Доповнення 6. Полковник Василь Вишиваний

 

Полковник Василь Вишиваний (1896–1951), був насправді молодшою дитиною (з шести), сином ерцгерцога Карла Стефана фон Габсбурґа – адмірала імператорського флоту. Його справжнє ім’я було Вільгельм і він належав до імператорської родини Австро–Угорщини. Рід вівся ще від швайцарських махтгаберів Х ст. та став широко відомий з Рудольфа IV, який був 1273 обраний ґерманським королем. Він і заснував потугу Габсбурґів, які потім століттями збирали свою імперію. Вільгельм народився на півдні, на березі Адрії, чи то в Тріесте, чи то десь поблизу, та ніщо не провіщувало його подальшого нероздільного зв’язку з Україною, за яку йому судилося загинути.

На той час Галичина, Закарпаття та Буковина здавна входили до складу імперії, а як були тихою та мальовничою її частиною, то по них розкидано було чимало замків, про яких люди й досі знають, що то були замки Габсбурґів. А довгий титул імператорів Австро–Угорщини не забував і про те, що вони були іще й королями Буковини, Галіції та Лодомерії (Володимирщини). По тих замках мали звичай відпочивати люди з імператорської родини. Адмірал із родиною часто відпочивав близ містечка Живець, у західній, гуцульській частині Галичини, яку Вільгельм пізнав іще хлопцем.

Ерцгерцогові складали візити місцеві можні, навколишні польські пани, а він їх охоче у себе приймав. Українців вони називали «русинами» та незмінно честили як бешкетників і дикунів; одне слово – бандитів.

Ці розмови зацікавили хлопця з двох причин: українці, яких він бачив здаля – ні чим не нагадували дикунів; як не нагадувала їх двірська обслуга з місцевих людей. До того, в цьому віці хлопці багато читали про американських індіанців, романтичних дикунів, та… Підговоривши когось із місцевих слуг, він інкоґніто виправляється з ним до ближчого українського села. У пошуках романтичних, а може й небезпечних пригод. Але там, роблячи вигляд, що вони не знають – хто він є, хлопця приймають чисті, чесні люди, гостять та співають йому пісні своєю чудовою мовою. То був повний переворот у його уявленнях. Він, що вже володіє кількома європейськими мовами, починає цікавитись новою для нього – українською.

Цей інтерес став у нагоді, виправдав себе, коли почалася 1914 Перша Світова війна і йому, молодому офіцерові, доручається командувати сотнею саме українських вояків, з якими він і починає не так довгий, як небезпечний військовий шлях. Вони полюбляють свого командира та з ними він хутко доопановує мову так, що в кінці його не відрізнити від них.

В ці неспокійні роки війни він читає лише уривками. Прочитує першою малу «Історію України» М. Грушевського, отой, чималий том у м’якій жовтій обкладинці, з численними та досить добрими малюнками. Захоплюється Василем Стефаником та Іваном Франком, який підкріплює його республіканські погляди. Починає й сам писати вірші українською мовою. Згодом, уже в республіканському Відні – 1921, вийде його перша і на жаль – єдина збірка віршів – «Минають дні…». Поети–фахівці, можливо, щось там і закинуть йому, щодо поетичної техніки, але ніхто й не заперечить, принаймні, що їх складено доброю українською мовою, та вони переповнені чистими почуттями, які легко та безпосередньо сприймає читач.

Вся ця еволюція не уходить уваги його австрійських колег, які щиро цьому дивуються; та – не тільки. Хто вважає це нешкідливим дивацтвом, а хто й щиро доносить у Відень. Хоч там – віддамо належне: може дещо й дивуються, але не надто цим переймаються.

Настав рік 1918 – останній рік імперії, яка геть уся буде розкраяна Версалем. Він у ранзі полковника командує армійською групою, яка включає до себе й корпус Українських Січових Стрільців. З ними він, бере участь у становленні Захiдно–Української Народної Республiки (ЗУНР) та до кінця Визвольних Змагань служить Україні. Віднині зникає ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ, член імператорської родини не існуючої більше імперії; натомість з’являється полковник УСС Василь Вишиваний, борець за волю українського народу.

