Історичні аспекти зародження наукових засад української національної бібліографії

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОГРАФІЇ

2. БІБЛІОГРАФОЗНАВЦІ ТА РОЗВИТОК БІБЛІОТЕЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УКРАЇНІ

2.1 Перші бібліографії

2.2 Бібліографознавці та формування історичної бібліографії в радянській Україні

2.3 Історико-бібліографічні дослідження української еміграції

2.4 Розвиток видавничої бібліографії в 60-80-ті рр. XX ст.

2.5 Концептуальний розвиток видавничої бібліографії на сучасному етапі

3. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ НАУКОВО-ДОСЛІДНА КОМІСІЯ БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВА ТА БІБЛІОГРАФІЇ ВСЕНАРОДНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. У незалежній Українській державі розвиток історичної думки характеризується переосмисленням наукових концепцій, усуненням стереотипів, новою інтерпретацією фактів, дослідженням маловідомих та замовчуваних подій минулого. У цьому контексті вагомого значення набувають бібліографічні студії, які є джерелом інформації з історичної тематики.

Упродовж останніх років, коли стали доступними фонди вітчизняних та іноземних архівів, бібліотек, товариств і наукових закладів, з’явилась можливість поглибленого вивчення основних етапів формування української історичної бібліографії періоду кінця XIX ст.–1939 р. Переосмислення в сучасних умовах бібліографічної спадщини з політично незаангажованих позицій вимагає глибокого аналізу і систематизації її надбань з метою повного і цілісного відтворення процесу історичного розвитку нашої держави. Незважаючи на наявність певної кількості бібліографічних праць, все ще відсутні загальні дослідження, присвячені становленню української історичної бібліографії. Сучасний стан вивчення історії історичної бібліографії вимагає проведення комплексного систематизованого дослідження, аналізу бібліографічної діяльності наукових товариств і спеціальних осередків, творчої спадщини українських вчених з сучасних методологічних позицій. Ці особливості розвитку історичної бібліографії даного періоду й обумовили вибір теми дослідження.

Об’єктом дослідження стала українська бібліографія та видатні бібліографознавці.

Предмет роботи – вивчення діяльності наукових товариств, державних установ, спеціальних осередків, бібліотек, окремих учених і бібліографів зі створення української бібліографічної справи.

Мета роботи – на основі вивчення і аналізу опублікованих матеріалів відтворити процес становлення української бібліографії та вклад відомих бібліографознавців, наукових товариств, бібліографічних осередків та учених в розвиток бібліотечної справи в Україні.

Завданням праці є дослідити:

–стан наукового вивчення проблеми та джерелознавчу базу роботи;

–основні етапи становлення та особливості розвитку української бібліографічної справи., її залежність від конкретних політичних умов та суспільної думки;

– основні закономірності формування історико–бібліографічної думки та її місце у загальному контексті української історичної науки;

–особливості розвитку різних видів бібліографічних досліджень на кожному історичному етапі;

–внесок бібліографознавців, наукових товариств, спеціальних осередків, бібліотек, українських учених і діячів еміграції у розвиток бібліографії.

Методологічними засадами написання роботи слугували принципи історизму, наукової об’єктивності, системності та послідовності у поданні бібліографічного матеріалу.

БІБЛІОГРАФОЗНАВЦІ ТА РОЗВИТОК БІБЛІОТЕЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УКРАЇНІ

Перші бібліографії

 

Як неможливо достеменно нині встановити автора першого в історії людства, наприклад, вірша про кохання чи ліричної пісні, так, мабуть, ніколи вже не дізнаємось про творця першої книги. Очевидним бачиться інше: разом з появою книг їх творці, хотіли вони того чи ні, ставали одночасно „першобібліографами”, адже поява їх творінь породжувала потребу фіксувати, робити найпростіший їх облік. Звичайно, шлях від такого первісного переліку до сучасної наукової бібліографії такий самий, як від найпростіших письмен до сучасної літератури.

Бібліографія як наука зародилася ще у стародавньому світі. Спочатку термін „бібліографія” означав книгописання (переписування книг), згодом – опис книг. Це було зумовлено розвитком культури, появою великої кількості рукописних, а згодом і друкованих книг. Так, відомі бібліографічні таблиці, складені під керівництвом Каллімаха (ІІІ ст. до н.е.). В Європі першою друкованою бібліографічною працею є „Книга про церковних письменників” (1494 р.) Йоганна Триттенхеймського. Найзначнішою для свого часу була чотиритомна праця швейцарського вченого К. Гесснера „Загальна бібліотека”, видана 1545—1555 рр. в Цюріху [5; 47].

