Література до опрацювання розділу

1. Волинка Г.І. Філософія Стародавності і середньовіччя в освітньому контексті / Волинка Григорій Іванович. Навч. Посібник. – К.: Вища школа, 2005. – 544 с. – С.276 – 282.

2. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Диоген Лаэртский. АН СССР, Ин-т философии; Общ. ред. и вступ. Статья А.Ф.Лосева. – М.: Мысль, 1979. – 620 с. – (Филос. наследие). – С.375 – 377.

3. Конрад М. Норис історії стародавньої філософії / Д-р Микола Конрад. Підруч. Для студ. Вищ. Навч. Закл. – Львів: Ахілл, 2005. – 378 с., бібл. – С. 143 – 153.

 

ПЛАТОН

(427-347 рр. до н.е.).

Біографічна довідка.

Платон (справжнє ім’я – Аристокл) – один з найвідоміших і найвидатніших мислителів античної і взагалі світової філософії. Народився в Афінах у знатній сім’ї. В 20 років зустрівся із Сократом і став його улюбленим учнем. Після страти Сократа у 399 р. біля 10 років провів у подорожах різними країнами з метою накопичення мудрості. Після повернення в 386 р. в Афіни у гаю, присвяченому міфічному героєві Академу, створив філософську школу Академію, назва якої і досі присвоюється найбільш ґрунтовним науковим і навчальним закладам. В Академії Платон викладав філософію до кінця життя. Філософія Платона є одним з перших відомих нам зразків цілісного, добре продуманого, досить стрункого і послідовного вчення. Вона містить багато плідних думок, які ще й сьогодні використовуються наукою і філософією. Але одна з найвиразніших особливостей цієї філософії  - це те, що вона за формою є живою, образною, багатогранною і вважається фахівцями художнім твором високого рівня.

ФРАГМЕНТИ ТВОРІВ

8. Вчення Платона про ставлення людини до світу і про пізнання. Знання та гадка

Фрагменти діалогу «Федон».

СОКРАТ: - Саме в тому виявляє себе філософ, що звільняє душу від спілкування із тілом на незрівнянно вищому ступені, ніж будь-який інший з-поміж людей… А тепер подивимося як дістається здатність до мислення. Чи заважає цьому тіло чи ні, якщо взяти його у співучасники філософських розвідок? Я маю на увазі ось що. Чи спроможні люди скільки-небудь довіряти своєму слуху та зору. Адже навіть поети постійно повторюють, що ми нічого не чуємо та не бачимо точно. Але якщо ці два тілесних відчуття ані точністю, ані ясністю не відрізняються, тим менше надійні інші, бо всі вони, як на мене, слабші та нижчі цих двох. Чи ти іншої думки?

СІМІЙ: - Ні, що ти.

СОКРАТ: - Коли ж у такому випадку… душа з’єднується з істиною? Адже коли вона починає досліджувати те, що було разом із тілом, вона щоразу обманюється – через тіло. Мені здається, це – безперечно.

СІМІЙ: - Мені також.

СОКРАТ: - Чи не в міркуванні – і тільки в ньому одному виявляється перед нею щось від (істинного) буття?

СІМІЙ: - Вірно.

СОКРАТ: - І найкраще мислить вона, певна річ, коли її не турбує ніщо з того, про що ми тільки що говорили, ані слух, ані зір, ані біль, ані задоволення, коли вона відокремлюється від тіла, і наскільки це можливо, припинила та поклала край спілкуванню з тілом.

СІМІЙ: - Так воно і є.

 

Фрагменти діалогу «Федр».

СОКРАТ: - … Насамперед треба вникнути в справжню природу божественної і людської душі, розглянувши її стани і дії. Початок же доведення такий. Кожна душа безсмертна. Адже вічно рухливе безсмертне. А в того, хто надає рух іншому і приводиться в рух іншим, цей рух переривається, а отже, життя зупиняється. Тільки те, що рухає самого себе, оскільки воно не зменшується, ніколи не припиняє і рухатись, і бути джерелом, і початком руху для всього іншого, що рухається. Початок же не має виникнення. З початку необхідно постає все, що виникає, а самий він ні з чого не виникає… Отже, початок руху – це те, що рухає самого себе. Якщо б з’ясувалось, що безсмертне все, що рухає самого себе, кожен не вагаючись скаже те ж саме про сутність і поняття душі. Адже кожне тіло, яке рухається ззовні, – бездушне, а те що рухається зсередини, з самого себе – одухотворене, тому що такою є природа душі. Якщо це так, і те, що рухає самого себе, є ніщо інше, як душа, з цього витікає, що душа не породжується і безсмертна. Уподібнимо душу поєднаній силі крилатого парного запрягу і візника. У богів і коні і візники всі благородні і походять від благородних, а в інших вони змішаного походження. По-перше, цей візник править запрягом, а тому і коні ж в нього – один прекрасний, благородний і народжений від таких же коней, а інший кінь – його протилежність і пращури його інші. Неминуче, що правити ними – справа тяжка і марудна.

