Формація модальностей висловлювань

Кількісні описи, біографічні оповіді, інтерпретація, виведення знаків, розмірковування за аналогією, експериментальна перевірка – та інші висловлювання – все це ми можемо знайти в медичному дискурсі ХІХ ст. Які ж щеплення існують між ними? В чому полягає їхня необхідність? Чому з’являються саме ці висловлювання, а не будь-які інші? Спробуємо визначити закономірність всіх цих різноманітних актів висловлювань і встановити, звідки вони походять.

а) Перше питання: хто говорить? хто з даної сукупності всіх індивідів зберігає даний вид мови? Хто її власник? Хто набуває в ній неповторності, престижу? який статус тих індивідів, які володіють правом говорити? Статус медика визначається критеріями його знання та компетентності, інститутами, системами, педагогічними теоріями, законними умовами, які дозволяють йому практикувати й користуватися здобутим знанням. Він є також носієм системи відмінностей і зв’язків у відношенні до інших індивідуумів та груп зі своїм особливим статусом. Крім того, лікар є носієм певних характерних рис, які обумовлюють його відношення до суспільства в цілому, і роль, яку суспільство визнає…

б) Необхідно описати також ту інституціоналізовану сферу, виходячи з якої, лікар розгортає свій дискурс… В нашому суспільстві такими сферами є шпиталі як місця постійного, кодифікованого спостереження; приватна практика, яка відкриває сферу спостережень більш розмитих; лабораторія – самостійна від шпиталю сфера, в якій встановлюються загальні істини про організм, його розлади та хвороби; і, нарешті та сфера, яку ми звикли називати «бібліотекою» або «полем документації» – вона включає не лише книги, медичні класичні трактати, але й сукупність звітів та опублікованих або повідомлених іншим чином результатів, а також увесь обсяг статистичних даних, які стосуються соціального середовища, клімату, епідемій, моральних норм, джерел інфекції, професійних захворювань тощо…

с) Позиція суб’єкта визначається тим становищем, яке він може займати у відношенні до різних сфер та груп об’єктів: суб’єкт, який запитує, запитує у відповідності з певною решіткою досліджень і сприймає все згідно власної програми інформації; спостерігаючий суб’єкт спостерігає згідно з встановленим переліком визначальних рис і сприймає те, що спостерігає згідно з тим або іншим типом дискурсу – він розташований на оптимальній перцепційній дистанції, межі якої окреслюють потрібні елементи інформації, а в якості посередників використовуються інструменти, які змінюють інформаційні дані… До цих перцепційних ситуацій необхідно додати позиції, які суб’єкт може займати в інформаційній сітці як джерело і рецептор спостережень, звітів, задумів і рішень. […].

В запропонованому аналізі відмінностей модальностей висловлювань замість того, щоб відсилати до синтезу або до об’єднуючої функції суб’єкта, виявляють його розсіювання і відсилають до різних статусів, місць і позицій, які суб’єкт може займати або приймати, коли підтримує дискурс, до різних планів перервності, «з яких» він говорить. І якщо ці плани пов’язані системою відношень, тоді така система встановлюється не синтетичною активністю само тотожної свідомості, безмовного і такого, що передує будь-якому слову, а специфікою дискурсивної практики. Ми відмовляємося розглядати дискурс як феномен вираження – вербальна традиція синтезу згадується в інших місцях; радше ми намагаємося знайти в ньому поле закономірностей різних позицій суб’єктивності. Дискурс, таким чином, розуміється не як грандіозне розгортання маніфестації суб’єкта, який мислить, пізнає і говорить про це, а як сукупність, в якій можуть визначатися розсіювання суб’єкта і, разом з тим, його перервність. Дискурс – це зовнішній простір, в якому розміщується сітка різних місць. […]

…елементи, які ми аналізуємо, виявляються надто гетерогенними. Одні з них складають правила формального конструювання, інші – риторичні навики або внутрішні конфігурації тексту, а ще інші обумовлюють види зв’язків і взаємодій між різними текстами або характеризують яку-небудь певну епоху…

Опис системи не володіє великою цінністю для прямого і безпосереднього опису самих концептів. Мова йде про те, щоб вичерпно прояснити їх, вичленувати риси, які можуть виявитися спільними для них, спробувати витлумачити класифікацію, встановити міру внутрішньої стійкості або піддати випробовуванню взаємну сумісність; ми не можемо аналізувати концептуальну архітектоніку ізольованих текстів, індивідуальні твори або науки в кожний момент. Ми розташовуємося збоку від яскраво вираженої концептуальної гри, і наше завдання полягає в тому, щоб визначити згідно яких схем висловлювання можуть пов’язуватися одне з одним в певний тип дискурсу. Ми постараємося, таким чином, встановити, як рекурентні висловлювання можуть виникати, розпадатися, заново збиратися, розширюватися або обмежуватися, проникати в нові логічні структури, набувати нового значення тощо. Всі ці схеми дозволяють описати не стільки закони внутрішньої будови концептів, їхній загальний та частковий розвиток в дусі людини, скільки, в першу чергу, їхнє анонімне розсіювання в текстах, книгах, творах – розсіювання, котре характеризує тип дискурсу, визначений формами дедукції, стійкості, утворення, а також несумісності, переплетення, заміщення, виключення, взаємного спотворення, переміщення і т. д. Подібний аналіз зосереджується навколо деякого доконцептуального рівня, підкоряючись правилам якого різні концепти можуть існувати в одному полі.