 

* * *

 

Заслуговує бути особливо підкресленим те, як уперто чіплялася по війні окупантська більшовичня за Австрію, частину якої вона окупувала ще на початку 1945, вимушено поділивши з американцями, що й визначило все подальше. Якби не це – безумовно, Австрія розділила би долю Чехо–Словаччини та Угорщини, як не гірше. Привести там до влади комуністів – не вдалося: не було там, не було й із собою. Ото пожалкували, мабуть, за тими австрійськими комуністами, що їх так легкодухо і необачно подарували 1940 Гітлерові… Все пішло шляхом компромісів. Президентом (1945–1950) став перестарілий Карл Реннер (1870–1950) марксист, що влаштувало червоних, хоч і той, від О. Бауера та Р. Гільфердінґа, що влаштовувало американців. Москва не зуміла відвернути приєднання Австрії 1948 до плану Маршалла, але відверто не бажала виводити окупаційні війська з Австрії, все тягнучи, тягнучи… Досить того, що остаточно було покінчено із станом війни лише 1955 (!), по смерті Сталіна, шляхом прямих совєцько–австрійських переговорів та заключення остаточної угоди.

Дещо в такому черговому чіплянні за чуже, може нам прояснити історія. Звернімося до історії іншого питання – «Константінополя», який припинив свого існування ще 1453, задовго перед тим, як стало відоме слово «Росія». Але, подивіться які претензії (та – не першу сотню років) – «Константінополь должєн прінадлєжать Росіі!» «Должєн» – і все. Цю точку зору шалено відстоював, всіляко «арґументуючи», шахрай від історії Н. Данілєвскій, автор «России и Европы»; тiєї самої, яку навіть патріот В. Соловйов охрестив «кораном всех глупцов и мерзавцев».

Там, якщо злущити полову всіх «арґументів» і «доказів», виступає простий, хоч і доволі ірраціональний мотив бажання, який формулюється в простих словах: Третій Рим є єдиним законним спадкоємцем Риму Другого, значить… А, поскільки Трєтім Римом вони призначили себе самі, то є ясною й ціна цьому.

У того ж Н. Данілєвского знаходимо й арґументи проти Австро–Угорщини, які дозволяють думати, що наступна більшовичня – прямі ідейні спадкоємці колишнiх «царскіх сатрапов», – більш–менш серйозно вважали себе й спадкоємцями Австро–Угорської імперії, захопивши стільки її колишнiх земель: Буковину, Галичину та Закарпаття. Адже, не забувайте, як найменше в пошані була у них завжди вона, звичайна логіка.

В Австрії укривалося від совєтів не так вже й багацько людей, але сподіваючись закріпитись там, окупанти діяли у своїй зоні, як повні хазяєва. Саме цьому, а також власній необережності (адже – міг все знати) завдячив полковник Вишиваний тому, що потрапив у лапи совєцьких.

Бо, шкода, була саме й тільки необережність, звичайна та непростима. Чи не застерегла його, бува, доля С. Петлюри, ближчим радником якого він був? Чи так і не застерегла доля тих діячів Других Визвольних Змагань, які полишились на теренах СССР, або туди повернулись? – та були в більшості закатовані або розстріляні по совєцьких тюрмах та таборах. Не застерегла його, як бачимо, й доля члена УЦР Миколи Галагана, який був арештований у окупованій Празі 1945 та вивезений до Києва, де був закатований у Лук’янівській тюрмі – ще перед ним. Там же загинув вивезений з Праги 1945 колишнiй міністр праці УНР, Валентин Садовський. Або так само міністр УНР в справах промисловості й торгівлі, знайомий нам Іван Фещенко–Чопівський, вивезений до СССР 1945.

Чи його ніяк не застерегла й доля Рауля Валленберґа, зникнення якого набуло ще тоді чималого розголосу?

Про все це полковник Вишиваний міг та повинен був знати, чи то з преси або радіо, чи то від української громади, з якою постійно контактував.

Але він, як і його попередники, стає жертвою СМЕРШ, яка передає його в руки НКВД; його відправляють до Києва, де він і гине за нез’ясованих обставин у Лук’янівській тюрмі. Розвідка заарештовує на терені чужої країни її громадянина, іноземця, якому не висувається конкретно звинувачення, та якого вивозять до себе. Все це істотно перевищує навіть для окупаційної влади, – її юридичну компетенцію.

Чи полковника могли заарештувати за якісь кримінальні злочини, скоєні – скажімо, підчас Других Визвольних Змагань в Україні? – ні, в жодному разі. Бо й тут є дві істотних юридичних перепони.

По–перше, злочини мають так званий «термін давнини», не більше

20 років. Отже, за скоєне 1917–1921 відповідальність знімається.

По–друге, Україна не була на той час під юрисдикцією Росії, підпавши знову під неї лише внаслідок Другої Окупації. Крім того, потрібна була на це згода власного, австрійського уряду. А, як так, то заарештовувати на законних підставах полковника В. Вишиваного, можна було би хіба тоді, якби він, примiром, підклав би бомбу під совєцьку комендатуру, чого він – напевно не робив, але i в цьому випадку мусить бути згода австрiйської влади. Цей арешт, як і перелічені нами вище – були суцільним паплюженням права, особливо – міжнародного.

