Початок кінця. «Воєнниє посєлєнія»

 

Згодом чимало написано та ще більше набовкано про ідеї західних утопістів у Росії, про «сон Вєри Павловни», про їх наступне втілення після 1917 мрійниками, далекими від життя, у вигляді отих «коммун» та «колхозов», які поступово, рік за роком, – призвели до масової закупівлі хліба за кордоном за нафтодолари (а, якби їх не було?).

Але, хто ж пригадав при цьому предтечу «колхозов», таку важливу проміжну ланку поміж «фаланстєрамі» Фур’є та їх вершиною в совєцькі часи: «аракчєєвскіє воєнниє посєлєнія»?

А, для імператора Алєксандра I, сина Павла I, втілення цієї ідеї в керованій ним країні було не менш важливе, ніж перемога над Наполеоном для його зовнішньої політики.

Автором ідеї «воєнних посєленій» був, ніби, граф А. Аракчєєв (1769–1834), вихователь імператора – переможця Наполеона. Як він піднявся від капрала в Петергофі до графа, ми знаємо, але – все попереднє… Російських прізвищ Аракчєєви – не буває, є вірменські Ракчяни, які могли переробитись на Ракчєєвих (автор особисто знав такого), а навіть і на Аракчєєва. Отже, як він, був великою людиною Російської імперії, то прийдеться ще трохи нагадати, що то була за імперія. Про це ми вже писали, та не одного разу, але вичерпати цю тему навряд чи можливо; нагадаємо ще.

Російська імперія – утворення безнаціональне, однак, це не є й географічне поняття. Бо тереном цієї держави є те, що на даний час удалося захопити в інших. У таких державах власний етнічний елемент – нарід, – товчеться десь унизу. Його життєве призначення – необмежено експлуатуватись та накладати головою, відвойовуючи чужі землі, яким належить стати «русскімі зємлямі».

Може виникнути слушне запитання, а – навіщо, власне, він – цей нарід, – створив собі таку державу? Але, природні процеси чиняться без чийогось бажання, за власними законами. Як створив сам, то найбільш реалістичною відповіддю буде, мабуть, таке: бо він є душевно хворий, а значить – юридично недієздатний. А значить – нема з кого й питати.

Як цілий нарід потрапляє до такого стану – то вже питання особливе, та заслуговує на цілком окремий розгляд. Однак, таких схиблених народiв впродовж історії, як ми знаємо, було навіть кілька; хоч інфікувалися – безумовно, – одне від одного.

На верху імперії, там, де вирішують, крутиться різний іноземний набрід поспритніше, якось–такось засвоївши нашвидкуруч місцеві звичаї, аби не колоти вічі. Не була виключенням і Росія: Лефорти, Остермани, Бірони, Мініхи, – це ті, що очевидні, а скільки різного мотлоху укривалося за зросійщеними прізвищами, на зразок Аракчєєва?

Бiльше від того, жоден із російських імператорів, можливо – починаючи з Пєтра I, – не був росіянином, а вже з Павла I, завідомого напівнімця, – пішли й самі німці (Алєксандр I і Ніколай I – були німцями на 3/4). Отже, чи не вся правляча верхівка Росії складалася ще тоді з випробуваних «інтернаціоналістов». Склад цього наброду, однак, змінювався за обставинами. Захоплення Прибалтики створило в Петербурзі владу латисько–німецької мафії. Приєднання України залучило різних Разумовскіх та Бєзбородков. «Покореніє Кавказа» наповнило петербурзькі салони кавказькими пройдами, як от наступний граф Лоріс–Мєліков (Мєлікян), або – можливо, й граф Аракчєєв.

Він був високий, сутулий, дуже жилуватий, з великим довгим лицем, із розкуйовдженим чорним волоссям; близько посаджені свинцеві очі під лахматими бровами. Довгі руки мавпи. Деяку, вже психічну характеристику дав йому Дмитро Мережковський:

 

«Просто фрунтовый солдат» – сказав про нього Пушкін.

Але, це не так просто, весь петербурзький період історії створив Аракчєєва, отримав у нього те, чого хотів.

«Без лести предан» – в цьому гербі є ціла релігія.

«– Что мне до отечества! Скажите, не в опасности ли государь? – скрикнув він у дванадцятому році перед вступом Наполеона до Росії. – Провались батьківщина, хай живе цар; не бути всім, бути одному, такою є релігія».

(Д. Мережковский, Полн. соб. соч., Санкт–Пб, 1912, т. ХV, с. 110)

 

Так, це насправді релігія, ідея, якщо хочете; вона змінилася з часом, царі відійшли, їх замістила абстракція – держава. Одне слово, була би держава, «єдіная і нєдєлімая», а все iнше під неї, – «народи і народності», «нації і національності», – завжди десь знайдеться. Але, продовжимо посилання:

 

Дух небуття, дух людобойної казенщини втілився в Аракчєєві до такого ступеню, що майже не видно на ньому людського обличчя, як на гоголівському Вії: «обличчя було на ньому залізне».

