Сучасний стан взаємовідносин між упц КП, упц мп, уапц

 

Однією з найгостріших проблем в українського православ’я є проблема глибокого розколу. Нині православні прочани складають 52% від кількості всіх віруючих в Україні. Проте єдиної православної церкви в нас немає і українське православ’я чітко розмежоване на три конфесії. Конфесійна роз’єднаність значно перешкоджає консолідації суспільства, провокує протистояння та відкриті конфлікти між віруючим населенням України. В Україні чітко визначилися два табори православних. Перші, це ті, які за жодних обставин не хочуть себе ідентифікувати з Московським православ’ям, а тому прагнуть до повної церковної незалежності. Другі, так само хочуть самостійності, але притримуються думки, що надати автокефалію може лише Москва. Оскільки Російська церква до такого рішення не просто не готова, а й ніколи на нього не згодиться, то ці православні продовжують залишатися під юрисдикцією Москви. Ці ідеологічно-світоглядні відмінності призвели до поділу в православному середовищі.

Ставлення УПЦ КП до УПЦ МП є дуже складним. Складність витікає з того, одна церква іншій висуває взаємні претензії, які мали б розв’язуватися на різних рівнях(богословському, політичному, освітянському, моральному). Старше покоління мирян і духовенства УПЦ КП - це колишні вірні і священики Руської Православної Церкви, яка майже 350 років специфічно опікувала і виховувала православних українців. Але рішення УПЦ МП про заборону своїм архієреям і духовенству спілкуватися з архієреями і духовенством Київського Патріархату, не наблизить православних України до діалогу. Натомість УПЦ КП чекає від духовенства і віруючих Московського Патріархату видимих кроків "до діалогу, до миру і християнської любові, адже всі ми є православними українцями і приречені жити в одній державі на українській землі».

Канонічний статус УПЦ КП і її взаємини з іншими православними церквами до цього часу лишаються напруженими. Московський Патріархат розглядає УПЦ КП як розкольницьку організацію й визнає в Україні лише свій канонічний підрозділ УПЦ. Крім того, з точки зору Вселенської Патріархії, лише Вселенська (Константинопольська) кафедра повноважна дарувати автокефалію церковним структурам. Голова інформаційного управління УПЦ КП Єпископ Євстратій (Зоря) підкреслив, що для подолання розбіжностей необхідний діалог між Церквами-опонентками: «Якби політики не втручалися, ми давно б домовилися і знайшли спільну мову в церковній площині». Також він підкреслив, що єдність було втрачено через питання статусу. «Перше тисячоліття Церкви було пов’язано з боротьбою навколо істини та віри. Друге тисячоліття характеризується боротьбою за владу, авторитет, вплив, території», - сказав єпископ. І додав, що важко бути вселенським православним поза контекстом культури, нації, традиції. [21] На думку керівника прес-служби УПЦ Василя Анісімова, останнім часом існують позитивні тенденції у взаєминах Церкви і держави. Вона припинила втручатися у внутрішні справи Церкви, закінчилася пропаганда розкольницьких ідей. «Сподіваємося на партнерські взаємини і взаємоповага між Церквою і державою. Але важливо, щоб зусилля для об’єднання здійснювалися всередині Церкви, а не на суспільно-політичному рівні», - підкреслив промовець. І додав, що якби діалог між Церквами тривав без політичних установок, він би вже призвів до гарних результатів. [21]

Екс-глава Держкомітету у справах релігій та міграції Олександр Саган підкреслює, що роз’єднане православ’я - ослаблене, протистояння знижує авторитет Церкви в суспільстві.

Аргументація щодо механізмів створення канонічної помісної Церкви супроводжується прикладом із історії Російської Православної Церкви, коли остання самостійно проголосила свою автокефалію, яку з часом було визнано світовим православ’ям. Однак варто відзначити, що ситуація із проголошенням автокефалії УАПЦ чи УПЦ КП є абсолютно іншою. Якщо на території Московської держави діяла лише одна Православна Церква, то в сучасній Україні їх декілька. Визнання автокефалії (а отже й канонічності) УАПЦ та УПЦ КП не відбудеться, оскільки в Україні вже діє канонічна Церква - УПЦ (МП). І Московська Патріархія буде робити все, аби в Україні не повторився сценарій Естонії, що призвело до існування двох паралельних канонічних юрисдикцій. Як показує історія православних відносин за роки незалежності України - об’єднання Православних Церков можливе лише за умови, що хтось прийме умови об’єднання іншої Церкви. Восени 2005 р. УАПЦ не погодилася із умовами об’єднання УПЦ КП, тому веде нині діалог із УПЦ (МП). Умови об’єднання УПЦ (МП) загальновідомі - покаяння і повернення в лоно Церкви.

