Типологія і рекрутування політичної еліти

Політична еліта неоднорідна, внутрішньо диференційована й істотно відрізняється в різних країнах і на різних історичних етапах. Усе це ускладнює її типологію.

Серед еліт розрізняють правлячу, тобто таку, що безпосередньо має державну владу, й опозиційну (контреліту) (див. рис.2).

 

 

                                              

                                            Державна частина політичної еліти

                                                             (правляча еліта)

 

                                          Недержавна частина політичної еліти

(групи тиску на уряд, парламент, групи підтримки та ін.)

Правляча політична еліта суспільства не ідентична таким поняттям, як “керівництво країни” й “”уряд”. Останні становлять собою лише частину політичної еліти суспільства, а саме таку, що наділена повноваженнями публічної, тобто державної влади. Сюди входять президент країни, члени уряду, керівники великих державних відомств, парламентарії, що підтримують курс президента й уряду.

Інша частина політичної еліти перебуває поза межами державних структур. Це, передусім, лідери політичних партій, рухів, профспілок, різних політичних організацій, фондів, асоціацій, відомі політологи, публіцисти, втягнуті в політику відомі письменники, телерадіооглядачі. У багатьох країнах до перерахованих груп політичної еліти приєднуються представники фінансово-промислового капіталу і військово-промислового комплексу, що виконують роль груп тиску на уряд і парламент країни для того, щоб політика держави не йшла всупереч інтересам відповідних галузей економіки. У позаурядовій частині еліти можуть формуватися лобі, “тіньовий” уряд, політична опозиція тощо.

Політична еліта суспільства не становлять собою одну однорідну групу людей не лише тому, що одна їх частина входить в уряд, а інша – ні. Еліта, як правило, плюралістична за своєю політичною орієнтацією і розділяється на різні угруповання, очолювані відомими політичними діячами. Стосунки між ними іноді ворожі, іноді партнерські, але завжди конкурентні. Практично різні угруповання політичної еліти є свого роду політичними корпораціями, об’єднаннями політичних діячів, що конкурують між собою на своєрідному політичному ринку.

Залежно від джерел впливу еліти поділяються на спадкові, наприклад, аристократія, ціннісні – особи, що займають високопрестижні і впливові громадські й державні позиції, владні – ті, що безпосередньо мають владу і функціональні – професіонали-управлінці, що мають необхідну для керівних посад кваліфікацію. Політологи виділяють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, і закриту, яка відтворюється із власного середовища, наприклад, дворянство.

Сама еліта поділяється на вищу й середню. Вища еліта безпосередньо впливає на прийняття рішень, що мають значення для всієї держави. У західних демократіях на кожний мільйон мешканців припадає приблизно 50 представників вищої еліти. Серед найвищої еліти часто виділяють ядро, що нараховує зазвичай 200-400 осіб. До середньої еліти відносять приблизно 5% населення, що виділяються одночасно за трьома ознаками – доходом, професійним статусом і освітою.

До політичної еліти, що бере безпосередню участь у процесі прийняття рішень, долучається еліта адміністративна, яка призначається для виконавчої діяльності, але насправді має великий вплив на політику.

У сучасному демократичному суспільстві контроль за елітами здійснюють партії, державні й громадські інститути. До таких інститутів належать вибори, ЗМІ, опитування громадської думки, групи тиску тощо.

На соціальне представництво, якісний склад, професійну компетентність і результативність еліти в цілому великий вплив здійснюють системи її рекрутування (відбору). Існують дві основні системи рекрутування еліт: гільдій та антерпренерська (підприємницька). У чистому вигляді вони трапляються досить рідко. Антерпренерська система переважає в демократичних державах, система гільдій – у країнах адміністративного соціалізму, хоча її елементи широко розповсюджені і на Заході, особливо в економіці і державно-адміністративній сфері.

Кожна з цих систем має свої специфічні риси. Так, для системи гільдій характерні:

· закритість, відбір претендентів на більш високі посади, головним чином, з нижчих прошарків самої еліти, повільний, поступовий шлях нагору. Прикладом тут слугують складні чиновницькі сходи, що передбачають поступове просування численними сходинками службової ієрархії;

· високий ступінь інституціоналізації процесу відбору, наявність численних інституціональних фільтрів – формальних вимог для зайняття посад. Це можуть бути партійність, вік, стаж роботи, освіта, характеристика керівника тощо;

· невелике, відносно закрите коло селекторату (осіб, що здійснюють відбір). Як правило, до нього входять лише члени вищого керівного органу або один перший керівник – голова уряду, фірми і т.д.

Антерпренерська система рекрутування еліт багато в чому протилежна системі гільдій; її відрізняють такі характерні риси:

§ відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп претендувати на зайняття лідируючих позицій;

§ невелика кількість формальних вимог, інституціональних фільтрів;

§ широке коло селекторату, яке може включати всіх виборців країни;

§ висока конкурентність відбору, гострота суперництва на зайняття керівних посад;

§ першочергова значимість особистісних якостей, індивідуальної активності, вміння знайти підтримку широкої аудиторії, привабити її гарними ідеями і програмами.

