Перший дзвінок з того світу. Польська війна

 

Незалежна Польща, яку підтримували на Заході, відновила своє існування 22.11.1918, маючи за плечима 100–тисячну польську армію Галлера, та на відміну від України зуміла добитись визнання з боку Росії. Однак, вже через рік на новонароджену державу очікувало тяжке випробування. “Иллюстрированная история СССР” (Москва, 1974) ‑ всього про цю війну й пише:

 

«Першими ознайомилися з силою робітничо–селянського удару білополяки. У літніх боях 1920 р. були розгромлені основні сили армій Пілсудського та залишки їх викинуті за межі нашої землі».

(с. 292)

 

Отже, повна та рішуча перемога, чи не так? Складене воно, це звитяжне повідомлення, у настільки бадьорому тоні, що варто його і дещо доповнити. Бо, для більшовицького режиму то була не тільки не перемога, а… щось як перший дзвоник з того світу.

Демагоґія «Декларації прав народов Росії» була призначена зіграти на національних почуттях пригнічених народів імперії та полегшити більшовикам захоплення влади на ними, над новою імперією. Вже 1918 вона, ця збірка більшовицьких побрехеньок, – мала виключно історичний інтерес: слід було негайно відновлювати “Россію в граніцах до 1917 года”. Безпорадність керівників УНР, яка споводувала відносно легку нову окупацію України, – спонукувала Росію приборкати й Польщу, яка тим часом теж відпала; але – не тільки. Надихнутий подіями у Баварії та Угорщині, Лєнін уже марив “міровой ріволюцієй”, тобто – світовим пануванням задупної Москви, бо щиро вважав, ніби:

 

«Наближення нашої армії до Варшави неспірно довело, що десь поблизу від неї лежить центр усієї системи світового імперіалізму, що спочиває на Версальській угоді».

(Промова на IX Всеросійській партконференції).

 

Цікава та незвична думка, чи не так? Тільки от, де ж це саме – «поблизу від неї»? – в Отвоцку чи Яблонні? – а може дещо далі – в Плоцку? Доволі очевидно, що ми маємо справу з типовим параноїком, душевно хворим “вождєм” душевно хворого народу.

Лєнін не полишився одинокий у своєму натхненні. Царський ґенерал Брусілов поклав свого часу всі сили, щоб окупувати 1915 Галичину та понищити там усіх, хто мав українську національну свідомість. Таких було, кажуть, більше мільйона. Тепер він холопськи прислужував більшовикам та звернувся до революційних (інтернаціональних!) мас, закликаючи: “Встать как одін на борьбу с ізвєчним врагом народа русского – поляком!” Адже, пригадайте, порівняйте опис політзанять у царській армії, з “Поєдінка” А. Купріна: “Кто єсть враг унутрєній? – Жіди, полякі і студєнти!” Отримали своє й “жіди”, та про це – трохи далі.

Не дивно, що на цей заклик дєнікінські та врангєлівські вояки, ще не розстріляні, але вже перепроваджені до совєцьких тюрем (хто за військові злочини, а хто й за так), – хором застогнали від захоплення; та всі гуртом запросилися до Красной армії‑ армії революції. Російська ксенофобія ще раз примирила всіх. Навкруги завідомо неправого діла – можливості поновного поглинання незалежної Польщі безперспективною “єдіной і нєдєлімой” – об’єдналися всі марґінали російського суспільства, – білі та червоні.

Як із нехіттю писала відома російська інтелектуалка:

 

Адже, їй Богу – і це варто відзначити, – все воно (російське еміґрантство, О. Б.), аж по невинно безладного Бурцева, ліве й праве, почало кричати разом із більшовиками про патріотичний підйом у Совдєпії, у Красній армії, проти «мерзенної Польщі», яка відбирає у Росії Україну, об’являє про її “самостійність”.

Репетували без розрізнення партій. У паскудствах божевільно фатальних, як “невтручання у справи” більшовиків, які охороняють, мовляв, “єдіную–нєдєлімую” й інше, російське еміґрантство завжди однодухе.

(З. Гіппіус, Живі обличчя, Тбілісі, 1991, т., с. 331).

 

Отже, навіщо ж воно все було, оте – “прєвратім войну імпєріалістічєскую в войну гражданскую!”? – чи варто було проганяти царя батюшку вкупі з графом Фредеріксом? Певно, якось можна би й раніше про все домовитись.

Бо, як поглянути з перспективи історії, то не так уже вони й порізнювалися в головному, оті дві імперії. Більшовицька з КҐБ, Політбюро та фанфарами, чи її попередниця, з «царєм–батюшкой да звонамі колокольнимі» (ну, і з “охранкою”, зрозуміло). Хіба, що в гірший бік: ця була більш жорстокою, більш безпринципною; ще більш загарбницькою.