Лише коли УПЦ КП буде готова об’єднатися із УПЦ (МП), тоді можна говорити про можливість існування єдиної Православної. Однак, ось позиція Патріарха Філарета на це питання: «УПЦ МП та Московська Патріархія закликають Київський Патріархат до покаяння, розуміючи під покаянням повернення під Московську юрисдикцію. Цього ніколи не буде, не для того ми відокремилися від Московського Патріархату, щоб знову повертатись до нього». [10, С.100]

Щодо взаємини між УПЦ КП і УАПЦ, то патріарх УПЦ КП вважає їх цілому мирними. Проте проблема об’єднання ніяк не вирішується, незважаючи на те, що було підписано три документи - «Домовленості» між УПЦ КП й УАПЦ у Стамбулі, Тернополі і Києві. Своє рішення призупинити діалог з автокефалами УПЦ КП пояснила в спеціальному зверненні (17.11.2005), яке народилося після провалу об’єднавчого з УАПЦ собору. [2] Через непослідовну та неконструктивну позицію єпископату УАПЦ, говориться в ньому, були зірвані досягнуті між двома церквами у вересні-жовтні 2005 р. домовленості про об’єднання в Єдину Помісну Українську Православну Церкву. Новий переговорний процес про об’єднання церков, який започаткували восени минулого року УПЦ КП та УАПЦ, остаточно зайшов у глухий кут. Патріарх Філарет звинувачує у цьому митрополитів УАПЦ Мефодія та Андрія. Ті висувають вимогу відставки глави УПЦ КП. Звісно, Патріарх Філарет на таке погодитись не може і не відмовиться від своєї посади заради визнання власної церкви, то й тепер заради об’єднання з маленькою УАПЦ, всередині якої точаться внутрішні протиріччя, він такого наміру не має. Можна пригадати події, 2008 р. під час візиту Вселенського Патріарха Варфоломія Патріарх Філарет не пристав на умови визнання УПЦ КП канонічною церквою в єдності з Константинополем. Тоді передбачалось, що українська церква надасть трьох кандидатів на посаду предстоятеля, а Константинополь обере з них одного. Ясно, що Філарет не був би затверджений. І цілком зрозуміло, що його це не влаштувало. Тому 2008 р. УПЦ КП не стала канонічно визнаною Вселенським православ’ям.

У свою чергу УАПЦ й висували такі вимоги, щоб потім сказати: «Ми ж вели переговори, це інші не погодились». Цікаво те, що дві попередні спроби переговорів між церквами припинялись через аналогічні причини. У 2000-2001 рр. в результаті діалогу сторони навіть підписали в резиденції Вселенського Патріарха в Константинополі спільний документ, так званий Симфонітікон. Вдруге - восени 2005р. - була навіть оголошена дата, коли відбудеться остаточне об’єднання двох церков. Проте і вперше, і вдруге причиною зриву перемовин ставала вимога УАПЦ відставки Філарета. [24]

У зверненні Синоду УПЦ КП стверджується, що це «не тимчасові негаразди, а постійний стан буття УАПЦ. За таку кількість років нинішній предстоятель УАПЦ разом з однодумцями з Москвою засуджують особу і діяльність Київського Патріарха та домагаються його відставки як умови об’єднання. Всі ці факти промовисто свідчать, що насправді ані митрополит Мефодій, ані його однодумці не бажають об’єднання і ніколи на нього не погодяться. [1]

Якщо навіть прибрати особистий фактор і подивитись на сам вектор розвитку цих церков, то можна зробити висновок, що у них і не могло бути ніякого об’єднання. УАПЦ декларує єдність із Константинополем та приймає постанови поминати Вселенського Патріарха під час богослужінь. В той час, як УПЦ КП виступає за повну незалежність церкви й все, що їй потрібно від Константинополя, - це Томос про автокефалію. Тому ці дві позиції концептуально не можуть бути поєднані в одній церкві.

Об’єднання православ’я в Україні незважаючи на конфесійну однорідність можливе, оскільки (усі три основні гілки православ’я в Україні поділяють спільну загальноправославну догматичну базу, тож на цьому ґрунті між ними не може бути жодних реальних суперечок), але православні Церкви в Україні мають принципові відмінності і різні бачення перспектив розвитку своєї конфесії, її статусу, історичної спадщини, обрядових регіональних практик, культурної та мовно-етнічної основ. І ці всі специфічні риси не дозволяють механічно злитися всім гілкам православ’я.