Залізне обличчя Аракчеева – обличчя єдиновладдя. Нема Аракчєєва, є аракчєєвщина – безсмертна засада. Найжахливіше в ньому це нелюдське, нетутешнє, «вієве».

(теж там, с. 110)

 

От так: пройдисвіт без роду племені, чийсь хамелеон у шкурі російського аристократа («із грязі в князі»), і, – безсмертна засада. В цьому вся Росія, імперія, що досягла – завдяки згубному недоглядові історії, – вищої імперської досконалості. Вона вся у цьому. У поєднанні першого–ліпшого пройдисвіта – і безсмертної засади.

 

* * *

 

Як саме зародилася велика ідея «воєнних посєлєній», зв’язуючої ланки між фаланстерами Фур’є та Чєрнишєвского і наступними «колхозамі» і «совхозамі» Сталіна, – ми не надто знаємо. Але прокламована була імператорським указом від 18 квітня 1817, який починався словами:

 

Мы приняли непременное намерение дать каждому полку свою оседлось в известном округе земли, определив на укомплектование оного единственно самих жителей сего округа…

 

Від тих пір, як Росія голосом Пєтра I офіційно заявила про наміри захоплення Європи та світу, армія цієї держави незмірно виростала, роздувалася як добра мильна бульба, а на її утримання, як і на утримання іншої армії – обдирал–чиновників, що її постачали та забезпечували, – упливав мало не весь державний бюджет.

А тому, й проблема «воєнних посєлєній» не була принципово новою, а в чомусь навіть і старішою від самого Франсуа Марі Шарля Фур’є (1772–1837), сучасника Аракчєєва та людини не більш приємної.

Іще Пєтр I, коли доходила кінця Північна війна та загроза миру ставала реальністю, – подумував про те, як улаштувати армію в неминучих перервах поміж загарбницькими війнами. Так визрів у його убогому розумі великий план окупації «полкамі Пєтровимі» цілої Росії, яка втратила у такий спосіб і будь–якого іншого значення, окрім як місця солдатського постою. Замисел втілювався до життя довго та ґрунтовно, але з нього вийшло тоді так само мало, як і з інших «дєл Пєтрових». Він був початий указом про перепис від 26 листопада 1718, аби досконало знати – скільки солдатів зможуть прогодувати раби тiєї чи іншої округи. Потім планувалося побудувати солдатські слободи, де й надати їм «вєчниє квартіри». Як бачимо, це ще не фаланстери, і не не наступні «воєнниє посєлєнія», а лише перше наближення до них.

Перепис, що нарахував десь у кінці 5 млн. «ревізскіх душ», протягнувся довго, а поміщики та чиновники нерідко махлювали, занижуючи дані, зменшуючи кількість рабів. Все це тягнулося до смерті «рєформатора», але тягнулося й після. Наведемо свідоцтво російського ж історика:

 

Більшість поміщиків відмовилася будувати полкові слободи, вважаючи за краще розмістити солдатів по селянських дворах. Тоді їх зобов’язали до будови, та вона лягла новою «вєлікой тяготой» на їх селян. Почали будову поспіхом, раптом по всіх місцях, відриваючи селян від домашніх робіт. Для купівлі землі під слободи обікрали «души» одноразовим побором; це утруднило побирання подушного податку. Незабаром по смерті Пєтра слободи, які він звелів побудувати обов’язково до 1726 р., були розстрочені на 4 роки, деінде розпочаті будовою, але ніде не були закінчені, і навезений селянами величезний матеріал пропав; побудували тільки штабні двори. Вся справа велася марно, без обміркування засобів та наслідків. Солдати й офіцери розмістилися по обивательських домах у містах та по селах. Але, полки були не просто постояльцями та нахлібниками «рєвізскіх душ», на котрих були накладені. За дивною прихіттю стомленої уяви Пєтр угледів у них зручне знаряддя керування, та поверх строєвих занять поклав на них складні поліційні та наглядацькі обов’язки.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 4, с.97)

 

«Матеріал пропав…» – не пропав – розтягнули селяни, але прожект імператора й насправді пропав. Почасти це було закономірно. Бо сама епоха Пєтра являє нам такі зразки сізіфової праці, як жодна інша, крім совєцької, ясна річ. Історик дещо марно фуркає з приводу поліційних обов’язків, – чому ні? Адже, такі саме обов’язки було покладено свого часу на монгольську армію, та цій не було в чому дорікнути. Але, взагалі, справа Пєтра тоді далеко не пішла, бо:

 

Ледь полки стали розміщувати по «вєчним квартірам», як почала викриватися велика втрата в «рєвізскіх душах» від посилення смертності та втеч: у Казанській губернії після смерті Пєтра один піхотний полк не дорахувався більше половини призначених на його утримання ревізських податників, десь 13 тисяч душ із гаком.

