Здобутки литовського панування

 

Щоб їх належно оцінити, потрібно дещо задуматись над характером литовської влади, яка з Альґірдасом прийшла до України. Це була чи не абсолютна влада великих князів, кунігасів Литви, яким підкорялись правителі окремих князівств, часто пов’язані сімейними узами. Ці останні, однак, не були й віддалено подібні до тих, що зв’язували між собою князів Києва, де за шмат влади брат був здатний покласти трупом брата. Як можна тільки здогадуватись, для литовських родів будь–які родові чвари вважалися плямою на честі всього роду, та вбивство Йоґайлом рідного дядька Кестутіса стало вагомим свідоцтвом приходу європейської цивілізації до дикої поганської Литви.

Отже, схоже, що за абсолютної влади кунігасів, – втручання їх до справ місцевих було мінімальним. Ну, так само, як за часів Аттіли: в iншому “кожен володіє тим, що має, та ніхто до його справ не втручається”. Продовження такого статусу було великим завоюванням на тлі тодішньої феодальної Європи. Підкреслюється це й тим, що більш–менш великі міста мали своє міське самоврядування та старі суди ґотського типу, де все вирішувала лава присяглих. Таке право звичайно називають Маґдебурзьким, але… Чи не існувало воно на сході незалежно від отого Маґдебурґу?

Не спостерігаємо ми ніде утисків на церковному або національному ґрунті. Литва була здавна поганською, але терпіла православну церкву, порізнюючи від католицької за її відносно мирний характер. Адже ця остання, віддамо їй належне, на відміну від католицької, – не ходила походами на невірних, повертаючи їх силою до християнства. Отже, й не дивно, що литовські князі часом і добровільно приймали православну віру. Не було жодних утисків щодо мови та культури. Литвини нікого не литвинізували, навпаки, мова південної половини країни, України та Білої Русі – була в державі офіційною, та нею розмовляли й литовські кунігаси.

Нам сьогодні в усе це важко повірити, але так дійсно було. В литовській державі існували всі свободи старих каганатів, та в цьому вона була чистим анахронізмом.

Бо, можемо знову навести яскравий приклад з історії мало відомого історикам Булгарського каганату на Волзі – Великого Булгару. Про нього ми маємо дуже уривчасті відомості, частково (та – найбільш до віри) зі скандинавських саг, частково з новгородських літописів, частково від арабів. Але, для того прикладу, який ми представимо, жодної історії непотрібно, бо ми звернемо увагу лише на те, що є добре відомим та перевіреним.

А таким є, в першу чергу, мовне питання. Бо, мова є основою культури, на якій твориться як усна так і писемна культура народу, нації. Тому й неможливо, скажімо, розвивати українську культуру – російською мовою, як це прагнуть дотеперішні керівники незалежної України; буде саме те, до чого вони прагнуть – недолуга російська культура, яка буде щосили тягнути Україну назад до Росії, що власне, їм і потрібно. Отже, звернемося за прикладом до історії Булгарського каганату.

Вона починається для нас із часів Аттіли, коли до каганату (так кажуть) було приєднане все Поволжя, разом із його палітрою народів. Це завоювання не було міцним, та з 490 починає існувати історично відомий незалежний Булгарський каганат, або Великий Булгар. Він проіснував незалежно до 1238, коли був включений до складу більшого, Монгольського каганату, як його західний улус – Алтин Орду. За свої 748 років незалежного існування він виробив єдину мову міжнаціонального спілкування, ітіль–тюркі, яка стала офіційною мовою Алтин Орду. Добре, а куди ж поділися мови окремих народів? – чи вони, бува, витиснилися ітіль–тюркі, забулися? Але ж, – ні. По знищенні Казанского ханства Iваном IV все Поволжя анексується Росією, та що ж ми спостерігаємо? А спостерігаємо те, що іще в минулому ХIХ ст. всі народи Поволжя: мордвини, марі, чуваши, башкири тощо, – зберігали свої національні мови та культури!

От що то є каганати, – єдина можлива форма реалізації багатонаціональної держави.

В іншій площині – створенні національної еліти, литовська держава теж прислужилася українському народові, створивши цілий прошарок національно–керівницької еліти, навряд чи мислимої у Київській Русі з її авторитарною князівською владою, котра вже не мала звички литовських кунігасів – займатися загально–державними справами та ні до чого іншого не втручались.

Саме ця верхівка й очолила згодом загально–національний спротив польській експансії.

