Література до опрацювання розділу

 

1. Античная философия: Энциклопедический словарь. – М.: Прогресс-Традиция, 2008. – 896 с.

2. Беседы Эпиктета / Изд. Подгот. Г.А.Таронян. – М.: Ладомир, 1997. – 312 с. (Серия «Античная классика»).

3. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий / Вст.ст., сост., подготовка текста В.В.Сапова. – М.: Республика, 1995. – 463 с. – (Б-ка этической мысли).

4. Фрагменты ранних стоиков. Том 1. Зенон и его ученики / Пер. и коммент. А.А.Столярова. – М.: «Греко-латинский кабинет» Ю.А.Шичалина, 1998. – 229 с.

5. Эпиктет. Энхидрион (Краткое руководство к нравственной жизни); Симпликий. Комментарий на «Энхидрион» Эпиктета. – СПб.: Владими Даль, 2012. – 399 с.

ПЛОТІН

(204\205 – 270)

Біографічна довідка.

Плотін– давньогрецький філософ, засновник неоплатонізму. Народився у Лікополі (Єгипет), походив з елінізованого єгипетського аристократичного роду. Більша частина творчого життя пройшла у Римі. Зацікавився філософією ще в роки життя в Александрії у віці 27 років, причому вільно переходив з однієї школи до іншої, поки не зупинився на Аммонії Саккасі, який сприяв його захопленю філософією. У 40 років прибув до Риму, де заснував власну філософську школу. В останні роки хвороба примусила його вести усамітнене життя, яке він називав «втечею єдиного до Єдиного», він проводив час, розмірковуючи про те, що людина ніколи не зможе оминути зустрічі зі своєю власною душею. Твори цих років мали етичне спрямування.

Через 30 років після смерті Плотіна його учень і товариш Порфирій видав трактати і лекції свого вчителя, розділши весь корпус текстів вчителя на 6 частин по 9 трактатів в кожній частині і давши їм назву «Енеади» (від грецького “ennea” – “дев`ять”). Він склав також його життєпис – “Життя Плотіна”. Загалом неоплатонізм розглядають як синтез платонізму, аристотелізму, неопіфагореїзму, стоїцизму, а також елементів східної мудрості, як вищий синтез елліністичної філософії, відмінною рисою якого є універсалізм.

 

Фрагменти ТВОРІВ

Еннеади.

1. У компетенції філософії знаходяться і інші види знання, але діалектика – найцінніше зі всіх них; вивчаючи закони світобудови, філософія, перш за все, спирається на діалектику, а оскільки в якості підмоги використовує також і математику, то це ще більше зближує її з діалектикою. Переймаючись мораллю, філософія не може обійтись без діалектики... Діалектика надає нам також і всі необхідні дані для наших міркувань як про чуттєвий, так і про умоосяжний світ (Еннеади, І 3, 6).

2. В чому суть діалектики? Це наука, або дисципліна, яка дозволяє дати істинне визначення кожної речі: чим вона є та чим відрізняється від інших речей, в чому полягає спільність різних речей і яким є місце кожної з них в цій спільності, чи є їх сутність істинною сутністю і скільки є істинно-сущих, і разом з тим, скільки є не-сущих і чим вони відрізняються від сущого. Вона дозволяє судити про Благо і про не-благо, і про те, що підпорядковано Благу, а також про те, що підпорядковано не-благу, і про те, що є вічним і про те, що є скороминущим – і тлумачить вона все це не на підставі гадки, але за допомогою дійсних суджень. Відмовившись від безплідних блукань у сфері чуттєвого, вона утверджується у світі Ума і там вміщує своє мистецтво:... вона використовує метод розділення Платона, щоб навчитись розпізнавати ейдоси, перші сутності і категорії сущого; утверджуючись у світлі Ума, вона подумки проходить крізь все суще, що виникло від перших, поки не вийде на межу сфери Ума. А потім, використовуючи аналіз, вона повертається і приходить до Первоєдиного... Навчена в перебуванні у вищих сферах, вона вже не повинна думати про багато речей, бо, досягнувши Єдиного, перебуває у чистому спогляданні, доручаючи іншим наукам займатись умовиводами, міркуваннями та писаннями. Обираючи зі всього цього найцінніше, що ніби передує всім наукам, вона аналізує і конструює все, що необхідно для осягнення, відкидаючи все зайве, і вивчає той шлях, що веде до істини (Еннеади, І 3, 4).

