Література до опрацювання розділу

1. Шпенглер О. Закат Европы. Т.1. Образ и действительность. /Пер. Н.Ф. Гарелина. - Изд-во Л.Д. ФРЕНКЕЛЯ. - М.-Пг., 1923; Закат Европы / Авт. вступит. статьи А.П. Дубнов, авт. комментариев Ю.П. Бубенков и А.П. Дубнов. - Новосибирск: ВО "Наука", Сибирская издательская фирма, 1993. - 592 с.

2. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т.2. Всемирно-исторические перспективы/Пер, с нем. и примеч. И.И. Маханькова. - М.: Мысль, 1998. - 606 с.

3. Історія філософії: Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. -К.: Видав.-поліграф. центр "Київський університет", 2009. - 923 с.

4. Карась А. Філософія громадянського суспільства у класичних теоріяхі некласичних інтерпретаціях. - К.-Л., 2003.

5. Мёккель Кристиан. Диагностика кризиса: Гуссерль против Шпенглера // Логос. - 2007 - №6. - С.147.

6. Рассел Б. Історія західної філософії. - К., 1995.

7. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. - Львів: "Новий Світ - 2000", 2007. - 506 с.

МІШЕЛЬ ФУКО

(1926-1984)

Біографічна довідка

Мішель Фуко– французький мислитель, критик, теоретик культури та історик. Народився у сім’ї успішного хірурга у місті Пуатьє. Протягом 1946-1951 рр. навчався у Вищій нормальній школі. Здійснює декілька спроб самогубства. Починає вивчати твори Геґеля, Сартра та Гайдеґґера. За рекомендацією Альтюссера вступає у Французьку Комуністичну Партію (ФКП), але зібрання не відвідує, бо не погоджується з установкою ФКП щодо гомосексуалізму. Фуко змирився з тим, що він гомосексуал, і його нетрадиційна сексуальна орієнтація стає частиною його життя. У 1953 році залишає лави ФКП. Протягом 1951-1955 рр. викладає у Вищій нормальній школі філософію та психологію.

Протягом 1955-1958 рр. викладає французьку літературу в Упсальському університеті (Швеція). Після повернення у Францію (1962) Фуко продовжує займатися академічною діяльністю. В тому ж році стає професором університету міста Клермон-Ферран. У 1963 р. публікує працю «Слова і речі». У 1969 р. завідувач кафедри історії систем мислення в Колеж де Франс. В 1971 р. Фуко оголошує про створення «Групи інформації про в’язниці». Протягом 1971-1973 рр. бере активну участь у маніфестаціях та демонстраціях на захист прав в’язнів, робітників, мігрантів, а також усіх тих, хто потерпів чи потерпає від державних каральних органів. В 1975 р. читає курс лекцій з історії сексуальності в Каліфорнійському університеті в Берклі. В 1976 р. виходить друком перший том «Історії сексуальності», а в 1984 – другий том. 25 червня 1984 р. Фуко помирає від СНІДу.

   М. Фуко звернув увагу на маргінальні групи суспільства, які не мали і не мають слова: в’язні, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, діти, душевнохворі, мігранти тощо. Фуко аналізує історію становлення дисциплінарного суспільства та виникнення в’язниць («Карати і наглядати»), історію змін значення сексуальності («Історія сексуальності» у трьох томах), історію виникнення психіатричних лікарень («Народження клініки: археологія лікарського погляду») тощо.

Основні завдання, які ставив перед собою М. Фуко, наступні: 1. реконструювати археологію сучасних знань про суб’єкт; 2. дослідити становлення влади і сучасної західної цивілізації; 3. створити особливу онтологію теперішнього, яка б поєднувала в одне ціле онтологію суб’єкта у його відношенні до самого себе, онтологію суб’єкта у відношенні до інших та інститутів влади та онтологію суб’єкта у відношенні до істини та знання.

В 60-х роках М. Фуко розробляє концепцію європейської науки на основі «археології знання». В 70-і роки він розробляє тему «знання-насильства», «знання-влади», а у 80-і в його творчості з’являється проблема суб’єкта, аналізується сексуальність.