На території України найдавнішими були бібліотеки Софійського собору в Києві (1037 р.) та Києво-Печерської лаври (ХІ ст.), звідки й тягнуться перші паростки бібліографії як окремої галузі. Згодом вони отримують розвиток у книгозбірнях Києво-Могилянської колегії (XVII ст.), Львівського, Київського, Чернігівського, Луцького, Острозького та інших братств (XVI—XVII ст.).

Якщо спочатку опис книг був справою окремих бібліографів-ентузіастів, то згодом почали виникати бібліографічні товариства. Однією з причин цього був своєрідний інтелектуально-інформаційний спалах, що мав місце у ХІХ—на початку ХХ ст., збільшення накладів книг, наслідком – розвиток бібліографічної науки. Так, 1909 р. у Львові при науковому товаристві імені Шевченка організовано Бібліографічну комісію (1934 –1939 рр. – Бібліологічна комісія) на чолі з І. Левицьким. Її почесним членом був І.Франко, членами – М. Возняк, В.Гнатюк, Ф. Колесса, М.Комаров та інші. Видано 7 томів „Матеріалів української бібліографії” (зокрема, праця І.Левицького „Українська бібліографія Австро-Угорщини (1909 – 1911 рр.), покажчики творів І.Франка, українських перекладів творів Й.В.Гете, покажчик з історії України І.Калиновича та інші). На півдні України при Новоросійському університеті діяло Одеське бібліографічне товариство (1911—1919 рр.) на чолі з істориком І.Лінниченком, яке видавало „Известия Одесского библиографического общества” (1911—1916 рр.), де друкувалися бібліографічні покажчики краєзнавчого характеру, історико-літературні матеріали про Г.Сковороду, І.Гончарова, Ж.Ж.Руссо, Сервантеса.

Багато уваги питанням бібліографії приділяли І.Франко, М.Павлик, Б.Грінченко, О.Лазаревський та інші.

Оскільки тема цієї роботи пов’язана із дослідженням багатющої культурної спадщини Бережанського краю як складової частини Галичини, а це — земля великих літературних традицій і видатних представників красного письменства, то значне місце буде надане саме бібліографії літературній [33; 84].

Як самостійна галузь бібліографічної діяльності вона почала розвиватися у ХІХ ст. і пов’язана із становленням нової української літератури. Першими бібліографічними публікаціями були надрукований Маркіяном Шашкевичем в альманасі „Русалка Дністровая” (1837 р.) перелік творів українських письменників, фольклорних збірок, критико-бібліографічний огляд публікацій українських народних пісень та фольклористичних досліджень у „Литературных прибавлених к „Русскому инвалиду” на 1837 год.”

У 50—60-і рр. ХІХ ст. у зв’язку з пожвавленням національно-культурної діяльності в Україні посилюється інтерес до бібліографічної галузі. З’являються персональні покажчики, присвячені життю і творчості Г.Сковороди, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основя’ненка та ін., перші спроби регулярної поточної інформації про нові явища української літератури (річні критично-бібліографічні огляди М.Максимовича, М.Костомарова, І.Вагилевича, О. Лазаревського, П.Єфименка, І.Франка, М.Комарова). Важливу роль у розвитку української літературної бібліографії ХІХ ст. відіграли журнали „Основа”, „Молот”, „Житє і слово”, „Народ”, „Літературно-науковий вісник”, а також альманах „Рада”. В розвиток української літературної бібліографії значний внесок зробили І.Франко, М.Павлик, І.Левицький, Б.Грінченко, С.Пономарьов та ін. Подією стали покажчики М.Комарова „Бібліографічний покажчик нової української літератури” (1883 р.), „Т.Г.Шевченко в літературі та мистецтві” (1903 р.), „Українська драматургія” (1906 р.), фундаментальна праця І.Левицького „Галицько-руська бібліографія ХІХ століття” (тт. 1-2, 1888—1895 рр.) та ін. [46; 4]

ВИСНОВКИ

 

У розвитку української видавничої бібліографії можна виділити такі етапи:

Перший – XVIII ст. – має такі характерні риси: 1) зародження видавничої та видавничої бібліографії, що пов’язано з виникненням звітно-видавничої бібліографії, за допомогою якої здійснювався цензурний контроль за книгодрукуванням в Україні; 2) створення видавничих бібліографічних посібників у вигляді реєстрів, цінників, такс, в яких переважно представлена богослужбова література. Одночасно зароджується бібліографія книг гражданського друку, які потрапляють до видавничих бібліографічних покажчиків; 3) поширення на українських етнічних землях реєстрів і розписів російських видавців та книготорговців.