3. Необхідним та достатнім є існування саме трьох початкових субстанцій. Благо, що є Єдиним, є неподільним за визначенням. Ум же, як образ Батька свого, хоча і є цілокупністю мислимих ним ейдосів, завжди і в кожному своєму акті незмінно є тотожним самому собі. Що стосується наших індивідуальних душ, то вони, як проявлення світової Душі, частково завжди перебувають у її найвищій розумній сфері істинно-сущого, частково занурені в чуттєвий світ, частково ж – займають деяку проміжну сферу (Еннеади, ІІ 9, 2).... Перше начало не пізнає себе, бо, як єдине і просте, не включає в себе нічого такого, що потрібно було б вивчати і пізнавати... Воно дає дещо набагато більш цінне і потрібне,... аніж знання: оскільки в ньому – найвище Благо всіх істот, то вони мають від нього найдорожче – здатність прямувати до нього та прилучатись до його благості в міру власних сил (Еннеади, У 6, 6).

4. Сутністю Блага, яке є не просто кращим з усього сущого, а всебічно перевершує все суще, в тому, що оскільки воно Благо, то дає можливість всьому іншому прилучатись до Блага. Це прилучення може бути двояким: або уподібненням, або прямуванням, коли всі зусилля, вся діяльність спрямована на Благо. Саме ж Благо є самодостатнім... Перебуваючи в абсолютному спокої, воно є джерелом і причиною будь-якого руху і будь-якої діяльності, тоді як ця діяльність спрямовується до Блага не сама по собі, але завдяки цьому самодостатньому перебуванню Блага в самому собі. Благо є вищим від буття, вищим від діяльності, вищим від розуміння і навіть вищим від Ума. Від нього залежить все, воно ж не залежить ні від чого. Воно - це Істина, до якої прямує все інше, але саме воно перебуває у спокої (Еннеади, І 7, 1)... Яким же чином все інше співвідноситься із Благом?... Будь-яка річ тією чи іншою мірою прилучена до Блага, оскільки, маючи буття, має і форму, яка є її благо, і через неї стає причетною і абсолютному Благу... Таким чином, життя – це благо всього, що наділено життям; розум же – всього, що прилучено до Ума. Тобто все, що наділене і життям, і умом – наділено ніби подвійним Благом (Еннеади, І 7,2).

5. Ми не в змозі виразити саме Первоєдине, оскільки не маємо знань про нього, не маємо ясного про нього поняття... Ми можемо вивищитись і наблизитись до нього своєю думкою принаймні настільки, щоб говорити про нього, не виражаючи його самого, щоб скоріше заперечувати у ньому те, чим воно не є, ніж утверджувати те, чим воно є... Ми можемо інколи долучатись до нього, хоча і не здатні виразити його... Коли ми цілком прямуємо до нього чистою думкою розуму, то відчуваємо, що воно є найбільш глибинною основою самого ума, началом сутностей і всього істинно-сущого, що воно вище, краще, довершеніше за все суще – вище почуття, вище розуму, вище Ума, що воно – винуватець всього цього, який не є нічим із цього всього (Еннеади, У 3, 14)... У своїх сумнівах, схожих на біль при пологах, не вміючи належним чином виразити це Першоначало, ми все ж говоримо про нього, невимовного, і даємо те чи інше ім`я, щоб означити його як можемо. Бо ж і саме ім`я “Єдине” означає лише те, що ми заперечуємо у ньому множинність, і ось тому піфагорейці називали Перший початок Аполлоном – ім`ям, що символічно виражає заперечення множинності... Найбільш властиво природа Першоначала може бути предметом споглядання... (Еннеади, У 5, 6).