[…]

Доконцептуальне поле дозволяє виявити дискурсивні закономірності і примуси, які уможливлюють різнорідну множинність концептів та розбухання тих тем, вірувань та репрезентацій, до яких ми добровільно звертаємося, коли пишемо історію ідей.

Під час аналізу правил формації об’єкта, як ми бачили, немає необхідності в тому, щоб не пов’язувати їх ні з речами, ні зі сферою слів; для аналізу формацій типів висловлювань немає потреби їх пов’язувати ні з пізнаючим суб’єктом, ні з індивідуальною психікою. Таким чином, немає потреби у припущенні горизонту ідеальності та емпіричного руху ідей.

ФОРМАЦІІ СТРАТЕГІЇ

Такі дискурси, як економіка, медицина, граматика, наука про живі істоти організовують певним чином концепти, групують об’єкти і типи висловлювань, у відповідності до ступеня їхньої зв’язності, певні теми або теорії. […].

Ці теми і теорії ми умовно будемо називати стратегіями – незалежно від їх формального рівня. Проблема полягає в тому, щоб дізнатися, як вони розподілені в історії…

Аналіз цих стратегій досить важкий, оскільки достатньо складно проникнути в деталі. Причина цього доволі проста: в різних дискурсивних сферах, які я намагаюся впорядкувати без жодного строгого методологічного контролю, мова йде про те, щоб описати дискурсивну формацію у всіх сферах, в яких вона проявляється, враховуючи її власні характеристики. […].

Ні аналіз накопичень, ні природна історія не можуть розглядатися нами як сума різноманітних гадок. Вони повинні бути описані як спосіб систематизації різних тлумачень об’єктів дискурсу, як спосіб розташування форм висловлювань, як спосіб маніпулювання концептами.

Всі ці стратегії можуть бути проаналізовані так само, як можуть бути проаналізовані елементи другого порядку, встановлені зверху дискурсивною раціональністю, яка, все ж таки, залишається незалежною від них. Не існує жодного ідеального дискурсу, одночасно позачасового та остаточного…Ми не маємо права вважати, наприклад, що в природі чи економіці можуть переплітатися та перерозподілятися два дискурси, один з яких поступово і помалу розвивається, накопичуючи знання, і крок за кроком наближається до власної повноти здійснення – повноти справжнього дискурсу, або дискурсу як такого – але він існує лише в рамках телеології історії, а інший завжди прагне до саморуйнування, намагаючись кожного разу розпочати все спочатку, постійно розпадається на різнорідні фрагменти, утворюючи дискурс гадок, які, через деякий час, відкидаються історією як хибні. Не існує природної таксономії, яка була б вичерпно точною, за виключенням лише креаціонізму; не існує справжньої економіки обміну та прибутку, яка б не брала до уваги уподобання та омани капіталістичної торгівлі.

І подібно до того, як не можна пов’язувати формації об’єктів зі словами чи речами, формації висловлювань – з чистою формою знання або з психологічним суб’єктом, а формації концептів зі структурою ідеальності і спадковості ідей, так само не можна співвідносити формації теоретичних уподобань ні з основним задумом, ні з вторинною грою гадок та поглядів.

 

ЗАУВАЖЕННЯ ТА НАСЛІДКИ

Прийнято вважати, що дискурс і його систематичне влаштування – це всього на всього кінцевий стан, кінцевий результат тривалою та витонченої розробки, в яких беруть участь мова і думка, досвід і категорії, пережите та ідеальна необхідність, збіг обставин та гра формальних вимог. За видимою системою бачимо невідомість безладу, а під тонкою плівкою дискурсу – мовчазне становлення «до-системного», «до-дискурсивного», котре виникає з безмовності. Дискурс і система походять саме з них, з цих невичерпних потаємних сховищ. Так що предмет нашого аналізу – це не остаточний стан дискурсу, але системи, яка встановлює можливість формування його систематичних форм. Те, що відкриває аналіз формацій за межами сформованої системи, зовсім не є буянням життя; це лише невимірна маса систематизацій, стиснута сукупність багатьох відношень. Ці відношення є тканиною тексту і за своєю природою вони належать до дискурсу. Можна охарактеризувати їх як «до-дискурсивні», якщо визнати цю до-дискурсивність як дискурсивну, тобто погодитися з тим, що вони не стільки строго визначають думку, свідомість чи сукупність репрезентацій, які були б заднім числом і намарно вписані у дискурс, скільки встановлюють певні рівні дискурсу і правила, які входять до конкретних практик.