(теж там, с. 99)

 

Втім, заспокоїмо читача (а заразом і цитованого автора): розкрадання завжди було невід’ємною частиною російського життя; не лише армійського. Майже певно, що оті «душі», що зникли невідомо куди, – були просто, або присвоєні, або випродані кимось із «господ офіцєров»…

Уже за Єкатєріни II петровський прожект був фактично похований, полишивши по собі розвалені слободи, побудовані селянами в порядку «вєлікой тягості», а саму армію розмістили у звичайних казармах, по містах.

 

* * *

 

Однак, повсюдно у світі, поготів – у Росії, дурні та шкідливі ідеї тим і порізнюються від добрих та розумних, що ніколи повністю не потрапляють до забуття. Так сталося й з ідеєю «воєнних посєлєній». Час ішов уперед не тільки в Росії, та повернутися їй судилося в оновленому вигляді, пропущеною крізь призму утопійного фаланстерства похмурого Фур’є, в особі отих «воєнних посєлєній» Аракчєєва та Алєксандра I. Бо за цей час вона набула потужного конкурента.

Треба тут зауважити, що практично чужа всім у пореволюційній Франції ідея фаланстера, – в монархічній Росії дослівно носилася у повітрі, споглядаючи вниз та вибираючи найбільш добре угноєне місце, щоб на нього сісти й прорости. Нею, можна сказати, рівно цікавилися тоді обидва антиподи, обидві Росії, і скрайньо ліві, і скрайньо праві; таким чином, її було дослівно узято в кліщі.

Фаланстерами жваво цікавився заматерiлий проґресист М. Буташєвіч–Пєтрашєвскій, голова відомого підпільного гуртка, з‑за якого потрапив до каторги й молодий Достоєвскій. Цей свій інтерес йому пощастило й втілити до життя, бо на відміну від збіглого поповича Н. Чєрнишєвского, він був дворянином та поміщиком, власником пристойної кількості рабів.

Нагода прийшла, коли чергового разу згоріло на попіл сільце, десь на пару сотен «душ обоєго пола». От тоді він і відбудував фаланстер, – спільні спальні, спільна їдальня, бібліотека; спільний хлів та спільна стайня; все, як годиться, тільки спільне, та рівно на оті 40 сімей, чи скільки їх там було. Не фаланстер – картинка з підручника соціалізму. Все це тут, неподалік столиці, та призначивши день офіційного відкриття першого паростка світлого майбутнього, Пєтрашєвській скликав на свято всіх проґресивних однодумців; котрих було, таки чималенько.

На жаль, він легкодухо сповістив про це й щойно облагодіяних ним рабів, які напередодні урочистого відкриття першого паростка, – спалили його дощенту, з їдальнею та бібліотекою; цього разу – із наперед обдуманим наміром.

Звідси видно, між іншим, що верхи імперії, хоч в особі самого царизму, а хоч і його високопоставлених дисидентів, – завжди були за прогрес; проти був – тільки нарід. Не дивно, що потім, коли прийнялися за «свєтлоє будущєє» знову – прийшлося починати саме з народу: дещо привести до тями «раскулачіванієм», голодоморами та депортаціями; щоб, як у них кажуть – «нє бил такой умний».

Отже, фаланстери були, так би мовити, «воєннимі посєлєніямі» лівих, а «воєнниє посєлєнія» – фаланстерами правих, все добре, але – чим же вони були за указом Алєксандра Павловіча?

Чи не найбільш характерним для них було те, що вони більше не спиралися на «рєвізскіє душі», аби не ущемлювати інтереси поміщиків. Якими би куцими не були оті «свободи, дарованние дворянству» попередниками Алєксандра I, а вони зіграли свою роль. Полки мали злитись з народом, так, але тепер – з народом вільним. Бо, як це не дивно, але були ще й на початку ХIХ ст. в неоглядній Росії, такі острівці, де ще жевріли вільні, безгосподарні селяни. Яких так і не сподобилися комусь подарувати. Були вони на теренах колишнього Новгорода зі Псковом, були на Білій Русі, були й в Україні. От на них і впало око «плєшівого щєголя» (Алєксандра I, О. Б.) вкупі з його капралом–дядькою; тепер – графом.

В обмін на довічне поселення солдат на місцевості, селяни звільнялися від рекруччини, але – одночасно, ніби й самі ставали солдатами. Селянка, що захоче пошлюбити солдата, отримає порядну грошову нагороду, від самого «ґосударя Алєксандра Павловіча», але її дочки будуть вже солдатськими дочками. І все у подібному ж сучасному роді – самі пільги та компенсації.