Фрагменти ТВОРІВ

 

За виданням: Фуко М. Що таке автор? /Пер. Марії Зубрицької //Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С. 444-455.

ЩО ТАКЕ АВТОР?

Спосіб розуміння поняття «автор» встановлює упривілейований момент індивідуалізації в історії ідей, знання, літератури, філософії та науки. Навіть сьогодні, коли відновлюємо історію концепцій літературного жанру чи філософських шкіл, ці категорії видаються слабкими і вторинними у порівнянні зі стійкою фундаментальною одиницею автора. Я не вдаватимусь тут до соціоісторичного аналізу постаті автора, бо краще було б дослідити, як автор індивідуалізується у культурі на зразок нашої, який статус йому надано і в який момент виникає питання про автентичність і спроможність? […].

Беккет гарно формулює тему, з якої я хотів би розпочати розмову: «Яке значення має те, хто говорить? І яка різниця, хто говорить?» Власне, у тій байдужості з’являється один з основних етичних принципів сучасного письма. Я скажу етичних, тому що ця байдужість насправді не характерна риса чийогось способу мовлення чи писання, а рідше, є видом іманентного правила, яке постає знову і знову, правила, яке ніколи повністю не використовують, яке ніколи не характеризує письмо як щось завершене, але визначає його як досвід. […]. Передовсім варто було б зауважити, що сьогодні письмо звільнилося від виміру експресії. Посилаючись тільки на себе, але без обмеження до меж своєї внутрішності, письмо ідентифікується з власною розгорнутою зовнішністю. Це означає, що взаємна гра значень побудована співвідносно не так із їхнім означуваним, як з природою їхнього означника. Письмо розгортається подібно до гри, яка постійно вибігає поза власні правила і перетинає власні межі. Сенс письма полягає не в тому, щоб оприлюднити чи возвеличити сам акт письма або закріпити суб’єкт мови, а радше – у проблемі творення простору, в якому суб’єкт письма постійно зникає.

По-друге, зв'язок письма зі смертю дуже спрощений. Цей зв'язок руйнує стару традицію, яка намагалась увіковічнити безсмертність героя. Якщо герой був готовий померти молодим, то ставалося так, що його життя, освячене і возвеличень смертю, повинне було перейти у безсмертя і розповідь набувала форми визволення від прийнятої смерті.

Наша культура зметафоризувала цю ідею розповіді чи письма, як щось таке, що призначене для захисту від смерті. Писання почали пов’язувати з жертовністю, навіть із жертовністю життя. Твір, який колись мав обов’язок забезпечити безсмертя, сьогодні володіє правом на вбивство, правом бути вбивцею свого автора, як це маємо у випадку із Флобером, Прустом чи Кафкою. І це ще не все: такий зв'язок письма зі смертю спостерігаємо також у затиранні індивідуальних характеристик суб’єкта письма. Використовуючи все, що встановлюється між ним і тим, що він пише, суб’єкт письма затирає ознаки власної індивідуальності. Тому оцінювання письменника зводиться ні до чого іншого, як до оригінальності його відсутності, і він повинен входити в роль мертвої людини у грі письма.

Ніщо зі сказаного не нове: критика і філософія вже зауважили зникнення чи смерть автора. Але наслідки їхнього відкриття не були достатньо вивчені, а його значення не було належно обдумане. […].

Загальноприйнято, що ідея письма зводиться до переміщення емпіричних характеристик автора в трансцендентальну анонімність. Ми обмежимося затиранням видимого сліду авторської емпіричності двома, скерованими один супроти одного, способами характеристики письма, а саме, критичним і релігійним. За трансцендентальною термінологією, первинний статус письма можна розглядати як спосіб ретрансляції та теологічне проголошення його сакральності, так і критичне утвердження його творчого характеру. Припущення, що письмо є (бо сама історія зробила це можливим) об’єктом для випробування на забуття і пригноблення, можна представити такими трансцендентальними термінами, як релігійний принцип прихованого значення (яке вимагає інтерпретації) і як критичний принцип неоднозначності, замовчувань, нечіткого змісту, які сприяють різним коментарям. У трансцендентальному розумінні, сприйняття письма як відсутності автора можна розглядати шляхом простого повторювання як релігійного принципу незмінюваної та неповної традиції, так і естетичного принципу виживання твору, його увічнення після смерті автора та загадкового ексцесу щодо нього.

