Живий свідок історії – наша мова

 

Прочитавши все попереднє, про кимеріян, скитів, гунів та аварів, кожен має право поставити запитання, – так, але хто ж є ми? – сьогодні? Коли таке запитання почують там, на півночі, де тільки й слов’ян, що з української діаспори, – на нього кинуться гучно відповідати: щоб самі, бува, не зметикували.

“Славянє, славянє!” – проголосить нобелівський лавреат, російський письменник Алєксандр Солжєніцин. “Ви – малоросси, а ми ВЄЛIКО–росси!” – пропищить бабячим голоском уславлений російський же художник; претензії якого завжди значно перевищували здібності. Та додасть: “Но всє – русскіє!” Нагадуючи всім, що у століття, коли й горбатого випростовують ще за життя, – російського невігластва не виправити. Але, – й це не головне.

От коли вони далі почнуть вам правити про отих слов’ян, білявих та блакитнооких (обов’язково!), трудолюбних пахарів (обов’язково!) які ніколи не купували хліба за кордоном (необов’язково), та щосили переможно відбивалися від сталих наїздів “нєсмєтних полчіщ дікіх (тепер можна й “полудікіх”) кочєвніков, – будьте обережні.

А коли вони дійдуть до того, що вийшовши разом “із драгоцєнного Кієва”, ці “славянє” створили “Вєлікоє государство Россійскоє”, – тікайте світ за очі, бо вас знову хочуть “добровільно прісоєдініть” до розбійної Московії “старшєго брата”. З усіма вже знайомими наслідками. А поки…

Заспокоїмо дещо читача, бо – всі праві. Хоч і не в усьому. Бо, то ми є слов’яни, але не вони – угро–фінсько–татарська суміш. Підкреслимо, що останній факт нічиєї гідності вражати не може, – нема добрих чи кепських етнік: всі люди є рівні від народження. Є серед нас, годі й казати, і малороси, оті, що без Росії себе не мислять, – “славянє”, як у нашiй Верховнiй Радi.

Але ми є, насамперед – українці, люди, що повною мірою успадкували гідності та вади трьох великих етнічних потоків історії: балтицького, ґерманського (або ґотського) та врешті – гунського. Про що нам неодмінно та щоденно нагадує наша українська мова.

В Європі сьогодні практично немає двох мов, які не мали би взагалі схожих між собою слів, але – тут є істотна різниця. Бо є від чистої дурості займані слова, а є слова спільні. Та нас цікавитимуть саме оті, останні. За прикладами перших у наш час, коли дурість квітне рясним цвітом, – далеко ходити не потрібно. Хоч і отой “маркєтінг” (звичайне собі “базарювання”) або ота й зовсім уже ідіотична “тусовка” (спільне товчення на місці без визначеної потреби). Займані в той чи інший спосіб іноземні слова, прийнято збирати у “Словнику іноземних слів” даної мови.

Нас, як уже мовилося, буде цікавити дещо інше.

Обмежимося одним прикладом. Нікому, напевно, не спаде на думку вважати іноземним слово “мусити” та відсилати його до “Словника іноземних слів” української мови. Але, від відповідного ж німецького mussen його порізнює лише балтицьке дієслівне закінчення “‑ити” (‑ iti лит.). Та це – не одинокий приклад. Подібні українські слова, що співпадають за коренями з литовськими, схожі не лише фонетично, але й семантично, то єдине сьогоднішне свідоцтво нашого давнього балтицького cпоріднення через минуле Великої Кимерії.

Тут, щоправда, легко передбачити й заперечення. Мовляв, такі співпадіння можуть бути наслідком примусової, так би мовити, “литвинізації”, якої українці зазнали пізніше під Великим Князівством Литовським. В цьому було би щось істотне лише за умови, як би подібна “литвинізація” дійсно була. Але, про неї ніщо в історії не свідчить. Навпаки, мало не з часів Гедімінаса литовські королі самі володіли українською мовою. Якісь слова, безумовно, могли в цей час потрапити до української мови (як і навпаки), але… Займаються, звичайно, такі слова, яких нема у власній мові, тобто ті, що відображують певного рівня складності поняття, а таких – істотна меншість. Отже, дивіться самі; наведемо певну кількість литовських слів із сучасного литовського словника. Підкреслимо – сучасного. Бо з часом диверґенція навіть поріднених мов зростає, а значить те, що полишилось, то завжди менше від того, що було колись. Адже, там і там з часом пішло у непам’ять багацько слів; сьогодні таких співпадінь за коренями, фонетичних і семантичних, нагадаємо, існує до 700. Отже, подивимось на приклади:

bajus – байка, b? eda – біда, cemerys – чемерис, d? eka – дяка, dvaras – двір, gatavas – готовий, galva – голова, gojus – гай, gontai – гонт, groti – грати, gruodis – грудень, kilim – килим, koplicia – каплиця, lanka – ланка, l? e l? e – лялька, liubistas – любисток, misuti – мішати, marmuras – мармур, miesta – місто, migla – мла, mitus – міт, muras – мур, nykti – зникати, p aciupti – поцупити, p asiuti – пошити, perti – прати, piragas – пиріг, plugas – плуг, retas – рідкий, rudas – рудий, s avavale – сваволя, s i? eti – сіяти, siekti – сягати, siurbti – сьорбати, sodyba – садиба, stirta – скирта, suknia – сукня, љalmas – шолом, љirdytis – сердитись, љliundra – шльондра, љpule – шпуля, љratai – шрот, љvita – свита, tad – тоді, tinkas – тинк, ugnis – вогонь, vartai – ворота, vyљnia – вишня, zveris – звір, zvyras – жвир і т. д.

Ми навмисно ввели сюди й два іноземні (для обох мов) слова: “мармур” та “міт”, щоб показати, що й вони тут в обох мовах є ближчі, ніж будь‑де. Не так перекручені, як, скажімо, – у мові російській. Привертає увагу й те, про що ми вже писали: спільне дієслівне закінчення “‑iti” – “ити”. Слова, як бачимо є прості та старі за семантикою, не було великої потреби займати щось одне в одного.

Так само стоять справи й з не меншим ґерманським спадком.

Iще Геродот, мало не за півстоліття до нашої ери описує нам звичаї скитів, звичай уклонятись мечеві, застромленому ручкою до землі, звичай знімати скальпи убитих ворогів та їх колекціонувати; описує обряд поховання короля, тризну та могилу, обставлену мертвими вершниками на мертвих конях.

Про те ж саме щодо людей Скитії пишуть інші, пізніше. Про скальпи, що ними аси старої “Едди”, які на той час стали аланами, прикрашують збрую свого коня, – пише у IV ст. н. е. римський історик Амміан Марцеллін; так само описує оте шанування меча.

Але, – є ще ґерманська “Едда”, або розлеглі витяги з неї Сноррі Стурлусона (1179–1241). Неоціненне значення цього джерела полягає на тому, що то є свідоцтво тих людей, про яких ідеться, – про самих себе. Про скальпи чи шанування меча, там – здається – не пригадується; можливо, на той час ці звичаї заникли. Можливо, просто не було нагоди пригадати, – але ж і не все має бути. Але поховання конунга є таке саме: навіть з обсадою могили мертвими вершниками на мертвих конях. До яких, пам’ятаєте, в розпачі звертається дружина Гельґі Убивці Гундінга: “Навіщо острожите коні? Хіба вам дане повернутись додому?” Тільки от – зауважимо до цього не абияку важливу обставину: ці люди не були принесеними в жертву рабами, або навіть полоненими. Ні, всі вони добровільно згодилися піти за конунгом, та покінчили самогубством на його могилі.

З цього приводу теж можна ще раз навести переконливе свідчення з “Едди”. Це – історія любовi Сігурда та Брюнгільд, власне – її кінець. Помираючи Брюнгільд намовляє двох своїх улюблених служниць піти з собою, саме в такий спосіб. Але, вони їй відмовляють: “Навіщо? – чи мало піде з тобою?” Як бачимо, це не було навіть примусом, можна було й відмовити, навіть коли дуже запрошують. Втім, про це вже йшлося.

Є, однак, і географічна подробиця, яка пов’язує Геродота з “Еддою”. Бо він із чималим здивуванням, так зрозумілим для людини з давно вже безлісної, загалом, Еллади, – описує нам потужний ліс, що околював колись дельту Дніпра, – могутню Гілею. Її залишки у плавнях Дніпра існували іще у минулому сторіччі та були остаточно донищені вже за совєтів.