Від усієї аракчєєвської настанови – за версту тхне соціалізмом: і безкоштовне лікування, і безкоштовна освіта, і казенні помешкання не «воєнноє посєлєніє», а чистий фаланстер. Та, ще й оте, зовсім сучасне – прямокутно–рівнобіжне планування казармено–пєтєрбурзького зразка, злиття дрібних осель у великі села, об’єднання усіх корів під спільним дахом, аби марно не шалалися вулицями та не заважили «мірному ратному труду».

Правлінь та райкомів тоді не було, мабуть було ще рано, але всі прикмети діяльності бачимо ті самі: вставали та клалися спати одночасно, за дзвінком, одночасно розтоплювали та гасили печі. У призначений час, «строєм, строєм», відправлялися доїти корів або сіяти.

Церемонія заснування військових поселень (була й така!) наводить на ще більш сумні роздуми. Важко сказати, чому тут більше слід дивуватися, – сталому товченню на місці зупиненого часу, чи убозтву стиглої не до подолання уяви.

Під грім барабанів та верещання фанфар, незмінних національних музичних інструментів, селяни зганялися на площу, де було поставлено стіл, застелений червоною скатертиною (так, саме так). Єдина різниця полягала на тому, що на відміну від совєцьких часів то була не дешева кумачева ганчірка, а добротне червоне сукно. На столі лежала вчасно підготована колективна заява селян із проханням прийняти їх до «колх…» – пробачте, – до «воєнного посєлєнія», ясна річ. Кожен мав проставити біля свого прізвища підпис або ж хрест. Для незгодних в уповноваж… – пробачте, – офіцера, був приготований арґумент. Не наґан, звичайно, як потім, наґанів іще не було. Хоч народився вже, можливо, татусь або радше дід майбутнього Наґана. Арґумент був у дусі часу – два дужих солдата з розгами.

 

* * *

 

Однак, ідея «воєнних посєлєній», наче створена для Росії – «ґосударства воєнного», – не знайшла співчуття у народів імперії. Всього через два роки по виданні указу, влітку 1819, спалахнуло Чугуївське повстання. Заснування в околицях Чугуєва військових поселень переповнило чашу терпіння людей. Вони, вже від Єкатєріни II, жили в умовах військової окупації та у вирі змін. І насправді, за кілька десятків років, – і знищення козацтва, і державні монополії, і заведення торгівлі людьми; а тепер іще й «воєнниє посєлєнія». Такого шаленого натиску історично проґресивних реформ важко було витримати відсталим та патріархальним селянам України. До того ж, не знайомих ні з ідеями Шарля Фур’є, ні з ідеями графа Алєксєя Аракчєєва.

Військові (краще сказати – воєнізовані) селяни припинили роботи, перебили командирів, та вибрали власних ватажків.

Бунт припинив тільки військовою силою сам граф А. А. Аракчєєв, та 52 «зачінщіка» було присуджено «проґнать сквозь строй», отримати 12 000 ударів палками – «шпіцрутєнамі». Був тоді такий засіб перевиховання, невід’ємна частина тiєї самої історії, котра за словами так улюбленого у світі останнього ґєнсєка М. С. Горбачева, – «сплотіла всєх нас». Або за іншим авторитетом – «наша совмєстная історія». Більшість їх, ясна річ, померли, забиті на смерть, але присутні при покаранні реакційно налаштовані батьки – заклинали їх: у жодному разі не просити пощади.

Ця непередбачена подія на батьківщині всіх бунтів – Україні, – притьмарила, з самого початку, блиск великої ідеї, яка має відродитися та розквісти через якісь сто років.

Але, натхненні розгами та шпіцрутенами селяни, все одно – масами вливаються до «воєнних посєлєній», і справа графа починає процвітати. По цьому наступає, навіть, певна кульмінація, – творець великої ідеї робить небуденне відкриття: треба все напродуковане – спочатку звезти докупи, до суспільного магазину, а вже звідти розподiляти, «раздавать по єдокам». Це тільки ми зараз можемо оцінити, наскільки близьким був граф Аракчєєв до наступного та вирішального кроку: звезти все з окремих магазинів до Мос… пробачте – до столиці, а вже звідти розподіляти «по мєстам»; хоч по «труду», хоч по «потрєбності», а хоч і по–старому – по «єдокам». Однак, щось заважило зробити цей наступний крок до «свєтлого будущєґо»: чи то була ота «оґранічєнность дворянско–помєщічьєго міровоззрєнія», чи то відсутність на той час необхідної iнфраструктури в країні, – важко сказати; але цього так і не сталося.

Справа, що на сто років передувала «сплошной коллєктівізації сєльского хозяйства», квітла аж до 1825, коли на зміну раптово померлому в Таґанрозі імператорові Алєксандру I, не без певного галасу, прийшов на зміну його молодший брат Ніколай I. Він не любив графа Аракчєєва Алєксєя Андрєєвіча, та й відняв у нього улюблену дитину, передав «воєнниє посєлєнія» під опіку свого графа – Бенкендорфа, що завідував у нього «Третьім Отдєлєнієм Імператорской Канцєляріі», яке являло собою, у масштабі імперії, – наступний «Пєрвий Отдєл».

