Гімнософісти – індійські гностики?

Давньогрецькі джерела (а за ними також візантійські й давньоруські) по-різному називають і розташовують індійських голих мудреців, проте досить детально і одностайно відтворюють їх образ. Це спонукало низку індологів (Шварц, Седлар, Бонгард-Левін, Іванов, Карпюк, Шохін) пошукати реальний прототип грецьких оповідей. Дослідження виявили, що античні джерела відтворюють основні риси індійського аскетизму досить точно, проте узагальнено: портрет гімнософістів скидається одразу на декілька релігійних рухів. Тож їх  ототожнювали то з брахманістами, то з йогами, то з адживіками, то з джайнами тощо [Шохин с. 240].

Ключову роль у пошуках рахманів відіграє дещо умовне, але усталене розрізнення «ортодоксальних» і «неортодоксальних» релігійних течій. Зокрема, історик Мегасфен чітко відрізняв «ортодоксальних» брахманів (Βραχμᾶναι) від «неортодоксальних» шраманів (Σαρμᾶναι)[9]. «Ортодоксальної» версії ми торкнемось далі. «Неортодоксальну» ідентичність рахманів обстоює В. Шохін, який, всупереч їх назві, вважає офіційні брахманізм та буддизм надто цивілізованими порівняно з грецькими описами «голих мудреців». Гімнософісти, на його переконання, належали до котроїсь із маргінальних аскетичних течій, званих шраманами чи настіка [10]. Примітно, що ці декілька рухів учений характеризує як місцевий різновид середземноморського гностицизму. Як належить порядним гностикам, усі індійські настіки сповідують радикальний дуалізм, жорстко протиставляючи духовний світ матеріальному, ведуть сувору боротьбу проти своєї плоті і прагнуть позбутися всякого зв’язку з чуттєвим світом[11].

Щоб визначити точний прототип рахманів, Шохін порівнює їх характерні риси у грецьких і давньоруських джерелах із критеріями довершеності різних індійських духовних шкіл. На його думку, подвижники, які надихнули греків, належали до руху адживіка[12]. Саме адживіки найпослідовніше культивували чесноту відмови від одягу, яка й дала назву гімнософістам. Ця течія вирізняється також іншими рисами, на які вказували грецькі автори: цілковитим нестяжанням, суворими фізичними вправами[13] та іншими практиками «висушення плоті», заняттями астрологією. Утім, дослідник простежує в образі рахманів також деякі риси джайнів – насамперед, радикальне утримання від продуктів тваринного походження і особливе прагнення не нашкодити живим істотам – ахімса (відома, однак, і іншим індійським школам).

Як і європейські гностики, усі настіки вводять чітку суспільну ієрархію, розшаровуючи людство за різними критеріями духовної довершеності. Ця ієрархічність тягне за собою глибокий езотеризм і сувору заборону ділитися таємницями свого вчення з профанами. Очевидно, це відсторонення гімнософістів від решти співвітчизників відбилося в середньовічній християнській літературі у вигляді протиставлення побожних рахманів і нечестивих індусів; греки та слов’яни уявляли їх як два різних етноси.

Середньовічні автори – грецькі, а надто слов’янські – не лише розпливчасто уявляли місцезнаходження Індії, а й були схильні протиставляти дві її уявні частини: «ближню» й «дальню», чи то «внутрішню» й «зовнішню». «Зовнішня» Індія поставала райським місцем, де мешкали майже небожителі – рахмани, натомість «внутрішня» була жахливою пустелею, населеною дикими варварами – індусами [Шохін 1988, с.226-227]. Ця опозиція чітко прописана у нашій ПВЛ: «явно інакше в прилеглих до них індів – убивців, негідників, гнівливих надприродно: адже у внутрішній [частині] країни їхньої людей їдять і подорожніх убивають, та ще й їдять вони, яко пси». У Амартола паралельне місце звучить ще жахливіше, закінчуючись твердженням про канібалізм: «їдять вони одне одного, наче пси». Натомість, свт. Феофіл Антіохійський вже у ІІ ст. викривав цей безглуздий стереотип античних істориків щодо жителів Індії[14].