Стаття джозефа С. Най (молодшого), професора гарвардського університету в часописі «тайм»

Тероризм аніскільки не новий, він не є й чимось єдиним. Це давній метод ведення бойових дій, який часто визначають як навмисний напад на невинних з метою посіяти страх. Теракти в Нью-Йорку та Вашингтоні 2001 року були різким сплеском відомого з давніх часів явища. Однак нинішній тероризм відрізняється від того, яким він був у минулому.

Сьогодні засоби масового знищення стали мініатюрнішими, дешевшими і легкодоступнішимн. Так, як таймери, в атаках у Мадриді було використано мобільні телефони. Викрадення літака - також річ відносно недорога. Нарешті, інформаційна революція надає недорогі засоби зв'язку й організації, що дозволяє групам, у минулому обмеженим регіональними або національними рамками, набути глобального масштабу. За деякими даними, «Аль-Каїда» створила свою мережу в п'ятдесяти або навіть більше країнах.

Зміни також сталися в мотивації й організації терористичних груп. Терористи в середині двадцятого століття зазвичай мали абсолютно визначену політичну мету, якій масове вбивство людей часто лише шкодило. Багатьох з них таємно підтримували уряди. Ближче до кінця століття радикальні угруповання виникли як екстремістські відгалуження кількох релігій. Найчисленнішими (десятки тисяч) були молоді мусульмани, які воювали проти радянської окупації Афганістану, під час чого їх навчали великій кількості різних технік, а багатьох з них вербували до організацій, що сповідають екстремістський погляд на релігійний обов'язок джихаду.

Ці технологічні та ідеологічні тенденції призвели як до збільшення кількості жертв, так і до того, що справлятися з тероризмом стало дедалі важчим. Внаслідок безпрецедентного масштабу атак «Аль-Каїди» увага зараз зосереджена на ісламістських екстремістах, і це правильно. Але було б помилкою обмежуватися лише ісламістськими терористами, бо при цьому випускається з уваги те, як завдяки розвитку технології в руках антисоціальних угруповань та індивідуумів опиняються руйнівні можливості, раніше доступні здебільшого лише урядам й арміям.

Люди з відхиленнями психіки існують у всіх людських спільнотах» і в них на озброєнні зараз такі засоби, про які раніше годі було й мріяти. Взяти, наприклад, Тімоті Маквея, який організував вибух федеральної будівлі в Оклахома-сіті 1995 року або секту «Аум сінріке», яка розпиляла зарин у токійському метро того ж року.

Кількість смертей постійно збільшувалася. У 70-і роки напад палестинців на ізраїльських спортсменів на мюнхенській олімпіаді та теракти угруповань на кшталт «Червоних бригад» привернули до себе увагу всього світу ціною десятків людських життів. У 80-і роки в терористичних актах загинуло 300 осіб. Теракти в Америці у вересні 2001 року забрали вже кілька тисяч життів. І ця ескалація насильства відбувалася без використання зброї масового знищення.

Якщо уявити собі, що в якомусь суспільстві антисоціальна група отримає доступ до біологічної або ядерної зброї, то цілком можливо, що терористам вдасться убити мільйони людей. Щоб знищити таку кількість людей у XX столітті, Гітлеру або Сталіну був потрібний апарат тоталітарного уряду. Зараз же легко уявити собі вбивство мільйонів екстремістськими угрупованнями або екстремістами-одинаками без будь-якої допомоги урядів.

Спроби досягнути згоди в ООН стосовно того, що ж таке тероризм, загрузли в політиці. Деякі скептики доводять, що той, хто для однієї людини терорист, для іншої - борець за свободу, й отже, ставитися до придушення тероризму як до глобального суспільно корисного діяння - це просто лицемірство сильних, які прагнуть обеззброїти слабких.

Це не обов'язково так. Не кожний національно-визвольний рух вдається до умисного вбивства невинних. Умисне вбивство цивільного населення (у війні або без неї) засуджує більшість основних релігій, в тому числі й іслам. Така поведінка неприйнятна, незалежно від того, чи виходить вона від сильних або ж від слабких. Хоча встановити межу, за якою починається тероризм, важко в рамках будь-якого його визначення» проте основне значення цього поняття досить ясне, щоб оголосити тероризм поза законом. Справді, багато країн підписали конвенції ООН, що зобов'язують їх боротися з окремими сторонами терористичної діяльності, незважаючи навіть на те, що ООН не досягла угоди з приводу офіційного визначення тероризму.

Сьогодні деякі держави надають притулок терористам, щоб нападати з їхньою допомогою на своїх ворогів, або тому, що вони надто слабкі, щоб контролювати могутні угруповання. Якщо кампанія з придушення тероризму ґрунтуватиметься на широких коаліціях, зосереджених на тому, щоб поставити поза законом напади на невинних мирних жителів, вона може, мати шанси на успіх. Справді, одним з уроків спроб, які роблять починаючи з 2001 року, є те, що широкомасштабної співпраці уникнути неможливо. У цьому сенсі метафора «війна з тероризмом» - з її акцентом на військовій силі - оманлива.

Використання цієї метафори невдовзі після терактів 2001 року можна було зрозуміти, але вона створює не менше проблем, ніж вирішує. Скільки часу триватиме ця війна і як це позначиться на громадянських свободах і на союзних відносинах? Бомбардування не допоможе в боротьбі з терористичними осередками в Гамбургу, Сингапурі або Детройті. Тільки тісне співробітництво у невійськовій сфері - обмін розвідданими, транснаціональна поліцейська робота, відстеження фінансових потоків, а також діяльність із завчасної перевірки вантажних декларацій та списків пасажирів - може допомогти впоратися з такою загрозою. Країни співпрацюють на догоду власним інтересам, але на ступінь співпраці впливав не лише військова міць країни, а й її «м'яка сила», привабливість.

Ось чому критики доводять, що політика Буша в Іраку була помилкою. Вона призвела до марної витрати «м'якої сили» Америки, відвернула увагу від Афганістану й «Аль-Каїди» і породила небезпеку того, що Ірак може стати притулком для терористів. Але критики Буша у країні та за кордоном мусять також зрозуміти, що попри колишні помилки, зараз життєво важливо дотримуватися єдиної стратегії, оскільки тероризм нікуди не зник.

(Переклад А. Дорошенко)

 

Додаток В