Випадковість, чи то закон часу, але з тих самих пір спостерігається присмерк та загальний упадок «воєнних посєлєній».

Падає, насамперед, продуктивність виробництва, падають з року на рік врожаї. Із «воєнних посєлєній» починають розбігатись люди. Падає, що вже зовсім неймовірно для Росії, – народжуваність, що марно намагається виправити дотепний граф Бенкендорф, прикріпляючи до кожного селянського подружжя двох здорових «бобилєй із рєзєрва». Але, все марно, все це не допомагає.

Новгородськими та Псковськими поселеннями прокочується 1831 хвиля повстань, викликана Польським повстанням в Польщі та Литві, та його підтримкою в Білорусі та в Україні. Багато часу та засобів забирає придушення революцій у Європі, та зараз просто не до них. «Воєнниє посєлєнія» занепадають все більше, а року 1854 спалахує Кримська війна, яка вартуватиме життя Ніколаю I, а згодом – і всій Першій імперії.

А року 1857, десь сорок років від початку справи, – «воєнниє посєлєнія» відмінюються офіційно імператорським указом, а їх населення повертається до минулого стану «удєльних крєстьян»: зроблено ще один круг навколо імперського стовпа…

Так остаточно гине цей передчасно народжений у мозку мавпоподібного графа з колишнiх капралів, – «росток соціалізма».

 

 

Декабристи

 

В історії Росії є дві, найважливіші леґенди, призначення яких – якось пом’якшити понуре враження від цієї низки імперських злочинів проти людства, проти народів.

Перша з них полягає у наступному твердженні: так, насправді, бували в російській історії й поокремі злочини, але – творили їх недобрі царі; а нарід – то творець усього доброго, – будував «вєлікую Россію»: «освобождал», «добровольно прісоєдінял», «осваівал дікіє зємлі». Леґенда виникла ще в Росіії царській, де звикли валити всі негаразди на минулу владу, але найбільш енерґійно експлуатувалася в Росії совєцькій – Третій російській імперії.

Друга леґенда – полягає у вихідній подвійності Росії. Так, дійсно, була Росія реакційна та відстала, – жах один. Але, – була й інша, – проґресивна, гуманна, революційна; чи, як там її ще…

Вони, ці леґенди, дещо проектуються одна на одну, але, все таки є трохи різні; остання – дещо більш совєцька, та – ще й у дусі отого псевдонаукового знахарства, – від Маркса–Енґельса.

Так, Росія насправді була подвійною, бо нерівномірно складалася з панів та рабів, що ми вже раніше досить деталічно розібрали. Але, то було в історії, в дійсності; з леґендами – дещо інакше.

Щодо леґенди першої, розрахованої на рівень совєцького лікбезу, то її спростовує відразу те, що ми вже не одного разу використовували: застосування елементарної логіки. Бо, жоден цар не в стані власноруч провести аґресію проти когось, або особисто винищити якийсь певний нарід, бодай малий; скажімо, тих же сибірських даурів. Потрібна якась допомога свого народу, отого, незмінно доброго та правильного. Бо, хоч «батько народу» Сталін і був заразом автором усіх репресій в Совєцькім Союзі, та хоч і підставив Н.Єжова («єжовщіна!!!»), але той самий Єжов не міг нічого зробити без тисяч і мільйонів катів, «вєртухаєв» та «доносчіков», тобто – якоїсь частини (та при тому – чималої!) того ж таки народу. Адже, то тільки такий, як Рой Мєдвєдєв, міг писати, що «большінство коммуністов – нє зналі». Отже, подібні леґенди розраховані, як звичайно у них, – на повного та остаточного дурня.

 

* * *

 

Але, друга леґенда є дещо складнішою, а тому й підступнішою. Персоніфікує, відповідно, вищий рівень історичної брехні; а тому – жива й досі. Попри те, що російський більшовизм, вище втілення отiєї «рєволюціонно–дємократічєской Росії», – створив ніяк не царство свободи, а концтабір народів. Найаґресивніше та найґеноцидніше з дотихчасових втілень отого класичного «трєтьєго Ріма», аґресивного та рабовласницького.

Як на витоки отiєї гіпотетичної «рєволюціонно–дємократічєской Россіі», – звичайно посилаються на «дєкабрістов». Це ж вони, ніби, протиставляли царському абсолютизмові – республіканський устрій, як такий собі зразок проґресивності. Попри те, що весь історичний досвід совєтів переконливо довів усьому світові, – не має жодного значення, хто там очолює імперію, цар чи ґенсек, чи президент, важливим є зовсім інше; як для миші байдуже, якого коліру є кішка.

