Доповнення 1. Імперія як така

 

Розберемося в тому, що то є імперія в загальному, відволікаючись від конкретики: імперія як така. Визначення буде, за необхідністю феноменологічне, тобто, засноване на легких для спостереження рисах, властивих всім імперіям.

Перше, що тут впадає у вічі, це буде територіальне поширення, а як на землі поруч з імперським живуть ще інші народи, то це поширення неодмінно пов’язане з аґресією. Це поширення ведеться ще від виникнення поділу культур на землеробні осілі та твариницькі кочові. Бо, як оті кочові ґрунтуються на пасовиськах, що не можуть бути штучними, та терени яких завжди є обмежені, то землеробні культури бувають і від початку орієнтовані на поширення (див. книга I, розд. I, Доповнення I). Що ми й бачимо на конкретних прикладах. Отже, імперія, це державне утворення, яке не має сталих кордонів: весь час поширюється. Коли таке поширення владою історії припиняється, – це є кризовий стан імперії; після цього вона може й розпастись. Тобто, це є, образно кажучи, такі собі ракові пухлини на тілі людства. Звідси маємо:

1. Імперія, це таке державне утворення, для якого засобом існування є аґресія. Не те, що розвивається в собі, власними ресурсами, а – хижак, аґресор.

Але, наслідком аґресії є включення до імперії інших неімперських народів, як із ними? З ними просто – вони повинні стати, в усіх можливих відношеннях, частиною імперії; тобто – орґанічно включитись до неї. А це передбачає щодо них подальшу аґресію з боку імперії, «мирну» якщо хочете: мовну, культурну, економічну, політичну, демографічну, ґенетичну тощо. Отже, можна сказати, що по завершенні аґресії військової, наступає черга отих, інших; так це й запишемо:

2. Освоєння або переварення захоплених військовою агресією народів, потребує подальшої аґресії: політичної, економічної, мовної культурної, демографічної та ґенетичної… В імперії все має бути аґресивним: політика, економіка, мова, культура, релігія тощо.

Не випадково сучасний чеський письменник Мілан Кундера писав навіть про «аґресивну сентиментальність Достоєвского», і дійсно… Для тих, хто не тямить читати проміж рядків, радимо заглянути до його «Днєвніка пісатєля», – з нього ви чітко засвоїте всю його всебічно аґресивну ідеологію.

Оте стале поширення, як і стале перетворення підкорених народів і націй на манкуртів – імперських люмпенів, дає підстави проводити далеко ідучі паралелі. Бо, так само як імперія діє в людстві – діє рак або канцер в орґанізмі. Так само поширюється імперія та переробляє клітини людства, окремих людей різних народів, на єдиний зразок, яловий та асоціальний. Та має успіх тоді коли підірвана імунна система народу – національна культура, національний світогляд, врешті – національна ідея.

Імперії – то свого роду ракові пухлини людства. Але, імперська аґресія на поширення за рахунок інших – осуджується міжнародним правом, а коли його ще не було, засуджувалась суспільною думкою вільних народів, як звичайний брутальний пограбунок. З цієї причини для аґресії завжди потрібне якесь, хоч би й формальне, хоч би й брехливе, – а виправдання. З ним і свої аґресори воюватимуть сміливіше, і слабодухі здаватимуться легше. Всю систему, пов’язану з таким «обґрунтуванням» та «виправданням», – будемо надалі називати маскою.

 

* * *

 

Загально, російська державність нараховує ряд окремих етапів, які дуже чітко та неспірно можуть бути виділені та датовані. Це, власне, Московія, існування якої доцільно відраховувати від знаменної дати падіння Візантії – 1453. Саме з цього часу вона, так би мовити, усвідомлює своє імперське призначення. Вона проіснує 268 років, до часу, коли Пєтр I 1721 об’явить про перетворення Московії на Російську імперію. Її ми будемо називати Першою російською імперією, бо через 140 років, 1861, вона зазнає таких змін, що дасть підстави говорити вже про Другу російську імперію 1861–1917, яка протягне вже тільки 56 років. По ній, 1917, наступить черга Третьої російської імперії, що більшу частину свого часу відома під прикриваючою назвою СССР – Союз Совєтскіх Соціалістічєскіх Рєспублік. Вона проіснує аж до 1991. Після неї полишається Четверта (1991‑???).