Хоч, зауважимо й це, серед них знайшлося набагато більше готових спольщитися, ніж серед простого народу, менш освіченого, а тому й менш податного на чужі культурні впливи. А тому – й набагато більш консервативного.

Все це так і вважається істориками, але є тут і свої підводні камені, які не можна не показати. Відомий український історик з цього приводу пише наступне, даючи коротку характеристику політичним досягненням литовського періоду української історії.

 

Все те разом давало українському громадянству – його вищим шарам – почування, що воно живе у своїй державі, своїм національно–державним життям. Таке переконання створювало в тодішніх діячів самовпевненність і відвагу в їх виступах. Почуваючи себе певними громадянами держави, вони завзято ставали до оборони своїх прав, не дозволяли їх порушувати, – йшли навіть на відкриті повстання, як це було з їх участю у виступах Свідріґайла або Глинського. Українське громадянство у Великому князівстві було живучим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи. Розвитку політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державності, яку Наддніпрянщина прожила у зв’язках з Великим князівством. Навіть ще у ХVIII ст. автор “Iсторії Русів” добре розумів ці традиції. В цьому полягає позитивне значення Великого князівства Литовського в історії українського народу.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 120)

 

Добре, якби воно так, але… автор посилається на участь українського панства “у виступах Свідріґайла або Глинського”. От і подивимось дещо ближче на цю “участь”.

Раптова смерть кунігаса Вітавтаса 1430 породила в державі громадянську війну, хоч і короткочасну. Свідріґайло (1355–1452), син великого Альґірдаса, – повстає на захист литовських інтересів проти Йоґайла. Бо цей хотів узяти Литву під своє безпосереднє правління, остаточно знищивши рештки литовської самостійності.

Здавна проживаючи в Україні (він був князем Волині) Свідріґайло приєднав до себе й українське панство та збройно виступив на брата. Спочатку все йшло добре, але поляки хутко відмовились від претензій на литовський престол та запропонували великим князем Жиґмонта, сина Кестутіса та брата Вітавтаса, що відразу послабило позиції Свідріґайла. А потім – 1434 – надали українським панам ті самі права, що їх мали поляки. Для тих, схоже, право займати “нові землі” та покріпачувати тих, хто на них жив, – і були першим національним інтересом, та вони й покинули Свідріґайла. Бо розуму на те, щоби зметикувати – права можна так само забрати назад, як дати, – й поґотів не було.

Зробити щось із могутнім кунігасом Волині не були в стані ні Йоґайла, ні Жиґмонт, та він і князював у себе до самої смерті 1452. А з цього часу всі українські князівства були ліквідовані та перетворені на намісництва. Але, той хто думає, що українська верхівка на цьому чомусь навчилася, дуже помиляється.

Iще менше позитивної моралі ми можемо витягти з повстання 1508, піднятого Михайлом Глинським. Як пише нам попередній автор, він “походив з Полтавщини, з татарського зукраїнщеного роду, науку проходив на Заході, подорожував по Iталії та Iспанії”. Побував при дворі Iмператора Максіміліана, служив у курфюрста Саксонського Альбрехта та повернувшись нарешті додому став двірським маршалом Великого князя Олександра (1449–1506). Але, коли після Олександра великим князем стає Жиґмонт I (1506–1548), – він усувається від справ. Повертаючись до себе на Полісся, ображений Глинський піднімає повстання, до якого частково приєднуються й українські пани, а особливо – православне духовенство, бо він спекулює на польських же релігійних утисках. Як продовжує автор:

 

“Глинський ввійшов у порозуміння з Кримом і Москвою, але татари не дали йому допомоги, а московські війська пішли на Смоленськ і Полоцьк, де не було повстання”.

 

Все, ясна річ, покінчується пшиком, а Глинський збігає до Москви. Там він якийсь час крутиться при дворі, але кінчає життя у в’язниці (1534).

Таких міжнародних авантюристів вистачало в будь–які часи, та із заколотів, піднятих заради задоволення особистих амбіцій якогось перекоти–поля, – годі робити якісь висновки історичного характеру.

Отже, хоч у Великій Литві й сформувалася українська еліта, але її самосвідомість залишала ще бажати набагато кращого. Не дарма наступна епоха висуне на перший план зовсім нову еліту – козацтво, але й та буде все ще не на висоті. А причина буде одна – православ’я та примат релігійних інтересів над національними. Не кажучи вже про примат над обома – своїх власних, еґоїстичних інтересів.