Спробуємо сказати і про те, як були названі смертні і безсмертні істоти. Кожна душа відає всім неживим, поширюється ж вона у цілому небі, приймаючи часом різні образи. Оскільки вона є досконалою і окриленою, вона ширяє у височині і править світом, якщо ж вона губить крила, то носиться, аж поки не наштовхнеться на що-небудь тверде, – тоді вона вселяється туди, одержавши земне тіло, яке завдяки цій силі видається таким, що рухається саме собою; а все разом, тобто сполучення душі і тіла, одержали назву смертного.

Ми ж торкнемося причини втрати крил: чому вони відпали від душі? Причина тут, вочевидь, така: крилу від природи властива здатність піднімати важке у височінь, туди, де живе рід богів. А з усього, що пов’язане з тілом, душа найбільш долучилась до божественного – божественне ж бо прекрасне, мудре, доблесне і тому подібне; цим викохуються, вирощуються крила душі, а від всього протилежного – від гидкого, поганого – вона чахне і гине.

В межах неба є багато блаженних видовищ і шляхів, якими рухається щасливий рід богів; кожен з них робить своє, а керує ним завжди бажання і могутність – адже заздрощі чужі сонму богів.

Коли вони відправляються на святковий бенкет, то піднімаються до вершини небосхилу, і вже там їх колісниці, які не втрачають рівноваги і добре управляються, легко долають шлях, проте інші рухаються насилу, тому що кінь, причетний злу, всією вагою тягне до землі і пригнічує свого візника, якщо той погано його виростив. Від цього душі доводиться мучитися і дуже напружуватися.

Душі, які називають безсмертними, коли досягають вершини, виходять назовні і зупиняються на небесному хребті; вони стоять, небосхил несе їх у колообігу, і вони споглядають те, що за межами неба.

Наднебесну сферу не оспівував ніхто з тутешніх поетів, та ніколи і не оспіває належно. Вона ж ось яка (адже треба нарешті насмілитися сказати істину, особливо, коди говориш про істину): цю сферу займає безколірна, безформна, несприйнятлива сутність, яка існує справді, доступна лише керманичу душі-розуму; на неї ж і спрямований істинний ряд знань.

Думка бога живиться розумом і чистим знанням, як і думка кожної душі, яка прагне сприйняти належне, яка збагнула (справжнє) буття, хоча б і ненадовго, цінить його, живиться спогляданням істини і задоволенням, доки небосхил не перенесе по колу її знову на теж місце. При цьому коловороті вона споглядає саму справедливість, споглядає розсудливість, споглядає знання – не те знання, якому властиве виникнення і яке як інше знаходиться в іншому, що називається нами зараз існуючим, але справжнє знання, що міститься у справжньому бутті. Душа, яка зазнала насолоди від споглядання всього того, що є справжнім буттям, знову опускається у внутрішню сферу неба і приходить додому. З її поверненням візник ставить коней біля ясел, дає їм амброзії і до того ж напуває нектаром.

Таким є життя богів, що ж до інших душ, то у тієї, яка найкраще слідувала богові і уподібнилася йому, голова візника піднімається у наднебесну область і несеться у круговому русі небосхилом; але їй не дають спокою коні і вона ледве споглядає буття. Інша душа то піднімається, то опускається – коні рвуть так сильно, що вона одне бачить, а інше ні. Слідом за ними інші душі жадібно прагнуть вгору, але це їм не під силу, і вони носяться по колу в глибині, топчуть одне одного, натискають, намагаються випередити одна одну. І ось виникає розгубленість, боротьба, від напруги їх кидає в піт. Візникам з ними не впоратися, багато з них калічаться, у багатьох часто ламаються крила. Незважаючи на великі зусилля, всім їм не досягти споглядання (справжнього) буття, і відходять вони, і задовольняються вигаданим живленням.

 

Фрагменти діалогу «Держава».

СОКРАТ: - Ти можеш уподібнити нашу людську природу стосовно освіченості та неосвіченості ось якому становищу…поглянь-но: адже люди ніби знаходяться в підземному помешканні, схожому на печеру, де впродовж всієї її довжини тягнеться широкий отвір. З малих літ у них там на ногах і на шиї кайдани, так що їм не зрушити з місця, і бачать вони лише те, що в них просто перед очима, бо повернути голову вони не можуть через ті кайдани. Люди повернуті спиною до світла, що йде від вогню, котрий горить далеко у височині, а між вогнем та в’язнями проходить верхня дорога, огороджена – поглянь-но – невисокою стіною на зразок тієї завіси, за якою фокусники ставлять своїх помічників, коли поверх завіси показують ляльок… Уяви ж собі і те, що за цією стіною інші люди несуть всяке начиння, тримаючи його так, що його видно над стіною; проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю й дерева. При цьому, як буває, деякі з них розмовляють, інші ж мовчать.

ГЛАВКОН: - Дивний ти малюєш образ і дивних в’язнів!