Тут варто буде звернути уваги на деякі цікаві обставини. Нагадаємо ще раз. Розглядаючи процес змін Російських імперій в часі, ми спостерігаємо понад важливу обставину: кожна наступна імперія (до Третьої) живе приблизно вдвічі менше попередньої. А от СССР прожив аж 74 роки – більше ніж його попередниця, – в чому справа? Секрет – простий: попереднім Росіям ніхто не допомагав, бо тоді Захід іще так не деґрадував розумово. Як ми бачили, Совєцький Союз мав би всі шанси завалитись десь 1941–1945, та… Його витягли за вуха з прірви історії саме західні «демократії»; та продовжують іще більше активно рятувати після 1991. Ота розумова деґрадація Заходу не є ні вигадкою, ні знахідкою автора. Про нею як же проникливо писав іще найвидатніший з політиків епохи Других Визвольних Змагань – Головний Отаман Симон Петлюра:

 

Тероризована більшовицькою загрозою Європа готова була допомагати таким безнадійним авантюрам, як спроби Дєнікіна – Вранґеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського.

(цит. за журн. Україна, 1993, № I, c.10)

 

Але, після цієї необхідної систематизації, – перейдемо до масок.

 

* * *

 

Маскою Першої Російської імперії (1721–1861) було примітивне, щось як «Для слави держави російськой!». Або, як пізніше писав патріот В. А. Жуковскій (1805):

 

Герой ко славе пробужденный,

Дивит и потрясает мир!

 

Ну, або якесь іще більше глупство, як у шкільному підручнику, схваленому особисто Ніколаєм I: «Россія – ґосударство воєнноє і прізваніє єго бить ґрозою свєта». Слов’янофільство, як маска Другої імперії, склалося саме в ці часи, але було належно оцінене тільки в Другій. Добре спрацювало підчас Балканської війни, було ні до чого в Японській, та дещо придалося у Першій світовй.

Третя російська імперія (1917–1991), була – незаперечно, найбільш нахабною та аґресивною з усіх, але, попри це – й чи не найменш щастивою. Вона вибрала собі маскою те, що пов’язане з гаслом «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», разом із відповідною загарбницькою ідеологією, створеною іще в часи Другої імперії. Ця маска була найбільш досконалою та розвиненою з усіх, та відкривала перспективи для аґресії всесвітніх масштабів.

Бо, як слов’яни проживали в обмеженій кількості країн, включаючи вже загарбані Першою та Другою імперіями Україну, Білорусь та Польщу, то пролетарів – де їх тільки не було!

Але, як їх десь там і не було – навіть жодного, – теж не біда. Бо тоді, пам’ятаєте, як у брєжнєвській Етіопії: спочатку була пролетарська революція, потім була створена правляча робiтнича партія (тобто – пролетарська), а потім… Потім стали поступово створювати й сам пролетаріат. Одне слово, якраз навпаки тому, що ми пам’ятаємо з ґосподіна товаріща Маркса: буржуазія щосили плодить пролетаріат, свого майбутнього могильника, він підвищує свою свідомість, створює робітничу партію, а вже та – робить революцію та здійснює «діктатуру пролєтаріата».

Отже, все це разом дає нам усі підстави записати, як обов’язкову прикмету аґресивної імперії, її фіговий листок аґресії: маску.

3. Імперія повинна обов’язково мати маску: знаряддя прикриття аґресії; якусь ідеологію цієї постійної аґресії.

Наостанок розважимося дещо, примірюючи до цієї класифікації історичні прецеденти різних імперій.

До нашого визначення з трьох пунктів досконало пасують усі три Рими: Рим, Візантія, Росія. Цілком підходять Еспанська та Британська. Маскою останніх були християнська та цивілізаторська місії; як іще у Римі.

Дивно, але геть випадає з цієї категорії найбільша в історії держава світу, Монгольська «імперія», створена, чи не виключно, військовою силою: не має відношення до двох останніх пунктів. Бо нiколи не нав’язувала нікому свою мову та культуру; так само, як ніколи не мала жодних масок.

Не підходить сюди – навіть Туреччина, уславлена Османська «імперія». Бо, хоч щось там собі й захоплювала, та військовою силою, тобто – творила аґресію, бо хоч і проповідувала війну проти невірних – передписуваний кораном «джіхад», але знову ж – повністю розчаровує щодо тих самих останніх двох пунктів: ніколи не нав’язувала нікому свою мову, культуру, або навіть релігію. Так, саме так, що би там про неї не брехали. Бо народи, що побували під нею десь із півтисячоліття, хоча би ті самі болгари або румуни, – повністю зберегли, попри це, свої мови та культури. Цікаво би подивитись, що би від них полишилось, якби вони стільки років провели би в складі Росії.

Адже, мови всіх поволзьких угрів та тюрок проіснували у складі Великого Булгару – більше семисот років; а потім – у складі Алтин Орду – іще триста років. Але, досить було їм потрапити під Росію, – і, по всьому. Як із мовами, так і з культурами.