Але, такі були справи в Росїї “с ізвєчним врагом народа русского – поляком”. А – інша сторона? – як вона на це відповідала? Чи закликала віддати всі сили на боротьбу “с ізвєчним врагом польского народа – русскім”? – що було би значно ближче до істини.

Ні. Відповідала цілком добре та лояльно. Процитуємо кілька рядків з наказу головнокомандуючого Юзефа Пілсудського по армії:

 

“Воюючи за свободу власну й чужу, ми воюємо зараз не з російським народом, а з порядком, який, визнавши своїм законом терор, – знищив усі права і свободи, довів свою країну до голоду і розрухи”.

 

Сказане хороше та до справи. А головне – без жодної ксенофобії; європейця завжди можна відрізнити від дикуна, хіба нї?

Ніде не прочитати в совєцькій історіографії, що 7 травня 1920, невдовзі після початку війни, армії Польщі та України в останній раз звільнили Київ, бо С. Петлюра уклав союзну угоду з Ю. Пілсудським: бо витиснена більшовицькою навалою армія Петлюри воювала тепер на боці Польщі. Це було єдино–можливе історичне рішення.

Російський контрнаступ почався лише в червні, він пов’язаний з рейдом Пєрвой Конной С. Будьонного через Галичину і Південну Польщу. Цей рейд, досить глибокий (десь півтисячі кілометрів) був позначений низкою польських і жидівських погромів, отих самих – у яких росіяни, хоч ліві, а хоч праві, – завжди звинувачували українців, було навіть вироблено таке брехливе словосполучення, – “пєтлюровськіє погроми”; хоч доказів представити чомусь ніколи не могли. Зате цього разу всі ці «інтернаціональниє подвігі» були розлегло та належно задокументовані (див. Документи Ризьких мирних переговорів, Ріга, 1921). Вони описані очами свідка у “Спогадах” письменника Ісаака Бабеля, автора “Первой Конной”, знищеного Москвою. Вони були видані десь за часів «гласності», але – в Берліні.

Кампанію проти новонародженої Польщі очолювали кращі більшовицькі стратеги того часу, – І. Сталін і М. Тухачєвскій.

Першого з них рекомендувати нема потреби, але зауважимо, що ця його участь в “історії КПСС”, яка замінила з часом історію країни, – не дуже підкреслювалась, радше промовчувалась. Що не дивно. А от ім’я останнього – вже дещо призабулося. Він був якоюсь там іще царською офіцерською дрібнотою та своєчасно перекинувся на бік більшовиків. А там… там хутко виріс на військового ґенія. – менше, ніж за два десятки років дослужився до “Маршала Совєтского Союза”. Воістину, знову, – “кто бил нічєм, тот станєт всєм”.

Потім, у часи “відлиги”, коли було “височайшє дозволєно” називати імена репресованих, про Тухачєвского часом писали так, що був би він живий – уже 1941 в’їхав би на білому коні до Берліна. А, чи насправді в’їхав би? Навряд… «Гігант, гігант воєнной мислі…» сказав про нього маршал Г. К. Жуков підчас бесіди з письменницею Е. Ржевскою, та… Хіба такий уже гігант? Як пригадати військові здібності самого Жукова, який міг когось перемогти тільки маючи перевагу, якнайменше, вдесятеро, та уклавши половину людей… Адже, це німці прозвали його “ґенерал Фляйш” – “ґенерал м’ясо”.

З іменем М. Тухачєвского пов’язані, головним чином, дві військові кампанії: придушення селянського повстання на Тамбовщині та польська кампанія 1920. Що ж, придивимося пильніше. Придушити артилерією та кулеметами повстання селян, які нічого цього не мали, – нема потреби бути «гігантом воєнной мислі», бо це є не військова кампанія, а звичайнісінька “каратєльная опєрація”: будемо називати речі на власні імена; адже, для того все це пишеться.

Так усі вони, розважаючись по дорозі жидівськими погромами перли на Варшаву, пам’ятаючи про “указаніє Ільіча”, що десь біля неї нахабно розташувався “цєнтр мірового імпєріалізма”, але там на них очікувала неприємна несподіванка. Підтвердилася чиясь слушна думка, що можна програвати всі битви, крім останньої; а ця й стала для них останньою. Взяти Варшаву вони не змогли та причиною тому стали доблесні польські легіонери, що не забажали знову потрапити під ярмо “єдіной і нєдєлімой”. На чолі з Юзефом Пілсудським та Едвардом Ридз Смігли. Вони проявили рішучість та затятість, те саме, чого систематично бракувало українцям підчас визвольних змагань. Але, були тут і українці, яким властиво приходити до тями, коли вже пізно. Бо тут, на Віслі, пліч–о‑пліч із поляками билась і армія Петлюри. Особливо відзначилася в цій битві VI дивізія Січових Стрільців армії УНР, під командою генерала Марка Безручка. А ще перед тим українці відзначилися під польським Замостям, затримавши наступ червоних.