Таке розуміння письма призводить до ризику підтримування привілеїв автора з огляду на статус письма: воно підтримує живучість у сірому світлі нейтралізації спів гри тих чинників, які формують особливий образ автора. Зникнення автора, яке з часів Маллярме стало подією, що постійно повторюється, є суб’єктом для серії трансцендентальних бар’єрів. Дуже важливо розмежувати тих, хто ще досі може усувати розриви в історико-трансцендентальній традиції ХІХ ст., і тих, які намагаються будь-що звільнитись раз і назавжди від цієї традиції.

Недостатньо повторювати порожню тезу про те, що автор зник. Недостатньо також підтримувати після Ніцше твердження, що Бог і людина померли звичайною смертю. МИ повинні заповнити простір, який залишився порожнім після зникнення автора, вивчити розташування щілин та порожнин і спостерігати за відкритостями, які спричинили ті зникнення.

Насамперед нам треба з’ясувати проблеми, які виникають із вживанням імені автора. Що таке ім’я автора? Як воно функціонує? Не посягаючи на вирішення тих проблем, я хочу тільки виділити окремі труднощі, пов’язані з ними.

Ім’я автора є передусім власним іменем, і тому воно порушує проблеми, притаманні всім власним іменам. Тут я зішлюся на аналіз Дж. Сірла. Звісно, що ніхто не може перетворити власне ім’я в чисте і звичне посилання. Воно має інші функції, крім функцій вказування: є чимось іншим, ніж вказівка, жест, палець, яким вказуємо на когось. Власне ім’я є еквівалентом опису. Коли ми вимовляємо «Аристотель», то використовуємо слово, яке є еквівалентом одного чи цілої серії описів-означень, як наприклад, «автор “Аналітики”», «засновник метафізики», «засновник логіки» тощо. І цього не буде достатньо, бо власне ім’я має не одне значення. Якщо виявиться, що Рембо не написав «La Chasse», то ми не зможемо зробити вигляд, що значення того імені чи автора змінилося. Власне ім’я та ім’я автора розташовані між двома полюсами опису та означення, вони повинні мати тісний зв'язок із тим, що вони називають, не будучи ні способом опису, ні способом позначення. Це мусить бути специфічний зв'язок. Окрім того, тут виникають особливі труднощі, пов’язані з іменем автора: зв'язок між власним іменем автора і тим, що він називає, не є ізоморфним і не виконує однієї і тієї ж функції… […].

….Ім’я автора не просто елемент дискурсу, ім’я виконує певну роль щодо наративного дискурсу, утверджуючи класифікаційну функцію. Таке ім’я припускає групування в цілість певної кількості текстів, їх визначення та розрізнювання методом протиставлення іншим текстам. Крім того, воно встановлює зв’язок між текстами. Ні Гермес Трістегіст, ні Гіппократ не існували в такому розумінні як Бальзак, але факт, що під тим самим іменем з’явилось кілька текстів, вказує на те, що між ними встановлюється зв'язок гомогенності, спорідненості, автентичності одних текстів через використання інших. Ім’я автора служить для характеристики певного способу існування дискурсу. Факт, що дискурс має автора, і що можна сказати, що «це було написано тим і тим» або «той і той є його автором» показує, що той дискурс не є звичайне, буденне мовлення, яке просто надходить і відходить, і не щось таке, що можна негайно спожити. А, навпаки, це мовлення, яке мусить утримуватись певним способом, і яке в даній культурі мусить мати певний статус.