 

 

Доповнення 2. Еліта імперії

 

У суспільстві імперії, яке ми (за образом російського письменника) схематично окреслили – в першому наближенні, як одновимірну ієрархію, – низхідну лінію холопів (зверху), або висхідну лінію панів (знизу); справи насправді є дещо більш складними. Бо є тут деяка, так би мовити, й позема структура: подібних одновимірних ієрархій багацько та вони ще й галужаться, хоч усі й сходяться до особи самодержця.

Але, завжди існує якась певна кількість можних, задіяних у різних одновимірних ієрархіях, але вищих від певного рівня; вони, скажімо так, «прібліжєни к государю» та від них уже щось там залежить. Одне слово – еліта держави: боярство. Саме про таких дещо зневажливо відгукнувся російський історик, зауваживши, що:

 

Пєтр служив своїй російській батьківщині, але служити Петрові ще не значило служити Росії. Iдея батьківщини була для його слуг надто високою, не по їх громадянському рості. Ближчі до Пєтра люди були не діячі реформи, а його особисті дворові слуги.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 253)

 

Це, якщо хочете, варіації у суто місцевому густі, але в Європі в цілому це була замкнена каста, люди якої були, ще за Середньовіччя, записані до «Ґотського альманаху» та записані у ньому звання – наслідувалися спадково. Лише зрідка доповнюючись висуванцями, які особливо вислужилися у чомусь перед народом. А власне – перед королями або імператорами.

В Росії, з її відсутністю (аж до відносно недавніх часів) законів та відповідно незмірно більшим відсотком свавілля (рабство!), останній – висуванський елемент, – мало не домінував: ота дорога «із ґрязі в князі» – була значно ширшою та коротшою, ніж будь‑де у світі.

А тому, як у Європі аристократія була переважно національною, то в Росії було радше навпаки. Це був типовий імперський набрід, хоч із представників підкорених народів, список яких постійно поповнювався, а хоч і з представників сусідніх держав. Російський історик свідчить нам, наприклад, що: досліджуючи так звані «родословниє кнігі» боярських родин Московської держави, – можна прийти до наступних висновків:

 

На кінець ХVI ст. по цих книгах на московській службі можна було нарахувати до 200 родовитих сімей. Виключивши з цього числа прізвища тих, що заснувалися у Москві ще перед Іваном III, ми знайдемо, що більше 150 родин увійшло до історії московського боярства з половини XV ст. За походженням своїм це боярство є дуже строкате. Старі його родословні книги створюють враження каталогу російського етнографічного музею. Вся російська рівнина з усіма своїми окраями була представлена цим боярством в усій повноті та строкатості свого різноплеменного складу, з усіма своїми російськими, німецькими, грецькими, литовськими, навіть татарськими та фінськими елементами.

(теж там, т. 2, с. 140)

 

Тут не знаходимо жодних кількісних оцінок, але слова «етнографічний музей» – з боку історика – зобов’язують. Однак, теж там, але дещо нижче, ми знаходимо й більш ретельний аналіз отих родословних, цього разу, щоправда, пізніше, у передпетровські часи правління «царєвни Софьі»:

 

За таким підрахунком прізвищ російських, тобто великоруських, виявляється 33 %, походження польсько–литовського, тобто в значному ступені західно–руського – 24%, походження татарського та взагалі східного – 17% і 1% полишається невизначеним.

(теж там, с. 206).

 

З отим «западно–русскім» – полишимо на совісті автора. Адже, ні його історії, ні йому, – не потрібно акцентуватись на тому, що Росія пішла бути саме зі сходу, з Владіміра, Мурома та Суздаля, а все західне – то лише продукт наступної аґресії. Та й щодо отих 33% «вєлікорусскіх» – аж ніяк не можна мати певності. Бо перебрехування чогось там, хай і повністю безглузде, та додача універсального закінчення «‑ов», – іще ніяк не ґарантували російського походження (далебі, – «вєлікорусского»).

Прикладів цього можна навести безліч. Бо ті ж петровські «боярє Шафірови» – то колишнi жидівські Шапіро, які–небудь російські ж Буйносови, – від жида Бейнуса, Щеголєви – то колишні Шіг–Алєєви, а російські Кірсанови – від стовідсотково тюркського імені Кірсан; так само Турґєнєви – від монгольського «туреґен» – швидкий, (звідти ж походить назва таргана). Добре відомо, що російські Карамзіни – то лише татарські Кара–Мурзіни. Ряд «російських» прізвищ – є перекладами: Златогорови – то колишні Ґольдберґи, Золотови – Ґольдмани, Сереброви або Серебряниє – то Зільбермани, Нємцови–Дейчі, Соболєви – Цобелі і т. п. Такий список можна було би тягнути в нескінченність.