Другий етап – перша половина ХІХ століття – характеризується тим, що: 1) з’являються приватні книгарні та бібліотеки (кабінети) читання при них; 2) удосконалюється методика видавничого бібліографування: у видавничих бібліографічних покажчиках починає застосовуватися систематичне розташування літератури, з’являються анотації, допоміжні покажчики; 3) зароджується галузева видавнича бібліографія; набуває розповсюдження світська література; до видавничих посібників вперше потрапляють книжки українською мовою.

Під час третього етапу – друга половина ХІХ століття – 1) збільшується випуск універсальних видавничих каталогів; зростає кількість “внутрикнижкових” видавничих та видавничих списків; 2) утворюються спеціалізовані видавничі каталоги: галузеві та каталоги з продажу книжок українською мовою; 3) удосконалюється структура видавничих бібліографічних покажчиків; 4) підвищується роль видавничої бібліографічної періодики, широко пропагуються українські та українознавчі видання, книжки, періодика, ноти, твори образотворчого мистецтва, зарубіжна україніка.

В процесі становлення та розвитку видавнича бібліографія в Україні, незважаючи на ідеологічні перешкоди та цензурні утиски, стала важливим видом серед інших видів бібліографії. Вона стала невід’ємним компонентом книжкової торгівлі, виробила свої методи та форми діяльності. Широко розповсюдилася видавнича бібліографічна продукція; розвивається видавниче бібліографознавство; було створено єдину класифікацію літератури для книжкової торгівлі та видавничої справи; сформовано систему видавничих бібліографічних видань різного призначення. Здійснене дослідження дозволяє стверджувати, що видавнича бібліографія набула державного значення і офіційного визнання.

Виходячи з потреб національної бібліографії, зрозумілим є акцент на необхідність творчого пошуку логічних конструктивних пропозицій, спрямованих на найоб'єктивніше, реалістичне визначення поняття національна книга з огляду на всі особливості історичного розвитку українського народу. Саме в разі такого підходу визначення меж національної приналежності української книги спирається на певну сукупність ознак, серед яких — мовна, територіальна, авторська, змістовна, хронологічна. Причому жодна з них не може бути абсолютизованою.

Низку ґрунтовних українознавчих бібліографічних праць було видано в США, Канаді, Чехословаччині. Істотним доповненням до друкованих в Україні бібліографічних джерел стали пристатейні бібліографії у виданій за редакцією В. Кубійовича "Енциклопедії українознавства" та англомовних енциклопедіях. У цьому ряду важлива праця Є. Пеленського "Ucrainica в західноєвропейських мовах: вибрана бібліографія" [9].

Формулювання основних критеріїв поняття "українська книга" на сьогодні має найбільш розвинену історіографічну традицію в бібліографії. Національна бібліографія розглядається як специфічна форма відображення багатовікової пам'яті народу, засіб обміну й збагачення досягнень його культури, інформаційного забезпечення вирішення економічних і політичних проблем як на рівні держави, так і на рівні взаємодії з міжнародним співтовариством.

 

СПИСОК ВИКОРАСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Про інформацію[Текст]: Закон України // Відом. В. Р. України. – 1992. - № 48. – 650 с.

2. Про бібліотечну справу[Текст]: Закон України // Бібліотечний вісник – 1995. – № 2.– С.1-5.

3. Бібліографія на Україні [Текст] // Бібл. зб. — 1927. — № 3. — С. 8 –34.

4. Брауде, Л. Р. Основы библиотечно-библиографических знаний [Текст] / Л. Р. Брауде. – М.: ВШ, 1987. – 93 с.