СОКРАТ: - Подібних до нас. Перш за все, хіба ти вважаєш, що, перебуваючи у такому становищі, люди що-небудь бачать, чи то своє чи чуже, крім тіней, що відкидаються вогнем на стіну печери, що розташована поперед них?

ГЛАВКОН: - Як же вони побачать щось інше, якщо все своє життя вони змушені тримати голову нерухомо?

СОКРАТ: - А предмети, котрі проносять там, за стіною?... Якщо б в’язні були в змозі вести бесіди один з одним, хіба… не вважали б вони, що дають назви саме тому, що бачать?... Якщо б в їх в’язниці відлунювалось все, що б не виголосив будь-хто з тих, що проходять повз них, як вважаєш ти, приписували б вони ці звуки чомусь іншому, а не тіням, що рухаються?

Такі в’язні цілком і повністю приймали б за істину тіні тих предметів, що проносять повз них.

ГЛАВКОН:  - Це абсолютно неминуче.

СОКРАТ: - Спостерігай же їх звільнення від кайданів невігластва і зцілення від нього… Коли з кого-небудь з них знімуть кайдани, змусять його раптом підвестись, повернути шию, перейтися, подивитись вгору – в бік світла, йому буде болісно виконати все це, він буде не в змозі дивитись при яскравому сяянні на ті речі, тінь від яких він бачив раніше… Чи не вважаєш ти, що це завдасть йому багато клопоту, і він подумає, що ніби значно більше правди в тому, що він бачив раніше, ніж у тому, що йому демонструють тепер? А якщо змусять його дивитись прямо на саме світло, хіба не заболять у нього очі і не повернеться він поспіхом до того, що він в змозі бачити, вважаючи, що це є насправді достовірнішим за ті речі, які показують?

…Якщо ж хто стане силою тягнути його крутизною вгору і не відпустить, поки не витягне його на сонячне світло, хіба не буде він страждати і не обуриться таким насильством? А коли б він вийшов на світло, очі його настільки були вражені сяянням, що він не зміг би роздивитись жодного предмету з тих, (які є справжніми, а не тінями).

…Тут потрібна звичка… Починати слід з найлегшого: спочатку дивитись на тіні, потім – на відображення у воді людей та різних предметів, а вже потім – на самі речі… Нарешті, я думаю, ця людина була б в змозі дивитись вже й на саме Сонце…

Так що ж? Згадавши своє попереднє ув’язнення, ту премудрість і співтоваришів по ув’язненню, хіба не стане вона вважати благом переміну свого становища і не пошкодує вона за своїми друзями?

…Так ось, любий мій Главконе, це уподібнення слід застосовувати до всього, (що стосується сходження до справжнього пізнання).

 

Фрагменти діалогу   «Федон».

(Аргумент другий: знання як пригадування того, що було до народження людини).

КИБЕТ: Стривай-но, Сократе,  підхопив Кебет, – твої думки підтверджує ще один доказ, якщо тільки правильно те, що ти так часто, було, повторював, а саме, що знання насправді не що інше, як пригадування: те, що ми зараз пригадуємо, ми повинні були знати у минулому, – ось що з необхідністю випливає з цього твердження. Але це було б неможливим, якщо б наша душа не існувала вже в якомусь місці, перш ніж народитися у нашій людській подобі. Отже, знову виходить, що душа безсмертна…

СОКРАТ: …Ми обидва, зрозуміло, погоджуємося на тому, що якщо людині доведеться пригадати, вона повинна вже знати про це заздалегідь?

СІМІЙ: Звичайно.

СОКРАТ: Тоді, можливо, ми порозуміємося і в тому, що знання, якщо воно виникає в такий спосіб (який саме, я зараз скажу), – це пригадування. Коли людина, яка щось побачила, або почула, або сприйняла яким-небудь почуттям, знає не тільки це, але домислює ще щось інше, яке належить до іншого знання, хіба не маємо ми право стверджувати, що вона пригадала те, про що думає?                             

СОКРАТ: Отже, люди пригадують те, що знали колись.

СІМІЙ: Мабуть.

СОКРАТ: Але коли виникають у них в душі ті знання? Адже не після того, як ми народились у людській подобі?

СІМІЙ: Звичайно, ні.

СОКРАТ: Виходить, раніше?

СІМІЙ: Так.

СОКРАТ: Отже, Сімій, наші душі і до того, як їм доводилось виявитися у людській подобі, існували поза тілом і вже тоді мали розум.

СОКРАТ: Якщо наша душа існувала раніше, то, коли вона народжується та вступає у життя, вона виникає неминуче і тільки із смерті, із мертвого стану. Але у такому разі вона обов’язково повинна існувати і після смерті, адже їй доведеться народитися знову.

 

Фрагменти діалогу «Держава».

ГЛАВКОН: Чи визнаєш ти знання здібністю якою-небудь або до якого роду відносиш ти його?

СОКРАТ: До  цього роду – це наймогутніша з усіх здібностей.

ГЛАВКОН: А гадку ми віднесемо до здібностей чи до якогось іншого виду?