Таке постійне поповнення правлячої еліти Бог зна ким та Бог зна чим, особливо посилювалося в такі епохи «оновлення», як епоха Пєтра I, та часом викликало незадоволення вже устаткованої, старої еліти. Яка вже давно змінила прізвища на зросійщені, придумала собі належну родословну (неодмінно – від Рюрика), та – не тільки. За кілька поколінь навіть сама увірувала в неї.

Як виникали подібні родоводи, ми добре знаємо з прикладу Івана III, який пiсля падіння Візантії 1453 полишився «єдіним ґосударєм правой вєри на зємлє», та вирішив із цієї нагоди продовжити свій рід та родовід – далі, за Рюрика. Був собі, мовляв, такий усім відомий римський (так, так, обов’язково, з того, іще першого Риму) імператор Авґуст, а у того імператора Авґуста був рідний брат Прус (звісно, такого ніколи не було), а вже від того брата Пруса згодом пішов бути Рюрик. А вже від Рюрика, через недолугого Ігора – пішли й князі Московські, а від них уже й Іван III – «єдіний православний ґосударь на зємлє».

Вся ця дурна бовканина наводить на думку, що й отого Рюрика взагалі ніколи не було; а, як і був – то до всього поостаннього жодного відношення не мав, але… Це вже не є предметом нашого дослідження.

Ми тут, трошки розберемо, з усіх боків, чи не найбільш типову, для російської історії (як її еліти), очевидно – не більше, фігуру подібного Пєтрового висуванця: в минулому – московського базарного пройдисвіта, а потім «свєтлєйшєго князя» Мєншікова. Саме з тiєї простої причини, – що з більшої грязі – неможливо зробити ще більшого князя: приклад чи не унікальний.

 

* * *

 

Його правдиве походження, як це звичайно буває у Росії, – «покрито мраком нєізвєстності». За народними переказами він був звичайним дрібним базарним крадієм, але своєчасно поміняв фах (але ніяк не пристрасть красти), записавшися до того «потєшного» спочатку Преображенского полку, та хутко ставши «дєньщіком» самого Пєтра Міхайлова, майбутнього царя. Подейкують, що їх зв’язок далеко не вичерпувався «мужской дружбой». Тут, однак, потрібне деяке роз’яснення. Наш час, який – як не дивно, нагадує передодень падіння Римської імперії, – знаменний евфемізмами: для колишнiх сексусальних збоченців уведено дипломатичного терміну «сексуальної орієнтації»; однiєї, другої або навіть іще якоїсь. Головне, щоб «нетрадиційної». Не чужим був цій сучасній широті поглядів і молодий Пєтр I, – «рєформатор». Чи не з цього, бува, розпочав він свої «рєформи»? Бо він, так твердять сучасники, був орієнтований в цьому, так би мовити, на всі 360 градусів, та з юним Сашкой Мєншіковим його пов’язувало, можливо, дещо більше, ніж тільки ота «мужская дружба». Поготів, обидва були бажаними гістьми французького педераста Франца Лефорта, який утримував невідомої «орієнтації» кубло у Німецькій слободі. Це ж на честь цього покидька, цілий район Москви й досі називається Лефортово.

З цього й починається несамовита кар’єра цього колишнього дрібного базарного «ворішкі», який з часом виростає на доброго «вора», та ще й якого! – космічних масштабів.

Він, треба віддати йому належне, міг мінятися, ставати ким завгодно, – князем, фельдмаршалом чи генералісімусом, але завжди був вірний своєму покликанню, – красти та хабарити. Завжди залишався тим, чим народився на світ – типовим «ворюґой». Він же, цікава історична подробиця, полишив по собі, коли його остаточно взяли за шкіру, ні багато, ні мало, а – наступне: головного російського багатства – рабів, «душ крепостних», – 90 000; міст (!) – 6; коштовностей (ювелів) – більше, як на 1 млн. карбованців; золотого посуду – десь більше півтори тони, срібного – ще набагато більше; грошей (готівкою) вигребли – десь 4 млн. карбованців.

З подальших російських (ну, й наших – зрозуміло) «ворюґ» державного масштабу, зазначимо це, – він перший почав тримати накрадене за кордоном: на час його падіння в Лондонських банках він мав рахунків десь майже на 10 млн. карбованців.

От так накрався був «свєтлєйшій», вірний «слуга царю Пєтру».

Але, бували й неприємності. Бо, були люди, що цілком серйозно сприйняли заклик Пєтра: «доносіть о малєйшєм ущєрблєніі інтєрєсов ґосударства». Неприємності почалися, так здається, з так званої «Почепської справи» в Україні, де Мєншіков був звинувачений у присвоєнні чужих земель та незаконних поборах. Почеп із його околицями, містечко на Полтавщині, було пожалуване «свєтлєйшєму» злочинцеві його царем іще 1708, за знищення Батурина та терор проти України та українців. Князь заснувався там та почав систематично збільшувати свої «володіння», які так само ніколи не були його, як ніколи не були цареві, прихоплюючи землі сусідів; кого обкладаючи поборами, а кого й закріпачуючи.