Безпристрасний аналіз подій, політичний та військовий, дозволяє твердити, що це Польща та Україна не дали тоді більшовизму вирватися за межі колишньої імперїї, що його виплекала, та розлитися пожежею по Європі. Історичного значення чогось подібного – ніяк не можна применшувати. За це одна з них приплатила незалежністю та волею, а друга – поділом 1939 та кладовищами Катині.

Поразка більшовиків у цій війні, одній з ключових воєн ХХ ст., стала й одним із поворотних пунктів історії, бо дала Європі стратегічну передишку (хоч вона й не була оціненою та добре використаною). Після поразки вони зрозуміли, що Перша Світова війна для них уже повністю вичерпана, нічого більше їм для їх “єдіной і нєділімой” не придбати. А, як більшовики на досягненому не зупиняються, то… Значить треба готуватись, збільшувати промисловість, досконалити зброю, а потім збирати сухий хмиз, готувати та розпалювати Другу Світову війну. Бо Росія – «государство воєнноє». Бо тільки війна та людське нещастя (на чолі з людською ж глупотою) створюють ту “рєволюціонную сітуацію”, на якій вони паразитують: дориваються до влади, щоб ніколи й нікому її не віддати.

Всього цього не зрозуміли та не оцінили на Заході тамішні недоумкуваті “демократи”, хоч зрозумівши, могли б уникнути багатьох подальших нещасть, в тому числі – й для самих себе. Зрозумів зате далекоглядний контр–адмірал Міклош Горті (1868–1957), який у листі до Петлюри подякував Україні за те, що вона не пропустила російських більшовиків до Угорщини. А через те й дозволила припинити, затамувати криваву повінь терору, розпочату Бейлою Куном та Тібором Самуельї. Врятувати мадярський нарід від більшовицького ґеноциду.

Так стало – фіналом цих складних подій – польське «Диво на Віслі», в якому жодного дива насправді не було. Так були розгромлені імперські аґресори, а “остаткі їх виброшєни за прєдєли” Польщі.

Безпосередні військові та стратегічні причини цієї нищівної поразки під Варшавою, за яку довелося заплатити чужими, не російськими землями – українською Галичиною та Західною Білоруссю, – це відрив від тилу, розтягнення комунікацій та порядна прогалина поміж двома фронтами війни. Тим, що наступав на Варшаву та Південним, що рвався до Львова. Зараз дуже зручно звалити провину за цю поразку на Сталіна та Єгорова (згодом – теж маршал), які й заправляли справами Південного фронту. Від них вимагали терміново перекинути Пєрвую Конную на Варшаву, а вони – відмовляли. З ними були згодні всі, до С. Будьонного і К. Ворошілова включно.

Ну, що ж – відмовили, так відмовили. Справа в тому, що уникнути частини стратегічних помилок, зокрема – розтягненості комунікацій або відсутності резервів, – легко можна було дещо сповільнивши наступ. Можна було затриматись на Західному Бузі, підтягти резерви. Але, виявляється, що саме це й було неможливе, виключене наперед. Адже, не треба ні на мить забувати, що ми маємо тут справу не зі звичайними людьми, а радше з душевно хворими. Ось, що писав про це набагато пізніше совєцький військовий теоретик Г. С.Ісерсон, розглядаючи можливість затримки наступу (скажімо – на Західному Бузі), як можливості уникнути нищівної поразки на Віслі:

 

Та при тому небувалому політичному підйомі у наступаючих військах така безглузда думка нікому би й до голови не впала, його вважали би або зрадником, або божевільним.

(Г. С. Исерсон, Судьба полководца, журн. Дружба народов, № 5, 1988, с. 182.)

 

Бачите, як не “прєдатілєм” то “сумасшєдшім”, що ж тут сказати?…

Коли свого в голові немає, то жодний там «гігант воєнной мислі» цього не замінить. Яке торжество маґічного, дологічного мислення, – оте – “прєдатєль” або “сумасшєдшій”, – хіба не так? Все це зайвого разу підтверджує те (тут ніяк не треба сушити голови), що «рєволюція в Россіі» – ніколи не була свідомим соціальним актом політично свідомих людей, а всього тільки колективним психозом невігласів. Одвічно слабого на голову народу.