Однак існує кілька моделей канонічного врегулювання української церковної ситуації. Причому, на думку експертів, ключову роль у її врегулюванні можуть відігравати або Константинопольський Патріархат, або Православні Церкви в Україні разом з Московським Патріархатом. Не можна також виключати можливість урегулювання української проблеми на рівні при співпраці Московського й Константинопольського Патріархатів. Аналізуючи кожну з запропонованих моделей, можна побачити всі ті складнощі, перед якими постануть православні церкви в своєму бажанні канонічного об’єднання:

    перша модель:УПЦ МП одночасно звертається до Московського та Константинопольського Патріархатів з проханням надати автокефалію. Після визнання автокефального статусу до неї приєднуються УПЦ КП та УАПЦ. Перспективи цієї моделі залежать від готовності єпископату та вірних УПЦ МП до автокефалії. Прискорити процес автокефалізації УПЦ МП може офіційна заява УАПЦ та УПЦ КП, про готовність приєднатися до автокефальної УПЦ під омофором її предстоятеля;

    друга модель: УПЦ КП та УАПЦ, що знаходяться в канонічній ізоляції, приєднуються до УПЦ під омофор її предстоятеля після здобуття нею реального автономного статусу, який би унеможливив спроби ідеологічного впливу з боку Московської Патріархії. В першу чергу автономний статут означатиме, що її єпископат не входитиме в склад Архієрейських соборів РПЦ, який може бути інструментом впливу Московської Патріархії;

    третя модель полягає в унормуванні, канонічного статусу УАПЦ та УПЦ КП через входження в юрисдикцію Константинопольського Патріархату в статусі Київської Митрополії з правами широкої автономії. Для реалізації цієї моделі всі єпископи УПЦ КП та УАПЦ обирають собі одного предстоятеля, який благословляється Константинопольським Патріархом, що уможливлює тимчасове існування двох паралельних канонічних юрисдикцій. Після входження у Константинопольський Патріархат відновлюється євхаристійне спілкування Київської Митрополії Константинопольського Патріархату з УПЦ МП. В подальшому дві канонічні Церкви можуть вести плідний діалог на партнерських засадах і сприяти утворенню структурно єдиної Помісної Української Церкви. Дана модель може передбачати варіант відповідно до якого, УАПЦ та УПЦ КП входять окремо (але одночасно) в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, в статусі Галицької та Київської митрополій відповідно;

    четверта модель передбачає часткове відновлення єдності Українського Православ’я, тобто входження на першому етапі УАПЦ в склад Константинопольського Патріархату, в статусі Галицької Митрополії з широкими правами автономії. Подібний проект поданий УАПЦ до Константинопольського Патріарха в серпні 2009р. [2]

На думку релігієзнавця Андрія Юраша існують два шляхи об’єднання православ’я в Україні. Перший - еволюція. З кожним роком усе більш впливовим ставатиме той сегмент православ’я, що зорієнтований на власне українські духовні цінності, серед яких найбільшою є автокефалія. Коли він розростеться настільки, що сутнісно впливатиме на більшість православних, то зміняться акценти і пропорції у релігійному середовищі. Тоді буде легше вирішити стратегічне завдання: отримати визнану автокефалію. [16]

Другий спосіб, який буде актуальним навіть при застосуванні першого, - це існування в Україні двох паралельних канонічних юрисдикцій, які не поборюватимуть одна одну, а відповідатимуть духовним запитам віруючих. Одна юрисдикція (чи у формі автономної Церкви, чи в статусі екзархату) мала б об’єднувати тих, хто хоче лишитися в єднанні з Московським патріархатом, а друга - канонічна та автокефальна - була б виразником незалежних ідеалів. [16]

Отже, для здійснення всіх вищезгаданих моделей потрібно, щоб в українських православних юрисдикціях відбувалася робота по усуненню перепон до об’єднання. Серед цих перепон є відсутність спільного бачення проблеми розколу, канонічні суперечності, політизація церковного життя та ін.

Висновки

 

Отже, простеживши утворення та розвиток трьох головних православних конфесій України можна зробити декілька цілком очевидних висновків.

