Поняття культури: історія терміну і сучасні визначення.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПИТАННЯ, ЩО ВИНОСЯТЬСЯ НА ПІДСУМКОВИЙ КОТРОЛЬ

Поняття культури: історія терміну і сучасні визначення.

Функції культури.

Структура і типологія культури.

Поділ культури на матеріальну та духовну.

Культура і мистецтво. Види та жанри мистецтва.

Становлення культурологічної думки. Теорії культурних змін.

Первісна епоха та її місце в історії людства.

Основні риси архаїчної культури.

Зародження мистецтва у добу первісного суспільства. Функції мистецтва в архаїчній культурі.

Найдавніші релігійні вірування.

Поняття «народ», «етнос», «етнічна культура».

Особливості етногенезу українського народу.

Теорії походження українців.

Дослов’янська культурна традиція на території України: трипільська, скіфо-сарматська, антична культура.

Матеріальна і духовна культура східних слов’ян.

Дохристиянські вірування давніх слов’ян. Язичництво.

Особливості прийняття християнства.

Усна народна творчість, писемність і література Київської Русі. Літературні жанри.

Розвиток освіти й науки у Київській Русі.

Унікальність архітектури й образотворчого мистецтва Київської Русі.

Українська культура після монголо-татарської навали. Історичні умови розвитку культури.

Наука й освіта кінця ХІІІ–ХVI ст.

Роль Галицько-Волинського князівства у збереженні та розвитку української культури.

Книжкова справа, література, архітектура й образотворче мистецтво к. ХІІІ – ХVІ ст.

Передумови і труднощі культурного піднесення в Україні у XVІI-XVIII ст.

Поява і розвиток книгодрукування у к. XVІ-XVIII ст.

Характеристика українського бароко в літературі, музиці, архітектурі і живописі.

Розвиток освіти і науки у XVІI-XVIII ст. Роль Києво-Могилянської академії. Г. Сковорода.

Виникнення й розвиток непрофесійного театру у XVІI-XVIII ст.: шкільна драма, інтермедії, вертеп.

Історичні умови розвитку та особливості української культури XIX ст.

Загальні тенденції розвитку літературного процесу України у ХІХ ст.

Філософські засади та особливості романтизму.

Характеристика реалізму.

Українське мистецтво на межі ХІХ – ХХ ст.

Історичні умови та основні етапи культурного розвитку України у ХХ ст.

Загальні особливості розвитку української культури у ХХ ст.

Різноманітність видів та форм художньої культури модернізму.

Національно-культурне піднесення в Україні у 1920-х рр. Літературні угруповання 20-х рр.

Трагедія української культури у період сталінізму.

Розстріляне Відродження» української культури.

Культурний розвиток України у складі СРСР.

Протиріччя культурного процесу 60-80-х років ХХ ст.

Поняття про елітарну і масову культуру.

Постмодернізм: поглиблення естетичних експериментів ХХ ст.

Протиріччя культурного розвитку України за часів незалежності.

46. Тенденції розвитку сучасної культури України.

Функції культури.

Культура як суспільно-історичне явище характеризується поліфункціональністю. Серед її функцій виділяються пізнавальна, інформативна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, світоглядна, а також виховна^[10].

· Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху^[11], завдяки ній соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем^[10].

· Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових), так і за «горизонталлю» — обмін духовними цінностями між народами^[10].

· Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Ця функція виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв´язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації^[11].

· Регулятивна функція реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі^[11].

· Аксіологічна функція полягає у формуванні у людини певних ціннісних орієнтирів, моральних установок, культурних смаків людини. Вона виражає якісний стан культури.^[10].

· Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції є основним методом культурного впливу на людину^[11].

· Виховна функція виражається в тому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку людства. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб^[11].

Культура скіфів.

У скіфів збереглися риси попередників. Схожі (але не однакові), наприклад, форми і орнамент кераміки, скіфський обряд поховання тощо. І хоч досі ми мало знаємо про кіммерійську матеріальну культуру, можна припустити, що вона була подібною до скіфської, особливо на ранній стадії, в момент їх злиття.

Поява та проживання однорідної скіфської культури по всьому степу України відбулося в VII –ІІІ ст. до н.е., згодом на території Криму до ІІІ ст.н.е. Розквіт віку заліза не тільки збігся із встановленням там господарств скіфів, а й став однією з головних причин змін у культурі місцевості та тієї, що прийшла.

Стародавній історик Геродот (VI ст. до н. е.) описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров'я. Укріплені поселення з'явились у скіфів відносно пізно, на межі VI і V ст. до н.е., коли достатнього розвитку набули промисли й торгівля. Кам'янське городище біля Нікополя займає велику площу 12 кв. км. За багатолітні дослідження встановлено, що тут була столиця скіфів. Городище проіснувало до II ст. до н.е. На його території повсюди трапляються залишки металургійного виробництва. Це поселення було центром металургійного виробництва степової Скіфії і забезпечувало значну її частину залізними виробами. Мають місце й інші види виробництва: різьблення по кістці, гончарство, ткацтво. Але рівня ремесла досягла лише металургія.