5. Буран, В. Я. Бібліографія: Заг. курс. [Текст]: навч. посібн. для культ. освіт. уч-щ. – К.: ВШ, 1984. – 215 с.

6. Вопросы библиографоведения и библиотековедения [Текст]: межвед. сборник / Ред. А. Г. Клецков. –Минск: Университетское,1980. – Вып. 12. – 149 с.

7. Гуменюк, М.П. Біля джерел української радянської бібліографії [Текст] / М.П. Гуменюк. – 1991. – С. 86-88.

8. Гуменюк, М.П. Українські бібліографи XIX–початку XX століття[Текст] / М.П. Гуменюк. – К., 1965. – 183 с.

9. Дей, О.І. Шляхи розвитку української книги [Текст] / О.І. Дей // Українська книга. – К., 1965. — С. 47.

10. Державна історична бібліотека України: Бібліографічний покажчик видань і публікацій (1999-2003 рр.) [Текст] /Укл.О. В. Михайлова, В. П. Кисельова, Ред. О. Б. Виноградова. – К., 2004. – 20 с.

11. Дубровіна, Л.А. Формування попереднього інформаційного масиву джерел до Державного реєстру української рукописної книги [Текст] / Л.А. Дубровіна // Наукова бібліотека в сучасному соціокультурному контексті: Тез. доп. Міжнар. наук. – конф., Київ, 12-15 жовтня 1993 р.,. – К., 1993. – Ч. 2. – С. 85 –86.

12. Жарких М. Бібліографія старої України 1240-1800 рр. [Текст] / М. Жарких.– К.: Прайм, 1998.

13. Жук В. Бібліографічне відображення розвитку бібліотекознавства в Україні [Текст] / В. Жук // Вісн. Кн. палати. – 2005. – № 6. – C. 12–13

14. Загуменна О. Виникнення української книготорговельної бібліографії та її розвиток у ХYІІІ ст. [Текст] / О. Загуменна // Вісн. Кн. палати. – 2001. – № 5. – C. 25–29.

15. Загуменна О. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в 60-80-ті роки ХХ століття[Текст] / О. Загуменна // Вісн. Кн. палати. –2005. –№ 1. – С. 16–19.

16. Зворський, С. Л. Актуальні питання історіографії бібліотечної справи і бібліографії в Україні[Текст] / С.Л. Зворський // Бібл. вісник. – 2004. – № 1. – C. 32–36

17. Здобнов, Н. В. Труды по библиографоведению и книговедению: Избранное [Текст] / Н.В. Здобнов. – М.: Книга, 1980. –272 с.

18. Зотова В. Перший Всеросійський бібліотечний з'їзд: до історії довідково-бібліографічного обслуговування населення [Текст] / В. Зотова //Бібліотечна планета. – 2005. – № 2. – С.16–18.

19. Королевич Н.Ф. Українські бібліографи XX століття[Текст] / Н.Ф. Королевич. – К., 1998. – 327 с.

20. Кревецький І. Українська мемуаристика, сучасний стан і значення [Текст] / І. Кревецький. – Кам’янець, 1919. – 32 с.

21. Кулаковська Т. Розвиток науково-іформаційної діяльності НАН України: пріоритети і перспективи[Текст] / Т. Кулаковська // Бібл. вісник. – 2005. – № 3. – C. 17–25.

22. Кушнаренко Н. Внесок Ю.Столярова у розвиток українського бібліографознавства [Текст] / Н. Кушнаренко // Вісн. Кн. палати. – 1998. – № 6. – C. 34–39.

23. Левин Г. Национальная библиография как понятие и термин [Текст] / Г. Левин // Библиография. – 2004. – № 1. – C. 109–120.

24. Лиханова І. Бібліографічна діяльність в Україні:50-70-ті рр. ХХ ст. [Текст] / І. Лиханова // Бібл. вісник. – 2002. – № 4. – C. 12–19.

25. Лиханова І. Національна бібліографія України на сучасному етапі [Текст] / І. Лиханова // Київська старовина. – 2003. – № 3. – C. 84–99.

26. Лиханова І. Становлення національної бібліографії України [Текст] / І. Лиханова // Київська старовина. – 2002. – № 6. – C. 80–92.

27. Лутовинова В. Історичні витоки рекомендаційної бібліографії в Україні (XІ-початок ХХ ст.) [Текст] / В. Лутовинова // Вісн. Кн. палати. – 1997. – № 7. – C. 24–26.

