Де Паспарту не вдається бодай когось змусити прислухатись до здорового глузду

П олишивши Велике Солоне озеро і станцію Огден, поїзд протягом години йшов у північному напрямку до річки Вебер; після відходу із Сан‑Франциско він подолав близько дев’ятисот миль. Потім знову повернув на схід і рушив через Восатчський гірський масив, помережаний ярами й долинами. Будівництво ділянки шляху між ним і Скелястими горами далося американським інженерам дуже важко. Саме на цій ділянці кожна миля колії коштувала американському урядові сорок вісім тисяч доларів, тоді як миля дороги на рівнині обходилася лише в шістнадцять тисяч доларів. Зате, як уже згадувалося, інженери не боролися з природою – вони намагалися перехитрити її, обходячи перешкоди; так протягом усього шляху між океанами вони прорили тільки один тунель завдовжки чотирнадцять тисяч футів.

Біля Солоного озера залізниця досягала своєї найвищої точки. Звідти вона окреслювала дуже витягнуту криву, що спускалася в долину Біттер‑Крик, а потім знову піднімалася до вододілу між Атлантичним і Тихим океанами. Річок у цьому гірському районі не бракувало. Потягові доводилось перетинати мости через Мадді, Ґрін‑Рівер та інші. У міру наближення до мети Паспарту ставав дедалі нетерплячішим. Фіксові також хотілося швидше минути цей важкий відрізок шляху. Він боявся затримок, нещасних випадків і більше, ніж сам містер Фоґґ, жадав ступити на британську територію.

О десятій годині вечора потяг ненадовго зупинився на станції Форт‑Бриджер і далі, пройшовши ще з двадцять миль, в’їхав у штат Вайомінґ – стародавню Дакоту, – прямуючи долиною річки Біттер, звідки витікає частина вод, що утворюють басейн річки Колорадо.

Наступного дня, 7 грудня, поїзд зробив п’ятнадцяти‑хвилинну зупинку на станції Ґрін‑Рівер. За ніч випав рясний сніг з дощем, утім він уже майже розтав і не міг завадити рухові поїзда. Одначе кепська погода дуже непокоїла Паспарту, адже снігові замети могли поставити під загрозу всю подорож.

«І чого це містерові Фоґґу заманулося подорожувати взимку! – міркував Паспарту. – Не міг він хоча б дочекатися літа, коли більше шансів на успіх?»

Тоді як славного парубка турбував лише стан неба і зниження температури, місіс Ауда тривожилася зовсім з іншого приводу.

Річ у тім, що на станції Ґрін‑Рівер з вагонів вийшло кілька пасажирів, що прогулювалися на платформі, чекаючи відходу поїзда. Серед них жінка помітила й полковника Стемпа В. Проктора, того самого американця, який так грубо обійшовся з містером Фоґґом під час мітингу в Сан‑Франциско. Місіс Ауда не хотіла, щоб її упізнали, і швидко відступила вглиб вагона.

Ця обставина дуже схвилювала її. Вона встигла прихилитися до людини, яка, незважаючи на безпристрасність, щодня доводила їй свою найглибшу відданість. Звичайно, Ауда сама ще не усвідомлювала всієї глибини почуття, що зародилося в ній до її рятівника, називала це почуття вдячністю, але непомітно для неї воно переростало у щось більше. Тому серце її стислося, коли вона впізнала чоловіка, в якого містер Фоґґ збирався рано чи пізно зажадати пояснення за його поведінку. Очевидно, полковник Проктор потрапив у цей поїзд випадково, та він їхав у ньому, і треба було завадити Філеасові Фоґґу зустрітися зі своїм супротивником.

Коли потяг рушив і джентльмен задрімав, місіс Ауда за першої слушної нагоди розповіла Фіксові й Паспарту про те, що трапилося.

– Цей Проктор у нашому поїзді! – вигукнув Фікс. – Утім, не тривожтеся, пані. Перш ніж зустрітися з паном… з містером Фоґґом, йому доведеться мати справу зі мною! Мені здається, найсильніше він образив саме мене!