 

* * *

 

Все це дає нам нагоду поставити саме тут та вирішити одне важливе, в тому числі – й для історії правове питання. Ми поставимо його в такий спосіб: в чому є схожість та в чому є різниця, – між такими соціальними структурами, як держава та орґанізована банда злочинців (або мафія)? Може здатися, що це надто гостра постановка питання, але далі побачимо, що так не є.

Зауважимо, що сама постановка цього питання була би абсолютно немотивованою іще в минулому – XIX ст.; але ми живемо – на початку ХХI. Попередимо, на всякий випадок, що такий простий параметр, як розміри – до уваги братися не буде: він тут – ні до чого.

Спільного – є понад багацько; обидві є соціальними структурами людського суспільства, обидві діють на певному замкненому географічному терені. Обидві діють через певну систему певним чином визначенних відносин поміж їх учасниками. Обидві мають певну мову спілкування. Порізнює їх те, що держава – то є національне утворення, а банда… що ж, туди приймають і сторонніх. Банда, то є, як тепер кажуть – «політична нація»: без нації. Відповідно й репродукція, що підтримує існування системи в часі, – відбувається у них різно: в державі – за рахунок народження людей, біологічної репродукції, та менше за рахунок вербовки – прибуття еміґрантів. А от у банді – більше за рахунок поповнення новими злочинцями.

Але, вирішальне розходження маємо – схоже, в юридичному аспекті.

Бо, держава не є державою, як у ній не працює система законів, що в принципі повинна задовольняти трьом ґрунтовним вимогам:

1. Закони повинні діяти, стало та без виключень.

2. Діяти для всіх громадян держави, без виключень.

3. Перед ними всі громадяни мають бути рівні.

В банді таке щось є також, є й певні закони, але… Банда нічого не виробляє, а тому мусить існувати в суспільстві виробників, у яких краде для себе, яких рекетує та грабує. Так от оцих останніх, що живуть на тому ж географічному терені, та годують їх своєю працею, – вони називають «фрайєрамі», та на них не розповсюджуються жодні закони.

Тут теж не важко угледіти щось до болі знайоме. Бо це – таке щось, як оте совєцьке суспільство, в якому були чудові закони, найдемократичніші у світі, навіть Конституція з усіма можливими правами, а діяло єдине – «тєлєфонноє право». Жоден з перелічених вище трьох пунктів, щодо законів, там просто не існував.

В цьому аспекті, біснуватий Хрущов, який прийшов після Сталіна, та «разоблачіл культ лічності», – прагнув лише одного, щоб у більшовицькій верхівці виконувалися хоч якісь людські закони, які за Сталіна не захищали більше не тільки «фрайєров» – безпартійних, але й щодо самих комуністів замінилися на «расстрєльниє спіскі».

Що ж до нас із вами – грішних, більшості людей своєї держави, її новий «вождь» не надто турбувався, Чи вже забулося, як він сам, у кінці своєї «відлиги» налившися кров’ю та розмахуючи за своїм звичаєм кулаками в повітрі кричав: «Ви што, думаєте – ми разучілісь арєстовивать?!»

Можуть заперечити: мовляв, це беззаконня, дійсно, бувало, але було нерівномірним, часом підсилювалося, а часом і послаблювалося. Що ж, і насправді так, але тому, хто зазнав на собі його підсилення – від цього було не легше. Не кажучи вже про чисто прагматичну причину, – якби воно не послаблювалося, давно вся країна була би на Колимі… А все це разом і дає підстави вважати Третю імперію – подальшим кроком перетворення імперії на кримінальну. Поготів, то була навіть уже не національна держава, а держава інтернаціонального люмпена, який не так народжувався, як вербувався з розкладених та денаціоналізованих народів, націй. Цей процес завжди відбувався в Російській імперії, але в Третій – нечувано прискорився. Оті царі, в справі, «обрусєнія» – були сутими дилетантами, у порівнянні до совєцьких самодержавців, – «вождєй».

До того ще одне, чи не переконливіше – стисла подібність визискувальної діяльності ще й в економічній сфері. Всі сучасні суспільства побудовані на експлуатації, на визиску, годі казати, але… У цивілізованих країнах світу такий визиск складав, у середньому, десь 8–10 %, що за умов загального добробуту не є занадто обтяжливим для будь–кого. Але у «рабочє–крєстьянском государствє», вона – ця норма визиску, сягала вже десь 90 %, що не компенсувалося, зауважимо, ні безплатною освітою, ні безплатною охороною здоров’я. Витрати на всі ці громадські цілі становили десь 300крб/рік на кожного працюючого, не більше.