6. Первоєдине є всім, але, як таке все, воно не є ані однією з істот. Начало всього не може бути сукупністю всіх істот. Начало є всім лише у тому смислі, що все до нього зводиться та з нього виходить; точніше, в ньому все не є вже, а ще лише буде. Яким же чином від Первоєдиного – найпростішого і тотожного, яке не містить в собі ніякої відмінності, виникла вся множинність істот?... Оскільки Первоєдине є найдосконалішим, оскільки Воно нікого не шукає, не має ніякої потреби і ніякого бажання, то саме Воно ніби через краї є всім переповнене; саме це переповнення і породило дещо друге та інше. Те друге, що виникло від Первоєдиного, до нього прямує і, наповнюючись ним, отримує всю повноту буття, а оскільки воно в той же час споглядає і себе, то це робить його розумним Умом... Подібно до Першоєдиного і Ум, володіючи силами в надлишку, ніби виливає їх і цим породжує нову, подібну до себе істоту; ця нова істота є образом, як і сам Ум є образом Першоєдиного. Нова енергія, яка виникла від субстанції та мислення Ума, і є Світовою Душею. Як при творенні Ума Первоєдине перебуває в собі нерухомо і незмінно, так і Ум – при творенні Світової Душі. Душа ж діє по-іншому: вона не перебуває повністю в собі, але, породжуючи свій образ, сама віддається руху. Однією своєю стороною вона звернена до того начала, від якого виникла і звідки має всю повноту буття, а другою рухається у протилежну сторону і виробляє певну подобу собі – природу тваринну і рослинну, але при цьому (повністю) не відривається і не віддаляється від того вищого начала, від якого виникла (Еннеади, V 2, 1).

7. Так, Первоєдине породжує другу субстанцію, саме залишаючись без зрушення, тобто не спонукуване до цього ніяким почуттям, ніяким вольовим актом, взагалі ніякою зміною. Але як можна уявити це народження Ума від такої нерухомої, незмінної причини? Ум, що народжується від Первоєдиного, є подібним ніби до випромінюваного від нього світла, в той час, як саме джерело від цього ніяк не змінюється і залишається у спокої... Так і все у світі, що досягає своєї зрілості і досконалості, часто породжує щось інше (Еннеади, У 1, 6). Безпосередньо породжуване Умом - це розум, сутність та буття якого є дискурсивним мисленням. Цей розум ніби обертається навколо Ума і являє собою світло, яке променями витікає з Ума та його оточує, словом, є образом Ума. Отже, Душа, з одного боку, тісно пов`язана з Умом, бере участь в ньому, його сприймає та ним наповнюється, а з другої – породжує речі нижчого порядку та пов`язана із ними; всі речі, що нею породжуються, є набагато менш досконалими, ніж вона сама. Душею завершується світ найвищих божеств (Еннеади, V 1, 7).

8. Секрет творення полягає у тому, що Душа цілого постійно споглядає Вище і Краще, безперервно прямуючи до Певного Виду і Бога, але переповнюючись,... звертається до нижчого і стає творящою силою. Тоді Душа є безпосереднім творцем, вторинним стосовно того аспекту Душі, який породжений Божественним Умом. Але вищим Творцем є Мисляча Первопричина, джерело всіх отримуваних Душею дарів, сліди яких можна виявити у Третьому Виді. Таким чином, Космос вірно визначається як образ, що постійно відтворює сам себе, Перший і Другий принципи якого є незмінними, а Третій принцип також є незмінним за своєю суттю,... але випадково і у рухливій Матерії (Еннеади, ІІ 3, 18).

9. Яке визначення повинні ми дати матерії? Яким чином вона може бути матерією буття? Саме так, що вона є буттям у можливості. Цим і пояснюється те, що втілюючи майбутнє буття, вона не існує у сучасному; буття є для неї відсунутим вдалину, таким, що стосується майбутнього...(Еннеади, ІІ 5, 5).... Матерія потрібна лише там, де відбувається процес становлення, де з одного явища виникає інше; саме цей процес і подав привід для утворення поняття матерії, яке спирається на існування предметів чуттєвого сприйнятого світу. Все, що залишається незмінним, не потребує матерії (Еннеади, ІІ 4, 2).