– Крім того, я сам візьмуся за нього, хоч він і полковник! – додав Паспарту.

– Містере Фікс, – заперечила місіс Ауда, – містер Фоґґ не дозволить нікому мститися за себе. За його словами, він здатен повернутися в Америку, щоб знайти кривдника. Якщо він побачить полковника Проктора, нам не уникнути прикрих наслідків цієї зустрічі. Залишається пильнувати, щоб вони не зіштовхнулися.

– Маєте рацію, пані, ця зустріч може все занапастити, – погодився Фікс. – Переможець або переможений, містер Фоґґ спізниться, і…

– І це буде на руку джентльменам із Реформ‑клубу, – підхопив Паспарту. – За чотири дні ми будемо в Нью‑Йорку! Якщо тільки впродовж цих чотирьох днів містер Фоґґ не виходитиме з вагона, можна сподіватися, що випадок не зведе його з цим клятим американцем, побий його грім. Так що ми зуміємо завадити…

На цьому бесіда урвалася. Містер Фоґґ прокинувся і став дивитись у вікно, запорошене снігом. Трохи згодом Паспарту тихо, так, що ні його пан, ні місіс Ауда не чули, запитав детектива:

– Ви справді збираєтеся за нього битися?

– Я зроблю все, щоб доставити його живим у Європу! – відповів Фікс, сповнений твердої рішучості.

Паспарту відчув, як по тілу в нього пробігли мурашки, але його впевненість у порядності свого пана не похитнулася.

Та в який спосіб можна було втримати містера Фоґґа в купе і запобігти його зустрічі з полковником Проктором? Звичайно, це було зовсім нескладно – наш джентльмен мало рухався і був спокійний за вдачею. До того ж детектив знайшов чудовий вихід: за кілька хвилин він звернувся до Філеаса Фоґґа:

– У поїзді жахливо тягнеться час, пане!

– Так, – відповів джентльмен, – а втім він рухається.

– На кораблі ви, здається, зазвичай грали у віст? – продовжував Фікс.

– Так, – мовив Філеас Фоґґ, – але тут це важко здійснити. Я не маю ні карт, ні партнерів.

– О! Карти ми знайдемо легко. В американських потягах продається все що завгодно. Що ж до партнерів, то коли місіс Ауда…

– Звичайно! – жваво відгукнулася жінка. – Я граю у віст. Адже це входить до програми англійського виховання.

– А я насмілюся вважати себе непоганим гравцем, – зауважив Фікс. – Отже, утрьох і з «дурнем»…

– Залюбки, пане, – відповів Філеас Фоґґ, утішений тим, що навіть у поїзді може пограти в улюблений віст.

Паспарту поквапився сходити до стюарда й незабаром повернувся з двома колодами карт, фішками, жетонами й обтягнутою сукном дошкою. Усе розклали. Почалася гра. Місіс Ауда грала у віст доволі вправно і навіть заслужила комплімент від суворого Філеаса Фоґґа. Детектив був просто блискучим гравцем і виявився гідним суперником нашого джентльмена.

«Ну, отепер ми його втримаємо, – зрадів Паспарту. – Він не зрушить з місця!»

Об одинадцятій годині ранку поїзд досяг вододілу між двома океанами. Це був Бриджерський перевал. На висоті семи тисяч п’ятисот двадцяти чотирьох англійських футів над рівнем моря він вважався однією з найвищих точок залізничної колії, що проходить через Скелясті гори. Приблизно за двісті миль від перевалу нарешті на мандрівників чекали широкі рівнини, що простягаються аж до Атлантичного океану, які природа ніби зумисно створила для залізничної колії.

Гірськими схилами в напрямку Атлантичного океану текли численні річки, притоки або притоки приток Норт‑Платт‑рівер. Весь обрій на північ і схід заступало величезне півколо північної частини Скелястих гір, увінчаних піком Ларамі. Між цими горами й залізницею лежали великі, добре зрошувані долини. Праворуч колії здіймалися перші відноги гірського масиву, що, повертаючи на південь, досягав початку річки Арканзас, однієї з найважливіших приток Міссурі.