От і дивіться самі, це вже вам, навіть, не рекет; це вже суцільний пограбунок. А звідси й постійне порушення всіх можливих законів щодо «фрайєров»: не тільки людських та Божих, а навіть своїх власних. Самими ж для себе установлених.

 

 

Післямова

 

 

Окремих і конкретних причин для провалу Других Визвольних Змагань – було вдосталь. Але загалом і в цілому їх можна визначити як недостатнє дистанціювання від імперії, колонією якої з 1709 та по 1917 перебувала Україна. Дистанціювання від імперіалізму як царського, так і особливо небезпечного червоного. Тоді ще, правда, у Києві 1917 не казали так відверто (здається, навіть, дєнікінці) про те що, мовляв, ми просто «обрєчєни бить вмєстє», але результати – ви бачили.

Так воно й сталося, що вже кілька років по тому (коли було вже пізно) необхідну умову української незалежності коротко (хоч і вичерпно) сформулював комуніст Микола Хвильовий – «Геть від Москви». З тих пір ця проста вимога, яку так часто забували поміж 1654 та 1917, – є та буде, як у них кажуть, «краєугольним камнєм» української незалежності. Та хто про неї не пам’ятає – тому незалежність непотрібна. Не дивно, що поглядами Хвильового негайно зацікавився Дмитро Донцов.

Чи може, чи повинно в цьому щось змінитись? – так, безумовно. Але, лише в одному єдиному випадку, – коли радикально зміниться й старе імперське ставлення до нас. До нашої держави, її народу, мови та культури.

Але, як ми – українці, хоча не так власною волею, як власною недолугістю були «обрєчєни бить вмєстє» всі ці мало не три століття, – подивимося коротко, зберемо докупи всі ті радощі «братского общєнія», яких ми набули з того зловісного часу – «пєтровскіх врємєн».

Зауважимо, що скільки людей лягло під мури Пєтєрбурґа, скільки не повернулося з безглуздого персидського походу Пєтра та з турецьких воєн, скільки вимерло від свідомого занесення до України чуми, – ніхто й ніколи не підраховував. Цього вже не взнати, не визначити. Звернімося до історично засвідчених дарунків «старшєґо брата».

 

1709 – знищення Батурина та попалення всієї Черкащини. Було вирізано ціле місто (чи ж одне?) з 30 000 мешканців. Перший задокументований, але далеко не останній акт масового терору в Україні.

1720 – заборона друкувати в Україні будь–що не російською мовою.

1753 – заборона викладати українською у Києво–Могилянській академії.

1775 – знищення Великої Січі Запорозької, з депортацією тих, хто полишився. Ще один злочин міжнародних масштабів.

1785 – офіційне заведення російського рабства й торгівлі людьми в Україні. Державний злочин без прецеденту.

1786 – наказ правити службу Божу по церквах тільки російською.

1862 – закриття системи самодіяльних українських шкіл для дорослих.

1863 – обіжник міністра П. Валуєва про заборону української мови «такого язика нєт і бить нє можєт».

1876 – Емські укази імператора Алєксандра II, про заборону української мови в літературі, театрі та співах.

1881 – нова заборона української мови по школах та церквах.

1884 – заборона українських театральних вистав.

1892 – заборона літературних перекладів з російської мови на українську (!).

1895 – заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

1908 – сенатським указом заборонялась будь–яка українська культурно–просвітницька діяльність, як така, що загрожує спокоєві та безпеці (!)

1910 – славетний обіжник прем’єра П. А. Столипіна, що прирювнює українців до «інородцєв». На нього слід посилатися, коли вам і сьогодні будут проповідувати, що «ми – одін народ!»

1914 – перший погром українського життя в тимчасово окупованій Галичині. Політичні і етнічні «чісткі», розстріли, депортації.

 

Внаслідок поразки Других Визвольних Змагань 1919 – настає Друга російська окупація України. Починаються репресії та політичний терор… Так, чимало, чимало перенесли ми у братських обіймах, «обрєчєнниє бить вмєстє»…

А тепер, як ми вже зобов’язалися продивлятись і те, що тільки могло би бути, – то й поглянемо так само коротко на те, що ми заробили, так і не вигравши Других Визвольних Змагань, чи не єдині на той час в Європі. Та чого могли би не пережити, – вигравши їх. Підсумок буде жахливий, виявиться, що за наступні якихось 72 роки існування Третьої Російської імперії – СССР – ми пережили набагато більше та набагато гіршого, ниж за попередні 208 років. Переглянемо й це, чого могли би й не знати, якби…

 

1921 – перший штучний голодомор в Україні, втрата ніяк не менше від десь 1,5 – 2 млн. людей.