А тому й розбір байки про «дві Росії» – і треба починати саме з декабристів.

Підрив Першої імперії зсередини запроґрамував сам її творець, Пєтр I, який наївно думав, що можна займати з Європи вогнепальну зброю, та так і не запозичити жодної ідеї. Він був людиною мало освіченою, ледь умів якось–такось писати та не мав поняття, що то є ідея. Але Єкатєріна II, що була освічена та знала, які бувають ідеї, – повинна була це передбачити, та їй дарувати – вже не можна. Бо вона, переводячи своїх панів на французьку мову – мала знати, що саме цією мовою писалися на той час найбільш небезпечні для її імперії «сочінєнія». Але, то були контакти iз заходом, так би мовити, на інформаційному рівні. Наполеонівські війни створили ще більш небезпечний прецедент; уже на рівні особистих контактів. Про те, щоб скористатись наполеонівським наїздом на Росiю, для якогось полiпшення власних українських справ, як це було у Польщi, ми в Українi, взагалi, не чуємо.

«Дєкабрісти» – то цілковитий продукт і виплід наполеонівських воєн. Офіцери російської армії побували в Європі, та – не тільки, але й сподобилися там чогось навчитись: побачити, як воно живуть у людей. Але, траплялися серед них квіточки й покраще. Такими були сини російського дипломата, брати Муравйови–Апостоли, що виховувалися за кордоном. Сюрпризом для них, коли вони потрапили на батьківщину, стало те, що там торгують людьми: про це їх не попередили.

Інший офіцер, Нікіта Муравйов, хотів був 17 років воювати у 1812 з Наполеоном, але його не взяли за юністю. Тоді він виправився партизанити, прихопивши з собою лист наполеонівських маршалів, яких сподівався перебити. Але, не знаючи цін заплатив селянинові золотий за щось, не взявши решти, а його мерщій «прєдставілі по начальству» – як можливого французького шпигуна. Прийшлося прийняти бідолаху до армії.

Був там і Павло Пестель, син сибірського губернатора, згодом постраждалого за казнокрадство та хабарі. Дехто, з дєкабрістiв, скінчив курс університету, різні були люди. Не всі вони були проти рабства, а хто й був, то й тим не дуже припікало: їх революційність носила суто надуманий характер. Далеко не всі були й проти самодержавства.

 

* * *

 

Діяльність «дєкабрістов» офіційно починається з установлення «Союза благоденствія» (існує з 1818), хоч у нього й був попередник. Для нас є важливим не становлення, а саме наслідки діяльності, а тому й звернімося до того, чого домагалися декабристи, що вони пропонували. Будемо засновуватися на двох документах, із найбільш добре відомих, – на «Русской Правде» Павла Пестеля (1793–1826) та на окремій «Конституції» Нікіти Муравйова (1796–1843).

Пестель був рішуче, не тільки проти самодержавства, але й монархії; був і проти рабства. Проти до того, що пропонував увести законом заборону пригадувати про самодержавство або рабство. Незважаючи на те, що такий захід позбавив би громадян вільної країни можливості вивчати її історію. За його проектом Росія мала бути республікою зі звичайним поділом трьох влад, – законодавчої, виконавчої та «блюстітєльной», тобто – юридично–контрольної. Негайно мало бути знесене рабство.

Але, це ще не означає, що погляди П. Пестеля не були імперськими. Бо, то вже всередині імперії люди живляться трудом та власністю інших людей. А сама імперія – живиться цілими народами, та на ставленні до окремих народів, тільки, – безпомилково перевіряється лібералізм. А Пестель твердить, ніби: «Россія єсть государство єдіноє і нєдєлімоє», – от тобі й маєш! Бо, бачите, він відкрив хитре «правило» (абсолютно ні чим не арґументоване), ніби, як він сам пише:

 

Право народності існує насправді для тих тільки народів, котрі користуючись ним, мають можливості його зберегти.

 

А як воно так, то «малиє плємєна» у великій державі, які оту «народность» не можуть розвинути:

 

…не можуть загороджуватися правом народності. Бо для них воно є уявне та не існуюче.

(цит. за В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 108).

 

Така опора в початках та ту саме посилку, яка має бути доведеною в кінці, є характерною саме для російського мислення, дологічного та магічного; приклад досить яскравий та смішний. Він був у цьому питанні не один, то, можливо, й збрехав не першим. Бо варто пригадати з яким імперіалістичним зверхництвом писав Ф. Енґельс про прагнення чехів до національного самовизначення; або – навіть тих же поляків. Або, як буде вузлом зав’язуватись після цього дрібний білянауковий паскудник Н. Данілєвскій у своїй книжці «Россия и Европа» (1877), тільки б заперечити право на національне самовизначення. А тому, нема нічого дивного, що з Пестелем погоджуються совєцькі історики. Оті, що так полум’яно підтримували «національно–освободітєльниє двіжєнія» де завгодно, та тільки не у себе вдома, Наведемо:

 

Вимагаючи збереження «єдіной і нєдєлімой» Росії, «Русская Правда» виражала не націоналістичний принцип підкорення слабих або малих народів великим і сильним, ґарантувала їм можливість соціального та політичного звільнення від феодальних форм пригнічення.

