Основні етапи еволюційного розвитку біосфери.

І. Хімічна еволюція:

1. Криптозойський еон: Архейська ера – виникнення білкових молекул,

                         - виникнення бактерій, вірусів, синьо-зелених водоростей,

                         - диференціювання на рослинні і тваринні клітини.

Протерозойська ера – формування умов для виходу життя на сушу.

ІІ. Біологічна еволюція:

2. Фанерозойський еон: Палеозойська ера – «біологічний вибух» - з’явились панцирні риби, наземні рослини – псилофіти,

- формування озонового шару,

- утворення комах, рептилій.

Мезозойська ера – гігантські форми життя, папороті, голонасінні,

- з’являються покритонасінні та птахи;

Кайнозойська ера – широке поширення покритонасінних,

- плацентарні тварини,

- еволюція людини.

 Основні закони екології. Закон подібності частини і цілого, або біоголографічний закон. З акон обмеженості (вичерпності) природних ресурсів: всі ресурси поділяються на “вичерпні” (газ, нафта) і “невичерпні” (потік енергії від Сонця, повітря, вода). Важливим “енергетичним” законом, однаково застосовним як до природних, так і до штучних екосистем, є закон односпрямованості і неповного використання енергії. Закон “ піраміда енергій” :
з одного трофічного рівня екологічної піраміди на інший її рівень у найсприятливіших обставинах переходить не більше 10 % тієї енергії, яку отримали живі істоти першого рівня. Принцип (закон) необхідної різноманітності твердить що жодна система не може сформуватися з абсолютно ідентичних елементів. Для утворення стійкої, саморегульованої системи потрібна певна відмінність елементів один від одного.  Екологічні системи підкоряються закону надмірності системних елементів при мінімумі варіантів організації. системогенетичний закон або закон подібності еволюційно-історичного і індивідуального розвитку екосистем: індивідуальний розвиток (онтогенез) системи є повторенням суттєвих моментів історичного розвитку (філогенезу). Закон лімітуючого чинника (або закон мінімуму) сформульований у середині XIX ст. німецьким фізіологом і хіміком Ю. Лібіхом, який вивчав вирощування рослин на штучних субстратах. Він встановив, що результуючу витривалість особини визначає найслабша ланка її потреб, тобто той чинник, значення якого потрапляє у зону пригнічення або й смерті. Закон рівнозначності чинників середовища стверджує, що всі життєво необхідні екочинники однаково важливі, не можна обминати чи ігнорувати жодного з них. Закон сукупної (спільної) дії чинників середовища є певним розширенням і уточненням закону мінімуму (Ю. Лібіха). Згідно з цим законом, фізіологічна активність особини (наприклад, результуючий врожай на полі) залежить не лише від одного (навіть і лімітуючого чинника), а від повної сукупності всіх екологічних чинників одночасно. Закон оптимальності стосується ефективності діяльності як окремих особин, так і їх сукупностей (популяції), а також ще складніших біосистем. Цей закон стверджує, що будь-яка система (від бактерії чи рослини аж до величезного лану) з максимальною ефективністю діє (функціонує) у певних просторових та часових межах, за певних її розмірів та інших характеристик.

Компоненти, чинники, ресурси біосфери

Усі компоненти середовища існування, які впливають на живі організми та їхні угруповання, називають екологічними факторами. Залежно від природи й особливостей дії на організми їх поділяють на абіотичні, біотичні та антропогенні. Абіотичні фактори - це компоненти і властивості неживої природи (температура, вологість, освітленість, газовий склад атмосфери, сольовий склад води тощо), які прямо чи опосередковано впливають на окремі організми або їхні угруповання. Біотичні фактори - це різні форми взаємодій між особинами в популяціях і між популяціями в угрупованнях. Вони можуть бути антагоністичними (конкуренція, паразитизм тощо), взаємовигідними (мутуалізм) чи нейтральними. Будь-який організм постійно взаємодіє з особинами свого (внутрішньо-видові зв'язки) чи інших (міжвидові зв'язки) видів. До окремої групи екологічних факторів належать різні форми господарської діяльності людини - антропогенні фактори, які змінюють стан середовища існування різних видів живих істот, у тому числі й самої людини. За відносно короткий період існування людини як біологічного виду її діяльність докорінно змінила вигляд нашої планети і з кожним роком цей вплив усе більше зростає.

8. Ноосфера, її місце в біосфері. Ноосфе́ра (від грец. νους в значенні «розум») — сучасна стадія розвитку біосфери, пов'язана з появою в ній людства. Відповідно до оригінальної теорії Вернадського, ноосфера є третьою у послідовності таких основних фаз розвитку Землі як утворення геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи). Так само, як біосфера утворюється взаємодією усіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють.

Ноосферу можна розглядати як єдність «природи» і культури (в широкому тлумаченні останньої — з техносферою включно), особливо починаючи з того моменту, коли «культура» досягає (за силою впливу на біосферу та геосферу) потужності «геологічної сили». Серед складових частин ноосфери виділяють антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об'єктів, створених людиною, та природних об'єктів, змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою). Розглядаючи означену єдність природи та культури (у їх взаємодії) у розвитку ноосфери доцільно розрізняти дві стадії:

1. Ноосфера у стадії її становлення, в процесі стихійного розвитку, починаючи з моменту виникнення «людини розумної»;
2. Ноосфера, що свідомо удосконалюється спільними зусиллями людей в інтересах як людства в цілому, так і кожної окремої людини.

Практична частина.