1930 – кричуще беззаконня колективізації та розкуркулення, нові мільйони жертв терору й депортацій.

1933 – Великий Голодомор, так само – штучний. За об’єктивними оцінками – 7 – 10 млн. жертв.

1937 – Велике Полювання – розгул сталінщини; найбільш активно проводилося саме в Україні (пригадайте Вінницю, Биківню, Рутченково тощо). Новий десяток мільйонів; або й більше.

1938 – початок русифікації, постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР».

1939 – перше «освобождєніє», або другий погром українського життя в Західній Україні. Та з тими самими наслідками, – репресіями, депортаціями.

1941 – війна з гітлерівською Німеччиною була би доброю справою, якби не перетворилась, на самому початку, на війну проти України. Підстелення України з її народом (за нечисленними виключеннями тих, кому надали можливість виїхати) під Гітлера, під нацистські політичні та етнічні чистки. Але – не тільки. Бо цілі були далекосяжні і багатопланові. Вивезення до Росії промислового обладнання та продовольства – не лише збагачувало Росію, але й позбавляло цього Україну. А ліквідація робочих місць, разом із вивезенням з країни худоби й продовольства повинні були створити новий голодомор, побільше від оттого 1933. Це останнє, принаймні, зірвалося, але дякувати за це не Москві. Бо вона зробила все, що тільки могла, аби остаточно виморити Україну.

 

Однак, найчудовіші наслідки наступили потім, 1943 – 1944, після «освобождєнія», тобто по Третій російській окупації України. Бо тепер кожний «освобождєнний» був потенціальним злочинцем – «бил в оккупаціі» (а, як же власне, міг не бути?); та не тільки. Адже міг іще «работать прі нємцах» (а, що ж іще? – жебрачити?), «работать на нємцєв», або (злочин зі злочинів) «сотруднічать с нємцамі». А за останнє депортувалися цілі народи – справжній розгул терору та ґеноциду. Хотіла була ота «свята трійця» – троє катів – Сталін, Жуков і Берія, вивезти й усіх українців до останнього, та сил не вистачило – надто вже далася взнаки, мабуть, ота їх піррова «побєда». Але – підемо далі.

 

1947 – спроба Москви створити новий масштабний голодомор в Україні. Попри десь 1,5 млн. жертв, можна вважати, що справа зірвалася – не були ще «звільнителі» повними хазяями в Україні.

1958 – постанова про те, що рідна мова в школі необов’язкова, вивчається за бажанням. А, за умов повної русифікації вищої школи – ви розумієте…

 

Хоч усе це ще буде описане в подробицях у ч. III – не оминемо тут і використання Москвою атомового ґеноциду проти українського народу, як з боку атома війського, так і «мірного». Воно починається в роки «холодної війни», яку вони хутко надумали перетворити при нагоді на гарячу, та ще й обов’язково – атомову. На віртуальний атомовий ґеноцид працювало, як перенесення в Україну серійного виробництва балістичних ракет (Дніпропетровськ), так і установка в найбільш заселеній частині України майже двох сотен (!) важких балістичних ракет, націлених на Захід. А це ґарантувало те, що в разі війни Україна у перші ж дні перетвориться на радіоактивну пустелю.

Підкреслимо, що ніде у світі подібні ракети не ставлять у заселених місцевостях. Уже це було ворожим актом щодо населення України. Бо, нагадаємо, там густість населення становила десь 100 людей на км. кв.

Але, завдяки холодній крові американських президентів (особливо, республіканця Рональда Рейґана) справа з війною якось гальмувалася. А тому потрібно було не забувати й про «мірний атом», теж далеко не такий безпечний, як це розписують. На часи катастрофи в Чорнобилі (1986), в західній же, правобережній половині України, на десь 1,4 % площі СССР – було скупчено 40 % його атомових потужностей. Стільки енергії тут нікому не було потрібно, та її експортували на захід, за кордон. Грошики осідали у Москві, а радіоактивні криптон, ксенон, йод та цезій із труб АЕС осідали в Україні; кожному своє, так би мовити.

Так і сталося, що після цього Чорнобильської катастрофи просто не могло не бути. Але й її влада в Москві використала найповніше, як тільки змогла. Пропустивши через опромінювання руїн четвертого блока ЧАЕС – якомога більше ліквідаторів з України. Трапилося все це ще в роки СССР, а він має юридичного наступника, який ніби прийняв на себе його зобов’язання. А як так, то й мав виплачувати цим людям пенсії аж по кінець життя.

А загалом, от що воно значить «бить вмєстє» (або – «нас сблізіла совмєсгная історія», принаймні, для одних).