10. Таким чином, походження існуючого, починаючи від першого, йде все нижче і нижче, причому кожна ланка в цьому процесі посідає місце, відповідне його природі. Кожне знову створене буття є менш довершеним у порівнянні з тим буттям, від якого воно виникло, причому при цьому зберігає подобу його тією мірою, якою зберігається з ним зв`язок та підпорядковується йому... Таким чином, світ істинно-сущого являє собою ніби довгий ланцюг життя, в якому кожна попередня форма витворює наступну, кожна наступна витворюється попередньою, але так, що попередня не вичерпується в наступній та її не поглинає, і всі вони відрізняються одна від одної, хоча й складають одне неперервне ціле (Еннеади, V 2, 2).

11. Ум не є Першим початком ані за буттям і суттю, ані за гідністю; він займає лише друге місце і в тому, і в іншому відношенні, бо передбачає вже існуючим Благо, до якого він і є зверненим споконвічно і завжди; як звернений до Блага, він споглядає його, мислить, і мислення його є нічим іншим, як зверненням до Блага, прагненням до єднання із ним. Виходить, що власне бажання Блага стимулює або й навіть породжує мислення, оскільки мислення бажає бути тотожним із Благом... Коли яка-небудь істота мислить Благо, то своїм мисленням у собі ж Благо відображає, приймає його образ, стає подібним йому, і, внаслідок цього, для самої себе стає все більш гідною і бажаною разом із тим, як у ній виступають все ясніше і ясніше риси того Блага. І якщо ця істота завжди і цілковито віддається такого роду мисленню, то вона завжди має перед собою і в собі такий образ Блага. А це означає, що Ум, навіть коли мислить самого себе, разом із тим необхідно мислить і Благо, тому... він є насправді.. безперервною енергією, а всяка енергія обов`язково спрямовується до Блага, як до своєї мети (Еннеади, V 6, 5).

12. Ум – це все істинно-суще, і тому, мислячи все суще, він має його не поза собою, але в самому собі. Все істинно-суще як не передує Уму, так і не слідує за ним, але завжди разом з ним і в ньому, він же для всього сущого – перший законодавець, або точніше, сам живий закон всього і всякого існування. Тому цілком справедливим є положення Парменіда: “мислити і бути – одне і те ж”, яке проголошує, що мислення, знання надчуттєвих речей тотожне з іх буттям. Це так – і ось чому кожен із нас усвідомлює своє “я”, як існуюче, і має уявлення і спогади надчуттєвого рівня (Еннеади, V 9, 5).

13. Оскільки чуттєвий світ є таким живим цілим (Космосом), яке вміщує в собі всі живі істоти, оскільки він і своє буття, і всю його характерну визначеність має від іншого начала – Світової Душі, яка, у свою чергу утверджується в Умі, то звідси випливає, що Ум є первообразом всього, що є у чуттєвому світі, або що все в ньому міститься первообразно, і що тому сам Ум є не чим іншим, ніж тим ноуменальним світом, про який згадує Платон, ототожнюючи його із ейдосом універсальної живої істоти (Еннеади, У 9, 9). Тому життя і енергія Ума є тим першоджерельним світлом, яке освітлює саме себе, саме в собі відображується і є для себе світильником... Разом з тим це буття є істинно буттям ноуменальним, адже мислячий Ум та мислиме ним тотожні. Цей Ум бачить і знає себе через самого себе без будь-якого стороннього посередництва, і, отже, знає себе абсолютно, оскільки у ньому те, яке пізнає, тотожне пізнаваному (Еннеади, V 3, 8).

14. Ум є внутрішньо цілісним, безперервним і тотожним самому собі в кожному своєму акті. Не можна стверджувати розділення в Умі на те, що мислить і знає, і на те, що знає про це мислення, тобто на мислимий об`єкт і на мислячий суб`єкт, який потребує самоосмислення... Так, Ум, коли мислить, мислить завжди самого себе, тобто свої ейдоси, в кожному з яких перебуває неподільно у всій своїй цілісності і, таким чином, є в сукупності і мислячим суб`єктом, і мислимим об`єктом, і самою думкою про самого себе, причому, думаючи та знаючи самого себе, він знає себе істинно в кожному своєму пункті, знає також і про своє знання, і тому акт його мислення і усвідомлення цього акту в ньому є одне й те ж (Еннеади, ІІ 9,1).