СОКРАТ: Ні в якому разі. Адже гадка є не чим іншим, як тим, завдяки чому ми здатні гадати.

ГЛАВКОН: Але ж трохи раніше ти погодився, що знання і гадка – не одне і те ж.

СОКРАТ: Як можна, при розумі, вважати тим же самим те, що безпомилкове і те, що пройняте помилками!

ГЛАВКОН: Добре. Вочевидь, ми з вами згідні: знання та гадка – різні речі.

СОКРАТ: Так, різні.

ГЛАВКОН: Отже, кожна з них за своєю природою має особливу спрямованість та здатність.

СОКРАТ: Неодмінно.

ГЛАВКОН: Знання спрямоване на буття, щоб пізнати його властивості.

СОКРАТ: Так.

ГЛАВКОН: А гадка, твердимо ми, спрямована лише на те, щоб гадати.

СОКРАТ: Так.

ГЛАВКОН: Чи пізнає вона те ж саме, що і знання? І чи буде тим самим пізнаване і вигадане? Чи це неможливо?

СОКРАТ: Неможливо з причини того, в чому ми були згідні: кожна здібність за своєю природою має свою спрямованість: обидві ті речі – гадка і знання – не що інше, як здібності різні, як ми твердимо, і тому неможливо зробити висновок, що пізнаване та вигадане – одне і те ж.

ГЛАВКОН: Якщо буття пізнаване, то вигадане повинно бути чимось від нього відмінним.

СОКРАТ: Так, воно від нього відмінне.

ГЛАВКОН: Отже, гадка спрямована на небуття? Чи про небуття неможливо навіть гадати? Поміркуй-но: хіба не відносить до якого-небудь предмету свої гадки той, хто їх має? Чи можна мати гадку, але нічого не гадати?

СОКРАТ: Це неможливо.

ГЛАВКОН: Хоч що-небудь одне все ж гадає той, хто має гадку?

СОКРАТ: Так.                                                                                        ГЛАВКОН: А втім небуття з цілковитою підставою можна назвати не одним чимось, а цілком нічим.

СОКРАТ: Певна річ.

ГЛАВКОН: Через те до небуття ми з необхідністю віднесли незнання, а до буття – пізнання.

СОКРАТ: Правильно.

ГЛАВКОН: Отже, гадки не належать ані до буття, ані до небуття.

СОКРАТ: Так, не належать.

ГЛАВКОН: Отже, виходить, що гадка – це ані знання, ані незнання.

СОКРАТ: Вочевидь, так.

ГЛАВКОН: Таким чином, вона не збігається з ними, а тоді, чи перевершує вона виразністю знання, а невиразністю – незнання?

СОКРАТ: Ні, ані в цьому, ані в іншому випадку.

ГЛАВКОН: Отже, як на тебе, гадка більш невиразна, ніж знання, але ясніша, ніж незнання?

СОКРАТ: І в багато разів.

ГЛАВКОН: Але вона не виходить за їх межі?

СОКРАТ: Так.

ГЛАВКОН: Отже, вона – щось середнє між ними?

СОКРАТ: Саме так.

 

2. Сутність платонівської концепції «ідей».

Фрагменти діалогу«Парменід».

ПАРМЕНІД: …Скажи ось що: як випливає з твоїх слів, ти вважаєш, що існують певні ідеї, назви яких отримують інші речі, які до них долучаються; наприклад ті, що долучаються до подібності, стають подібними, до великості – великими, до краси – красивими, до справедливості – справедливими?

СОКРАТ: Саме так.

 

СОКРАТ:..Мені здається, Парменіде, що справа радше ось в чому: ідеї перебувають у природі так, ніби у вигляді зразків, інші ж речі схожі з ними і суть їх схожості, сама ж причетність речей до ідей полягає ні в чому іншому, як лише в уподібнені до них.

ПАРМЕНІД: Отже, ніщо не може бути подібне до ідеї і ідея не може бути подібна ні до чогось іншого, інакше поряд з цією ідеєю завжди буде з’являтися  інша, а якщо ця остання подібна до чогось, то – знову нова, і ніколи не припиниться постійне виникнення нових ідей, якщо ідея буде схожа із причетним до неї.

СОКРАТ: Ти цілком маєш рацію.

ПАРМЕНІД: Отже, речі долучаються до ідей не через подібність: треба шукати якийсь інший спосіб їх прилучення.

СОКРАТ: Отже, так.

ПАРМЕНІД: Ти бачиш тепер, Сократе, яке велике утруднення виникає, коли припустити існування ідей самих по собі. Але з іншого боку, Сократе, якщо той, хто взяв до уваги все тільки що викладене і таке інше, відмовиться  припустити, що існують ідеї речей, і не стане визначати ідеї кожної речі окремо, то тоді не припускаючи існування постійно тотожної собі ідеї кожної з існуючих речей, він не знайде, куди спрямувати свою думку, і тим самим знищить будь-яку можливість міркування. Зрештою, цю небезпеку, як мені здається, ти ясно відчув.

СОКРАТ: Ти правий.

 

Фрагменти діалогу«Бенкет».