За поразку на Віслі Москві довелося солоно розплачуватись. Але, як звичайно, не своїм.

Коли Москва довідалась, що її війська, яким належало знищити “цєнтр мірового імперіалізма”, що лежав “гдє–то блізко к нєй” (Варшавє), тепер поспішають назад з іще більшою швидкістю та ентузіазмом ніж нещодавно перли вперед, вона терміново запросила пардону. За перемир’ям від 12.10.1920 були тривалі, майже піврічні переговори в Ризі. Вони завершилися Ризьким миром 21.03.1921, після якого до Польщі відійшли Західна Білорусь та Західна Україна, добрий шмат землі, розмірами зі сучасну Білорусь або Прибалтику. Важко сказати, чи багацько втратили від цього їх люди, але легко зрозуміти усю неоціненність того, що вони набули: для них знайомство з усіма “прємущєствамі соціалізма” відклалося, принаймні на якихось два десятки років. Що би там із ними далі не було, але вже одне це стало великою справою.

Бо, навряд чи можна думати, що без цього ми мали би в нашій історії оті славні сторінки озброєної боротьби ОУН–УПА проти гітлерівського, а потім – і сталінського тоталітаризму. А в цьому, у боротьбі проти будь–якого тоталітаризму, – вони були єдиними у світі. Адже, навіть оті уславлені «західні демократії», – боролися проти гітлерівського тоталітаризму пліч–о‑пліч із набагато небезпечнішим тоталітаризмом – сталінським.

 

 

Цар Голод

 

Разом із Жовтневим переворотом почала прискорено розвалюватись та досить складна система соціальних відносин, яка об’єднувала Другу імперію. Натомість мало прийти щось нове, набагато досконаліше; революційне, демократичне та проґресивне. Бо, не забудемо, – було завжди дві Росії: стара, віджила та реакційна – самодержавна, і Росія нова, революційно–демократична та проґресивна. Оця й прийшла тоді до влади, після “Вєлікого Октября”, – утвердилася остаточно при неї. Але, на чому ж? – на яких, власне, принципових основах?

Можна було би подумати, що то були так звані принципи “научного коммунізма”, скажімо, – “от каждого по способностям – каждому по потрєбностям”; або принципи не менш наукового “соціалізма” – “каждому по труду”? Але ж, ні. Це були зовсім своєрідні “Лєнінскіє прінціпи”, до яких – віддамо належне, ще не додумалися його попередники; ні Маркс, ні навіть Енгельс. Після смерті Сталіна 1953, коли його потворні злочини так дошкулили всім, що тодішні московське брехунство на чолі з “нашім Н. С.” вимушено було щось там вдіяти, – було проголошене “возвращєініє к Лєнінскім прінціпам”. Однак, на чому ж вони полягали, ці принципи? Частково ми з ними вже ознайомились вище, але більше в аспекті: “арєстовать!” – “расстрєлять!”… Приведемо ж їх тепер в більш–менш струнку систему, оті “Лєнінскіє прінціпи”.

Первісно це було, очевидно, оте, уславлене: “грабь награблєнноє!” Аби не виникало в цьому жодних сумнівів, ми наведемо висловлювання самого вождя. Ми будемо користуватись у цьому тією чудовою послідовністю цитат з “вождя”, яку свого часу уклав відомий російський письменник В. М. Солоухін (“Читая Ленина”).

Для цього разу ми зробимо виключення, та не станемо нічого перекладати, будемо цитувати в первісному російському тексті. Як заради уникнення можливих відхилень у перекладі, так і заради того, аби зберігти недоторканою всю недосконалість і кострубатість мови, властиву цьому синтетичному росіянинові (а краще – інтер–люмпенові), для якого вона так ніколи й не стала рідною. Зокрема, відносно “награблєнного” сам “вождь” вельми переконливо свідчить, ніби:

 

Я перейду наконец к главным возражениям, которые со всех сторон сыпались на мою статью и речь. Попало здесь особенно лозунгу “грабь награбленное”, – лозунгу, в котором, как я к нему ни присматриваюсь, я не могу найти что‑нибудь неправильное…

(5 повне видання, т. 36, с. 269)

 

– не полишаючи цим жодних сумнівів у тому, що йдеться про самий звичайний грабунок.

Конкретним інструментом управління, при тому – не до заперечення, він вбачає голод.

 

Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля… Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление, нам этого мало.

Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно, еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках.

И мы имеем средство для этого… Это средство – хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность.