15. У ноуменальному світі кожна сутність існує двояко: і як сутність, і як думка, так що тут є і субстанція людини, і її ейдос, сутність справедливості і ейдос справедливості, і, отже, тут всяка єдність переходить у двоїстість, а двоїстість – у єдність (Еннеади, У 6, 6). Оскільки мислення є за своїм єством єдністю, то у ньому і мислимий предмет – ейдос, і думка про нього – його ідея, складають одне й те ж саме. Тому на питання, що таке ейдос, отримуємо відповідь: ейдос є і думкою Ума, і навіть самим Умом, і мислимою сутністю,... кожний ейдос є Умом, а Ум, зрозуміло, у своїй цілісності є сукупністю всіх ейдосів... Думки Ума є ейдосами, ейдоси – є формами або видами сущого, а ці, у свою чергу, є актуальними енергіями сущого (Еннеади, V 9, 8).

16. Чи породила сутність число власним розділенням або ж саме число роздробило сутність, і також – чи п`ять основних категорій: сутність, рух, спокій, тотожність та розрізнення – самі породили число, або число – їх?... Ні, число є раніше сущого... Загальне число було до самих речей... Смислова потенція числа іпостасійно-самостійно роздробила суще (бо суще вже є одним сущим) і ніби примусила його породити множинність як таку. Тому сутність множинності або його енергія повинні стати числом... Суще – число у своєму об`єднанні, сущі речі – число у своєму розподіленні, Ум – саме у собі рушійне число, а життя – всеохоплююче число... Тому і ейдоси – називаються одиничностями і числами. Таким є сутнісне число. Від нього відрізняється його скорочена поява, так зване монадичне (механічно вираховане) число. Сутнісне число –споглядається при ейдосах та іманентно породжує їх, у первинному смислі воно одночасно і в сущому, і з сущим, і до сущого. Сущі речі мають в ньому свою підставу, виток, корінь і принцип (Еннеади, VІ 6, 9).

17. Безконечне в числі є результатом лише суб`єкта, що обчислює. У надчуттєвому світі, де все строго оформлено і все дане відразу, не можна домислити число, ще більше від вже помисленого, адже воно вже є... Число, яке існує там, існує як цілковито єдине, єдино сукупне і, звісно, ціле, не охоплене ніякою межею. Але існує воно для себе тим, що воно є... Тому умоглядні числа не є чимось вимірюваним, але є мірами, відповідно, і все, розмірене ними, прекрасне. Життя... є прекрасне, вміщуючи в собі найкраще життя,... не у співставленні зі смертю, бо немає в ній нічого ані смертного, ані вмираючого. Це життя живого в собі не є чимось безсилим, бо життя – перше, найочевидніше і таке, що вміщує в собі цілісну силу життя... (Еннеади, VІ 6, 18).

18. Що ж таке прекрасне в тілах? Перш за все це дещо чуттєво сприйняте нами з першого погляду. Душа наша схоплює його і,... ніби налаштовується на один із ним лад... [Тілесні речі] є прекрасними через причетність до ейдосу. Бо все безформне, здатне за своєю природою прийняти форму і ейдос, але позбавлене форми та ейдосу, потворне і чуже божественному Уму, чуже ж Уму – потворне... Так, ейдос, приходячи у матерію, приводить до порядку те, що завдяки сполученню повинно стати з багатьох частин єдиним, приводить до єдиної повноти цілого і, нарешті, в силу погодження робить єдиним. А оскільки сам ейдос єдиний, то і оформленому належить бути єдиним, наскільки це можливо для нього, складеного із багатьох частин. Таким чином, краса оселяється в ньому, коли воно вже приведене у єдність, передаючи себе і частинам, і цілому... В такий спосіб і виникає прекрасне тіло – через причетність Уму, який виходить від божественного начала (Еннеади, І 6, 2). Гармонії, приховані у душі,... роблять душу здатною до осягнення прекрасного, показуючи в іншому те ж саме. Душа супроводжує чуттєво сприйняті гармонії, щоб виміряти їх у числах не в будь-якому відношенні, але лише в тому, яке слугувало б для породження ейдоса та його панування (Еннеади, І 6, 3).

