії О.Пушкіна «Козак». У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом Х.А.Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійського композитора Т.Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л.Бетховен, оранжував К.Вебер. Постать С.Климовського зацікавила російського письменника О.Шаховського та композитора К.Ковача, які у 1812 р. написали про нього оперу-водевіль «Козак-стихотворец».

Видатними українськими композиторами ХVІІІ ст., які тривалий час працювали в Росії, були Максим Березовський (1745-1777 рр.) та Дмитро Бортнянський (1751-1825 рр.).

М.Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Києво-Могилянській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався й Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на «золотій дошці» академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу «Демофонт» на лібретто Метастазіо. Але після тріумфального повернення до Петербурга, де йому пророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвіченого Березовського було «затерто», що глибоко вразило його м’яку вдачу. Князь Потьомкін мав намір зробити Березовського ректором музичної академії в Кременчуці, яка так і не була відкрита. Доведений до відчаю композитор у віці 32 років наклав на себе руки. З духовних композицій Березовського особливо славляться «Вірую», концерт «Не отвержи мене», деякі «Причасні стихири» тощо. Сила почуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка - основні прикмети творчості М.Березовського. У концертах композитора є помітним вплив української народної пісенної творчості.

На відміну від М.Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Д.Бортнянський поєднував високий музичний талант зі здібностями робити вдалу кар’єру. Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої до того висоти. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інструментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн «Коль славен», а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Всі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзначаються чистотою голосоведення. За переказами, у Відні Л.Бетховен спеціально відвідував уніатську церкву, аби послухати композиції Д.Бортнянського. Збереглися також повні захоплення рецензії про церковні співи Д.Бортнянського, складені французьким композитором й суворим музичним критиком Г.Берліозом.

Цілком відмінне життя, далеке від придворного блиску і повністю присвячене Україні, провів композитор Артемій Ведель (1767-1806 рр.). Життя його склалося досить трагічно. Вже те, що композитор категорично не бажав виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним в очах імперських можновладців. Коли одного разу його фактично силоміць привезли до Москви, він при першій нагоді втік на батьківщину. Як композитор, Ведель на свій час вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. За життя у Києві А.Веделя завжди вабила Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У творчості Веделя помітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників та бандуристів. Веделя вабило духовне життя, й писав він переважно духовні музичні твори. Крім хорової капели у Києві, очолював деякий час подібну капелу в Харкові. Після повернення до Києва А.Ведель взяв участь у деяких антиімперських заходах, навіть був змушений переховуватися від урядових переслідувань. У лаврі він постригся у ченці, але це його не врятувало. Веделя було заарештовано, допитано й ув’язнено. За одними відомостями, там його закатували до смерті, а за іншими - непритомного вивезли з в’язниці, й помер він на волі від завданих ран. До початку ХХ ст. твори А.Веделя зберігалися в архіві Київської духовної академії (колишньої Києво-Могилянської академії), й тому практично не були відомі широкому культурному загалу.

Отже, друга половина ХVІІ-ХVІІІ ст. були важливим етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Розвиток культури був одним із чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині. У другій половині ХVІІІ ст. разом зі зміною культурної ситуації (внаслідок цілеспрямованих заходів щодо перетворення різних частин України на глухі провінції імперських держав) завершується період розвитку давньої української культури, ідеологічною основою якої була релігія, а суспільною – військово-земельна аристократія й міщанство. Церква як на Сході, так і на Заході України виступала вже не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що змушувало свідому частину українського суспільства шукати іншої опори для подальшого культурного розвитку народу. Колишню еліту було переважно денаціоналізовано, швидко втрачало національну свідомість міщанство. Внаслідок цього відбувався перехід до нового етапу розвитку української культури, зі світською й демократичною домінантою.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Якими були особливості культурного процесу в Україні у другій половині ХVІІ –ХVІІІ ст.?

2. Визначте роль Київської академії у розвитку освіти в Україні та за її межами.

3. Назвіть основні літературні жанри зазначеної доби.

4. Що таке козацькі літописи?

5. У чому особливість байок Г.Сковороди?

6. Дайте характеристику стилю бароко.

7. Визначте особливості українського живопису цієї доби.

8. Що таке парсуна?

9. Який стиль у мистецтві презентують українські живописці Д.Левицький та В.Боровиковський?

10. Що визначало національну своєрідність «козацьких» храмів того часу.

11. Назвіть українських архітекторів, які працювали у стилі «козацького» бароко.

12. Назвіть українських композиторів того часу, що працювали в Росії.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