Пів на першу перед пасажирами промайнув форт Галлек, що домінує над цією місцевістю. Ще кілька годин, і Скелясті гори залишаться позаду. Можна було сподіватися, що рух поїзда через цей важкий перевал закінчиться без пригод. Сніг ущух. Стало холодніше й сухіше. Великі птахи, сполохані локомотивом, розліталися врізнобіч. Жоден дикий звір – вовк чи ведмідь – не показувався на рівнині. То була неозора гола пустеля.

Після вельми вишуканого сніданку, поданого у вагон, містер Фоґґ і його партнери наново взялися за свій безкінечний віст. Зненацька пролунав пронизливий свисток. Потяг зупинився.

Паспарту вистромився у вікно, але не побачив нічого, що пояснило б цю зупинку. Станції поблизу не було.

Місіс Ауда й Фікс занепокоїлись, аби містер Фоґґ не надумав зійти з поїзда. Але наш джентльмен задовольнився словами Паспарту:

– Погляньте, що там таке.

Француз вискочив із вагона. Десь із сорок пасажирів уже вийшли з поїзда на рейки, серед них був і полковник Стемп В. Проктор.

Потяг стояв перед семафором, червоний сигнал якого перепиняв шлях. Машиніст і кондуктор, що теж спустилися на насип, про щось жваво сперечалися з колійним обхідником, якого начальник сусідньої станції Медисин‑Боу відрядив назустріч поїзду. Дехто з пасажирів також устряг у суперечку. Серед них був і полковник Проктор; він, як завше, голосно говорив, підсилюючи слова наказовими жестами.

Наблизившись, Паспарту почув, як сторож казав:

– Проїхати неможливо! Міст через Медисин‑Боу хисткий і не витримає ваги потяга.

Підвісний міст, про який ішлося, з’єднував береги потоку за милю звідти. За словами колійного обхідника, він ось‑ось упаде, бо порвалися кілька тросів, на яких він висів. Обхідник не перебільшував, стверджуючи, що міст не витримає ваги поїзда. Варто зауважити, що коли вже безтурботні американці стають обережними, то лише безумець не наслідуватиме їхній приклад.

Не наважуючись повідомити містерові Фоґґу про останні події, Паспарту слухав, зціпивши зуби, з кам’яним, як у статуї, обличчям.

– Ще цього бракувало! – кричав полковник Проктор. – Сподіваюся, ми не залишимося пускати коріння в снігу!

– Полковнику, – звернувся до нього кондуктор, – на станцію Омаха надіслали телеграму з проханням направити зустрічний поїзд, та він навряд чи прийде в Медисин‑Боу раніше, ніж за шість годин.

– Шість годин! – вигукнув Паспарту.

– Так, – підтвердив кондуктор, – і за цей час ми тільки‑но встигнемо пішки дійти до станції.

– Пішки! – хором зойкнули всі пасажири.

– А далеко йти до цієї станції? – запитав один із них.

– Це за дванадцять миль, по той бік річки.

– Дванадцять миль по снігу! – голосно обурився Проктор.

Полковник вибухнув градом прокльонів, лаючи на чому світ стоїть залізничну компанію й кондуктора. Розлютований Паспарту ладен був учинити так само. Тепер перед ним постала перепона, яку не здолати навіть усіма банківськими білетами його пана.

Втім, незадоволені були всі: крім запізнення, вони мали пройти пішки такий довгий шлях рівниною, засипаною снігом. Біля потяга здійнявся ґвалт, залунали гучні вигуки й крики, які, природно, могли б привернути увагу Філеаса Фоґґа, якби цього джентльмена не поглинула гра.

У всякому разі, треба було доповісти про ситуацію, і Паспарту, похнюпившись, подався був до вагона, аж раптом машиніст поїзда, справжній янкі на прізвище Форстер, зауважив:

– Панове, мені здається, є можливість проїхати!

– По мосту? – запитав один із пасажирів.