28. Мельник Н. Регіональні біографічні видання в Україні: історія та сучасний стан [Текст] / Н. Мельник // Бібл. вісник. – 2004. – № 5. – C. 33–36

29. Омельчук О. Національна бібліографія України: тенденції розвитку, проблеми розробки [Текст] / О. Омельчук // Бібл. вісн. – 1995.– № 5. – С. 1–13.

30. Онищенко О. Бібліотечна справа в Україні наприкінці ХІХ - у 10-х роках ХХст.: стан і основні напрями розвитку [Текст] / О. Онищенко // Бібл. вісник. – 2005. – № 2. – C. 3–13.

31. Онищенко, О.В. Вернадський та його внесок у заснування та розвиток Національної бібліотеки Української держави [Текст] / О. Онищенко // Бібл. вісник. – 2003. – № 2. – C. 2–9.

32. Паславський Т. Бібліографія історичної картографії України: актуальні питання обсягу і змісту об'єкта[Текст] / Т. Паславський // Бібл. вісник. – 2001. – № 6. – C. 19–21.

33. Пастернак С. До дискусії про український бібліографічний репертуар[Текст] / С. Пастернак // Журн. бібліотекознавства та бібліогр. – 1928. – № 2. – С 87–95.

34. Патока В. Діяльність НПБУ в галузі національної бібліографії за період 1991-2000 роки // Вісник книжкової палати. - 2001. - № 5. - C. 3-4

35. Патока В. Дослідження спадщини українських бібліографів: історія і сучасність // Вісник Книжкової палати. - 2003. - № 1. - С.21-23

36. Петрикова В. Біля джерел національної бібліографії України // Вісник книжкової палати. - 2000. - № 11. - C. 3-6.

37. Сипко Є. Українська державницька ідея: бібліографічний огляд за матеріалами спецфонду книжкової палати України [Текст] / Є. Сипко // Вісн. Кн. палати. – 2001. – № 5. – C. 30–31.

38. Цибенко І. Діяльність М. Грушевського: пошук бібліографічних джерел [Текст] / І. Цибенко // Бібліотечна планета. – 2002. – № 4. – С.34–35.

39. Швецова-Водка Г. Бібліографічні ресурси України: стан,проблеми розвитку [Текст] / Г. Швецова-Водка // Бібл. вісник. - 2000. – № 4. – C. 2–6

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОГРАФІЇ

2. БІБЛІОГРАФОЗНАВЦІ ТА РОЗВИТОК БІБЛІОТЕЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УКРАЇНІ

2.1 Перші бібліографії

2.2 Бібліографознавці та формування історичної бібліографії в радянській Україні

2.3 Історико-бібліографічні дослідження української еміграції

2.4 Розвиток видавничої бібліографії в 60-80-ті рр. XX ст.

2.5 Концептуальний розвиток видавничої бібліографії на сучасному етапі

3. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ НАУКОВО-ДОСЛІДНА КОМІСІЯ БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВА ТА БІБЛІОГРАФІЇ ВСЕНАРОДНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. У незалежній Українській державі розвиток історичної думки характеризується переосмисленням наукових концепцій, усуненням стереотипів, новою інтерпретацією фактів, дослідженням маловідомих та замовчуваних подій минулого. У цьому контексті вагомого значення набувають бібліографічні студії, які є джерелом інформації з історичної тематики.

Упродовж останніх років, коли стали доступними фонди вітчизняних та іноземних архівів, бібліотек, товариств і наукових закладів, з’явилась можливість поглибленого вивчення основних етапів формування української історичної бібліографії періоду кінця XIX ст.–1939 р. Переосмислення в сучасних умовах бібліографічної спадщини з політично незаангажованих позицій вимагає глибокого аналізу і систематизації її надбань з метою повного і цілісного відтворення процесу історичного розвитку нашої держави. Незважаючи на наявність певної кількості бібліографічних праць, все ще відсутні загальні дослідження, присвячені становленню української історичної бібліографії. Сучасний стан вивчення історії історичної бібліографії вимагає проведення комплексного систематизованого дослідження, аналізу бібліографічної діяльності наукових товариств і спеціальних осередків, творчої спадщини українських вчених з сучасних методологічних позицій. Ці особливості розвитку історичної бібліографії даного періоду й обумовили вибір теми дослідження.