Про цей великий ліс Європи пригадує й “Едда”:”… I ліс той славетний, / що Мюрквидом зветься…” Бо, землі ґотів та гунів поділяли Великі Пороги, які тягнулися на сотню кілометрів, від Кодаку на півночі до Данпарстаду на півдні. Потім ішов Вал Ґревтунгів, а до самого моря – ліс Мюрквид. Весь його, чи частину, обіцяє подарувати Гунарові та Гюкі підступний гунський конунг Атлі, аби якось заманити їх до себе, а потім зрадницьки вбити, порушуючи степовий кодекс гостинності.

Шведською мовою M ц rkvid – то темне, морочне (m ц rk) місце або простір (vid – вид). Проста семантика, в дусі прямослів’я минулих часів. Цілком відповідає лісові; високому та густому, а значить – темному.

Але, познайомимося тепер дещо й з ґерманською власне – ґотською частиною нашої української лексики (словного запасу). Постараємося й тут представити не більше півсотні слів, – достатньо для ознайомлення та не надто обтяжливо. Отже – шведський словник:

bagare – пекар, balja – балія, balk – балка, beskydd – охорона, захист, blеk ‑блакитний, borga – боргувати, fack – фах, gapa – гапитись (німецьке gaffen), garn – гарн (нім. Garn) – прядиво, glad – веселий, задоволений (гладкий), glatt – гладкий (нім. glatt), goda – годувати, hake – гак, hjord – гурт (нім. Herde), hov – двір (нім. Hof), hеmm a – гамувати, hеrta – гартувати (нім. hдrten), hеna – насміхатися, ганити, kost – кошт (нім. Kost), kram – крам (нім. Kram), krеka – крук, kopa – купувати (нім. kaufen), lдkare – лікар, lan – лан, mord – морд (нім. Mord), mur – мур (нім. Mauer), nota – нотувати (нім. nоtieren), olja – олія (нім. Ol), plundra – плюндрувати (нім. plьndern), prеkдre – прикре, rina – бігти, текти, ринути (нім. r еnnen), rцpa, rцpe – репетувати, ruta – рута, rеd – рада (нім. Rat), skada – шкода (нім. Schade), skin – скриня, smak – смак (нім. Geschmak), smеtt – шмат, stack – стіг, steg – стежка, stirta – скирта, strapats – тарапати, strom – струм, styvna – штивне, stеl – сталь (нім. Stahl), stдpp – степ, tak – дах (нiм. dach), talan – талан, vagare – вагарь, vag – ваги (нім. Waage) і. т. д.

Зазначимо тут досить рідке явище по мовах: перехід “т” – “к” у слові stirta, властивий і литовській мові – skirta. Зустрічаємо тут і наш блакитний колір – blе, blеk (в англійській він переходить у чорний; нагадаємо, що шведська літера “ е ” вимовляється як середнє між “о” та “а”, а “у” шведською та фінською, як тверде “ю” або “ь”. Слово beskydd – охорона, захист, – набуло у нас дещо іншої семантики, як непрохідна гірська місцевість – кручі, скелі та провалля. Але колись, за давніх часів, саме такі непрохідні місцевості хоронили людей від ворожих нападів. Отже, слово мало подвійну семантику, та вони тут якраз поділилися: одну набула шведська мова, другу українська.

Укорінилося це слово у слов’янстві, також, як ім’я власне. Дві гірські системи з такою назвою – Західні та Східні Бескиди – відокремлюють Словаччину від Польщі, вони є водорозділом притоків Вісли та Тиси.

Гладкий (шв. glatt) позначає якість поверхні, але є ще схоже слово glad – веселий, задоволений. Українська семантика дещо загальніша, бо “гладкий”, то не тільки веселий та задоволений (собою), а ще й добре вигодований, що цілком пояснює його попередні стани.

Про слова спільні обом мовам, литовські та шведські, – дещо зауважимо пізніше, а поки відзначимо, що обідві мови мають схожі між собою та схожі до українських, – закінчення географічної або народної приналежності. Це литовські ‑љ kas, – љ kis, або шведське ‑ sk, як у слові svensk – шведський. В українській мові це звелося до альтернативи: “‑ський”, “‑цький”. Є й більш цікаве – спільне закінчення жіночого роду в словах, що визначають національну приналежність: шведське grek, grekinna, українське “грек”, “грекиня”. Однак, при бажанні можна угледіти тут і щось значно більш древнє, угро–фінське, бо таке закінчення прямо нагадує про мадярське no – “жінка”; те саме буде тут ‑ g ц r ц g, g ц r ц gno. Зауважимо, що український відповідник є дещо ближчий до no, ніж шведський – “‑ня”. Отже, це могло потрапити до обох сучасних мов, шведської та української – із ґотської, зміненої під впливом гунів.

