Рахмани-рехавити і буддист Маній

Захоплення окремих грецьких інтелектуалів способом життя індійських аскетів в якийсь момент перетворилося на «вірусну» тенденцію, що охопила широкі народні маси, досягнула дальніх околиць візантійської ойкумени і подекуди дожила аж до епохи постмодерну. Чи не сприяли цьому поширенню маргінальні релігійні рухи середньовіччя? Тексти спонукають підозрювати в цьому особливим чином дві течії – маніхеїв та ожидовілих.  

Так, В. Шохін пояснює шанування рахманів на Русі не лише «офіційним» візантійським бекграундом цього сюжету, а й поширенням серед слов’ян юдейської апокрифічної літератури. Зокрема, Хоженіє Зосими к рахманамъ сполучало образ індійських філософів із юдейським міфологічним сюжетом про блаженних рехавитів. Завдяки цій впливовій на Русі пам’ятці, єрусалимські праведники, перенесені на хмарі на схід («бене-моше», описані автором ІХ ст. Елдадом бан Малі та ін.) оселилися в свідомості давньоруських книжників як рехавовичи-рахмани [Шохин 1988, с. 232]. Очевидно, цей грецький твір, що потрапив на Русь не пізніше XIV ст. мав бути цікавий течії ожидовілих і міг поширюватись ними.

Але юдейська міфологія видається нам не єдиним неофіційним каналом розповсюдження культу рахманів серед слов’ян. Ще одним таким каналом могли бути популярні серед південних слов’ян маніхейські рухи, що походили від сирійського богослова Мані (216-277). Впливова серед слов’ян Хроніка Амартола недвозначно приписує маніхеям шляхетний брахманський родовід: «Цей несамовитий Маній, званий також Скифіаном, був родом брахман (Βραχμάνης ἦν τὸ γένος)» - каже Георгій[20].

 Єресіарх постає в хроніці безпосереднім учнем Будди[21]: «За вчителя собі взяв Будду, якого раніше звали Теревинф (διδάσκαλον δὲ ἔσχε Βούδδαν)». Що найбільш цікаво, Амартол вважає вплив буддизму та маніхейства взаємним: від власного учня Манія-Скифіана Будда засвоїв вчення грецьких філософів і «полюбив єресь (αἵρεσιν) Емпедокла, який вчив про два начала, що протистоять одне одному». Після загибелі наставника Скифіан, «взявши речі й книги Будди (βιβλία τοῦ Βούδδα), мандрував Персією, називаючи себе Манієм і, поділяючи омани Будди, називав книги власним твором» (гл. 36.1, с.254)[22].  Мані справді називав Будду своїм предтечею (як і Зороастра, і Христа). Але важко сказати, чому Амартол представив «несамовитого» Манія одним із брахманів, доброчесність яких він підносив у цій же книзі.    

Антиманіхейський полемічний запал Амартола здається цілком зрозумілим. Саме в той час, коли Георгій писав свою Хроніку (завершену 867 р.), Візантію сколихнули напади дуалістичної секти павликіан, поширеної на сході імперії. Рух павликіан виник у VII ст. у Вірменії. В середині ІХ ст. вони утворили власну державу, заснувавши в Малій Вірменії фортецю Тефрікі (нині Девригі у Туреччині) і з успіхом нападали на сусідів, поки їхня фортеця не була повалена візантійською армією у 872 р. Масштабні репресії проти вірменських павликіан не поклали край їх рухові, що й далі діяв по всій імперії [Юзбашян 1956].

Візантійці небезпідставно ототожнювали павликіан із маніхеями: їх вчення були настільки близькі, що сучасники не помічали відмінностей[23]. Обидві течії поділяли близький дуалістичний світогляд, за яким істинний Бог є лише творцем духовної реальності, а матеріальний всесвіт є витвором злого Деміурга. Ці гностичні ідеї вони сполучали з адопціоністською версією християнства, де Ісус постає не Сином, а лише пасинком істинного Бога. Павликіани виступали з вимогами радикальної реформації та опрощення церковного життя в апостольському дусі [Бартикян 1961]. Водночас, за повідомленням Анни Комніни, «волелюбні й непокірні» сектанти були готові насаджувати свої ідеали силоміць[24].

Прагнення апостольської простоти і радикальна відмова від земних принад, волелюбність і спротив імперській владі, високі моральні стандарти і мілітаризм – цей дивний і непослідовний набір ознак справді міг нагадувати візантійському книжникові лагідних і бунтівних індійських гімнософістів (хоча останні не вдавались до воєнної агресії, а лише захищали свої землі від окупантів). Чи не була оповідь Амартола про «врахманів» спробою скерувати в мирне русло усну легенду про «голих мудреців», надто схожих на маніхеїв-павликіан?

Літопис Амартола практично супроводжував поширення маніхейських сект у слов’янському світі: Х-ХІ стт. датують перший слов’янський переклад Хроніки, а у Х ст. почалася масова депортація павликіан до Фракії, на болгарські терени[25], де в цей же час виник ще один маніхейський рух – богомильство. В ХІ-ХІІ стт. богомильство проникає з Балкан до Київської Русі, несучі з собою численні апокрифічні пам’ятки, написані народною мовою [Котлярова 2004]. На Русі секта поширюється одночасно з Хронікою Амартола, яка засуджує рахманина Манія – і водночас вихваляє інших рахманів. Важко сказати, наскільки закономірною була ця одночасність, але, як би не було, в літописі Амартола не можна не помітити вченої церковної реакції на низові релігійні тенденції.

На балканський шлях рахманів до України вказує і припущення деяких сучасних гуцулів, що рахмани живуть у монастирі «в Сочеві», тобто в молдавській Сучавиці. Чеховський висновує звідси, що «одне із ймовірних місцерозташувань Рахманів – знамениті середньовічні монастирі Південної Буковини: Путна, Молдавиця, Сучавиця, - які впродовж століть слугували осередками української і молдавської духовності та культури». Але наразі з цими осередками логічно пов’язувати лише поширення низових, апокрифічних передань про індійських аскетів.