(теж там)

 

Він, як бачимо, починає з капіталістів, яких треба “запугать”, щоби вони забули думати про опір пролетаріатові, пролетарській державі, але покінчує на всіх:

 

Нам надо нестолько сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках...

 

І на це й засіб не до відпертя: “хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность”…

Отже, маючи в руках влади монополію на хліб, робітничо–селянська держава є в стані підкорити всіх і все. Але, кого ж їй, власне, тепер потрібно підкоряти, коли це є держава трудової більшості народу? – але, виявляється, що саме її, оту трудову більшість, – і треба тримати в карбах.

 

От трудовой повинности в применении к богатым власть должна будет перейти, а вернее одновременно должна будет поставить на очередь задачу применения соответствующих принципов к большинству трудящихся рабочих и крестьян.

(теж там, с. 114)

 

Отже, як розуміти це безпосередньо та без складних пояснень, то – “даві всєх, без ізьятія!” – от вам і “свободний труд”, от вам і «раскрепощєініє труда», от вам і “владикой міра будєт труд!” Нарешті, от вам і “пролєтарская сознатєльность”… Для “вождя” все це суті дурощі. Йому важливо, єдино, всіх тримати за глотку – “костлявой рукой голода”. А от, як “вождь” мислить собі подальші кроки “пролєтарской дєржави”; таке щось – це просто чудове:

 

Для нас не представляется безусловной необходимости в том, чтобы регистрировать всех представителей трудового народа, чтобы уследить за их запасами денежных знаков или за их потреблением, потому что все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие бы то ни было запасы, кроме самых скудных. Поэтому задача восстановления трудовой повинности в этих областях превращается в задачу установления трудовой дисциплины.

(теж там)

 

Як багатократно грабували оті “запаси дєнєжних знаков” впродовж нашого совєцького життя – кожен надто добре пам’ятає. А, як робить вигляд, наче не пам’ятає, то – не будемо бунтувати проти справедливості – заслуговує стати “до стінки”. Бо, зауважимо, що й з нами – трудящими, їх “Вєлікій Лєнін” – не церемонився. Не робив, так би мовити, з них культу… На доказ наведемо наступне:

 

Что же касается карательных мер за несоблюдение трудовой дисциплины, то они должны быть строже. Необходимо карать вплоть до тюремного заключения. Увольнение с завода также может применяться, но характер его совершенно изменяется. При капиталистическом строе увольнение было нарушением гражданской сделки. Теперь же при нарушении трудовой дисциплины, особенно при введении трудовой повинности, совершается уже уголовное преступление и за это должна быть наложена определенная кара.

(теж там)

 

Це вам уже не “проізвол хазяйчіков”, яким так обурювався й сам “вождь”, та з причин якого страйкували цілі підприємства. Тепер – за прогул – тюрма, за спізнення тюрма. Але ж, за совєтів і насправді за спізнення або прогул могли відправити до табору. А чого вартий отой “закон”, про відправлення до табору за збір колосків?

Але, на чому ж полягало, власне, оте “счастлівоє будущєє“, яке будувала для нас усіх ота червона наволоч, на чолі зі своім катом катів ‑Лєніним (а будуть же ще Сталін, Мао та Пол Пот!)? Чи, знову ж таки, – “по потрєбностям”? – або хоча би й “по труду”? Та – знов, ні! Бо, все це було черговою російською брехнею “на винос”, заради обману трудящих, а для себе (і для нас) будували дещо зовсім інше; а саме:

 

Государственный капитализм для нас спасение… Тогда переход к полному социализму был бы легок, был бы в наших руках, потому что государственный капитализм есть нечто централизованное, подсчитанное, контролированное и общественное, а нам‑то как раз этого и не хватает, потому что в России мы имеем массу мелкой буржуазии, которая сочувствует уничтожению крупной буржуазии всех стран, но не сочувствует учету, обобществлению и контролю.

(теж там)

 

І – далі:

 

К государственному крупному капитализму и к социализму ведет одна и та же дорога, ведет путь через одну и туже промежуточную инстанцию, называемую “народный учет и контроль за производством и распределением продуктов.

(теж там)

 

І – ще далі:

 

Государственный монопольный капитализм – есть полнейшая материальная подготовка социализма, есть преддверие его, есть та ступенька исторической лестницы, между которой (ступенькой) и ступенькой, называемой социализмом, никаких промежуточных ступеней нет.