А це коротке дослідженя, де вже задіяні аж три сучасних мови, загадом – доволі далекі одна від одної, демонструє нам, як можуть бути насправді переплутані мови, які повинні бути далекими одна від одної; бодай, навіть не порідненими.

Є в обох попередніх словниках і спільні слова: литовське muras – мур, та ґерманське mur, mauer. Але, на цьому ще не кінець. Бо за тiєю ж “Еддою” “світлі аси” жили колись на Кавказі, та їх леґендарний Асгард – Місто Асів, було, правдоподібно десь там, де бурхливий Терек виходить на рівнину. За хребтом на заході лежить колишня країна ванів “Едди”, сталих ривалів світлих асів, – Сванетія. Колись про таких собі суанів, чи не наймогутніший нарід Кавказу, писав іще римський географ Страбон.

Так от, традиційна архітектура Сванетії, якій теж не одна тисяча років, завжди передбачала поруч із кожною домівкою будувати високу оборонну кам’яну башту, до якої, в разі ворожого нападу, – перебиралися люди, разом із худобою. Ті кавказькі башти й досі називаються – “мур”.

Розповімо трохи й про шведське слово talan; за семантикою воно не зовсім співпадає з нашим “таланом”, та ця семантика є далеко не такою розвиненою та складною, як у нас. Бо шведський talan – то просто промова, зокрема ж – промова на суді. Від якості якої, звертаю увагу, – колись напряму залежала доля обвинуваченого. Бо, хоч у старому ґотському суді були присяглі, але не було адвокатів. Були суддя – godi та знавець законів – lagman; і все. Промовцями були постраждалий та обвинувачений.

В українській мові слово “талан” набуло значно цікавішої семантики. Тепер це – не лише доля (або її посмішка), але й дещо більше, – уміння схилити її на свій бік. “Нащо мені врода, коли нема долі, нема талану” – скаржиться в “Гайдамаках” Т. Шевченка невдаха Ярема Галайда.

В словнику українсько–російському – читаємо: талан – участь, удел, доля, судьба, судьбина. Слів багато, а перекладу все одно, немає, та певно й бути не може. Бо пропустили ще досить важливі слова: “удача, везение”. Адже, наш поет, як ми бачили, – не зводить усе до долі, – у нього є ще й талан: ставлення долі.

Не всі мови мають таке слово. Свого часу в ньому відчула потребу розвинена англійська літературна мова. Там є чимало наших ґотських слів, але от українського “талану” – немає. Та письменник Горейс Волпол (1717–1797) і запропонував у листі до одного з сучасників слово serendipity, з семантикою, тотожньою семантиці нашого слова. Воно спало йому на думку, коли він читав якусь східну казку про пригоди та тарапати трьох принців Серендіпу, яких вони долали завдяки власному таланові. Серендіпом арабські мореплавці називали острів Ланку (Цейлон), від старої, ще санскритської назви – Суварандвіпа.

Людина що не має талану, зветься “бесталанною”, та є відомий класичний твір з такою назвою. Це слово чомусь потягли до російської, але там воно стало всього тільки синонімом слова “бездарний”. Ну, як звичайно: що не поцуплять, те змарнують. Бо тепер це дурство лізе назад, псуючи українську мову.

Є корені надто старі та розповсюджені по мовах. Про слово “мур” ми вже писали. Таким самим є слово “багатий”, яке відоме від Льодового океану та по Чорне море, від фінського pohat по румунське bogat, а до того й по всіх слов’янських мовах: то – чиє ж воно? Так само фінське taivas, а бо естонське taeva – небо, ми знаходимо й на півдні, в румунській та болгарській, – taevan; щоправда, тут воно, як і турецьке tavan, – позначає всього лише стелю над головою.

Але, рекорди розповсюдженості б’є, можливо, наше просте слово “сьорбати”. Воно є у білорусів – “сьорбаць” та таке ж у поляків: siorbac; є й у болгарів – “ сърбам ”. Зустрічаємо у шведській та фінській: sorpla – хлебати, sarpia – хлебати, прихльобувати. Є воно в еспанській, sorber – прихльобувати, та в румунській, sorbti – пити. Знаходимо його й у латині: sorbeo – втягувати, поглинати; sorbibo – потягувати, відхльобувати або sorbitio – суп. Несподіванкою буде й те, що у наших степових побратимів – казахів є теж слово “шурпа” – суп, або те, чим запивають їжу.

