Утвердження ринкових форм господарства в Україні

Розвиток зрілої індустріальної регульованої ринкової економіки в Україні почався в останній третині XIX ст. одночасно з країнами Західної Європи та США. Він відбувався в умовах недержавності українських земель як складової економічного простору Російської та Австро-Угорської держав. Економіка України в науковій літературі оцінюється як колоніальна.

Східна Україна залишалася територіально поділеною на 9 губерній. У 1913 р. проживало 32,6 млн осіб, з них у селах мешкало понад 27,6 млн, або 85%, у містах ― близько 5 млн. осіб, або 15%. Галичина (разом із Малопольщею)[46] і Буковина були територіальними автономними краями австрійської частини (всього 17 країв) Австро-Угорської монархії (1867 р.), Закарпаття ― Угорщини. На території Галичини було 49 політичних повітів, 19 міст і 3689 сіл. Проживало 5,3 млн населення, українців ― 71,4%. Центральну виконавчу владу в Королівстві представляв уряд цісарського королівського намісництва (Ц. К. Намісництва) з губернатором у Львові та повітовим и старостами. Автономне самоврядування виконував Крайовий сейм і, вибраний ним, Крайовий відділ, повітові ради і відділи на чолі з маршалком, ради і уряди з війтом у громадах. На території Буковини було 11 повітів, населення становило 0,8 млн осіб, Закарпаття ― 4 округи і 0,84 млн осіб.

Господарство Східної Українив 1913 р. оцінюється як аграрно-індустріальне. У структурі національної економіки зростало значення промисловості. Співвідношення між вартістю валової продукції промисловості та сільського господарства у структурі матеріального виробництва характеризують такі показники:

 

Р. 1900 р. 1913 р.

Вартість промислового виробництва 33,4% 42,1% 48,2%

Вартість сільськогосподарського виробництва 66,6% 57,9% 51,8%

У Росії в 1913 р. частка промисловості у вартості продукції матеріального виробництва становила 40%.

Характерною ознакою економічної динаміки була циклічність. Через загальну соціально-економічну відсталість Російської імперії світові економічні кризи 1890 р., 1900–1903 рр., 1907–1908 рр. і 1913–1914 рр. були тривалішими та глибшими порівняно з країнами Західної Європи.

Західна Україна залишалася аграрно-сировинним і збутовим регіоном Австро-Угорської імперії. Перед першою світовою війною промисловість і банківську систему повністю контролював іноземний, насамперед австро-угорський та німецький капітал.

Господарство Західної України було аграрним. Інформація щодо структури народного господарства відсутня. В 1912 р. у Галичині та Малопольщі частка сільського господарства, за даними офіційної статистики, становила 45,7%. У сільському господарстві було зайнято 93% самодіяльного населення, у промисловості ― 4,3%, серед українців ― лише 1,4%. У Закарпатській Україні в промисловості працювало не більш ніж 5% населення. Аграрне перенаселення перевищувало потреби сільськогосподарського виробництва в 2–3 рази.

У структурі промисловості вартість фабрично-заводської в 1913 р. дорівнювала лише 1/3 вартості всієї продукції. Загальна кількість фабрично-заводських робітників на західноукраїнських землях досягла приблизно 70 тис. Обробна промисловість Західної України на початку XX ст. давала лише 1/6 частину національного доходу краю і близько 1/7 суспільного продукту.

Соціально-економічний розвиток характеризувався активним процесом акціонування та монополізації. В 1910 р. у Галичині було 56 акціонерних товариств, Закарпатті та Буковині ― 26. У банківській сфері в 1913 р. 7 банків Галичини та 3 банки Буковини володіли 38% грошових ресурсів усіх банків, без кооперативних. Два банки Галичини (Крайовий і Промисловий) і один банк Буковини (Земельний) контролювали 60% від вкладів усіх банків цих земель.

Соціальна структура населеннявідповідала економічній відсталості західноукраїнських земель. Міське населення Західної України в 1880 р. становило 17,1%, у 1910 р. ― 19,8%. Повільно формувалася національна промислова буржуазія. Поміщики та торговці вкладали гроші у торгівлю, посередництво та спекуляцію.

Розвиток народного господарства України в науковій літературі характеризується як «наздогоняюча модель» модернізована «згори», якій властиві несистемне використання науково-технічних досягнень, пріоритетність окремих галузей, збереження багатоукладності, соціальні проблеми, активне втручання держави в економічний розвиток.