Отже, навіть із гранично коротких попередніх переглядів, одного й другого, ми могли наочно переконатись у катастрофічних наслідках першої втрати незалежності – 1709, як і ще згубніших другої, 1919. А тому й не дивуватись тому, що наприкінці ХХст. нас в Україні було ніяк не більше, ніж на його початку, бо саме так вона нас «сблізіла», ота їх «совмєстная історія». Такі порівняння, (хоч і дещо в совєцькому дусі «прєждє і тєпєрь») є неймовірно конструктивні, повинні бути неодмінною частиною будь–якої наукової історії. Бо, ще далеко не фахівець – ісландець Гальдор Кіліан Лакснесс помітив, що історія так, часом повторюється, але з кожним разом це обходиться все дорожче. А Historia vitaе magistra – історія є вчителька життя; це розуміли ще оті перші римляни. На відміну від сучасників, які часом не пам’ятають того, що було вчора.

Втім, про все це ще будемо дискутувати, а поки зауважимо, що за таких темпів прогресу досить нам забути про оте «Геть від Москви!» та провести «вмєстє» ще бодай десяток років – і українців можна буде відшукати хіба, що десь у західній діаспорі. Бо в наш час історичні помилки оплачуються життям (часом і цілих народів).

 

 

VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ

 

1. “Вєлікій Октябрь”

 

Він став великим переломом світової історії, та це дає привід іще раз нагадати, чим вона була насправді, Жовтнева революція, та що вона принесла власному народові та всьому людству.

Лєнінові та його прибічникам не прийшлося тоді надто змагатися за владу. Вона валялася на землі – тільки підібрати. А стартові капітали – теж були. Чималий внесок до лєнінської каси зробив німецький кайзер, зацікавлений в такий спосіб вивести з ладу свого найбільш, так би мовити, потенціально потужного супротивника. Постійну, знову ж матеріальну підтримку, забезпечував колишній меншовик Парвус (А.Ґєльфанд), тепер – помітний діяч західної тіньової економіки. Коротше, з підтримкою – проблем не було.

Співробітництво досить темної особистості Парвуса зі совєтами стало довгим та плідним, мало не родинною справою. Бо його син, Євгеній Гнєдін – “ізвєстний русскій журналіст і діпломат”, працював у 1935–1936 першим секретарем совецької амбасади в Берліні. То були вже гітлерівські часи, але це, як бачимо, не заважало ні їм, ні йому. А це й наводить на конструктивну думку, що найліпшим гаслом для них усіх було би: “Пройдисвіти всіх країн – єднайтеся!”

Лише згодом, 10.05.1938, цей нащадок “основателя советского государства” (а, чому ні? – хіба дати гроші – це так мало?), – і собі відбуде до ҐУЛАҐу; вкупі з іншим рідством із Ґєльфандів, що теж обіймало не останні посади.

Але повернемося до справи.

Головне починається потім. Бо, надто вже багацько обіцянок було роздано наперед; помимо того ідеального суспільства, яке мало прийти на зміну царському.

Скарбницею таких порожніх обіцянок стала, в першу чергу, так звана “Декларация прав народов России”, прийнята більшовиками та їх союзниками, з якими вони потім жорстоко розправляться, – через якийсь тиждень по захопленні влади в столиці (“почта”, “телеграф”…).

Ознайомимося з першими пунктами:

Проголошується:

1. Рівність і суверенність народів Росїї.

2. Право народів Росїї на вільне самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави.

3. Відміна всіх і будь–яких національних та національно–релігійних привілеїв та обмежень.

4. Вільний розвиток національних меншин і етнографічних груп, що населяють терени Росії.

Як ясно бачимо сьогодні, з перспективи часу, ця “Декларация” була й полишилась чи не найбрехливішим в історії людства документом, а слівце «сувєрєнітєт» стало блешнею, на яку спромогатимуться ловити й наступних дурників, 75 років потім. Отже, пройдемося по окремих пунктах.

1. Жодної рівності не було, немає й ніколи бути не могло. Бо “старшій брат” ним і полишився.

2. Право народів на самовизначення ніколи Росією не визнавалося, ні тоді, ні тепер. Незалежність зі зброєю в руках вибороли собі тільки Польща та Прибалтика з Фінляндією. Незалежність усіх інших була тоді ж потоплена в крові Москвою. Незалежність удалих протрималася стільки, скільки змогла. Росія весь час прагнула захопити назад усіх, але її вистачило тільки на Прибалтику та на власного гауляйтера в Польщі. Та й сьогодні кримінально–політична потолоч у Москві дере глотки за “Росію в граніцах до 1917 года”.