ДІОТІМА: Так спробуй же йти за мною, наскільки спроможний. Хто хоче обрати правильний шлях до всього цього, повинен почати з потягу до прекрасних тіл у молодості. Якщо йому покажуть вірний шлях, він полюбить спочатку одне якесь тіло і породить у ньому прекрасні думки, а потім зрозуміє, що краса одного тіла споріднена з красою будь-якого іншого і що коли прагнути до ідеї прекрасного, то безглуздо думати, нібито краса у всіх тіл не та ж сама. Зрозумівши це, він стане любити всі прекрасні тіла, а до того одного охолоне… Після цього він почне цінувати красу душі вище, ніж красу тіла… Від звичаїв він повинен перейти до наук, щоб побачити красу наук, і прагне до краси вже у всій її різноманітності, щоб не бути більше нікчемним та жалюгідним рабом чиєїсь  привабливості, зачарованим красою одного якогось хлопчиська, людини або характеру, а повернути до відкритого моря краси і споглядати його у неухильному прагненні до мудрості, буйно породжувати чудові промови та думки, поки нарешті, набравшись тут сил та удосконалившись, він не побачить того єдиного знання, яке стосується прекрасного, і ось якого прекрасного… Хто, наставлений на шлях любові, буде у правильному порядку споглядати прекрасне, той, досягнувши кінця цього шляху, раптом побачить дещо дивно прекрасне за природою, те саме, Сократе, задля чого і були здійснені всі попередні труди, – дещо, по-перше, вічне, тобто, яке не знає ані народження, ані загибелі, ані росту, ані зубожіння, а, по-друге, не у чомусь, прекрасне, а у чомусь бридке, не колись, десь, для когось і порівняно з чимось – прекрасне, а іншим часом, в іншому місці, для іншого і порівняно з іншим бридке. Прекрасне це з’явиться йому не у вигляді чого-небудь, а само по собі, завжди у самому собі одноманітне; всі ж інші різновиди прекрасного причетні до нього таким чином, що вони виникають і гаснуть, а воно не стає ані більшим, ані меншим і ніяких впливів воно не зазнає.

Фрагменти діалогу «Держава».

Отже, ось що я бачу: в тому, що є пізнаваним, ідея блага – це межа; саме вона – причина всього правильного та прекрасного.

Фрагменти діалогу«Філеб».

Те, заради чого завжди завершує становлення те, що перебуває в стані становлення заради чогось, слід віднести до блага.

Отже, якщо ми не в змозі схопити благо однією ідеєю, то зрозуміємо його трьома – красою, співмірністю та істиною.

 

8. Платон про діалектику.

Фрагменти діалогу«Федр».

СОКРАТ: - Передусім треба пізнати істину відносно будь-якої речі, про яку говориш і пишеш; зуміти визначити все відповідно до цієї істини, а давши визначення, знати, як далі підрозділити це на види, аж до того що не піддається поділу.

Фрагменти діалогу«Софіст»

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ. Розрізняти все за родами, не приймати один і той же вид за інший, а інший за той же самий – невже ми не скажемо, що це (предмет) діалектичного знання?

ТЕЕТЕТ: Так, скажемо.

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ: Хто, таким чином в змозі виконати це, той зуміє достатньою мірою розрізнити одну ідею, яка скрізь пронизує множинне, де кожне відокремлене від іншого; далі, він розрізнить, як багато відмінних одна від іншої ідей охоплюється ззовні і, навпаки, одна ідея пов’язана в одному місці сукупністю багатьох, нарешті, як багато ідей зовсім відокремлені одна від іншої. Все це називається вміти розрізняти за родами, наскільки кожне може взаємодіяти (з іншим) і наскільки ні.

ТЕЕТЕТ: Справді так.

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ: Ти, думаю я, діалектику нікому іншому не припишеш, крім як тому, хто щиро і справедливо філософствує.

ТЕЕТЕТ: Як може хтось приписати її іншому?

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ: Філософа ми, без сумніву, знайдемо і тепер і пізніше у подібній галузі, якщо пошукаємо; проте і його важко виразно розпізнати, хоча трудність щодо софіста інакша, ніж ця.

ТЕЕТЕТ: Чому?

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ: Один, що біжить у пітьму небуття, куди він прямує за звичкою, якого важко пізнати через темноту місця. Чи не так?

ТЕЕТЕТ: Очевидно.

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ: Філософа ж, який постійно звертається розумом до ідеї буття, навпаки, нелегко розрізнити через сліпучий блиск цієї галузі; духовні очі більшості не в змозі витримати споглядання божественного.

 

Фрагменти діалогу «Держава».

СОКРАТ: Так, ось, Главконе, це і є той наспів, який виводить діалектика. Його можна осягти розумом, а проте зорова здатність хотіла б його відтворити; але ж її спроби роздивитись будь-що звернені, як ми говорили, лише на тварин, як таких, на зірки, як такі, врешті, на Сонце, як таке. Коли ж хто-небудь спробує міркувати, він, обминаючи відчуття, через один лише розум, прямує до суті будь-якого предмету і не відступає, доки за допомогою самого мислення не збагне суті блага. Так він опиняється на самій вершині того, що можна осягнути розумом подібно до того, як інший зійшов на вершину видимого.