Скарги посипалися з самого початку, але якось доповзли Сенату лише 1717. Почали надсилатися комісії, які від’їздили переобтяжені хабарами та позеленілі від багатоденного пияцтва, та… справа не рушала з місця. Навіть коли нею зайнявся особисто 1720 гетьман Скоропадський.

Цар дивився на те, що його найближчий поплічник «нєчіст на руку», – загалом крізь пальці, але… І йому 1710 увірвався був терпець. Він створив урядову комісію під князем Васілієм Долґоруковим для розслідування незаконних дій Мєншікова та інших казнокрадів, які непомірно – на погляд царя, наживалися на поставках продовольства армії (згодом це стане в Росії найбільш прибутковою справою). Виником розслідування стала вимога «свєтлєйшєму» повернути до казни десь аж 145 тисяч карбованців. Повертати він – і не думав. Потім, за новим доносом, його зобов’язали повернути ще 1 млн. карбованців. Але Мєншіков репетував щосили, відстоюючи свою абсолютну чесність. В цьому йому всіляко допомагала «ґосудариня» Єкатєріна I, його колишня коханка; благоволив крадієві й цар. Так, замість того, щоб побороти Мєншікова, 1718 попадає «в опалу» сам слідчий, князь В. Долґорукій.

Слідство продовжувалося й потім, робились нові нарахування: 162 тисячі, потім іще 285, потім іще 100 тисяч.

Та, все марно, всі крадіжки прикривав цар.

Під усе останнє був і родовід «свєтлєйшеґо ворюґі». Першим (чи ні?) заплямував себе брехнею цар, «вєлікій рєформатор» Пєтр I. При наданні дрібному базарному крадійкові «княжєского званія», він особисто вручив йому диплом, де чорним на білому значилося, ніби новий князь походить не з московського базару, а «із фаміліі блаґородной літовской». Це визначило подальший шлях пошуків, та є ще цікавіший документ від 1707, укладений, ні більше, ні менше, як цілим «З’їздом литовської шляхти». Про те, що цей всім відомий покидьок без роду–племені, – є насправді роду–племені, бо є «нашої батьківщини князівства Литовського сином».

Під цією завідомою брехнею підписалося мало не півсотні (46) «наізнатнєйшіх шляхтічєй». Цікаво, хто ж це були, оті «наізнатнейшіє»?

Походив він, за цією версією, з роду таких собі Менжиків, поріднених з литовськими королями, а ще раніше – з князями ободритів, а з цих спільних предків вийшов і рід Рюрика. Просто і красиво. Нічим з отим «братом Прусом».

А потім, року 1664, під – час російсько–польської війни, його батько – Даніла Мєнжик, – потрапив до російського полону та прийнявши російське прізвище Мєншіков – пішов служити цареві Алєксєю Міхайловічу, батькові царя Пєтра.

От така, як бачите, нескладна історія. Ні в чому не гірша від родоводу Івана III від Авґустова брата Пруса, який ніколи не існував. А тому можна й не мати великого сумніву, що подібне благородне походження було в російському дворянстві не виключенням, а радше правилом.

Історія відмітила, шкода, що знатний помічник реформатора не умів ні писати, ні читати. З цього приводу зауважимо, що сучасні його апологети, оті самі – від «узятого штурмом Батурина», – задають риторичне запитання, та самі на нього й відповідають; це цікаво.

 

Як могла неписьменна людина вирішувати справи настільки великого масштабу? Його відрізняли: неабиякий розум, чіпка пам’ять, здатність тримати в голові всі подробиці багаточисленних вказівок, розпоряджень та обов’язків; його виручав здоровий глузд, що заміняв йому ученість та освіту.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 666).