– Так, по мосту.

– На нашому потязі? – поцікавився полковник.

– На нашому потязі.

Паспарту зупинився й нашорошив вуха.

– Але ж міст може впасти! – застеріг кондуктор.

– Байдуже, – відповів Форстер. – Я гадаю, якщо пустити поїзд на максимальній швидкості, є певні шанси проскочити.

– Хай йому біс! – вихопилося в Паспарту.

Однак декому з пасажирів ця пропозиція сподобалася. Особливо вона припала до душі полковникові Проктору. Цей нерозсудливий чоловік вважав план машиніста цілком здійсненним. Він навіть нагадав, що деякі інженери взагалі пропонували обходитися без мостів, пускаючи поїзди через річки на граничній швидкості. Зрештою всі пасажири, зацікавлені у швидкій переправі, пристали на бік машиніста.

– П’ятдесят шансів за те, що ми успішно переїдемо!.. – вигукнув хтось із них.

– Шістдесят! – перебив його інший.

– Вісімдесят!.. Дев’яносто зі ста!..

Паспарту оторопів: хоча він і сам був готовий на все, аби тільки переправитися через Медисин‑Боу, але така спроба здавалася йому надто вже «американською».

«Усе ж можна зробити значно простіше, а вони про це й не думають!» – міркував він і звернувся до одного з пасажирів:

– Пане, спосіб, запропонований машиністом, здається мені ризикованим, проте…

– Вісімдесят шансів! – відповів пасажир і відвернувся.

– Я це знаю, – провадив Паспарту, звертаючись до іншого джентльмена, – та варто лише подумати…

– Нічого думати! – відповів американець, знизуючи плечима. – Адже машиніст гарантує можливість переїзду!

– Звичайно, але обачніше… – не вгавав Паспарту.

– Що?! Обачніше! – заволав полковник Проктор, якого це випадково почуте слово вивело з себе. – Вам же кажуть: на граничній швидкості! Розумієте? На граничній швидкості!

– Я знаю… Я розумію… – повторював Паспарту, якому не давали закінчити думку. – Але було б ліпше, раз вам не подобається слово «обачніше»…

– Що? Як? Чого він лізе зі своїм «ліпше»?! – закричали зусібіч.

Бідолашний не знав, кому відповідати.

– Ви що, боїтеся? – запитав полковник Проктор.

– Я боюся?! – обурився Паспарту. – Ну гаразд! Я доведу вам усім, що француз не боязкіший за американця!

– По вагонах! По вагонах! – закричав кондуктор.

– Так! По вагонах, – повторив Паспарту, – по вагонах! І якомога швидше! Проте мені ніхто не заборонить вважати, що було б розумніше спочатку перейти по мосту пасажирам, а вже потім пустити поїзд.

Та ніхто так і не почув цього мудрого зауваження, котре однаково не визнали б справедливим.

Пасажири повернулися у вагони. Паспарту зайняв своє місце, не сказавши нікому про те, що сталося. Гравці були цілком захоплені вістом.

Пролунав пронизливий свисток локомотива. Машиніст дав задній хід, відвів потяг майже на цілу милю назад, відступаючи, ніби стрибун, що хоче якомога більше розігнатись.

Потім пролунав другий свисток, і потяг помчав уперед; він ненастанно набирав швидкість, поки вона не досягла крайньої межі; чути було тільки ревіння локомотива, поршні якого робили двадцять ходів за секунду, колісні осі димілися, незважаючи на добре змащення. Поїзд гнав зі швидкістю сто миль за годину – він летів, ледь торкаючись рейок. Швидкість ніби зменшувала його вагу.

І він промчав через річку! Промайнув, як блискавка, не помітивши мосту. Потяг наче перестрибнув із одного берега на інший, і машиністові вдалося зупинити паротяг лише на відстані п’яти миль за станцією.

Та щойно поїзд перетнув річку, як міст остаточно розсипався і з гуркотом упав у швидкі води Медисин‑Боу.

 

Розділ двадцять дев’ятий,