Ця система більше цінує видатних людей. Вона відкрита для молодих лідерів і нововведень. У той самий час певними недоліками її використання є більша ймовірність ризику й непрофесіоналізму в політиці, порівняно слабка передбачуваність політики, схильність лідерів до надмірного захоплення зовнішнім ефектом. У цілому, як показує практика, антерпренерська система еліт добре пристосована до динамізму сучасного життя.

Система гільдій також має свої полюси й мінуси. До її сильних сторін належить врівноваженість рішень, менший ступінь ризику під час їх прийняття і менша ймовірність внутрішніх конфліктів, більша передбачуваність політики. Головні цінності цієї системи – консенсус, гармонія і спадковість. У той самий час система гільдій схильна до бюрократії, організаційної рутини, консерватизму, а також ускладнює виправлення помилок і усунення недоліків за ініціативою знизу. Без доповнення конкурентними механізмами ця система веде до поступової дегенерації еліти, її відриву від суспільства і перетворення на привілейовану касту.

Сьогодні в Україні відбуваються складні політичні процеси, формується нова політична система, а з нею і всі компоненти цієї системи, в тому числі і політична еліта. Саме від ступеню єдності політичної еліти, особливостей її формування, розвитку і поведінки залежить стабільність політичної системи і суспільства в цілому. Проблема формування політичної еліти в Україні має свою специфіку. Споконвічна суперечливість умов формування і розвитку політичної еліти України породила не менш суперечливі оцінки її характеру і можливостей.

Для незалежної України характерна змішана система відтворення політичної еліти. Домінування у складі еліти господарників і адміністраторів значною мірою обумовлює величезну роль адміністративних каналів “входження у владу”. Однак в Україні ще не склалася система підготовки вищих (елітних) адміністраторів, подібна до тієї, що існує в більшості західноєвропейських країн.

Очевидно, що процес формування нової політичної еліти незалежної української держави – процес тривалий, складний і суперечливий. Його не варто надмірно драматизувати або, навпаки, романтизувати. Поки що сучасна правляча українська політична еліта не повністю відповідає якісним рисам цього поняття. У той самий час, на думку українських політологів, йде досить динамічний процес формування ядра політичної еліти України.

Серйозною проблемою в Україні залишається вибір оптимальної моделі відтворення політичної еліти, що дозволяє подолати чи хоча б пом’якшити регіональні протиріччя і забезпечити політичну стабільність українського суспільства. Від того, яка модель формування і відтворення політичної еліти запанує, багато в чому залежатиме динаміка позитивних тенденцій у політичному розвитку суспільства.

У своєму подальшому становленні і розвиткові українська політична еліта має відрізнятися єдністю, вмінням рекрутувати у свою сферу молодих, енергійних, компетентних людей, порівняною соціальною однорідністю, високою політичною культурою, компетенцією, професіоналізмом, освіченістю, динамічністю і плюралізмом.

 

 

План семінару.

1. Сутність, основні теорії, типи і стилі політичного лідерства.

2. Політичний лідер, його сутність, основні ознаки і типологія.

3. Сутність, основні теорії, функції і характерні риси політичних еліт.

4. Типологія і рекрутування політичної еліти

Тематика контрольних робіт

1.  Сутність ідеї лідерства в історії світової суспільної думки. Основні теорії політичного лідерства.

2. Сутність політичного лідерства, його основні типи і стилі.

1. Основні концепції елітизму, сутність, типологію і функції політичної еліти.
2. Проблеми політичного лідерства та особливості страновлення політичної еліти в Україні.

 

Література

Варзар І., Туренко В. Борці за “щастя нації” чи політична еліта? // Нова політика. – 2001. - №6. – С. 41-46.

Видрін Д. Еліта – це проблема будови суспільства // Віче. – 2003. - № 5.

Гаман-Гаутвинова О.В. Политическая элита – определение основных понятий // Полис. – 2000. - №3. – С. 43-46.

Дахин А.В. Трансформация региональных элит // Полис. – 2003. - № 4.

Дмитренко І. Самозванна “еліта” чи просто номенклатура. – Віче. – 2003. –

 № 8.

Деякі тенденції розвитку політичного лідерства в пострадянський період // Наукові записки ІП і ЕНД НАН України. – Випуск 11. – К., 2000.

Кретов Б.И. Политологическая теория лидерства // Социально-гуманитарное знание. – 2000. - № 2. – С. 81-101.

Кретов Б.И. Типология лидерства // Социально-гуманитарное знание. – 2000. - № 3. – С. 73-78.

Михальченко М. Еліта в Україні: Їжте, куме, що зварили // Віче. – 2003. –

№1. – С. 7.

Пахарєв А.Д. Политическое лидерство: историко-политологи­ческий контекст и современное положение. – К., 2003.

Приходченко Л.П. Проблемы становления политического лидерства на региональном уровне. – К., 2002.

Стиль політичного лідерства: фактори формування та складові // Нова політика. – 2001. - №5.

Уткін О. Політичне лідерство та лідери // Віче. – 2002. - №4.

Шилов Я.В. Гражданское общество и правящая элита в переходный период: Чешский вариант // Полис. – 2001. - №3.

Яворівський В. Еліта – свічка в руках надії // Віче. – 2003. - № 2.

 

Тема 5. СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ І ПОЛІТИКА