 

Навчитись читати та писати може за кілька тижнів мала дитина. Може й дорослий, як це робили свого часу, за кілька місяців мільйони людей. А коли не може – то не може: розуму не вистачає. Та й уся діяльність «свєтлєйшєго» аж ніяк не свідчить про великий розум. Грабувати та ґвалтувати – то одне, а от будувати… Звернімося знову до історика. Ідеться про побудову обходного Ладозького каналу. Він мав ціллю поєднати Волхов та Нєву, в обхід Ладозького озера. Отже, читаємо:

 

Пєтр сам з інженерами оглянув місцевість поміж Ладогою та Шліссельбурґом і доручив справу Мєншікову, який ні на чому не розумівся, але до всього ліз. Мєншіков з товаришем своїм повів справу так, що витратив більше 2 млн. карбованців, без толку риючись у землі, виморив поганими харчами та хворобами тисячі робітників і нічого не вдіяв. Пєтр передав тоді роботи досвідченому інженерові Мініху, що поступив на російську службу, та він і закінчив споруду на 100 верст уже по смерті Пєтра.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 124)

 

Адже, підкреслимо, тут ясно пишеться: «який ні на чому не розумівся, але до всього ліз»; чи це хоч у чомусь співпадає з тим, що ми чули попередньо? – в жодному разі. Отже, ще раз, умів: красти, грабувати та ґвалтувати, але не будувати. Як щось і умів, так це, як будь–який шахрай, – використовувати інших для своїх потреб. Та, наслідуючи свого патрона – ліз до всіх дірок, де тільки чув наживу.

Але, попри це, коли Пєтром I була споруджена й Російська Акадємія Наук – першим її академіком з неіноземців, – став саме неписьменний князь А. Д. Мєншіков.

Досвідчений читач, особливо з тих, що не забули ще совєцьких часів, – може й нерозважливо хмикнути: подумаєш, а хіба до совєцьких академіків завжди обирали таких вже розумних та освічених? – часом аби у «вєдомості» на отримання академічних грошей міг розписатися. Правильно, розумні та освічені частіше ставали відомі, коли потрапляли туди, де їм було в СССР природнє місце, – за ґрати. Але, все ж таки – дати академіка неписьменному, це рекорд, неперевершений і досі.

А з цього приводу не забаримося нагадати й дещо, не надто відоме широкому загалові.

 

* * *

 

В Росії традиційно таврували «ґнілой Запад», а самі нестямно заздрили йому та тягнули від нього все, що тільки могли. Навіть до отих іноземних пройдисвітів, руками яких творилася традиційна ж російська аґресія. А для того вже інші створили своє упередження, в особі «просвєщєнного Запада», – мало не ідеалу людських якостей.

Однак, цей ідеал на наших очах незворотньо втратив обличчя, приплющивши очі на бестіальні масові злочини червоних, від російських злочинів проти людства в Україні – та до злочинів червоних кхмерів у Камбоджі над власним народом. Не явивши всьому iншому, не західному світові, – ні розуму, ні справедливості.

А остаточно скомпроментував себе, коли по війні – у Нюрнберзі, – запросив більших злочинців – судити менших: сталінізм – судити гітлерізм. Бо, злочинство у ХХ ст. міряється вже мільйонами жертв, а тих мільйонів на рахунку червоних було в кілька разів більше, ніж на рахунку брунатних.

Але, насправді нічого нового в цьому не було. Незворотньо скомпроментував себе «просвічений Захід» іще тоді, на початку свого «Віку Просвіти», обравши царя Пєтра (що хоч і з помилками, але умів якось–такось писати) членом французької Академії 1717.

Однак, уславлені своєю цивілізованістю англійці й тут випередили всіх інших, обравши членом свого Королівського Товариства, та ще на три роки раніше, неписьменного та нечистого на руку князя Мєншікова. Обробилися, можна сказати, по самі вуха; та за всіма правилами. А руку до цього приклав сам сер Айзек Ньютон, який відкрив закон всесвітнього тяжіння і заклав основи класичної механіки та діференційного числення. Правдоподібно, що «світлєйшій» за всю історію Королівського Товариства, був єдиним його членом, що не лише не умiв писати, але навіть читати.

Не відмовимо собі в приємності навести повний текст документа, яким сповістили про цю унікальну в історії подію, – самого інтересанта. Помилуємося:

 

Могутнішому та достойнішому володареві, панові Алєксандру Мєншікову, князеві Римської та Російської імперій, повелителю Оранієнбурга і першому в радах його Імператорської Величності, маршалові, управителю підкорених країв, кавалеру ордена Слова та великого ордена Чорного Орла і т. п…. Айзек Ньютон передає свої вітання.

Оскільки Королівському Товаристві стало відомо, що Його Царська Величність імператор із найбільшою запопадливістю розвиває по своїх володіннях мистецтва та науки, та що Ви служінням Вашим допомагаєте Йому не лише в управлінні справами військовими та громадянськими, але перед усім також і в розповсюдженні добрих книг та наук, остільки всі ми переповнились радістю, коли англійські неґоціанти дали знати нам, що Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук, а також внаслідок любовi до народу нашого – бажали би приєднатися до нашого Товариства. В той час, за звичаєм, ми припинили збиратись до кінця літа та осени. Але, почувши про попереднє, ми зібралися аби обрати Вашу Зверхність, при цьому були ми одноголосні. І тепер, користуючись з перших же зборів, ми підтверджуємо це обрання дипломом, скріпленим печаткою Товариства. Товариство також дало доручення своєму секретареві переслати до Вас диплом та сповістити про обрання. Бувайте здорові.