 

Кожний, хто десь, колись вивчав “основи марксізма–лєнінізма” (а вивчали ми їх цілісіньке життя), – відчує, що у нашого класика щось не в порядку, як не з головою, то з висновками. Дійсно, заглянемо на мить до досить ортодоксального “Краткого философского словаря”, Москва, ГИПЛ, 1954, на слово “капитализм”. Там, зокрема, знаходимо й таке:

 

С оціалистична революція замінює капіталістичний устрій більш високим суспільним устроім – соціалізмом, який утверждується у жорсткій класовій боротьбі проти капіталізму.

(с. 225)

 

Тут ясно пишеться, що саме “соціалістична революція” замінює капіталістичний устрій соціалістичним. “Вождь” – навпаки, меле нам щось про побудову якогось капіталізму після революції, яка щойно відбулася. Уперто твердить, що поміж “государственним монопольним капіталізмом” та “соціалізмом”, – “никакіх промежуточних ступєнєй нєт”. Мовляв, досить за монополістичного капіталізму завести “народний контроль” – і все гаразд, все в повному порядку.

Не будемо зайвого разу нагадувати самим собі про те, що ці недоумки, які ринули будувати у себе “соціалізм” всього через 56 років по номінальній відміні повного і мало не загального рабства, – ніколи не знали не лише логіки, але й простого здорового глузду.

Але – що ж, ленінські захоплення є очевидні: «хлєбная монополія» «государствєнний монопольний капіталізм»; а це дає привід зацікавитись – як же було з монополіями в Росії? В минулому не було потреби торкатися проблеми монополізму в Росії, то коротко розглянемо це зараз.

Посилено насаджував монополію в Росії цар – реформатор Пєтр І. І ще за нього стали відчутні численні хиби від цього. Його наступники були більш–менш байдужі до цієї проблеми, але, по них настає епоха Єкатєріни ІІ. Вона – віддамо їй належне, була в цьому питанні цілком здорових поглядів, читала, схоже, англійських ринкових економістів та зналася на справах. Принаймні, у своєму указі від 27.11.1767, щодо стану справ на казенній (а значить монопольній фабриці шкір) писала, зокрема, що:

 

…дешевизна родится только от великого числа продавцов и от великого умножения товаров.

 

За її царствування кількість приватних фабрик у Росії більше ніж потроїлась, та відповідно зросли прибутки від експорту. Її син Павєл І, знову ж, сприяв монополізації, так само як і Ніколай І.

Зауважимо, що сам устрій Росії – самодержавство сприяв розвитку самодержавства в усіх галузях життя, зокрема, в економіці. «Развітіє капіталізма в Россіі» призвело до того, що він був на 1917 значно більш монополізованим ніж будь де. Але, остаточною перемогою монополізму в Росії став рік 1917, рік пролетарської революції та утвердження «лєнінских ідєй», коли монополістичний капіталізм став державним устроєм Росії. Можна стверджувати, що по 1991, попри всі роздержавлення і приватизації – монополізм непорушно зберігся. Зрушити в якийсь інший, більш демократичній бік – Росія вже не може.

Затримаємось на час, аби кинути оком на те, як же зворушливо все це виглядає. Був, пригадуєте, такий собі К. Маркс, який уславився тим, що, як десь написав В. Маяковский: «грабящіх прібавочную стоімость – за руку поймал с полічним». Довів, що робітник є бідний тому, що капіталіст грабує з нього оту «прібавочную стоімость». А, як завести «діктатуру пролетаріата», то пролетарій і матиме усе, що заробив; бо «прібавочная стоімость» від якої багатів буржуй тепер уся повернеться до нього. А тут бачите нічого схожого, бо:

 

…все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие‑то ни было запасы.

 

А до цього ще й таке: «Государственный капитализм для нас спасение…». От і поставимо запитання – за державного капіталізму (особливо монополістичного), “прібавочную стоімость” можна дігнати й до 80–90%, – хто та де її бачив? Починаючи від 1917 та по рік 1991? Принаймні з тих же робітників.

Стисло обмежимося фактами.

Ствердимо лише, що був під виглядом “соціалізму” – саме монопольний держкапіталізм, із найбільшою у світі нормою експлуатації (порядка 80–90%, саме вона про це переконливо й свідчить) та з колективним власником, класом партійної номенклатури, який жив та живе «по потрєбності», за наш із вами рахунок. Класом–паразитом, який за будь–яких соціальних змін повинен бути скинутий та позбавлений на приватну власність. Ця “приватна власність”, награбована у народа, – підлягає обов’язковому відчуженню.

“Управлєніє голодом”, або “хлєбной карточкой”, як делікатно формулює “вождь”, – то цілком особливий розділ совєцької історії. Постійне підголодовування, викликане дефіцитом продуктів і штучним створенням черг за ними, було не так орґанічним наслідком совєцького устрою, який, коли остаточно здеґрадувала колгоспна система – спромігся закупати необхідну кількість зерна за кордоном, за нафтадолари, – як постійним засобом нагадати: хто в домі хазяїн. Ну і, зрозуміло, щоби взагалі, – життя медом не здавалося.