Цікаво, що в усьому цьому вони не копіювали своїх литовських партнерів; радше своїх затятих супротивників – польських католицьких вельмож. Яких усе, перераховане вище, й привело, згодом, до отих поділів Польщі…

 

* * *

 

Ситуація дещо повториться через іще триста років, коли примат соціалістичних інтересів над, знову ж, – національними, – провалить і Другі Визвольні Змагання.

 

 

Польський наступ

 

З проникненням польської шляхти до українських земель Литовського князівства – місцеві справи докорінно змінюються. Можна думати, що саме перспектива такої всебічної агресії, а насамперед – теренової, – саме й спонукала польську шляхту до Кревської унії, та не литовські пущі були їй потрібні.

А шляхти цієї, яка й була керівною силою у королiвстві Польському, було там чималенько, та особливо зростає її кількість з проникненням до України. Професор Пал Маґочі в своїй монументальній “Iсторії України” наводить досить цікаві цифри:

 

Порівняно до останніх європейских країн того часу, польська шляхта складає відносно більший відсоток населення країни. Більше від того, її відносні та абсолютні кількості зростають. В той час, як на 1596 (по Любельській унії, що остаточно покінчила з Великим князівством Литовським, О. Б.) було більше 50 000 благородних, що становить 6,6 % населення Польсько–Литовської співдружності, у 1648 це число зростає до одного мільйона, або 9% населення. З благородних у 1648 від 5000 до 10 000 були магнати, а iнші 900 000 або більше, – шляхтою.

(П. Р. Магочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 142)

 

Шляхетське проникнення до України характерне побудовою на українських землях все більшої кількості фольварків (великих латифундій), – та це хутко дає про себе знати. Як польський експорт зерна до Європи у 1491–1492 становив усього 12 000 тон на рік, то він зростає до 140 000 тон на рік 1563 та сягає вищої кількості у 250 000 тон у 1618.

Цей експортний бум, що нечувано збагачував польську шляхту – творився цілком трудами надобре закріпаченого українського селянства.

А закріпачення творилося теж, не відразу. Українське селянство у Великій Литві зберігало громадський устрій старих часів, разом із громадською власністю. На чолі громади стояв обираний голова – отаман. Громада розпоряджалася власністю, утримувала церкву та творила суд. По селах німецького права статус різнився тим, що була індивідуальна власність на землю, а адміністративні функції виконував спадковий війт.

Стан селянства ж у Польщі був відмінний від українського, та не у кращий бік. Крім певної данини та робітних послуг місцевому шляхтичеві, якому й належала земля, там є ще обов’язкові селянські відробітки, називані панщиною. У ХV ст. вони ще не надто обтяжливі та становили півмісяця робочих днів (від сходу до заходу сонця) річно, але зі зростом екпорту збіжжя – підвищуються далі. Холмська шляхта з 1477 заводить її у себе вже в обсязі одного робочого дня на тиждень, а сейм із 1519 приймає це законом по всій Польщі, збільшуючи разом у 3,5 рази. У другій половині ХVI ст. панщина виростає до 2–3 днів на тиждень; помимо отих “робітних послуг”, які вже взагалі не є чимось обмежені.

Рівнобіжно з цим іде всякий інший утиск. Року 1447 Казимір, син Йоґайла передає селянське судівництво до рук панів у Литві, а з 1454 – й у Польщі.

Українські селяни втрачають і право на володіння землею. Коли в Литві вони могли вільно купувати, продавати та успадковувати землю, то польське право здавна передбачало володіння землею лише за шляхтою. Тепер усе це починає розповсюджуватися й на Литву. Вже 1444 католицький арцибіскуп Львівський зганяє селян з дідівських земель, забираючи їх землі собі.

Селянам, що віднині працюють на панській землі, забороняється переселюватись; тепер вони – кріпаки.

Все це не проходить без сліду, та по Любельській унії 1569 в Україні стає неспокійно. Розпочинається низка селянських збройних повстань, яка зіллється згодом, у половині ХVII ст. – до спалаху Козацьких Воєн за звільнення.

На Україну суне й зграя католицьких попів, та утиски майнові доповнюються утисками релігійними. Пам’ятаєте, як красиво подав це свого часу пан Міхаль Бобжинські, професор із Кракова, написавши про оту зграю панів та попів, що посунула на Литву під проводом самого Йоґайла? Для деяких українців заводиться навіть назва: “поляк руського віросповідання”. Вона переконливіше, ніж будь–що інше, свідчить про колонізаторські зазіхання та широку полонізацію населення, яке, втім, полонізуватися не надто бажало.