Може здатись, що ім’я автор не подібне до інших власних імен, не переходить з внутрішньої частини дискурсу до реальної, зовнішньої особи, яка продукує його, а навпаки, ім’я завжди присутнє, відокремлюючись від гостроти тексту, виявляючи і характеризуючи спосіб його буття. Ім’я автора проголошує появу певного дискурсу, встановлює і вказує статус цього дискурсу в культурі і суспільстві. Воно не має легального статусу, не входить до задуму твору, а вміщується на зламі, утворюючи певний дискурсивний конструкт і його особливий спосіб існування. Отже, ми можемо сказати, що в цивілізації, подібній до нашої, є певна кількість дискурсів, наділених «функцією автора», в той час, коли інші позбавлені цього. Приватний лист повинен мати особу, яка його написала, він не має автора, контракт повинен мати гаранта, але він не має автора. Анонімний текст, вивішений на стіні, звичайно, має дописувача, але він не має автора. Одже, авторська функція є характеристикою способу екзистенції, колоообігу та функціонування окремих дискурсів у суспільстві.

А зараз проаналізуємо цю «функцію автора», зважаючи на те, як ми її щойно описали…

Насамперед дискурси є об’єктами привласнювання. Форми власності, від якої вони походять, має особливий тип, що формувався тривалий час. Треба зауважити: історично цей тип власності завжди був підпорядкований тому, що можна було б назвати кримінальним привласнюванням. Якщо тексти, книги, дискурси мають авторів інших, ніж мітичні, сакралізовані чи сакральні фігури, то це приводить до того, що автори можуть стати об’єктом покарання, а дискурси – трансгресивними. У нашій культурі і, без сумніву, в багатьох інших культурах, дискурс за своїм походженням не був продуктом, річчю, видом товару, він був природною дією – дією у біполярному полі сакрум і профанум, дозволеності і заборони, релігійності і богохульства. Історично це був жест, переобтяжений ризиком стати товаром, втягненим у коло власності.

І ось система власності увійшла в наше життя, і наприкінці ХІХ – на поч.. ХХ ст. були запроваджені строгі вимоги авторських прав, авторсько-видавничих стосунків, право на перевидання і пов’язані з тим матеріали… Це так, неначе автор, починаючи з того моменту, як він опинився в системі власності, притаманної нашому суспільству, компенсував статус, якого він набув завдяки новому відкриттю старого біполярного поля дискурсу, систематично практикуючи трансгресію і так руйнуючи небезпеку для письма, яке тепер вже гарантувало вигоду власності. Авторська функція не впливала на всі дискурси якимось універсальним і незмінним способом, і це є її друга характеристика. У нашій культурі не завжди одні і ті ж тексти вимагали співвіднесення з автором. Був час, коли тексти, які ми називаємо літературними (розповіді, оповідання, епос, трагедії, комедії) належали всім, входили в обіг, підтримувались без будь-якої ідентифікації з їхнім автором. Їхня анонімність не чинила жодних труднощів, допоки їхню давність, дійсну чи уявну, не почали розглядати як достатній гарант їхнього статусу. З іншого боку, ці тексти, які ми сьогодні назвали б науковими – ох цей вже мені поділ між космологією і небесами, ліками і недугами, природничими науками і географією – сприймались в Середньовіччі і утверджувались як «справжні» тільки тоді, коли були позначені іменем свого автора. «Гіппократ сказав», «Пліній твердив» – такі висловлювання насправді не були формою аргументації, базованої на основі авторства, а були маркуванням, вміщеним у дискурс для того, щоб підтвердити достовірність сказаного.

Крутий поворот відбувся у XVII-XVIII ст. Наукові дискурси почали сприйматися самі собою, анонімно, без підтвердження їхньої достовірності, а їхнім гарантом була їхня участь у систематичному ансамблі, а не посилання на особу, яка їх створила. Авторська функція поступово зникала, ім’я винахідника служило тільки для того, щоб дати назву теоремі, пропозиції, якійсь властивості, структурі, групі елементів чи патологічному синдрому. До речі, літературні дискурси утвердились лише тоді, коли вони пожертвували авторською функцією. Сьогодні про кожен текст ми запитуємо: звідки він узявся? хто його написав? коли і за яких обставин? який його початковий задум? Значення, яке приписують текстові, його статус і його вартість залежать від того, як ми відповідатимемо на ці питання. Якщо вважати текст анонімним, або як послідовність випадковостей, то їхня гра тепер базується на новому відкритті автора…