Але, на цьому загальному невтішному тлі бували й голодівки капітальні, коли злочинна московська ленінська влада – розраховувалася голодною смертю з мільйонами небажаних їй людей. Бо скільки ж отих людських покидьків із номенклатури колишньої – мільйон? – два? А небажаних – багато десятків (мільйонів). За совєцькі роки бували наступні голодівки – голодомори: 1921 – на Поволжі та в Україні; 1933 – в Україні (разом із Кубанню) та у Казахстані; 1947 – знову ж, в Україні.

Підкреслимо щодо них:

1. Жодних стихійних, метеорологічних передумов, які могли би привести до недороду, – ці голодівки не мали. Це твердження повністю підтверджується архівними матеріалами Гідрометслужби (автор їх свого часу переглядав).

2. Всі три були спричинені попередніми та біжучими конфіскаціями хліба у виробників, у населення (підтверджується документами часу).

Перший із них – 1921 – був, так би мовити, дослідним: на ньому відпрацьовувалися механізми наступних голодоморів. Що він був бажаним для влади, свідчить ряд фактів. По–перше, Україна вважається старим ворогом Москви, а Поволжя було опорою білого руху підчас громадянської війни. По–друге, коли створений з приводу голоду надзвичайний комітет – невиправдано енергійно взявся за допомогу голодним, – його розігнали. А учасників, крім М. Горького, – посадили. Промахом було й те, що про голод широко сповістили, – поспішили на допомогу голодним американці.

Тому другий голодомор – 1933, проводився московськими (ну, і місцевими) злочинцями з повним урахуванням досвіду першого. Були вжиті необхідні запобіжні заходи: терени з голодуючими були відокремлені, щоб ніхто не втік від призначеної йому долі; крім того, все було запобігливо засекречене, аби ніхто про це не довідався. На зв’язок полишалася дипломатична пошта, через яку й проникли відомості про черговий московський голодомор.

Тому не дивно, що він став тріумфом Москви, справжньою вершиною совєцьких голодоморів. Втім, про нього, як і про наступний останній, 1947, – ми напишемо далі, окремо. Останній, що там казати, мав стати подібним до другого, але – не став; люди не дали йому стати таким, налякавши цього разу сталінських попихачів.

Бо, нема у світі більш боягузливоі наволочі; як нема й більш нелюдської…

 

* * *

 

Певною загадкою (або альтернативою, якщо хочете) полишаються для нас витоки отієї “коллєктівізаціі сєльского хозяйства”; що це, власне, було? Невже справжня, спроба навести “соціалізм в дєрєвнє”, тобто одержати й сільсько–господарське виробництво, зробивши і його монопольним, безальтернативним? Про це переконливо свідчить практика справи, коли мавпувалися, аж до процедури вступу, оті ще “воєнниє посєлєнія”? Чи може по спробі першого, досвідного, так би мовити, штучного голодомору 1921 в умовах індивідуального ще господарства, усвідомлення, як це клопітно та важко – відібрати хліб. Та того, наскільки полегшує голодний ґеноцид – саме наявність “колхозного строя”? Виходячи з нашого політичного досвіду схиляємось саме до останньой версії; насамперед в тому, що надто вони вже співпали в часі: колективізація 1930 та український голодомор 1933.

 

 

4. “Отєц народа”

 

Іосіф Сталін (1879–1953), безумовно, був ключовою постаттю «новой Россіі». На неглибокому Заході його хутко віднесли до плеяди “азійських тиранів”, типу Івана IV або Пєтра І; на тому й заспокоїлися. Дивна та смішна справа, але там його страхалися менше, ніж його риваля Лева Троцкого (в дівоцтві Бронштейн). Бо він, бачите, так вважалося, будував «соціалізм в одной отдєльно взятой странє», а той, ніби, все носився з “міровой рєволюцієй”. На Сході одні його обожнювали та зводили до рангу “отца народа” (або – “народов”), інші слушно вважали злочинцем.

Ставлення до нього після горбачовських комуністичних “обновлєнцєв”, які ніколи й нічому не навчаються, – вичерпується словами одного з них: «Сталін бил отєц народа, а єго дємкі оболгалі». «Дємкі» – то всі, хто проти тоталітаризму, не які–небудь там “фашісти”, ні, – смертельний ворог; усі, хто не схвалює тоталітаризму та ГУЛАГу: “кто нє с намі – тот враг!”