ГЛАВКОН: Цілком вірно.

СОКРАТ: Так що ж. Чи не назвеш ти цей шлях діалектичним?

ГЛАВКОН: І далі?

СОКРАТ: Це буде звільненням від кайданів, поворотом від тіней до образів і світла, піднесенням з підземелля до Сонця. В цілому, заняття тими науками, про які ми говорили, дає цю можливість і веде до найпрекраснішого початку нашої душі вгору, до споглядання найдосконалішого в існуючому, подібно до того, як в першому випадку найчіткіше (з відчуттів), які властиві нашому тілу, спрямоване на найяскравіше у фізично відчутній і зримій ділянці.

СОКРАТ: У цьому відношенні один лише діалектичний метод дотримується правильного шляху: відкидаючи припущення, він підходить до першооснови з метою його обгрунтувати; він мало-помалу звільняє ніби з якоїсь варварської багнюки погляд нашої душі, який занурився туди, і спрямовує його вгору, користуючись як помічниками і попутниками тими мистецтвами, які ми розглянули.

СОКРАТ: Тоді нас задовольняють, як і раніше, такі назви: перший розподіл – пізнання; другий – міркування, третій – віра; четвертий – уподібнення. Обидва останні, взяті разом, складають гадку; обидва перші – мислення. Гадка належить до становлення, мислення – до сутності. І як сутність відноситься до становлення, так мислення – до гадки. А як мислення відноситься до гадки, так пізнання відноситься до віри, а міркування – до уподібнення.

СОКРАТ: Звичайно, ти називаєш діалектиком того, кому доступний доказ сутності кожної речі. Якщо хтось цього позбавлений, то наскільки він не може дати звіт ані собі, ані іншому, настільки ж, скажеш ти, у нього і розуму не вистачає для цього.

СОКРАТ: Так чи не здається тобі, що діалектика буде у нас подібна до карнизу, який вінчає всі знання, і було б неправильно ставити яке-небудь інше знання вище за неї: адже вона вершина їх усіх.

Фрагменти діалогу «Федр».

ФЕДР: Які ці види?

СОКРАТ: Перший – це здатність охоплювати все загальним поглядом, підносити до єдиної ідеї те, що скрізь роз’єднано, щоб визначити кожне, зробити ясним предмет повчання…

ФЕДР: А що ти називаєш іншим видом, Сократе?

СОКРАТ: Другий вид – це, навпаки, здатність розділяти все на види, на природні складові частини і при цьому намагатись не роздробити жодної з них, як це буває у поганих поварів: так, в обох наших недавніх промовах ми віднесли нерозумну частину душі до якогось одного загального виду…

СОКРАТ: Я, Федре, і сам прихильник такого розрізнення і узагальнення – це допомагає мені міркувати і мислити. І якщо я зауважую в іншому природну здатність охоплювати поглядом єдине і множинне, я гонюсь слідом за ним по п’ятах як за богом. Чи правильно чи ні я звертаюся до тих, хто може це зробити, знає бог, а називаю я їх і досі діалектиками.

 

Фрагменти діалогу «Теетет».

СОКРАТ: А чи не чув ти, що я син повитухи – дуже поважної і строгої повитухи, Фенарети?

ТЕЕТЕТ: Це я чув.

СОКРАТ: А чи не чув ти, що і  я використовую дещо з цього ремесла?

ТЕЕТЕТ: Ні, ніколи.

СОКРАТ: Знай же, що це так, але не видавай мене нікому. Дуже я, друже мій, це своє мистецтво приховую. А хто через незнання не розуміє цього, ті розповідають про те, що я безглузда людина і люблю всіх людей заганяти в глухий кут. Доводилось тобі чути таке?

ТЕЕТЕТ: Так.

СОКРАТ: У моєму повивальною мистецтві майже все так, як і у них, – різниця, можливо, лише в тому, що я приймаю пологи у чоловіків, а не у жінок і приймаю пологи душі, а не плоті. Найважливіше у нашому мистецтві – те, що ми можемо різними способами допитуватися, чи породжує (думка) юнака хибну примару або ж істинний і повноцінний плід… Ті, що приходять до мене, спочатку здаються мені інколи надто невігласами, але все ж по мірі подальших відвідувань, і вони за допомогою бога дивно досягають успіхів і на власний, і на чужий погляд. І ясно, що від мене вони нічому не можуть навчитися, просто самі в собі вони відкривають багато прекрасного, якщо, звичайно, мали, і народжують його на світ. Повивання ж цього винуватці – бог і я… Тому, милий юначе,… довірся ж мені як сину повитухи, який і сам володіє цим мистецтвом, і, наскільки здатний, намагайся відповісти на мої запитання. І якщо, приглядаючись до твоїх міркувань, я визначу щось як хибну ознаку, вилучу це і викину, то не лютуй, будь ласка, як породілля через своїх первістків.