19. Прекрасне більш високого порядку – це прекрасне, яке вже не дано бачити чуттєвому сприйняттю,... душа бачить і схоплює без органів чуттів... Красу цю [краса знання, чеснот характер, звичаїв, справ, душевна краса, стан духу] треба бачити тим же, чим душа споглядає, і бачачи її, зазнавати насолоди, потрясіння, подиву більше, ніж від тілесної краси, бо так стикаєшся вже з тим, що істинне. Бо ці душевні стани повинні виникати з приводу будь-чого прекрасного – подив та солодке потрясіння, і томління, і любов, і радісне хвилювання. Подібні стани можна переживати,... найбільш сильними вони є в тих душ, які найбільш схильні до любові... (Еннеади, І 6, 4)

20. Отже, ми довели, наскільки доведення є можливим в подібних питаннях, що вище сущого стоїть Первоєдине і що друге місце після нього займає суще та Ум, а третє – Душа. Тож якщо так, то вони повинні бути властиві і нашій природі... Вони існують окремо від чуттєвого світу, поза ним,... і в нас, за висловлюванням Платона, вони утворюють особливу внутрішню людину (Платон, “Алківіад”) (Еннеади, V 1, 10).

21. Нам повинно бути властиве начало вище, ніж розум, його причина, сам Бог, єдиний і неподільний, сущий не у просторі, але у самому собі, який споглядається у множинності істот, більшою чи меншою мірою здатних сприймати та відображати його в собі, але який є відмінним і віддаленим від усіх них подібно до того, як центр кола залишається сам по собі, тоді як множинність радіусів зі всіх точок периферії сходяться до нього. Таким чином, вищою частиною нашої душі ми торкаємось світу божественного, є співприсутніми йому, маємо з ним зв`язок; ми можемо утвердитись там і назавжди, якщо всією душею будемо туди прямувати (Еннеади, V 1, 11).

22. Ми деякою мірою володіємо Умом (в тому, звісно, смислі, що в нас є дещо розумне), як чимось, безумовно таким, що перевершує нас. Ми володіємо ним і всі разом, і кожний окремо: разом, бо Ум є цілісним і неподільним, всюди присутнім і незмінним; окремо, тому що є окремими ми самі, але кожний з нас володіє ним в цілості у своїй розумній душі. Ейдоси ми також сприймаємо двояко, бо у Душі вони є розділеними, в умі ж – перебувають цілокупно... Ми ж самі -... зроблені, як говорить Платон, “із неподільного”, яке йде зверху, “і з того, що є подільним в тілах” (Платон, “Тімей”) (Еннеади, І 1, 8)... Тому і кожний, хто бажає знати, що таке Ум – Ум довершений, всеохопний, перший і абсолютно себе свідомий, повинен свою душу ніби обернути в розум, або, хоча б, дати повну волю тій її інтелектуальній діяльності, яка здатна оживити і освітити сліди спогадів, які душа зберігає в собі. Лише таким шляхом наша душа може переконатись, що, як образ Ума, вона може споглядати його тією своєю здатністю і діяльністю, яка найбільш подібна до Ума, настільки подібна, наскільки це по силах самій душі (Еннеади, V 3, 8).