Важливим чинником розвитку народного господарства України була кооперація [47]. У Східній Україні її зародження пов’язано з харківським споживчим кооперативом, статут якого затверджено в 1866 р. Упродовж 1866–1870-х рр. засновано 20 споживчих кооперативів. У 1890-х рр. – на початку XX ст. сформовано систему кооперативів (за російською термінологією ― товариществ) та їх союзних організацій. Розвивалися такі види кооперації, як споживча, кредитна, виробнича, сільськогосподарська.

Споживчих кооперативів у 1912 р. в українських губерніях було 2500 (37% від загальноімперських). Вони об’єднувались у понад 10 повітових і губернських спілок.

Кредитні кооперативи поділялися на ощадно-позикові та кредитні. В 1912 р. їх діяло відповідно 911 і 2479. Ощадно-позикові товариства функціонували на основі паїв і вступних членських внесків, кредитні ― державних позик і пожертвуваних сум. Кооперативи були об’єднані в союзні організації, працював Київський кредитний банк ― «Союзбанк». Їх діяльність регулював закон 1895 р.

Виробнича кооперація започаткована з сільськогосподарської артілі на Херсонщині, заснованої в 1894 р. У 1896 р. таких кооперативів було понад 100. Надалі організовували артілі ремісничі, робітничі, портових вантажників, інженерів тощо. З 1902 р. їх діяльність визначалась за законом про виробничі кооперативи.

Сільськогосподарська кооперація в Україні почала розвиватися в 1912–1914 рр. У Російській імперії її діяльність регулювали статути 1897 р. і 1908 р. Загальних даних щодо кількості сільськогосподарських кооперативів в Україні немає. Відомо, що в 1913 р. у Подільській губернії їх налічувалось 21, Київській ― 15. Кооперативні відділення створювали сільськогосподарські товариства (за російською термінологією ― общества), що займалися культурно-просвітницькою діяльністю серед сільських господарів. Це був період обговорення серед науковців і практиків значення кооперації для селянських господарств.

У Західній Україні діяльність кооперативів визначав австрійський Закон про заробітково-господарські спілки (кооперативи) 1873 р. Характерною ознакою кооперації на західноукраїнських землях був національний характер. У 1913 р. в Австро-Угорщині діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1% від їхньої загальної кількості. Засновниками та керівниками кооперативів були інтелігенція та сільські священики.

До перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка «Віра», яка виникла в 1873 р. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту. В 1874 р. польські кооператори створили у Львові Союз заробіткових і господарських товариств, до якого належало 51 кредитний і 7 промислово-торгових кооперативів з 17175 членами. Серед них були українці. В 1883 р. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян організовано кооперативне торгове підприємство «Народна торгівля», яке вважається першим українським споживчим кооперативом. Напередодні Першої світової війни його членами були 19 філій і понад 831 крамниця. Перед Першою світовою війною в Західній Україні було 38 українських торговельних кооперативів, у т. ч. у Галичині та Малопольші ― 27, Буковині ― 7, Закарпатті ― 3. Польських кооперативів було 18, німецьких ― 3, єврейських ― 7. Вони об’єднували 68 тис. дрібних виробників.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу кредитного (КСК) ― першого західноукраїнського кооперативного союзу. В 1913 р. КСК охоплював 427 кооперативів, його загальний обіг досяг майже 106 млн. корон (кор.).

Історія української сільськогосподарської кооперації у Галичині почалася у 1899 р. зі Спілки для господарства і торгівлі у Перемишлі. Пропагандистом і організатором сільськогосподарських кооперативів та їх союзних організацій було сільськогосподарське товариство «Сільський господар» (1898 р.) у Львові. Перший молочарський кооператив засновано в 1904 р. У 1907 р. організовано Крайовий господарсько-молочарський союз у Стрию ― технічний і торговельний центр кооперативного молочарства. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ. До Першої світової війни було близько 100 молочарських кооперативів, які щорічно переробляли 7 млн. літрів молока. В 1911 р. товариство «Сільський господар» заснувало Крайовий союз для вирощування і збуту худоби у Львові, який наприкінці року мав 63 філії та 14 млн. кор. обігу. У цьому ж році торговельний відділ «Сільського господаря» об’єднався з Перемишлянською Спілкою для господарства і торгівлі. В результаті виник Крайовий союз господарсько-торговельних спілок ― кооператив з обмеженою відповідальністю, що працював як торговельний синдикат товариства «Сільський господар». У 1912 р. він об’єднував 23 низових кооперативи з капіталом 40,4 тис. кор., торговельний оборот дорівнював 2041,54 тис. кор.