Слово це є й у балтицьких мовах, та теж досить розгалужене: siurbti – сосати, потягувати, siurbsnis – ковток, siurbteleti – ковтнути.

То, хто ж сказав це слово першим?

Але, продовжимо наши мандри по словниках. Однак, ми не маємо в нашому розпорядженні гунського словника, то й спробуємо його якось замістити мадярським та тюркським, пам’ятаючи, що гуни були родичами мадярів та угро–тюрками за походженням. Щоб не перевантажувати читача, обмежимося тiєю півсотнею спільних слів із сучасного мадярського словника (настанова до читання: с – ц, сz – тс, сs – ч, ly – ль, ny – нь, s – ш, sz – с, ty – ть, z – з, zs – ж):

бbroncs – обручка, babona – забобона, babral – бабратись, bбrбny – баранчик, barбzda – борозна, barna – барнатний, ebйd – обід, finom – файний, galuska – галушка, gally – гілля, gazda – газда, gereben – гребінь, hаz – хата, hiba – хиба, kacsa – качка, kбsa – каша, kasza – коса, kazan – казан, kostol – коштувати, kulcs – ключ, kucsma – хутряна шапка, кучма, lбnc – ланцюг, lapбt – лопата, legйny – легень, pasztur – пастур, patkбny – пацюк, pecsenye – печене, pokol – пекло, ritka – рідке, sator – шатер, sereg – шерега, strapa – тарапати, sonka – шинка, suba – шуба, szalma – солома, szйna – сіно, szita – сито, tabor  – табір, tйgla – цегла, tйr – терен, tiszta – чистий, udvar – двір, vacsora – вечеря, vihar – вихура, zsir – жир.

Всього таких слів налічується десь дві сотні. Хто та у кого їх “займав” – витрачати час не будемо: “слов’янські слова у мадярській мові“? – хтось з такого приводу може й радісно застрибати. Але ми – люди досвідчені: хай нам спочатку науково доведуть: що то є “слов’янські”… А до цього й те – хто є старший? – слов’яни чи слова?

Підкреслимо тут одну цікаву рису – близкість фонетики навіть у тих словах, що є для обох мов іноземними. Перелічимо дещо з них у мадярському написанні: bank, cigany, cukor, lampa, posta, proba, program, sakal, sanc, szatira, urna.

Перейдемо до турецького словника, наведемо дещо знайоме (настанова для читання: з – ч, i – и, s – ш):

aigir – огір, ambar – амбар, araba – гарба, ata – батько, ayva – айва, bahзa – сад, город, balk – риба, banyo – баня, baraka – барак, baslk – шолом, башлик, bavul – бавул, basmak – ступати, boga – бик, бугай, bostan – город, баштан, cьce – малий (цуцик), cakal – шакал, зapa – сапа, зnar – чинар, зoban – пастур, чабан, dede – дід, da – та, так, damga – тамга, dьman – дим, туман, duzine – дюжина, dьdьk – дудка, fasulye – квасоля, gerdanlk – намисто, гердан, gцзebe (koзeve) – кочовик, halva – халва, kabak – кабак, kahve – кава, kams – камиш, караn – капкан, картак – схопити (хапнути), karga (карга), kasap – різник, убивця, кат, kazan – казан, kazine – казна, kefal – кефаль, kerpiз – цегла, кирпич; krmz – кармазин, leylek – лелека, meydan – майдан, pazar – базар, saksagan ‑сорока, tas – таз, terazi ‑терези, tьtьn – тютюн, sal – шаль і т. д.

Слова все старі та знайомі, але тут звернімо увагу всього на три. Очевидним є тепер походження слова “кацап” (турецьке kasap), що здавна є українським позначенням, зарезервованим виключно для “старшєго брата”, яке згодом дещо потіснилося набагато менш змістовним – “москаль”. В турецькому відповіднику представлена повністю вся його багата семантика; яку, скажемо так, – сповна виправдала історія.

Слово leylek, схоже, займане з української, бо, згідно леґендам, лелеки були у нас із давніх давен, коли турків у сусідстві ще не було. Слово saksagan – сорока, пояснює нам справжнє походження такого прізвища як Саксаганський, хоч і немає певності, що таке прізвище не вигадане.