Складено в Лондоні 25 жовтня 1714.

(цит. за Н. Павленко, Александр Данилович Меншиков, Москва, 1983, с.80)

 

Так, добре написане; особливо оте – «Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук…»; ну, і так далі. Вражає загальна підлесливість листа, нічим не виправдана і не викликана обставинами; враження цуценяти, що вдивляється у вічі, шалено мотаючи хвостом. Чи сер Айзек не знав, що його новий член Королівського Товариства – був звичайним неписьменним мурлом? – чи думав, що це абсольвент якогось там російського Оксфорду? Так, треба було знати; так, не треба було думати.

Ой, сере Айзеку, сере Айзеку… Займалися би ви краще отим своїм уславленим яблуком… Або виховували би свою кішку з її кошенятком; або обчислювали би, з точністю до дня, скільки їх усього прошло з отого Створення Світу. Все було би ліпше для вашої репутації…

 

* * *

 

Російський історик, розпочинаючи історію наступної блискучої епохи Єкатєріни, коротко описує нам те, що вона застала в Росії, двір її попередниці Єлізавєти I. Він пише:

 

Розмовляти пристойно поміж себе їм не було про що; показати свій розум вони могли лише у взаємному злослів’ї; починати про науку, мистецтво або щось подібне, поберегалися, бо були повними невігласами; половина цього товариства, за словами Єкатєріни, правдоподібно, ледь уміла читати та хіба третина уміла писати. Це була одностройна придворна льокайська, звичаями та поняттями мало порізнена від ліврейної, незважаючи на присутність серед неї гучних старих імен, титулованих як простих.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5. с. 11)

 

Що ж тут, власне, до цього додати? Можна тільки гадати, яким набродом була Пєтровська еліта, яка далеко передувала описуваним часам, всі оці «птєнци ґнєзда Пєтрова».

 

 

Доповнення 3. Пруська війна

 

Коли розпочалася війна Прусії та Англії проти союзу Австрії з Францією, Росія приєдналась до двох останніх. Це було природно, бо з Австрією її пов’язувала спільна загроза Туреччини, а воюючи проти Прусії – можна було сподіватися іще чогось прихопити на півночі. Не від Швеції, так від Польщі, не від Польщі, так від Прусії.

Російську армію через Литву повів на Східну Прусію фельдмаршал С. Апраксін, та вже у серпні стояв під Ґросс–Єґерсдорфом, на річці Преґель. Росіян було 55 тисяч, а на них напав 22–тисячний корпус пруського фельдмаршала Левальда. Росіяни, пишуть, задемонстрували чергову «блєстящую вікторію», бо втрати прусаків склали 10 тисяч убитими й пораненими – половину загального складу. Скільки при цьому втратили росіяни, історія промовчує: принаймні – російська.

Але, перемога – є перемога, та про неї пишуть – можливо, й більше, ніж вона на те заслуговує. Бо фельдмаршал С. Апраксін наступати далі чомусь не став, а потім і відступив до Тільзіту, зимувати. Отi двоє пишуть про це в такий спосіб:

 

Тільки нечисленні його прибічники виправдовували ці дії, зокрема, відсутністю продовольства для армії. Про це йшлося на військовій раді 27 серпня під головуванням фельдмаршала, де було прийняте рішення про відступ. Дуже хутко відступ російської армії перетворився на безглузду втечу, коли покидали власні обози, кидали зброю.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 738)

 

Але, в чому ж справа? – армія, яка щойно перемогла – не може тікати. Отже – «ізмєна Апраксіна»? – так, бо – що ж іще? Морози, як у Наполеона? – та ні.

Однак, є два пункти, які відкидають цю версію.

1. Справа в тому, що комісія, яка розглядала в Пєтєрбурзі подібну можливість, – жодної «ізмєни» довести так і не змогла.

2. Справа в тому, що хай наказ відступати буде «ізмєною», добре. Але, чому ж відступ проходив так панічно? – від кого тікали?

Цілком очевидно, що тут від нас щось приховали.

Взимку 1757 вже 34–тисячна армія під англійським генералом В. Фермором, знову виступила проти Східної Прусії та ніби практично без бою її зайняла. А вже 24 січня 1758, ніби, всі жителі Східної Прусії присягли російській цариці та за її маніфестом вона була «воссоєдінєна с Россієй». Чи, бува, – ще й «добровільно»? Чим далі, тим більше все нагадує казку. Але, казки мають властивість і звичку закінчуватися добре, чого й близько не було тут.