3. Уся кадрова політика більшовиків по всіх закутках колишнього Союзу складалася, тільки й єдино, – з обмежень та обмежень, – національних, релігійних і всяких інших бо, чи хтось там допустив би до державної посади, навіть – не комуніста? Або, чи потерпів би на ній, скажімо так, – не атеїста? Космічних масштабів більшовицькою брехнею була й ота “відміна всіх і всяких привілеїв та обмежень” тому, що за їх розгалуженістю й багатством СССР навіть порівнювати не можна з колишньою країною класичного апартгейда.

4. Цей “вільний розвиток” призвів до того, що жодна з націй – крім пануючої російської, не виросла за цей час, а більшість, особливо – малих, приведено на грань вимирання. Не кажучи вже про орґанізований ґеноцид, про депортації цілих народів.

Так стоять справи на сьогодні з цією уславленою “Декларацией прав народов России” – брехнею всіх брехней лєнінських соціал–шовіністів (бо настав час повернути більшовикам їх справжні визначення). Прагнення ж народу уникнути призначених йому російськими соціал–шовіністами денаціоналізації або вимирання, – оце й є той самий “буржуазний націоналізм”, зокрема – український. Яким нас так лякали та продовжують лякати з Москви.

 

* * *

 

Прагнення народів до національної та особистої свободи можна було, як і в царській Росії, – подолати лише терором. Терором набагато потужнішим, ніж у царській Росії, яка, власне, саме від цього й розвалилася – від браку достатнього терору зверху. Отже, головним і став терор: тотальна війна проти народів, зокрема, й власного. Терор та невідворотна відповідь на нього з боку народу – громадянська війна. Не дивно, що саме терор стає першою турботою творця нової держави – Лєніна.

Терором від початку займалася “лєнінская ЧК” (“Чрезвичайная Комісія”), що послідовно перевтілювалася потім у низку подібних же злочинних орґанізацій – НКВД, МҐБ, КҐБ тощо. Її ідеологію можна знайти у Н. Бухаріна, якого за горбачовських часів намагалися були віднести чи не на щабель невинно постраждалого героя революції. Послухаємо його (“Экономика переходного периода”, 1920):

 

Розстріли є однією з форм становлення комуністичного суспільства.

 

Просто і ясно, чи не так? Тільки от, нічого собі “суспільство”. Та, хіба ж тільки вони, самі розстріли…

Розстрілам незмінно передували бестіальні тортури. З людей знімали скальпи, їм виколювали очі; часом відрізували все, що тільки можна було відрізати…

Щодо цих звірств, то це у них – більшовиків, було мало не генетичне, бо С. Мільгунов на с.65 своєї книги “Красный террор” (Москва, 1990), – наводить цікаве спостереження. Коли голова ВЧК Я. Петерс у своїх підвалах особисто стріляв людей, його соплявий вилупок таскався за ним та канючив: “Папа, дай я…” Не дарма ж вірний більшовик Г. Зінов’єв, якого пізніше прищучить найвірніший більшовик – “вєлікій Сталін”, – не міг стримати тоді свого захоплення та сказав: “Чрезвычайная Комиссия – краса и гордость коммунистической партии”.

Особливо лютувала російська ЧК, звичайно, в Україні: Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Криму… Діяла проти тих, хто у російських очах завжди був ворогом № 1. Все це є зібране, задокументоване та описане. Незнищенне.

Добре відомо, що більшовикам на чолі з Лєніним вдалося тоді, тільки з 1918 по 1924, – поменшити “рєволюціонную Россію” десь більше як на 15 мільйонів людей. З них було десь 2 чи більше млн. тих, кому пощастило унести ноги – еміґранти, біженці. Чи не два мільйони знищили, з обох боків, у громадянській війні – “Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!” (пам’ятаєте? – значить – планувалася!). Решта, а то вже завідомо добрий десяток мільйонів, – то вже робота “славной лєнінской ЧК”. Закатовані та розстріляні. А ще – виморені коротким штучним голодом 1921 селяни Поволжя (тобто, переважно не росіяни) та України. Це стало, так би мовити, ґенеральною репетицією того, ґенерального голодомору у 1933, яким буде виморено Україну. Щоби створити в ній отой “русскій пєрєвєс”, про який з гордістю напише потім новітній російський пророк, ідеолог постбільшовицького російського імперіалізму А. Солжєніцин (“Как нам обустроить Россию?, Москва, 1990). Тоді подібне його “людоустройство” тільки‑ но розпочиналось.