Скіфська міфологія була частиною міфології іранського світу. Відомі міфи про походження пантеону божеств. Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті - з Гестією,Папая - із Зевсом, Апі - з Геєю, Гойтосира - з Аполлоном, Аргімпасу - з Афродітою, Тагимасада - з Посейдоном.

Культура скіфів носила воєнізований характер. За описами Геродота, вони поклонялися мечу, який називався акінак, встромляли його в купу хмизу, проводили біля нього ритуальні дії і приносили йому жертву. Акінак нам добре відомий: залізний, короткий, гострий.

Скіфська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга, хоч у сусідніх зі скіфами грецьких колоніях круг широко застосовувався. Скіфський посуд плоскодонний і різноманітний за формою. Значного поширення набули скіфські бронзові казани висотою до метра, що мали довгу й тонку ніжку та дві вертикальні ручки.

Скіфське мистецтво добре відоме в основному завдяки предметам з поховань - скіфських курганів - культових пам'яток VII – ІII ст. до н.е. У південній Право- і Лівобережній Україні знайдено величезні кургани, де ховали скіфських царів. Це кургани Чортомлик, Куль-Оба, Товста Могила, Солоха, Гайманова Могила,Братолюбівський курган, могильники скіфів на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Херсонщині, в районі Дніпрових порогів та в інших місцях.

 

Скіфи ховали мертвих у ямах або катакомбах, під курганними насипами. У царських курганах скіфів знаходять золотий посуд, художні вироби із золота, коштовну зброю. Обряд поховання скіфських царів описав Геродот. Коли цар помирав, його тіло протягом тривалого часу возили скіфськими шляхами, і скіфи повинні були всіляко виявляти свою жалобу з приводу смерті володаря. Потім тіло царя привозили в район Герри, який, як вважають археологи, знаходився поблизу Дніпровських порогів, клали його в могильну яму разом з його вбитою дружиною, убитими слугами й кіньми і насипали величезний курган.

Скіфська художня творчість, створила свою неповторну символічно-знакову систему образів, яскраво представлених в особливій течії декоративно-прикладного мистецтва. Зокрема, найпопулярнішими стали зображення різних тварин, що послугувало основою створення самобутнього і неповторного скіфського звіриного стилю (анімалістичного), відомого на великій території - від Північного Причорномор'я до Середньої Азії й Сибіру.

Деякі вчені вважають, що в основі звіриного стилю лежать магічні уявлення скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність. Інші ж схильні вбачати зв'язок між звіриним стилем і, міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ. Інколи звіриний стиль розглядають як символічно-знакову систему, що втілювала загальні уявлення про світобудову. Цілком імовірно, що окремі образи звіриного стилю, які сягають тотемістичних уявлень, були пристосовані до умов ієрархічно-станового суспільства. Поширена думка дослідників щодо тотемістичного значення образу оленя, від якого й походить етнонім "скіфи".

.

Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могили; гребінь із Солохи та пектораль з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам'яні статуї із зображенням воїнів. Оригінальна пам'ятка скіфської скульптури — зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській області. Від скіфів, на думку О. Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).

Антична культура — це культура держав, що сформувалися з 3 тисячоліття до н. е. по 5 століття нашої ери на теренах Середземноморського регіону періоду архаїчної Греції, класичної Греції, доби еллінізму та доби Римської республіки.

Умовно античну культуру можна поділити на два етапи:

• Культура Стародавньої Греції

• Культура Стародавнього Риму

В античності, порівняно з давньосхідними цивілізаціями, було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо — християнська релігія.

Значення античної культури для світової цивілізації[ред. • ред. код]

У розумінні сучасної науки термін «античність» — це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець 3-2 тисячоліття до н. е.) і до падіння Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (5 століття н. е.). Відповідно існують поняття античної філософії,античного мистецтва, античної літератури тощо. Буквальний переклад слова «античний» з латинської — «стародавній». В Європі в епоху Відродження увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати «антиками». Пізніше у Франції виникло вже власне поняття «античність» — для позначення всіх ранніх форммистецтва. В міру поглиблення досліджень зміст терміна звузився.

Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури — освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі булалюдина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіцідавньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою.

Характеристика реалізму.

 

Реалізм - літературно-художній напрям, який остаточно сформувався приблизно в середині ХІХ ст. і розробив принципи аналітичного осмислення дійсності та життєво достовірного її зображення в художньому творі. Реалізм розкривав сутність життєвих явищ через змалювання героїв, ситуацій та обставин, «узятих із самої дійсності». Письменники цього напряму досліджували зовнішні (конкретні соціально-історичні) та внутрішні (психологічні) чинники описуваних ними подій, втілювали в персонажах не лише індивідуальні людські характери, а й типові риси представників певних суспільних верств (саме завдяки реалізму виникло уявлення про соціально-психологічні типи). Глибокий аналіз у реалістичних творах поєднувався з гострою критикою суспільного життя, порушенням моральних і філософських проблем.