(В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 109).

 

Отже, самі бачите – національне пригнічення не знімала, але зате знімала феодальне. Ну, що ж, такий – із його «рєспублікой», міг, хіба що підтягнути свою «рєспубліку» десь до рівня цивілізованої Австро–Угорської монархії Габсбурґів.

До речі, цікаво подивитись, як цитований автор викручується, намагаючись пояснити близкість старого, реакційного патріотизму – та патріотизму нового, «революційного».

 

Але бути «в особливий спосіб притаманними до всього вітчизняного» вимагали й патріоти, реакціонери типу Шишкова. Іноді патріотичні заклики політичних антиподів були дуже схожі зовні, що дало привід деяким буржуазним історикам, а слідом за ними й академіку М. Н. Покровскому приписати декабристам нахил до націоналізму.

(теж там, с. 108)

 

Тут історія підставила аґресорам, що ніколи не визнавали, хоч за революціонерами (а хоч і «дємократамі») – права націй на самовизначення, – іще одну пастку. Цікаво поглянути, як пнеться її уникнути цитований автор. Він тут просто ховається за інших:

 

Але це не є націоналізм. За визначенням совєцького філософа Є. Ф. Петрова, «націоналізм починається тоді, коли якась нація прагне реалізувати ці інтереси (національні, О. Б.) за рахунок інтересів інших народів».

(теж там, с. 108)

 

Тут націоналізм спритно підмінюється на шовінізм, та це – саме тут, не протирічить дійсності. Бо «русского націоналізма» не було й не могло бути. Був завжди, тільки й єдино, – аґресивний імперський шовінізм імперських люмпенів.

І – до того. Коли нарід колонії прагне звільнитись, хіба він не робить це за рахунок інтересів народу – колонізатора?

Але, процитуємо ще дещо з того ж джерела – книги акад. М. В. Нєчкiної «Декабристы», Москва,1974, тi мiсця, з яких чiтко простежується певна спадковiсть поглядiв iмперських «революцiонерiв», роздiлених цiлим столiттям.

Почнемо радше з констатацiї факту:

 

Таким чином, «Русская Правда», являючи собою плiд великої особистої працi Пестеля, в той же час є iдейним пам’ятником цiлої революцiйної орґанiзацiї, що був обговорений та прийнятий одноголосно.

(с.75)

 

Далi, дiзнаємося, звiдки назва тiєї «Русской Правды». Виявляється, що безпосередньо вiд Ярослава:

 

Вiн хотiв цiєю назвою вiддати належне нацiональним традицiям та пiдкреслити зв’язок майбутної революцiї з iсторичним минулим росiйського народу.

(с.75)

 

Тобто був так само повним невiгласом в iсторiї власного народу, як його вороги царi, або наступнi послiдовники – бiльшовики. Бо це виглядає так, якби Томас Джефферсон (1743–1826) – назвав би свою декларацiю на честь якогось документа часiв Британiї Рiчарда I Лайонгертса; щоб пiдкреслити зв’язок американської революцiї з «iсторичним минулим» американського народу. Але пiдемо далi:

 

Самодержавство в Росiї за проектом Пестеля рiшуче знищувалося. Знищувався не лише сам iнститут самодержавства, але й нищився фiзично весь царючий дiм.

(с.83)

 

Бiльшовики через сто рокiв саме з цього, можна сказати, й почали, повна згода. Але далi знаходимо ще бiльш цiкаве:

 

Погляди Пестеля на нацiональне питання були своєрiднi та носили тавро дворянської обмеженостi.

(с.87)

 

Чому? – а тому, що вiн не визнавав права нацiй на самовизначення (Росiя, як вiдомо, не визнає цього права й у XXI ст.):

 

Права вiдокремлення вiд Росiйської держави iнших нацiональностей Пестель не визнавав: всi народи, що населювали Росiю, мали на його думку, злитись до єдиного росiйського народу та втратити свої нацiональнi особливостi.

(с.87)

 

Пiдкреслимо, що так само й бiльшовики – як же любили та пiдтримували отi «нацiонально–освободiтєльниє двiжєнiя», де завгодно, та тiльки не у себе. Бо та «Декларация прав народов России», що мiстить у собi й право на самовизначення була та полишається досi найбiльш брехливим документом людської iсторiї. Отже тут повна тотожнiсть.