23. І хоча Душа одна, але виявляється у багатьох тілах, просвітлюючи їх і створюючи живе не із себе, але, залишаючись незмінною, ніби дарує їм свої образи... І найперше з усіх відчуттів – відчуття спільності, за ними йдуть інші, причому вищі породжують більш нижчі, і так до останніх, рослинних і тваринних здатностей, що вже суттєво відрізняються від творящої Душі (Еннеади, І 1, 8)... Дійсно, наша душа має в собі дещо божественне – вона зовсім іншої природи, ніж все чуттєве, саме такої ж, як і світова Душа. Душа є довершеною, коли володіє розумом, розум же буває двояким: або такий, що здійснюється в дискурсивному мисленні, або такий, який постає основою такого мислення (Еннеади, У 1, 10)... Душа відображає [прекрасні образи, які вона споглядала в Умі] у чуттєвому світі, відтворюючись..., внутрішньо відокремлюючись, народжується в тілах. Але при цьому вона не віддається повністю тому чи іншому тілу, бо своєю вищою, розумною частиною завжди залишається незворушною і непідвладною впливу. Тож, душа то перебуває у тілі, то – поза тілом. То знаходячись серед вищих сутностей, то занурюючись у чуттєвий світ, вона наповнює цей світ гармонією та красою, наповнює незмінно та вічно, бо сама – безсмертна (Еннеади, ІV 7, 13).              

24. Платон правий (Платон, “Тімей”, 36de), коли, досліджуючи ціле, він розміщує тіло у відповідну душу, а не навпаки, і говорить, що хоча й існує частина душі, в якій знаходиться тіло, але є також і інша частина, яка для тіла неприступна, тобто існують певні сили, до яких тіло не має ніякого стосунку... В тілі присутні ті аспекти душі, які необхідні його природі: вони є лише присутніми, але не постійними мешканцями ані окремих частин тіла, ані тіла в цілому. Для того, щоб стало можливим сприйняття, сприймаючий аспект Душі присутній в усіх органах відчуттів; кожний аспект душі діє у своїй конкретній точці (Еннеади, ІV 3, 22).

25. Живе тіло просвітлене душею: кожний орган і складник бере участь у душі у відповідній лише йому манері; кожний орган пристосований до виконання певної функції, і ця його готовність є знаряддям душі-здатності, під керівництвом якої і виконується дана функція; так здатність бачити здійснюється через очі, здатність чути - через вуха... У тілі обов`язково знаходиться “дещо” (знаходиться у тій точці тіла, яка найбільш чутлива до дій розуму), і це “дещо” повинно бути абсолютно ізольовано від тіла і повинно бути в контакті із вищою сутністю,... яка здатна скористатись породженим в Принципі Ума сприйняттям. Подібний зв`язок повинен існувати обов`язково, тому що у сприйнятті присутній елемент оцінки, в уявлені присутній елемент інтуїції, поривання та пристрасть породжені образним мисленням. Тобто здатність до мислення присутня там, де мають місце подібні відчуття, - присутня не в тому смислі, що займає певне місце, а в тому, що “дещо”, яке знаходиться у даному місці, використовує цю здатність.... (Еннеади, ІV 3, 23)

26. Душа первинна, а гармонія [душі та тіла] – вторинна;... керуючи тілом, душа часто приневолює його до тої чи іншої дії, це було б неможливо, якби вона була із ним гармонійною;... душа – субстанція, а гармонія – ні;... правильне та розмірне змішання у тілі є не душею, але здоров`ям;... душі-гармонії повинна передувати інша душа, подібно до того, як для надання струнам гармонійного звучання обов`язково потрібен наладчик...[Природа душі]: вона не тіло і не стан тіла, але дія та творення, істинна сутність, на відміну від тілесного, яке перебуває у безперервному становленні, яке виникає і гине, але ніколи не існує насправді (Платон, Тімей) і зберігається лише тому, що в міру своїх можливостей прилучається до сущого (Еннеади, ІV 7, 8).

27. Що таке “ми”, і як ми відчуваємо? Ми є, по суті, також тваринами, хоча в нас і присутнє дещо вище, що не входить до складу інших живих організмів. Що стосується здатності до відчуття, то ця здатність стосується не речей цього, чуттєвого світу, але сприйняття слідів, відбитків світу іншого, умоглядного. Відповідно, і чуттєві відчуття – це лише образ того, істинного відчуття, яке є не що інше, як безпристрасне споглядання вічних ейдосів. Із цього умоглядного світу, звідки душа отримує свою здатність керувати живим організмом, до нас приходить і розсудливість, і гадка, і сама здатність до мислення. Звідти і походимо дійсно “ми”. Тут же ми – змішані, тобто змішаною є наша ніби нижча частина, вища ж – там, причому наше вище – у вищій, розумній ділянці душі. Людина співпадає із розумною душею, і коли ми розмірковуємо, то діємо у відповідності із нею, бо міркування є діяльністю душі (Еннеади, І 1, 7).