Об’єктом дослідження стала українська бібліографія та видатні бібліографознавці.

Предмет роботи – вивчення діяльності наукових товариств, державних установ, спеціальних осередків, бібліотек, окремих учених і бібліографів зі створення української бібліографічної справи.

Мета роботи – на основі вивчення і аналізу опублікованих матеріалів відтворити процес становлення української бібліографії та вклад відомих бібліографознавців, наукових товариств, бібліографічних осередків та учених в розвиток бібліотечної справи в Україні.

Завданням праці є дослідити:

–стан наукового вивчення проблеми та джерелознавчу базу роботи;

–основні етапи становлення та особливості розвитку української бібліографічної справи., її залежність від конкретних політичних умов та суспільної думки;

– основні закономірності формування історико–бібліографічної думки та її місце у загальному контексті української історичної науки;

–особливості розвитку різних видів бібліографічних досліджень на кожному історичному етапі;

–внесок бібліографознавців, наукових товариств, спеціальних осередків, бібліотек, українських учених і діячів еміграції у розвиток бібліографії.

Методологічними засадами написання роботи слугували принципи історизму, наукової об’єктивності, системності та послідовності у поданні бібліографічного матеріалу.

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОГРАФІЇ

 

Упродовж останніх десятиліть в українській історіографії у зв’язку з формуванням державницького підходу до вивчення історії України зросла потреба у бібліографічних працях, як одних з основних джерел її поглибленого дослідження. З огляду на дослідницькі завдання та наявні джерела, які стосуються розвитку української історичної бібліографії періоду кінця XIX ст.–1939 р, усі наукові публікації можна поділити на три основні групи: тогочасного періоду, радянської доби після 1939 р., часів незалежної України [11; 86].

Дослідження першої групи можна розділити на праці двох основних хронологічних періодів (кінець XIX ст.–1917 р. і 1918–1939 рр.). Серед досліджень першого періоду переважають огляди історичної літератури переважно описового характеру (І.Линниченка, М.Грушевського, І.Франка, І.Калиновича, М.Кордуби та ін.) і публікації, які поєднували наукові студії та аналіз виданих праць (І.Кревецького, В.Іконнікова, Д.Дорошенка та ін.).

Упродовж 1918–1939 рр. розвиток історико–бібліографічних досліджень в радянській Україні, західноукраїнських землях та еміграції мав свої особливості. В радянській Україні відкриття бібліографічних і книгознавчих закладів, наукових товариств, бібліотек активізувало дослідження теоретико–методологічних питань. Вивчення загальнотеоретичних проблем становлення української історичної бібліографії проводилось переважно в трьох напрямках: визначення її суспільної ролі, завдань та основних напрямків розвитку, розробка питань класифікації її видів як важливого засобу створення методів бібліографування літератури, організація бібліографічної справи на планових засадах за допомогою координування діяльності багатьох закладів і бібліотек. Розробці цих проблем були присвячені праці С.Рубінштейна, М.Ясинського, Ю.Меженка, Ф.Максименка, М.Годкевича, С.Єфремова та ін..

В Західній Україні у період між Першою і Другою світовими війнами над дослідженням історії історичної бібліографії працювали І.Крип’якевич, М.Андрусяк, І.Свєнціцький, І.Кревецький, М.Кордуба, О.Назарук та ін. В їхніх працях простежується перехід від нагромадження та реєстрації виявленого матеріалу до досліджень, в яких проведено детальний аналіз бібліографічних публікацій з узагальненнями та висновками. Окрім того, розробці теорії бібліографії, нових методик бібліографування літератури, дослідженню маловідомих книжкових колекцій приділяли значну увагу І.Крип’якевич, І.Огієнко, Б.Барвінський та ін.

Дослідженням історії, теорії, методології бібліографії та книгознавства у тогочасний період займались представники української культурно-наукової еміграції (П.Зленко, С.Наріжний, Л.Биковський, Д.Дорошенко, П.Богацький, С.Сірополко, З.Кузеля) в Чехословаччині, Польщі, Німеччині, Франції та інших країнах. Характерною особливістю діяльності української діаспори було глибоке усвідомлення історичної необхідності проведення бібліографічних досліджень, які ґрунтувались на засадах державницької орієнтації без притаманної радянській бібліографії надмірної ідеологізації.