По - перше, проаналізувавши діяльність УПЦ МП, а також двох канонічно ізольованих церков - УПЦ КП та УАПЦ, стає зрозумілим те, що перша виражає інтереси Москви, не бачить себе поза Московським Патріархатом, і практикованим цією церквою типом духовності. Що ж до проблеми церковних розділень в Україні, то вона стала предметом окремого обговорення в рамках комісії Міжсоборної присутності Руської Православної Церкви з питань протидії церковним розколам і їх подоланням, члени якої розглянули різні погляди на перспективу подолання розколу в Україні. УПЦ (МП) наполягає на покаянні неканонічних Церков і їхньому приєднанні з подальшим спільним обговоренням питанням вдосконалення канонічного устрою Української Церкви. Але таке однобічне налагодження конфлікту не сприймається вірними УПЦ КП та УАПЦ, бо не відображає спільну причетність до виникнення розколу. УПЦ КП не хоче приєднанатися до УПЦ МП через канонічний статус УПЦ МП із нечітко прописаними правами самоврядування, і відповідно, можливість впливу російської ідеології на її життя.

УПЦ КП і УАПЦ так звані «національні церкви», через свою не канонічність почуваються ізольованими в світовому православ’ї. Що ж до УПЦ КП, то її глава Патріарх Філарет проводить політику із формування молодого єпископського корпусу, який би провадив керівництво церкви в наступні півстоліття. Ці молоді люди, є дійсно талановиті, розумні, інтелектуальні. Також Патріарх Філарет почав серію просвітницьких проектів. Сьогодні перекладаються на українську мову твори святих отців, які були видані російською мовою.

Отже, у всякому разі УПЦ КП показує, що при обмежених можливостях можна систематично працювати, а не сидіти без жодних результатів своєї діяльності. УПЦ КП, на відміну від УПЦ Московського патріархату, налагодила кращі відносини з Римо-католицькою церквою і греко-католиками в Україні. Цьому сприяв і візит в Україну папи Іоанна Павла II в 2001 р. [5, C. 399]. А 8 квітня 2005р. вперше в історії православної церкви у Володимирському соборі відбулося заупокійне богослужіння по главі Римо-католицької церкви. Що до об’єднання УПЦ КП з УПЦ МП то, ось позиція Патріарха Філарета на це питання: «УПЦ МП та Московська Патріархія закликають Київський Патріархат до покаяння, розуміючи під покаянням повернення під Московську юрисдикцію. Цього ніколи не буде, не для того ми відокремилися від Московського Патріархату, щоб знову повертатись до нього». [10, С.100]

УАПЦ залишається не визнаною світовим православ’ям церквою. Налагодити стосунки з іншими православними й християнськими конфесіями в самій Україні УАПЦ вдалося частково. Найменш плідні стосунки УАПЦ зберігаються з УПЦ Московського патріархату.

Такий загальний стан в українському православ’ї підриває авторитет усіх православних конфесій, що представлені в Україні. Розділена і деморалізована православна церква за кількістю громад переважає всі інші загалом. Але ця перевага тане на очах. Українці не розуміють конфліктів у церкві, але ці конфлікти підривають авторитет церкви серед вірян.

По - друге, відчувається заполітизованість релігійного життя українців, це виявляється у прямому втручанні влади у церковні справи і навпаки (хоча відповідно до Конституції України церква відділена від держави). Відсутня чітка позиція щодо ситуації в українському православ’ї і з боку офіційної влади.

По - третє українці були і залишаються поліконфесійним народом. До створення єдиної національної православної церкви потрібно докласти чимало зусиль. Розглянувши моделі об’єднання православних церков, на сьогоднішній день найшвидше може бути реалізована та, що передбачає є унормування канонічного статусу УАПЦ та УПЦ КП через входження в юрисдикцію Константинопольського Патріархату в статусі Київської Митрополії з правами широкої автономії. У 2008 р. її вже обговорював Константинопольський Патріархат з УАПЦ та УПЦ КП. Факт цих переговорів досить широко був висвітлений в ЗМІ, але позитивних результатів не приніс.

Отже, створення єдиної національної церкви, до чого прагне чимало політичних діячів, предстоятелів Церков за цих умов є нездійсненною мрією. Так само нездійсненною є й ідея державної релігії. Виходячи з цих реалій, Конституція України чітко проголошує: «Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова». Майбутнє українського суспільства - у релігійному плюралізмі, у мирному співіснуванні різних віросповідань.

 

Список використаних джерел

Джерела

1.Відповідь Священного Синоду Української Православної Церкви на «Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)»16 липня 2008 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://orthodox.org.ua/uk/2008/07/24/3263.html#.

2. Звернення Архієрейського Собору УАПЦ до помісного Собору УПЦ 27листопада 2007р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.uaoc.info/ua/news/news_/?pid=216.

. Українська православна Церква КП. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/reference/major_religions/45457/