28. Наша задача полягає в тому, щоб добитися звільнення..., розрубивши пута, які все сковують; повна людина повинна бути чимось кращим, ніж просто одушевленим тілом. Є інше, вільне життя, якістю якого є рух до вищого царства, до добра і божественності, до того Принципу, яким ніхто не володіє, але яким кожен може оволодіти, стаючи, кожен по-своєму, більш високим, більш красивим, Богоподібним, і відсторонено існуючи в Ньому і через посередництво Його, - якщо лиш людина не обере шлях відчуження від вищої Душі, шлях життя за волею року, не використовуючи на своє благо продуманість зіркової системи, але просто стаючи однією із її численних частинок, охоплених єдиним потоком. Бо характер кожної людської істоти складається з 2-х частинок: є сума компромісів і є справжня людина (Еннеади, ІІ 3, 9).

Для ознайомлення з фрагментами “Еннеад” та їх опрацювання необхідно прийняти до уваги особливість та відмінність типу філософствування неоплатонізму, що базується на своєрідному розумінні діалектики. Важливо врахувати й те, що всі міркування неоплатоників просякнуті стрункою логікою зв’язків між тими положеннями, що стверджєуються. Основний зміст філософії Плотіна охоплює діалектику трьох основних рівнів буття, що постають результатом еманації – виливання первоєдиного у світ – Єдиного, Ума і Душі та втілення цієї тріади в чуттєво-матеріальному Космосі, який є оживленим вічно рухомою Душею, є оформленим у вигляді точної розумової конструкції і осмислений як єдине і неподільне ціле. Важливо належно вдуматись у сутність Єдиного, яке своїм змістом та місцем у філософській системі Плотіна постає абсолютним, надприродним началом всього існуючого. Варто також прояснити для себе й те, що ієрархічна будова всього сущого, що утворюється  як результату еманації Єдиного, дозволяє, на переконання Плотіна, уникнути суперечності між основними онтологічними субстанціями, між мисленням та чуттями, між божеством та світом, між ноуменальним (ідеальним) світом та феноменальним (реальним) і утвердити вищість буття мислимих сутностей над матеріальним їх відображенням. Зверніть увагу на двоїсте розуміння усього сущого: Ума як тотожності мислимого та мислячого, чисел сутнісних та номадичних, дискурсивного розуму та вищого розуму, здатного до самопізнання, душі розумної і тілесної.

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Ознайомившись із визначенням діалектики як методу філософського пізнання поясніть, що саме Плотін вважає предметом філософії (фрагм. 1-5).? Як узгоджується з цим визначенням визнання непізнаванності Першоєдиного?

2. Виходячи із розуміння тотожності Блага та Єдиного поясніть смисл положень: “Єдине є найбільш глибинною основою мислення” та “Бажання Блага стимулює і навіть породжує мислення” (фрагм. 5, 11).

3. Ознайомтесь із характеристикою процесів еманації основних іпостасей. Чи можна вважати цей процес творенням світу, якщо еманація подається Плотіном як “витікання переповненого”, “випромінювання світла”, “дарування” (фрагм. 6-10)?

4. Як співвідносяться у міркуваннях Плотіна число та уявлення про прекрасне (фрагм. 17-19)?

5. Як характеризує Плотін платонівське поняття “внутрішньої людини”, якими саме складовими він її наповнює (фрагм. 20-23, 29)?

6. Як пояснює філософ здатності людини до пізнання, емоцій, афектів, даючи відповідь на питання, поставлені на початку “Еннеад”: “Яким же є те начало, що досліджує, або приневолює досліджувати, ставити питання і відповідати на них?” (І 1, 1), “Хто ж проводить це дослідження – я чи моя душа?” (І 1, 12) (фрагм. 23-27)?

7. Опрацьовуючи наведені фрагменти текстів Плотіна спробуйте виділити, в яких саме положеннях вони співпадають із філософією Платона.