В радянській Україні після 1939 р. історична бібліографія розвивались у чотирьох основних напрямках. До першого напрямку належать історико–бібліографічні дослідження, які входили до складу загальних праць І.Корнєйчика, Д.Тараманова, Ф.Сарани та ін..

До другого напрямку можна віднести низку окремих досліджень (І.Крип’якевича, С.Сороковської, Ф.Максименка та ін.), в яких відтворена історія і окреслені основні завдання розвитку історичної бібліографії [51; 31].

Бібліографічну діяльність творців української історичної бібліографії (Я.Головацького, І.Калиновича, І.О.Левицького, С.Маслова, Ю.Меженка, М.Петрова, І.Франка, М.Ясинського та ін.) підсумували в своїх монографіях М.Гуменюк і Н.Королевич.

Окремий напрямок становлять дослідження О.Молодчикова, С.Сороковської, Н.Шеліхової та інших авторів, присвячені узагальненню досягнень бібліографії української історичної бібліографії.

В незалежній Українській державі сучасна історична бібліографія охоплює низку праць, в яких розглядаються різноманітні аспекти її розвитку з кінця XIX ст. до 1939 р. Особливе місце поміж досліджень займають праці загального характеру (Л.Ільницької, Б.Грановського та ін.), в яких відображено як літературу, так і бібліографічні посібники з історичної тематики.

Багатоплановим за змістом джерелом вивчення культурної спадщини українського народу стали сучасні історико-бібліографічні дослідження змісту тогочасних періодичних видань, виданих в Західній Україні та еміграції (О.Вішки, М.Савки, В.Габора, М.Галушки, М.Мартинюка, І.Мілясевич, М.Романюка, В.Майхера та ін.). В результаті аналізу праць цих авторів було встановлено, що періодичні видання систематично друкували на своїх сторінках покажчики, огляди літератури, рецензії, відгуки, поточну бібліографічну інформацію. Більшість цих студій були опубліковані Науково-дослідним центром періодики при Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України.

Помітну роль у розвитку історичної бібліографії відіграють праці М.Вальо, Я.Дашкевича, М.Кріля, В.Передирій та інших дослідників, в яких узагальнено бібліографічну діяльність окремих вчених тогочасного періоду.

Маловідомий матеріал, присвячений бібліографічній діяльності наукових товариств, спеціальних осередків, історії книги, зібраний у працях С.Зворського, Т.Ківшар, Н.Кушнаренка, В.Чорній та ін. Зокрема, Т.Ківшар вивчала українську книгу в історичному аспекті, С.Зворський – видання товариств “Просвіта” Галичини за 1868–1938 рр., В.Чорній – діяльність українських товариств бібліофілів у Львові та прихильників книги у Празі.

Отже огляд наукової літератури свідчить про те, що в українській історичній бібліографії немає комплексних монографічних праць, присвячених дослідженню процесу її становлення і розвитку з кінця ХІХ ст. до 1939 р. Натомість є чимало робіт лише дотичних до даної проблеми.

У розвитку інформаційної інфраструктури держави вагому роль відіграє ретроспективна національна бібліографія, що спрямована на забезпечення відображення історичного здобутку нації через систему інформаційно-бібліографічних видань [28; 18].

Значення ретроспективної національної бібліографії не обмежується величезними пошуковими можливостями, які визначають її як універсальну основу функціонування та розвитку різноманітних ділянок бібліотечно-бібліографічної діяльності. Вона виконує важливу наукову й культурно-історичну функцію. Удосконалюючи інформаційно-бібліографічне забезпечення аграрної галузі України та розкриваючи документно-інформаційний потенціал, ДНСГБ УААН разом з провадженням нових інформаційних технологій зосередила свою увагу на створенні репертуару "Українська сільськогосподарська книга у фондах ДНСГБ УААН". Вже вийшло з друку 5 науково-бібліографічних покажчиків, що включають видання 1868-1935 рр.