35)

ХХ століття, було дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалась українська культура.Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури;

радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х років покоління, розстріляного відродження, яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих “шестидесятників”, і період подальшої русифікації та утисків української культури.У 30-ті роки продовжувалось культурне будівництво, яке мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувалися особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чий погляд чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша “Мина Мазайло” (1927), розстріляно або запроторено до таборів.Значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилось тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.Значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилось тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.

 

Першою стадією розвитку в модернізмі став декаданс - напрямок культури кінця XIX - початку ХХ ст., який характеризується переважно занепадницьким настроєм, песимізмом, тугою за втраченими суспільством духовними ідеалами, самодостатнім естетизмом.

 

Відчуваючи дисгармонію світу, анти-гуманність відносин у суспільстві, декаденти відмовляються від пропагування активної соціальної діяльності. Історичний досвід попередніх революцій і невтішна оцінка морального стану сучасного їм людства підірвали їх віру в можливість прогресивного соціального перевороту.

Втрата ідеалів стає результатом сприйняття світу як хаотичного і жахливого у своїй ворожості щодо людини, і у підсумку призводить до нівеляції інтересу щодо предметного світу взагалі. У цьому відношення модернізм - це культура асоціальна. А тому предметний зміст дійсності перетворюється для діячів модернізму в щось несуттєве, другорядне. Це знаходить своє відбиття у виникненні принципу деформації як спільного принципу, характерного для численних художніх течій модернізму.Ще одна з особливостей модернізму - це розрив зв’язку з масовою художньою свідомістю, масовим художнім смаком. Культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям.

Виникнення розвиненого, вже "поза-декадентського" модернізму більшість дослідників пов’язує з експресіонізмом (від франц. expression - "вираження"). Батьківщиною експресіонізму була Німеччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоєних долею культури напередодні першої світової війни. Художникам-експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хаотичним, ворожим щодо "природної" людини. Тому ставлення до дійсності визначилось тим, що предмети і явища отримували властивості особистих почуттів і рис художника. Свої почуття, світогляд на установки, враження від буремних подій і спосіб художнього відчуття вони намагались донести з максимальною виразністю, гостротою, наполегливістю - з найбільшою експресивністю.Початок абстракціонізму (від лат. "далекий від дійсності") припадає на 10-ті рр. нашого століття, а друга хвиля його розквіту почалася вже після Другої світової війни (супрематизм, неопластицизм тощо). Абстракціонізм - це безпредметне мистецтво, яке повністю відмовляється від зображення реальної дійсності і людини.У добу Першої світової війни виникають також форми модернізму, які на відміну від довоєнних вже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в духовну, а іноді й суспільну сферу людського буття."Сучасний стиль" було все ж знайдено - єдиний, але з певними національними варіаціями стиль модерн (від франц. "сучасний"). Стиль модерн народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності

 

38)

Українську культуру ХХ ст. живив, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, «розтину», перегрупування. Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв’язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії – хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни). Освіта. У січні – квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство «Геть неписьменність». У 1922 р. в УРСР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей – піонерську. На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину – українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90–100 відсотків українське. Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством «Рідна школа». Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині). Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 р. перемагає чисто українська. Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбовим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 р. митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети - богословський та філософський. У 1921 ж р. почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхену). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія. Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки. У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість. Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмирання Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках. Коло науковців тануло; дехто виїхав sa кордон, дехто, маючи зв’язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції – а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади. У приміщеннях інститутів - холодних, неопалюваних – у шапках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувального паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чорнила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студентам, здебільшого таким же голодним, як вони самі. Все об´єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених – засновників Академії. Першим її президентом отав академік В. Вернадський. Три відділи – історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук – об’єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.

39)

 

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.У 1932 р. з'явився термін "соціалістичний реалізм", який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ “розстріляного відродження”. У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С.Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М.Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О.Довженка.Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М.Скрипника - старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту Скрипник застрелився.Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М.Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г.Косинка, М.Зеров, М.Семенко. Покінчив життя самогубством М.Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр “Березіль”, арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л.Курбаса. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти “очистили” від 2 тисяч співробітників.Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд - більше половини всіх храмів.Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В.Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А.Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л.Д.Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П.Л.Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.Важким випробуванням для українського народу стала Велика Вітчизняна війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. У літературі головною стала тема Батьківщини. Патріотичні вірші, статті українських літераторів з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як "Ми йдемо на бій" П.Тичини, "Клятва" М.Бажана, вірші Л.Первомайського.Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співробітничали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці ("За Радянську Україну!, "За честь Батьківщини!"). З Москви українською вела передачі радіостанція "Радянська Україна" (П.Панч, О.Копиленко, Д.Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К.Гордієнко, В.Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція "Дніпро". У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик "Література і мистецтво", з 1943 р. поновився випуск журналів "Україна" і "Перець". Було випущено декілька книг: "Україна у вогні", "Україна звільняється". Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.