Далi буде ще цiкавiше: «всi народи, що населювали Росiю мусили злитись до єдиного росiйського народу» – кажете? Так тут, хiба, мається на увазi, що з них мусила утворитись «новая наднацiональная общность – совєтскiй народ», чи не так? Отже й тут бiльшовики жодних Америк не вiдкривали…

Найцiкавiше, як завжди, знаходимо наприкiнцi:

 

Але в цiй же конституцiї намiчалися жорсткi заходи проти «буйних» кавказьких народiв. «Русская Правда» пропонувала «разделить все сии кавказские народы на два разряда – мирные и буйные. Первых оставить в их жилищах и дать им российское правление и устройство, а вторых силою переселить во внутренность России, раздробив их малыми количествами по всем русским волостям».

(с.87)

 

Який чудовий, простий та ефективний план всезагального ґеноциду! Йому стисло вiдповiдають дiї бiльшовикiв iз їх «дружбой народов». Разом iз сталiнсько–берiєвсько–сусловськими депортацiями цiлих народiв, пiд брехню про «сотруднiчєство с нємцамi». Бо кавказькi народи живого нiмця на власнi очi не бачили. В цю ж ґеноцидно–iмперську традицiю досконало вписується античеченське бiснування «новой i дємократiчєской» Росiї. До цього можемо додати, що коли підсовєцький польский уряд проводив по війні операцію «Вісла» – українців з їх одвічних земель виселювали та розподіляли «малими колічєствами» поміж поляками; а минуло дещо більше століття!

 

* * *

 

Окрему «Конституцію», від себе, розробляв Нікіта Муравйов (1796–1843), але… На відміну від «рєспубліканской» Пестеля вона ніде не затверджувалася та навіть не обговорювалася. Тому, що була конституційно–монархічною. Імператор був головою виконавчої влади, законодавчої ж не мав зовсім; був головнокомандуючим, але не оголошував воєн та не заключав миру, – то був привілей законодавчих зборів. Не мав права й покидати теренів країни.

Росія мала бути федерацією з 15 окремих держав, із окремими урядами та столицями, 13 в європейській частині та 2 у Сибіру, зі столицями, відповідно: Вільно, Гельсінки, Іркутск, Казань, Київ, Москва, Петербурґ, Ріґа, Саратов, Смоленск, Тіфліс, Тобольск, Харків, Черкаси, Ярославль. Отже, Україна мала бути поділеною навпіл, складатися з двох держав: Чорноморської (Київ), та Української (Харків).

Зауважимо, підкреслюючи певну яловість протиставлення республіки – монархії, що в подібній імперії окремі народи могли мати набагато більше свободи та культурно автономії, ніж у зрівнюючій усе республіці Пестеля.

За обома проектами столицею Росії мав бути Ніжній Новгород: велика річка, центр країни, Мінін і Пожарскій; ну, і всяке таке…

 

* * *

 

Восени 1825 в далекому Таґанрозі незабаром помер «плєшівий щєголь» – Імператор Алєксандр I. А дєкабрісти з самого початку вирішили скористатися нагодою зміни влади у своїх революційних цілях. А нагода була ще й не будь–яка, а дещо подовжена. Бо, спадкувати Алєксандрові мав наступний син Павла I, – Константін, але він був жонатий не на особі царської крові, а на звичайній жінці. Забувши про це, йому поспіхом присягали, а він і собі, якось не квапився відрікатись на користь іще молодшого Ніколая I (1796–1855). До того тягнув так, що встигли навіть відбити монету з його зображенням.

Коли пригадати ту легку та невимушену зграбність, з якою за кілька годин досягли своєї мети за допомогою тiєї ж армії, підкреслимо, – Єлізавєта I та Єкатєріна II… охоплює щире здивування. Все подальше здається якоюсь чистою марою. Мати в своєму розпорядженні такі сили, провести таку підготовку, – і так усе перемарнувати! – покінчити всю справу аж таким монументальним пшиком! От, що значить зiпсовані освітою (хоч, якою ж скромною!) люди. Підкреслимо, що в літературі не зустрічається порівнянь такого типу (як із двома імператрицями), але ж вони напрошуються самі собою.

Переприсягання Ніколаєві в Пєтєрбурзі було призначене на 14 грудня 1825, отже й вирішено було вивести війська на Сенатську площу для того, аби перешкодити прийняттю присяги сенатом: як тільки війська блокують сенат, увійде делеґація, заборонить прийняття присяги та… «объявіт царскоє правітєльство нізложєнним». Одночасно передбачалося зайняти Зимній палац та заарештувати царську родину; потім – Учрєдітєльноє собраніє. Ну, і таке інше. Був заздалегідь призначений «Діктатор восстанія», гвардії полковник, князь Сєргєй Трубєцкой. Але, попри таку підготовку все ж зуміли перепсувати все; а це пояснює, якоюсь мірою, які з них були вояки та чого варті. Як хтось там і переміг Наполеона, – та тільки не вони…