Формулювання основних критеріїв поняття "українська книга" на сьогодні має найбільш розвинену історіографічну традицію в бібліографії. Зародження наукових засад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комарова та І.О. Левицького. М.Ф. Комаров відкриває першу сторінку української бібліографії виданням "Покажчика нової української літератури" (1883 р.). До свого покажчика він включив літературу переважно українською мовою, що була надрукована будь-де з того часу, коли "наша словесність обернулася до щиро народної мови", а також твори, написані українцями російською мовою або українські за тематикою. У східних та центральних регіонах України бібліографічна діяльність розвивалася у тяжких умовах через постійні урядові переслідування україномовних видань. Так, у 1880 році при обсязі біля 350 видань на рік у Києві лише 3 книжки було надруковано українською мовою [1].

На початок XX ст. з'являються перші спроби визначення поняття "українська книга" для періоду середньовіччя у працях дослідників стародруків Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Свенцицького, які заклали основи української бібліографії стародрукованих книг [6; 26].

Наступний етап у розвитку бібліографії української книги пов'язаний з періодом української революції 1917-1921 рр. За Центральної Ради, у період, коли українська інтелігенція була захоплена ідеєю заснування незалежної національної держави та створення відповідних державних органів, у Бібліотечно-архівному відділі під керівництвом О.М. Грушевського розглядалися проблеми державної реєстрації друку та ретроспективної бібліографії. У 20-х роках над репертуаром українознавчої книги плідно працювали науковці Українського науково-дослідного інституту книгознавства під керівництвом Ю.О. Меженка. Серед видань "Труди УНІК" найґрунтовнішими можна назвати: " Українська книга XVI-XVII-XVIII ст."; Шпілевич В.В. "Бібліографія української літератури та літературознавства за 1928 рік", Ігнатенко В.А. "Бібліографія української преси 1816-1919". Аналіз наукової та видавничої діяльності за матеріалами архівного фонду УНІКу дає змогу стверджувати важливість розробок бібліографічної тематики та створення свого власного фонду "україніка". Власне, у 20-і роки й були закладені підвалини понять "україніка", "українська книга", "національна бібліографія". Питання національної книги періоду нової та новітньої історії і бібліографічного репертуару розроблялися відомими бібліографами — Ю. Меженком, Ф. Максименком, М. Сагардою, М. Ясинським, М. Гуменюком; а методологічні аспекти репертуару української книги XVI-XVIII ст. — С. Масловим. Отже, дискусії стосовно поняття "українська книга" зародилися у середині 20-х років, які були бурхливим періодом національного відродження в історії України. У ті роки з'явилася велика кількість вільно використовуваних термінів стосовно визначення національної ознаки української книги — "національна книга", "репертуар української книги", "національна бібліографія", "бібліографічна україніка", "державний друк". Це спричинило дискусії про зміст цих термінів та спроби їхнього розмежування, які й досі тривають у колі бібліографів [2; 17].

Меженко Ю. в 1945 році відновив роботу зі створення репертуару української книги. За його ініціативи на спеціальній нараді в ВБУ були обговорені теоретичні та науково-практичні питання репертуару української книги, але все це було призупинено у зв'язку з ідеологічними заборонами працювати над національною тематикою.

Питання про загальну концепцію україніки було порушене на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів (вересень 1990). Археологічна комісія, а згодом і Інститут української археографії (нині Інститут Української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України — ІУА взяли безпосередню участь у напрацюванні концепції архівної і рукописної україніки. Проект був доопрацьований редколегією (В. Ульяновський (ІУА), Л. Дубровіна (ЦНБ), К. Новохатський (Головархів України), обговорений і затверджений на спільному засіданні дирекції ІУА та Інституту сходознавства НАН України.

Учасники конгресу відмовилися від вузького бібліографічного розуміння поняття "україніка" як суто зарубіжних видань про Україну. Йдеться про загальний підхід, згідно з яким враховуються документи, створені в Україні, в інших державах — про неї, а також документи, створені українцями, які безпосередньо не працювали в царині української культури або науки, але які зробили значний внесок у світову культуру. Це найзагальніший принцип [8; 14].

У поняття "україніка" ряд учених пропонує вкладати не тільки бібліографічну інформацію, тобто інформацію вторинного рівня, а й створення зведеного фонду копій архівних історичних матеріалів — нагромадження масивів первинної інформації і накопичення масиву вторинної. Україніка повинна концентрувати в собі масив первинної інформації (оригінали документів чи їхні копії), а також масив вторинної інформації (систему картотек, каталогів, реєстрів, путівників, довідників, власне археографічну чи бібліографічну інформацію).