Але, підіб’ємо деякі підсумки. Подивимось на сусідів Великої Литви та на її відносини з ними. Бо, ці відносини були й відносинами України, яка їх не тільки відчувала на собі, але й певною мірою формувала, як рівноправна складова Литви.

Роль ордена – є найменш дискусійною, бо він був організацією, яка свідомо творила злочини проти людства. Вітавтас, після Ґрюнвальду, може й наказав би скарати на горло отих “лицарів”, що потрапили до литовського полону, та це було б цілком слушно з боку справедливості. Але, його руки були зв’язані поляками, єдиновірцями ордена.

Роль Польщі, цього троянського коня західного католицизму у великодержаві, – теж є більш–менш ясною. Але, як же воно було з іншими сусідами?

Про відносини з Москвою дає чи не вичерпне поняття досить характерне посилання на один із сучасних імперських варіантів російської історії, а саме:

 

Багаторічна напруженість у відносинах Московського князівства з Великим князівством Литовським обумовлювалася входженням до його складу розлеглих споконвічно російських, білоруських та українських земель. Боротьба за повернення захоплених Литвою земель стала одним із основних напрямів зовнішньої політики Iвана III. Московський уряд не одного разу заявляв литовським послам, що всі землі, які входили колись до Київської держави, є “отчиною і дідизною” московського великого князя. Литовський уряд, зі свого боку, неодноразово протестував проти титулування Iвана III “государєм всєя Русі”, вбачаючи в цьому претензії Москви на споконвічно російські землі по верхів’ях Оки, по берегах Десни з її притоками, по течіях Сожа та Дніпра.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 240)

 

Як бачимо, Литва у цих відносинах стояла на юридичних нормах міжнародного права. Росія, як завжди, спиралася на власні, встановлені нею ж “закони”. Аргументувала якимись там мітичними та ідіотичними “отчинами і дідизнами”. А від кого ж вони пішли, дозвольте запитати, оті “отчини і дідизни”? – чи бува не від отих всюдисущих Рюриковичів? То зауважимо на це, що правлячі двори Європи були на той час теж поріднені між собою, та хіба не ближче отих Рюриковичів, а от на чуже – рота не роззявали.

Але, візьмемо хоча би оті землі від Качібею Вітавтаса, якого з часом перехрестять на Одесу, замиливши людям очі черговим “основанієм города”, – та по річку Рось, відвойовані литвинами у монголів, – як же з ними? Бо вони, це добре відомо, ніколи не входили до складу Київської Русі (хіба, що на щедрій мапі I. Крип’якевича), але – для Росії й вони були “отчиною”, чи не так? Монголи, у яких останніх відвоювала ці землі Литва – на них потім офіційно не претендували. Примирились із реаліями Iсторії. Коли ж у Вільні сядуть польські князі та остаточно занедбають велику справу Вітавтаса, – монголи при нагоді повернуть їх собі, не посилаючись на якусь там минулу “отчину”.

А тому нема й нічого дивного, що найнормальніші відносини (принаймні – на наш, теперішній погляд) були у Великої Литви саме з Алтин Орду. Країною, що не поступалася їй за рівнем культури.

Спочатку ці відносини були, як годиться, ворожі. Бо, не забудемо, що й сама Литва була відповіддю на монгольський виклик. Але, принаймні в кінці – вони стають доволі приятельськими, навіть партнерськими. Вітавтас із певним непокоєм спостерігає за міжусобицями в Алтин Орду, які можуть її послабити. А це, в свою чергу, може посилити того, хто недружній усім – Московію. Тому Вітавтас підтримує Тохтамиша та надає йому притулок після його поразки у битві народів на Тереку 1395, проти Тімура, який сам тоді ледь вистояв. А переможець Тохтамиша Тімур, власник та розпорядник найбільшої на той час військової потуги світу – жорстоко переслідує переможеного Тохтамиша. Але, спиняється на литовському кордоні, не ризикуючи загризатись із грізним литовським кунігасом.

До речі, й битва з Едиґеєм на Ворсклі 1399 – була спробою повернути владу в Алтин Орду саме Тохтамишеві. Та провалилася завдяки польським союзникам.

Отже, спір, змагання та партнерство з Алтин Орду, – були змаганнями рівних; чи не єдиними на той час.