Іосіф Сталін народився 21 грудня 1879 та був на той час єдиною дитиною в родині Кето Ґеладзе та Бесо Джуґашвілі в Горі (Грузія). Були діти перед ним, та – повмирали. Але, доброго дитинства, необхідного кожному, він не мав. Батько був пияком, та поки не помер 1889 – нелюдськи бив дружину (так кажуть) та сина. Той усе життя погано володів лівою рукою, дещо коротшою; то був наслідок побиття в дитинстві.

Зауважимо, що Зиґмундові Фройду або його послідовникам цього було би задосить для того, щоб цим пояснити все подальше, але… полишимо це на їх турботи. Едіпівського комплексу, принаймні, це у нього не породило, бо і до матері, яка на багато років пережила чоловіка, – він теж, здається, відносився без великої синівської любові; був радше одинаком за природою.

Він добре навчався у школі, багато читав сам. Співучні надають йому призвісько “Коба”. Це ім’я героя – абрека з пригодницького роману Сандро Казбеґі (1848–1893) ‑ “Нуну”. Видно, в школі поважали цього мовчазного невеличкого хлопця, рябого внаслідок перенесеної семи років віспи, та ще й каліченого. Воно – Коба, стане згодом його першим конспіративним псевдо; “Сталін” – з’явиться тільки 1913.

Після школи він вступає 1894 до Тіфліської духовної семінарії, де вчиться так само відмінно. Там починає писати вірші. Це – лірика, відповідно до віку, сповнена ніжних почуттів, у густі чисто народної поетики, часом – філософська, але без жодних слідів аґресивності або культу сили. Молодого талановитого поета охоче друкує національний часопис “Іверія”, якого редаґує відомий Ілля Чавчавадзе (1837–1907). Дещо з них попаде до антології, яка зібрала все, що було кращого у грузинській поезії, – великий успіх та велика честь. Все це – задовго перед тим, як він стане відомий.

 

* * *

 

Але, надходить 1899, час кінчати навчання та приймати духовний сан. Однак, з молодим Джуґашвілі, одним із кращих семінаристів, трапляється щось ґрунтовне та вирішальне, хоч і незрозуміле для інших. Він відмовляється складати випускні іспити, змінює націоналістичні погляди на соціалістичні. Відтоді розпочинає свого життя той Джуґашвілі, якого знають політики та численні біографи.

Цей, початковий період його революційної діяльності, є найменше відомий, але проходив, можливо, не зовсім так, як це описав пізніше Л. Берія. Бо рік Великого Полювання – 1937, був знаменний не лише сам по собі. По ньому, десь через рік, складаються остаточні ідейні основи подальшого існування Homo soveticus; виходять “труди” Л. П. Берії – “К історіі большєвістскіх організацій в Закавказьє”, «Краткій курс історіі ВКП(б)” та офіційна біографія тов. Сталіна І. В». Настанови, якими совєцький нарід керуватиметься аж до 1956 (а дехто й після 1991).

Однак, не все було так, як там описується, бо перший свій “срок” майбутній “вождь” схлопотав за “експропріацію” (а простіше кажучи – за пограбування) “Южно–Русского банка” в Тіфлісі. Та й не це тут є найбільш цікаве.

Засланий до “мєст нє столь отдалєнних”, він на диво легко звідти збігає, а чому? Адже, він – не бідний особистими прикметами, яких не змінити: малий, рябий, сухорукий та ще й не російського обличчя («кавказской національності», як у них тепер кажуть). А впіймати його – чомусь не можуть, в чому ж справа?

Не дарма, видно, ходили вперті чутки, що він був не тільки “борцом протів царізма”, але до цього ще й «агєнтом царской охранкі».

Ця остання мала, наче, у запеклій боротьбі революціонерів з режимом, – свої власні інтереси; була мало не третьою стороною. Часом свідомо (це важко приховати) дозволяла терористам, час від часу, – ліквідувати й когось із небажаних “царскіх сатрапов”.

У цьому мочили пальці багацько людей. Схоже, що мав певні зв’язки з “охранкой” і сам В.І. Лєнін. На це може вказувати епізод із Туруханським засланням Сталіна, де всі його спроби збігти почали чомусь давати осічку. Воно сталося вже по тому, як він зайняв досить помітне місце серед більшовиків та почав за щось сперечатися з Лєніним. От тут йому вже й не дали жодної можливості втекти, можливо – за наполяганням самого Лєніна. Він зумів тоді повернутись тільки скориставшись амністією Тимчасового Уряду.

Важко сказати, з чого саме та коли починається шлях Сталіна до абсолютної влади.