Третьою характеристикою авторської функції є те, що вона не розвивається спонтанно як приписування дискурсу якійсь особі. Вона є радше результатом цілого комплексу операцій, які творять певне раціональне буття, яке називаємо «автором». Критики, без сумніву, намагаються надати цьому інтелігібельному буттю реального статусу, вбачаючи в особі «глибинні мотиви», «творчу владу» чи «задум», в середовищі яких виникає письмо. І все ж ці аспекти особи, яку ми називаємо автором, є тільки проектом – тут значення цього терміну до деякої міри психологізоване – тих операцій, які ми заставляємо текст перенести, тих зв’язків, які ми творимо, тих характерних рис, які ми утверджуємо як доцільні, тих неперервностей, які ми визначаємо, чи тих винятків, які ми застосовуємо на практиці. Ці операції змінюються від періоду та типу дискурсу. Ми не творимо «філософського автора», так як творимо поета, ми і досі через товщу століть не можемо віднайти певних констант у правилах побудови авторської конструкції. […].

Сучасна літературна критика не зосереджує свою увагу на автентичності, і досі розглядає автора традиційно: автор забезпечує основу не тільки для пояснення певних подій твору, але й для пояснення їхньої трансформації, спотворення, різних модифікацій через його біографію, соціальний стан, через вияв його основного задуму. Автор є також принципом єдності письма, тому всі відмінності повинні, хоча б частково, затиратися еволюцією, дозріванням або якимось впливом. Автор служить також для нейтралізації суперечностей, які виникають у серії текстів, і він повинен бути, залежно від рівня його мислення або від його бажання, від його свідомості чи підсвідомості, місцем, де всі суперечності вирішуються, де всі несумісні елементи, нарешті, зв’язуються докупи або організовуються навколо базисної чи первинної суперечності. Окрім того, автор є особливим джерелом вираження того, що існує в більше або менш завершених формах, що однаковою мірою і з однаковим значенням проголошене в творах…

        Зрозуміло, що подальший аналіз може відкрити ще характерніші риси авторської функції. Я обмежуся тільки чотирма найбільш зримими і найважливішими. Їх можна підсумувати так:

1) функція автора прив’язана до юридичної та інституційної систем, які спричиняють, визначають та артикулюють світ дискурсів;

2) функція автора неоднаково впливає на всі дискурси усіх часів і усіх типів цивілізації;

3) функція автора не визначається спонтанною належністю дискурсу до його творця, а, радше, серією специфічних і складних операцій;

4) функція автора не є простим і чистим посиланням на реальну постать, оскільки вона може одночасно породжувати кілька «я», кількох суб’єктів і позицій, які можуть зайняти різні групи людей.

[…]

…Автор дозволяє скоротити злоякісне розмноження значень у світі, він обережно ставиться не тільки до власних ресурсів і багатств, але й також до власних дискурсів та їхніх значень. Автор є, отже, і принципом ощадливості у розмноженні значень. Як результат, ми повинні повністю змінити традиційне уявлення про автора. Як ми переконались раніше, існує теза, що автор – це геніальний творець тексту, в якому він розміщує безмежно щедро та великодушно невичерпний світ значень. Ми часто вважали, що автор настільки відрізняється від інших людей, і є настільки трансцендентальним явищем з погляду усіх мов, що як тільки він говорить, то значення відразу починають розмножуватись, і розмножуватись безмежно.

Ця істина досить суперечлива: автор не є невичерпним джерелом значень, якими наповнений твір, автор не йде попереду твору, він є певним функціональним принципом, який у нашій культурі дозволяє обмежити, вилучити і змінити або, інакше кажучи, який перешкоджає вільній циркуляції, вільному маніпулюванню, вільній композиції, декомпозиції чи реконструкції уяви. Справді, якщо ми звикли до автора як генія, як нескінченного потоку фантазування, то це тому, що ми робили його функцією опозиційного зразка. Можна сказати, що автор є ідеологічним продуктом, допоки ми представляємо його як опозицію до його історично реальної функції (коли історично ця функція представляється фігурою, що є її інверсією, то вона має ідеологічну структуру). Отже, автор – це ідеологічна фігура, що може характеризувати стиль, в якому ми побоюємось розмноження значень.