Та, наприкінці нашого короткого аналізу зазначимо, що й це ще не є все. Бо наша українська мова, що цілком слушно вважається індоєвропейською, носить в собі й досі відчутній фінській слід, показуючи тим, що колись ці люди далекої півночі жили набагато південніше, та не могли не спілкуватися з нашими предками. Чи то кимерійськими, чи то – більш ранніми.

У сучасному естонському словникові таких слів можна нарахувати до сотні (!), але наведемо лише кілька:

asula – оселя, kuut – кут, закуток, leib – хліб, lin – льон, lok – лок, looma – ламати, nдdal – неділя, ribi – ребро, rida – ряд, sinine – синій.

До цього додаються не менш цікаві співпадіння з сучасним фінським словником (їх теж до сотні: у – ю):

aurata – орати, hiili – вугілля, hypatдд – гупати, ikkuna – вікно, jah – як, kaapata ‑хапати, lap – лапа, lava – лава, lavitsa – лавиця, list – лист, lддkari – лікар, lддke – лік, mаrа – мара, palaa – палати, pasmo – пасмо, pohat – багатий, pytдд – питати, pastдд ‑ пустити, rauda – руда, rцhotдд – реготати, samet – замет, taato – тато, vartio – варта, viitaila – махати рукою (вітати).

 

 

Доповнення 1. Смерть Олега

 

Смерть Ольгова–коганя так само оповита леґендою, як і його походження та походи. Кажуть, що колись князь, по черговій перемозі, запитав старого волхва – вайделота (“всезнаючого”), – якою смертю він помре? А той, обмежився коротким: “від улюбленого коня твого, на якому ти їздиш”.

Хитрий конунг негайно відправив свого улюбленця на спочинок, та увірував, що тим і забезпечив себе від присуду долі; згодом забувши про все. А потім, через роки, пригадавши передбачення провидця, – спитав про коня. Йому доповіли, що кінь уже пав, та кістки його валяються десь там у полі. Олег посміявся та докорив вайделотові: “то ть не право молвят вольсві, но все то лъжа есть: конь умер, а я жив!” Він – людина владна та самовпевнена, безкарна, знає лише силу та вірить у силу. А оті дурні волхви, – звідки ж вони можуть щось знати, – не маючи влади? Та й поїхав щоб наочно пересвідчитись у смерті коня. Його супроводили, та могутній конунг, поставивши ногу на череп коня, – іще раз уголос посміявся над провіщенням вайделота: “от сего ли леба смерть мне взяти?!” Але з очодолу кінського черепа висунулась потурбована ним сіра степова гадюка, та й гризнула князя у ногу. А з того він, як пише літописець, “разболевся умьре”.

Літописець, добрий християнин, – не піддає сумніву можливість чогось подібного. Велика бо є сила диявола. Він, навіть, наводить приклад якогось Аполонія, що вештався по містах та селах імперії – “бесовская чудеса творя”. Та обмежується зауваженням, що Бог допускає все це, аби випробувати християн у справжній православній вірі. Що ж, – глибока думка.

Так справдилося на 100% передбачення поганського вайделота, над яким так щиро надсміхався всемогутній київський конунг – Гельґі, Убивця Асгольда…

 

* * *

 

Як наші ґерманські родичі з півночi поставляли тепер Києву воїнів, на виправи якими ніяк не захоплювалися його нинішні піддані, так само наші балтицькі родичі – литвини та ядвінги, – постачали шаманів та вайделотів. Бо у цих народів вони були у великій силі та складали могутні об’єднання, ніби оті друїди у західних кельтів, родичів балтів.

Цей сюжет свого часу використав був А. Пушкін, обдарований лише “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, але зрозумів у цьому не більше, ніж у подіях Полтави або “Пугачевского бунта”, писнувши оту свою “Песнь о вещем Олеге”. Як звичайно, всі читають, всі захоплюються, але ніхто так і не звернув увагу на оте дурне “вєщій”. Але ж, сам Олег нікому й нічого не провіщував, то чому ж він є “вєщій”? “Вєщім” був саме й тільки вайделот, якого поет із властивою йому дурною пишномовністю іменує – “кудєсник, любимєц богов”.

Не дивно, що його нащадки використали цей віршик, на міру вже власної відсутності розуму, – для солдатської пісні, чи не безглуздiшої у світі.