Наступного року Фермор з армією у травні 1758 іде на захід, до Померанії, а потім повертає на фортецю Кюстрін, при впадінні Варти до Одри. А тим часом підходить нарешті й сам Фрідріх II, що досі воював на півдні з австріяками та вчиняє непрошеним гостям бій під Цорндорфом. Росіян – 45 тисяч, німців – дещо менше. Росіяни, як звичайно, проявили небувалу стійкість – «полє боя осталось за русскімі», а Фрідріх II другого дня бою не поновлював. Отже, знову «вікторія»? – ой, якби ж…

 

* * *

 

Чомусь доволі ґрунтовний російський історик, взагалі, відбувся (про цілісіньку Семилітню війну, – тільки подумати!) кількома словами, всього тільки; та радше й не про війну, – про імператрицю, що її вчинила:

 

Мирна та безтурботна, вона вимушена була воювати мало не половину свого царювання, перемагала першого стратега свого часу Фрідріха Великого, брала Берлін, уклала силу солдатів на полях Цорндорфа та Кунерсдорфа…

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с.340)

 

Оце так мирна!…

Це – єдине місце у нього, де пригадані оті обидва «дорфи» (села). Всі ж численні «вікторії» він тактовно обминає, із властивою йому зграбною скромністю. Втім, не забудемо, що й про існування такого собі вирізаного впінь Батурина, – від нього теж не довідатись.

А російський командуючий, англійський генерал Вільям Фермор, потерпівши невдачу з облогою Кольберґа, повертається на зимні квартири на береги Вісли, так би мовити – «без Апраксіна по апраксінській путі». Дивно взагалі, що він якось хутко відшукав свою власну армію. Бо цей «побєдітєль прі Цорндорфє», ще задовго перед кінцем баталії, кинув – разом з іншими високими особами та генералами, свою армію напризволяще, рятуючи шкіру втечею: тікав, куди очі дивляться.

Не дивно, зате, що на кампанію 1759 був призначений новий командуючий, генерал–аншеф П. Салтиков. Він єдиний, можливо, й дійсно переміг Фрідріха II під Кунерсдорфом 1 серпня 1759, бо той, відступаючи поспіхом, покинув на полі бою свого королівського капелюха. Якого, єдиного у своєму роді, – не можна було не впізнати. А два дні потім пiдійшов на допомогу (яка вже не була потрібна) австрійський корпус. Салтиков, якому довелося перемогти самого Фрідріха, вважав, що для Росії вистачить «нових зємєль» Східної Прусії, та саме час кінчати війну, поки знову не наклали по шиї, – був негайно замінений на А. Бутурліна.

І насправді, єдиним подальшим успіхом став лише Берлін, до якого у вересні 1760 спромігся зайти генерал Тотлебен. Це не становило труду, бо пруські війська (а їх було вдвічі менше, ніж росіян та австрійців) – відступили. Союзники пробули у місті кілька днів, отримали символічний ключ від нього, побрали якісь гроші, пограбували дещо берлінців, та почувши, що надходить сам Фрідріх II з військами, – забралися геть. Але, смерть цариці 1761 та прихід Пєтра III сприяли виходу з війни, що «ґлубоко оскорбіло русскіх людєй», як писав С. Соловйов, які щиро сподівалися (ще один штрих до національного портрету) нарешті якось поповнити оте своє «бєззємєльє» («от Бєрінгова проліва до Одєра»), пригородивши собі чужу Східну Прусію.

Звернімо краще увагу на одну цікаву обставину. За всю цю війну ми знаємо лише три бойовиська, відмічених історією. Ґросс–Єґерсдорф, де німці втратили 10 тисяч разом, убитими, пораненими та полоненими; приймемо, що й росіяни втратили не менше; всього їх було там, за історією – 55 тисяч. Потім був Цорндорф, де втрати сторін не наводяться, але відомо, що росіян було там 45 тис. Останнім був Кунерсдорф, де втрати росіян указані на 13,5 тисяч. В сумі вийде, приблизно, десь 45 тисяч, добре. Але, історики вказують нам на сумарні втрати в людях за Семирічну війну, загалом, у 300 тисяч. Так от, виникає запитання, а де ж уклали ще, більше, як чверть мільйона людей? – бо історія, панове, то як бухгалтерія, – все повинно сходитись, як прямовисно, так і поземо…

Чи не в цьому був секрет припинення цієї «звитяжної» війни?

Виправити цю прикру «помилку Пєтра III» вдасться тільки через 183 роки. Та цей безпрецедентний факт учитиме тому (весь світ), що московський аґресор полишається аґресором за будь–якого соціального устрою: є невиправний.

 

* * *