Усі дискурси, яким би не був їхній статус, якими б не були форма, вартість, процедури, суб’єктами яких вони виступають, розмиватимуться в анонімності звучання. І тоді ми вже не почуємо запитань, що тривалий час то перероблялись, то видозмінювались, а саме: хто насправді говорить? чи це справді він, чи хтось інший? наскільки це є автентичним чи оригінальним? і яку частку свого глибинного «я» цей «він» виражає в своєму дискурсі? Але з’являються інші питання, на зразок таких: які є способи існування цього дискурсу? як його уживали, як він може циркулювати і як хтось може собі його привласнити? як виглядає те місце в ньому, в якому розмістилися б можливі суб’єкти? хто може брати на себе функції цих різних суб’єктів? І поза тими питаннями ми можемо почути щось важке, але виразно байдуже: «Яке має значення те, хто говорить?». 

 

АРХЕОЛОГІЯ ЗНАННЯ

Дискурсивні закономірності

Одиниці дискурсу

Мова завжди конституює систему для всіх можливих висловлювань – скінченну сукупність правил, яка підпорядковується нескінченній розмаїтості уявлень. Поле дискурсивних подій, навпаки, є скінченним набором сукупностей, обмежених вже сформованими лінгвістичними послідовностями: вони нескінченні і, завдяки своїй розмаїтості, легко можуть завести у глухий кут будь-яку спробу запису, запам’ятовування та читання. Але єдності, які вони конституюють, не є нескінченними. Ось питання, котре ставить перед нами аналіз мови, торкаючись будь-яких фактів дискурсу: у відповідності до яких правил може бути сконструйоване дане висловлювання і, отже, у відповідності з якими правилами можуть відбутися подібні висловлювання? Опис дискурсивних подій ставить перед нами інше питання: чому такі висловлювання виникають саме тут, а не деінде?

Одже, очевидно, що опис дискурсу протилежний до історії думки. До того ж, ми можемо реконструювати історію думки, виходячи із певних сукупностей дискурсу. Але ці сукупності тлумачаться таким чином, що ми намагаємося розгледіти за висловлюваннями або інтенцію суб’єкта, який говорить, активність свідомості (тобто те, що він хотів сказати), або вторгнення несвідомого, яке відбувається попри волю суб’єкта; в будь-якому випадку, мова йде про те, щоб відновити інший дискурс, віднайти слова, які оживлюють внутрішній голос суб’єкта. Аналіз думки завжди алегоричний у відношенні до того дискурсу, який використовується. Головне питання аналізу думки зводиться до наступного: про що говориться у сказаному? Аналіз дискурсивного поля орієнтований інакше: як побачити висловлювання в його вузькості та унікальності використання, як визначити умови його існування, більш менш точно визначити його межі, встановити зв'язки з іншими висловлюваннями, як можна виявити механізм виключення інших форм висловлювання.

 

Формація об’єктів

Я хотів показати, що дискурс – це тонка контактуюча поверхня, яка зближує мову і реальність, змішує лексику і досвід; я хоті показати на точних прикладах, що, аналізуючи дискурси, ми бачимо, як розмикаються жорсткі зчеплення слів та речей і вивільняються сукупності правил, котрі обумовлюють дискурсивну практику. Ці правила визначають не німе існування реальності і не канонічне використання словників, а порядок об’єктів. «Слова і речі» – це назва (і цілком серйозна!) однієї проблеми, іронічна назва праці, яка, змінюючи форму, зміщуючи дані, розкриває, зрештою, абсолютно інше завдання, яке не полягає в тому, щоб тлумачити дискурси як сукупності знаків (означаючих елементів, які відсилають до змісту або репрезентації), а як практику, яка систематично формує об’єкти, про які вони (дискурси) говорять.

Безумовно, дискурс – подія знаку, але те, що він робить є дещо більше, ніж просте тлумачення знаків для позначення речей. Саме це «дещо більше» дозволяє йому бути незвідним до мови и мовлення. Це «дещо більше» нам треба вияснити та описати.