 

8. Платон про будову космосу. «Геометрична» концепція Платона про будову вихідних початків буття.

Фрагменти діалогу  «Парменід».

ПАРМЕНІД: Ну, що ж, якщо є єдине, то чи може це єдине бути множинним?

АРИСТОТЕЛЬ: Але як це можливо?

ПАРМЕНІД: Виходить, у нього не повинно бути частин і саме воно не повинне бути цілим.

АРИСТОТЕЛЬ: Чому так?

ПАРМЕНІД: Частина, я гадаю, є частиною цілого.

АРИСТОТЕЛЬ: Так.

ПАРМЕНІД: А що таке ціле? Чи не буде цілим те, в чому немає нестачі жодної частини?

АРИСТОТЕЛЬ: Саме так.

ПАРМЕНІД: Виходить, в обох випадках єдине складалося б із частин – і як ціле, і як те, що не має частини.

АРИСТОТЕЛЬ: Неодмінно.

ПАРМЕНІД: І отже, в обох випадках єдине було б множинним, а не єдиним.

АРИСТОТЕЛЬ: Правда.

ПАРМЕНІД: Повинно і воно бути не множинним, а єдиним.

АРИСТОТЕЛЬ: Повинно.

ПАРМЕНІД: Отже, якщо єдине буде єдиним, воно не буде цілим і не буде мати частин.

АРИСТОТЕЛЬ: Звичайно, ні.

ПАРМЕНІД: А тому, якщо воно не має зовсім частин, воно не може мати ані початку, ані кінця, ані середини, бо все це були б вже його частини.

АРИСТОТЕЛЬ: Правильно.

ПАРМЕНІД: Але ж кінець і початок утворюють межу кожної речі.

АРИСТОТЕЛЬ: Як же інакше?

ПАРМЕНІД: Отже, єдине безмежне, якщо воно не має ані початку, ані кінця.

АРИСТОТЕЛЬ: Безмежне.

 

Фрагменти діалогу«Крітій».

ТІМЕЙ: А як же всеохоплююче небо? Чи назвемо ми його космосом, чи іншою назвою, яка виявиться для нього найвідповіднішою, в усякому разі ми зобов’язані поставити щодо нього запитання, з якого необхідно починати розгляд будь-якої речі: чи було воно завжди без початку свого виникнення, а чи воно виникло з певного початку. Воно виникло: адже воно помітне, відчутне, тілесне, а всі речі такого роду відчутні і, коли сприймаються в результаті відчуття гадкою, виникають і породжуються. Але ми говоримо: все, що виникло потребує для свого виникнення деякої причини. Звичайно, творця і отця цього Всесвіту нелегко відшукати, а якщо ми його і знайдемо, про нього не можна буде всім розповісти. І все ж поставимо ще одне запитання щодо космосу: дивлячись на який первообраз працював той, хто його упорядковував – на тотожний і незмінний чи той, що мав виникнення? Якщо космос прекрасний, а його деміург добрий, ясно, що він дивиться на вічне; якщо справа була такою, що і виговорити заборонено, отже він дивився на те, що виникло. Але для кожного очевидно, що первообраз був вічним: адже космос – найпрекрасніша з речей, що виникла, а його деміург – найкраща з причин. Виникнувши таким, космос був створений за тотожним і незмінним (взірцем), який осягався за допомогою розсудку і розуму. Якщо це так, то найвищою мірою необхідно, щоб цей космос був образом чогось. Не дивуйся, Сократе, якщо ми, розглядаючи в багатьох відношеннях багато речей, таких, як боги і народження Всесвіту, не досягнемо в наших міркуваннях цілковитої точності і несуперечності. Навпаки, ми повинні радіти, якщо наше міркування виявиться не менш правдоподібним, ніж будь-яке інше, і притому пам’ятати, що і я, який міркую, і ви, мої судді всього лише люди, а тому нам доводиться задовольнятися у таких питаннях правдоподібним міфом, і не вимагати більшого.

ТІМЕЙ: Розглянемо ж, з якої причини влаштував виникнення і цей Всесвіт той, хто їх упорядкував. Він був благий, а той, хто благий, ніколи і ні в яких справах не відчуває заздрощів. Як чужий їм, він побажав, щоб всі речі стали якомога подібнішими до нього самого. Вбачати в цьому слідом за розумними мужами справжній і найголовніший початок народження і космосу, було б, мабуть, найвірніше. Отже, коли бог побажав, щоб все було добрим і щоб ніщо, по можливості, не було поганим, він потурбувався про всі видимі речі, які перебували не в спокої, а в неупорядкованому і безладному русі; він довів їх від безладу до порядку, гадаючи, що друге, без сумніву, краще від першого. Неможливо тепер і було неможливо споконвіку, щоб той, хто є вищим благом, зробив щось, що не було б найпрекраснішим, проте міркування виявило йому, що з усіх речей, за своєю природою видимих, жодне творіння, позбавлене розуму, не може бути прекраснішим за таке, яке наділено розумом, якщо порівняти те і інше як ціле; а (розум) не може жити ні в чому, крім душі. Керуючись цим міркуванням, він улаштував (розум) в душі, а душу в тілі і в такий спосіб побудував Всесвіт, маючи на увазі спорудити творіння найпрекрасніше і найкраще за своєю природою. Отже, відповідно до правдоподібного міркування, треба визначити, що наш космос є живою істотою, наділеною душею і розумом, і народився він воістину за допомогою божественного провидіння…

