Гепатит С
Етіологія. ВГС належить до родини флавівірусів (Flaviviridae) роду Hepacivirus. Це невеликий (діаметром 30–60 нм) вірус, геном якого представлений молекулою РНК. Згідно з різними класифікаціями натепер ідентифіковано понад 30 генотипів цього вірусу, найпоширеніші генотипи ВГС – 1а, 1б, 2а, 2б, 2с і 3а, на частку яких припадає понад 80 % усіх ізолятів вірусу. В Україні найчастіше реєструється 1b. Частота виявлення того чи іншого генотипу ВГС залежить від шляхів його передачі. Так, у європейських країнах генотип 1b частіше виявляється в інфікованих унаслідок переливання крові та її компонентів, генотипи 1а і 3а – при ін’єкційному введенні наркотиків, із генотипами 2 і 3 пов’язують зараження у відділеннях гемодіалізу.
У порівнянні з ВГВ ВГС менш стійкий до фізико-хімічних впливів: інактивується при температурі 60оС протягом 30 хв., при 100º С - за 2 хв.; інактивується розчин формаліну (1:1000) протягом 96 год. при температурі 7 оС. ВГС чутливий до дії ультрафіолетового випромінювання.
Епідеміологія. ГС - антропоноз, що належить до кров’яних інфекцій із парентеральним механізмом передачі збудника.
Джерелом інфекції є хворі на всі форми ГС. Найнебезпечнішими з епідеміологічної точки зору є хворі з безжовтяничними і субклінічними формами хвороби, виявлення яких є вкрай складним. За даними літератури, на одного хворого на ГГС із жовтяницею припадають 5–6 із безжовтяничною формою гепатиту.
Групи ризику - див. ГВ.
Фактори передачі. ВГС виявляється в крові й практично в усіх біологічних рідинах організму: сечі, жовчі, слині, спермі, грудному молоці та ін. Найнебезпечнішим чинником передачі ГС-інфекції є кров та її компоненти. У інфікованих ВГС у 1 мл крові в середньому міститься 10–3 – 10–4 вірусних часточок, тобто доза вірусу, достатня для зараження, може знаходитись у 0,001–0,0001 мл крові. Виявлено безпосередній взаємозв’язок між інтенсивністю медичних парентеральних втручань і частотою виявлення серологічних маркерів інфікування ВГС.
|
|
Механізми передачі - парентеральний, що реалізується природними шляхами - статевим і горизонтальним (зараження внаслідок побутових гемоперкутанних контактів) та штучними – під час медичних і парамедичних маніпуляцій. Також доведена передача вертикальним механізмом. У сучасних умовах відмічається збільшення частки ГС, що передається штучним парентеральним шляхом інфікування (внутрішньовенне введення наркотичних речовин, гемотрансфузії, медичні маніпуляції тощо).
Специфічна діагностика ГС. Визначення серологічних маркерів ГС є однією з найважливіших складових частин комплексного діагностичного процесу. Специфічні антитіла до ВГС – анти-ВГС можуть бути визначені методом ІФА в 50-70 % пацієнтів на початку захворювання. У середньому сероконверсія відбувається від 3 до 6 тижнів від моменту інфікування. Першими у сироватці крові з'являються антитіла класу IgM до core-білка ВГС (анти-ВГСc IgM). Ці антитіла є серологічним маркером гострого інфекційного процесу і додатковим маркером вірусної реплікації, оскільки наявність анти-ВГСc IgM, як правило, збігається з віремією і підвищенням активності АлАТ. Надалі визначаються анти–NS3 (можлива наявність водночас анти-NS3, анти-NS4 і анти-NS5) із подальшою появою анти-ВГСc IgG. Далі динаміка антитіл характеризується зникненням анти-ВГСc IgM, термін циркуляції яких становить приблизно 6 тижнів, і появою анти-NS4.
Реєструються випадки, коли при обстеженні в динаміці виявляється лише РНК ВГС у сироватці крові, а серологічні маркери вірусу не визначаються. Такі показники лабораторних тестів можуть свідчити про ГГС, коли серологічні маркери ВГС не виявляються, тобто в так званий період серонегативного “вікна”, а також про ХГС, який має перебіг на фоні імунодефіциту, внаслідок якого антитіла не синтезуються або визначаються в низькій концентрації, що не визначається даною тест-системою.
|
|
Таблиця 11