Але, що ж це все врешті було? – невже, продумана політика? Чи, може просто, як то у них кажуть (та – ні у кого більше) ‑ “лєс рубят – щєпкі лєтят”? Та ні, бо ми вже наводили свідчення, та не кого–небудь, а “вєрного лєнінца” Н. Бухаріна. Який потім буде знищений ще вірнішим лєнінцім…

 

* * *

 

Якщо ж звернемося до людини, авторитет якої був на той час незаперечним (а у декого – й досі) ‑ В.І. Лєніна, то… То хутко переконаємося, що чи не найчастіше вживане ним тоді слово було, мабуть, – “расстрєлять!” Великою і розлеглою вона є, розстрільна лєнініана, хоч ніхто, на жаль, її здається не збирав. “Расшіріть прімєнєніє расстрєла!”, “… буду арєстовивать і добіваться расстрєла”, “… нє только арєсти, но і расстрєли”, “провєсти бєспощадний массовий террор…” і т. д., і т. п. Згідно з його особистим наказом можна було розстрілювати навіть червоноармійців; за, скажімо, неохайний вигляд. Розстрілювати кого завгодно: старих, дітей, жінок з немовлятами… Це з тих пір, мабуть, іде сакраментальне звинувачення усіх інших (“хто нє с намі“), у звірячих жорстокостях саме до них: “дєтєй, старіков і бєрємєнних женщін”. На все це потрібні були численні виконавці. Таких не бракувало ніколи, бо це ж – Росія. і вже це показує, що більшовицька верхівка ще тоді добре давала собі раду з професійною злочинністю, знаходила з нею спільну мову.

Отже, не майте жодного сумніву. То була саме вона й тільки вона, продумана політика, лєнінський принцип. Так розпочинало свій шлях у майбутнє «общество соціальной справєдлівості».

Очевидна маніакальність цього суб’єкта простежується не лише у його нестриманій кровожерності, але й часом у місцях цілком несподіваних. От що пише В.І. Лєнін – Г. М. Кржижановському (росіяни й досі не знають, що “р” перед “ж” не вимовляється, писати треба Кжижановські) у грудні 1920:

 

Мобілізувати всіх без винятку інженерів, електротехніків, усіх, хто закінчили фізико–математичний факультет і т.і. Обов’язок: за тиждень не менше 2 (4?) лекцій, навчити не менше (10–50?) людей електриці. Виконаєш – премія, не виконаєш – тюрма.

(В. И. Ленин, Полн. Собр. соч., т.52, с. 38)

 

Яку премію отримав Г. М. – не знаємо, але судячи з усього – виконав, бо в тюрмі, здається, не сидів. Але, що ж то за загальна потреба: мобілізувати всіх (!) щоб із них не менше (10–50?), – “обучіть елєктрічєству”? А, до речі, чи таке щось, як “обучіть елєктрічєству” – мінімально погоджене з логікою або законами мови? – далебі, безнадійно хвора людина.

А, як приймати оте “із пріказа от 27 октября 1917 года”:

 

Мною було наказано об’явити обов’язковий засів повністю усієї площі озимих полів бойовим державним завданням усіх орґанів влади…

 

Зате, кажуть, – це часто можна почути, Лєнін був неперевершеним полемістом, умів досконало відстояти власну точку зору, власні ідеї (“ідеї Лєніна – побєждают!”). Але на це можемо зауважити, що він був майстром лише у своєму – суто російському спорі. Де не треба прискіпливо збирати арґументи й докази, на них побудовувати фортецю з фактів зцементованих логікою. В російському спорі досить лише показати всім, що вас супротивник – людина недобра, а тоді вже кожному буде ясно і очевидно, що така людина – ні в чому рацію мати не може. Наведемо з цього приводу висловлювання, навіть – не політика, хоч і досить спостережливої людини.

 

Лєнін у спорі не прагнув переконати супротивника. Лєнін у спорі взагалі не звертався до свого опонента, він звертався до свідків спору. Його метою було в обличчі свідків спору висміяти, скомпрометувати свого супротивника. Такими свідками спору могли бути й кілька близьких друзів і тисячна маса делегатів з’їзду, і мільйонна маса читачів газет.

Лєнін у спорі не шукав істини, він шукав перемоги. Йому будь–що потрібно було перемогти, а для перемоги були однаково добрі багацько засобів. Тут були добрими й раптова підніжка, й символічний ляпас, і символічний, умовний приголомшливий удар по голові.

(В. Гроссман, Все течет, журн. Октябрь, № 8, 1989, с. 94)

 

Який же точний опис отого їх традиційного російського спору!

Все це, зрозуміло, тільки–єдино в тому разі, коли опонента з якихось причин було важко або незручно розстріляти відразу.

Воістину хворий “вождь” безнадійно хворого народу: своєрідний символ. Вони вичерпно довели світу, що в Росії й така проґресивна справа, як революція, – може стати “дєлом архірєакціонним”…