 

Суб’єкт висловлювання

Не слід розуміти об’єкт висловлювання як тотожність авторському формулюванню – ні змістовно, ні функціонально. Він справді не є причиною, джерелом або точкою відліку цього феномену, який можна визначити як письмову або усну артикуляцію фрази; він також не є напрямком, який означує, напрямком, який мовчазно передує словам, організує їх у видиме тіло його інтуїції. Він є певним порожнім місцем, яке може бути заповнене різними індивідами; але замість того, щоб бути раз і назавжди визначеним та зберігати постійність протягом усього тексту, книги або твору, це місце змінюється. Воно є виміром, який характеризує будь-яке формулювання в якості висловлювання. Воно є однією із рис, які належать власне до функції висловлювання та дозволяють її описати. Якщо речення, фраза, сукупність знаків можуть бути названі «висловлюваннями», то лише тому, що становище суб’єкта може бути визначене.

[…]

Висловлювання – це не безпосередня проекція певної ситуації на план мовлення або сукупності репрезентацій. Воно застосовується не просто через суб’єкта, який породжує деяку кількість елементів та лінгвістичних правил. Від початку, від своїх витоків воно вимальовується у полі висловлювання, в якому знаходиться його місце та статус, що визначає його можливі відношення до минулого та відкриває можливість прогнозування майбутнього. Будь-яке висловлювання існує подібним чином: не існує висловлювання взагалі, вільного, байдужого і незалежного, але є лише висловлювання, які відіграють значну роль серед інших; воно завжди включене у гру висловлювань.

Отже, саме висловлювання не може бути зведеним до чистої події акту висловлювання, так як, не дивлячись на свою матеріальність, воно може бути повторене: ніщо не перешкоджає нам сказати, що одна і та ж фраза, які висловили дві людини за різних обставин, конституює лише одне висловлювання. Але, все ж таки, воно не зводиться до граматичної чи логічної форми, оскільки воно чутливе до відмінностей матеріалу, часу та місця.

 

Опис висловлювань

Будемо називати дискурсом сукупність висловлювань, оскільки вони належать до однієї і тієї ж дискурсивної фармації. Дискурс не утворює риторичної, формальної чи нескінченної сукупності, яка повторюється, появу і застосування якої в історії можна було б передбачити (і пояснити у випадку необхідності); він конституюється обмеженою кількістю висловлювань, для яких можна визначити сукупність умов існування. Таким чином, дискурс не є ідеальною або позачасовою формою, яка володіла б своєю історією% проблема полягає не в тому, щоб запитати себе, як і чому він зміг з’явитися і втілитися в даний момент часу; він наскрізь історичний – фрагмент, спільність і перервність в самій історії…

І, нарешті, поняття дискурсивної «практики». Не можна сплутувати її ні з виражальними операціями, за допомогою яких індивід формулює ідею, бажання, образ, ні з раціональною діяльністю, яка має місце під час формулювання висновків, ні з «компетенцією» суб’єкта, який говорить, коли він будує граматичні фрази. Це сукупність анонімних історичних правил, завжди визначених в просторі та часі, які усталилися в дану епоху і для даного соціального, економічного, географічного чи лінгвістичного простору умови виконання функцій висловлювань.

 

 

М. Фуко цікавить питання про те, що таке дискурс, і хто в ньому говорить. Зверніть увагу: М. Фуко вважає, що автор не виражає себе у письмі чи мовленні. В есеї «Що таке автор?» М. Фуко приходить до висновку, що «автор помер» і тлумачить його не як «хто», а «що». Текст є смертю автора, бо в ньому зникає його індивідуальність. Тому письменство не є авторським, а від-авторським.

У книзі «Археологія знання» М. Фуко намагається з’ясувати причини виникнення дискурсивних «практик», самих дискурсів, які складаються із сукупності певних висловлювань, які називають «знанням» тої чи іншої доби. Зверніть увагу, що М. Фуко відмовляється розглядати суб’єкт як свідомого носія знання, яке він артикулює. Дискурси – це не утворення знаючих суб’єктів, які свідомі, розумні тощо. Дискурси – це анонімні сукупності висловлювань, якими користується індивід. Крім цього, саме назва книги засвідчує, що її автор прагне дослідити історію становлення ідей, наук та ментальностей, виявляючи взаємодію між різними видами мовних практик, котрі зафіксовані в різноманітних історичних документах (архівах), а також між мовними практиками і позамовними «структурами повсякдення» – економічними, соціальними, медичними, політичними тощо.

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Що таке «дискурсивна практика»?

2. Розкрийте основні аспекти співвідношення автора і дискурсу.

3. Опишіть процес створення дискурсу.

4. Чому М. Фуко вважає, що «автор помер»?

5. Чому М. Фуко вважає, що дискурси знеособлені, анонімні?