ТІМЕЙ: (Упорядник) побудував космос як єдине ціле, складене з цілісних частин, досконале і непричетне до старіння і недуг. Обриси ж він передав Всесвіту такі, які були для нього пристойні і з ним споріднені. Насправді, живій істоті, яка повинна містити в собі всі живі істоти, личать такі обриси, які містять в собі всі інші. Отже, він шляхом обертання заокруглив космос до стану сфери, поверхня якої скрізь рівно віддалена від центру, тобто надав Всесвіту обриси, з усіх обрисів найдосконаліші і подібні самі до себе, а подібне він знайшов у міріади разів прекраснішим від того, що неподібне. Всю поверхню сфери він вивів зовсім рівною…

ТІМЕЙ: Весь цей задум вічно сущого бога щодо бога, якому тільки належало бути, вимагав щоб тіло (космосу) було створене гладким, скрізь рівномірним, однаково поширеним на всі боки від центру, цілісним, досконалим і складеним з досконалих тіл. У центрі його той, хто його створив, дав місце душі, звідси поширив її на весь простір і на додаток одягнув її тілом ззовні. Так він створив небо, кругоподібне і обертове, лише одне, але завдяки своїй досконалості здатне перебувати у спілкуванні зі самим собою, яке не потребує нікого іншого і задовольняється пізнанням самого себе і співдружністю зі самим собою. Надавши космосу всі ці переваги, (деміург) дав йому життя блаженного бога.

      Тим, що можна бачити, ніщо не може стати без участі вогню, а відчутним – без чогось твердого, твердим же ніщо не може стати без землі. З цього приводу бог, приступаючи до складання тіла Всесвіту, створив його з вогню і землі. Проте два члени самі собою не можуть бути добре сполучені без третього, бо необхідно, щоб між одним і другим народився деякий об’єднуючий їх зв’язок… При цьому, якби тілу Всесвіту належало стати простою площиною без глибини, було б достатньо одного середнього члена задля сполучення його самого із крайніми. Проте воно повинно було стати трьохвимірним, а трьохвимірні предмети ніколи не сполучаються через один середній член, але завжди через два. Тому бог вмістив між вогнем і землею воду та повітря, після чого запровадив між ними якомога більш точні співвідношення, щоб повітря відносилось до води, як вогонь до повітря, і вода відносилась до землі, як повітря до води.

      Нелегко сказати про кожного з них що, насправді, краще назвати водою, ніж вогнем, і чи не більш правильно до чогось одного прикласти яке-небудь з найменувань, ніж всі найменування, разом узяті, до кожного… Візьмемо для початку хоча б те, що ми тепер називаємо водою: коли вода згущується, ми вважаємо, що бачимо народження каміння й землі, коли ж вона розтікається і розріджується, відповідно народжується вітер і повітря, а останнє, спалахуючи, стає вогнем; потім починається зворотний шлях, так що вогонь, згустившись і згаснувши, знов приходить до вигляду повітря, а повітря знов збирається і згущується в хмари, з яких при подальшому ущільнені вивергається вода, щоб у свою чергу дати початок землі й камінню. Так передають вони один одному кругову чашу народження.

      Тепер ми повинні сказати, якими ж є ті чотири тіла, найпрекрасніші з усіх, котрі не подібні один до одного, проте здатні, руйнуючись, перероджуватись одне в одне.

      Із… трикутників рівнобедрений одержав в долю одну природу, а нерівнобедрений – незчисленну їх множину… Поміж силою-силенною трикутників є один, найпрекрасніший,… а саме той, котрий у з’єднанні із собі подібним утворює рівнобічний. (Всі) чотири роди (сущого) народжуються з обраних нами трикутників: три роди складаються з одного й того ж нерівнобедреного трикутника і лише четвертий рід – із рівнобедреного.

Землі ми, звичайно, припишемо вигляд куба, адже з усіх чотирьох родів (сущого) найбільш нерухома і придатна до утворення тіл саме земля, а тому їй необхідно мати найбільш стійкі основи… А й з усіх вищезгаданих тіл найбільш рухоме за природою своєю і за необхідністю те, в якого найменше число основ, бо воно з усіх боків має найбільш ріжучі грані та колючі кути, а до того ж воно й найбільш легке, якщо в його склад входить найменша кількість вихідних частин. Те тіло, котре має такі ж властивості, але другого порядку, і місце займе друге, а те, якому притаманний третій ступінь цих властивостей – третє. Хай же образ піраміди, народжений об’ємом, і буде, в узгодженні із справедливим міркув