Політологія як наука і навчальний предмет

Виникнення політології як науки – процес довготривалий і має певні стадії. К.Дойч відмітив, що кожна суспільна наука, зокрема і політологія, проходить нібито три ступені розвитку: філософську, емпіричну і стадію ревізії емпіричного стану. Ця ідея видається досить плідною. Політична наука в своїй початковій, філософсько-етичній формі виникає в результаті раціоналізації і концептуалізації політичних поглядів за часів Конфуція, Платона і Арістотеля (V-III ст. до н.е.) та проходить в своєму розвитку ряд етапів. Сучасного вигляду політологія набуває в другій половині ХІХ ст. у зв’язку з появою і розповсюдженням біхевіористських (bihevior - поведінка), емпіричних методів дослідження. Приблизно в цей же період йде становлення політичної науки як самостійної академічної дисципліни. У 1857 р. у Колумбійському коледжі США створюється кафедра “Історія і політична наука”. У 1880 р. в цьому ж коледжі організується перша школа політичної науки. Паралельно йде процес перетворення політології в самостійну наукову і навчальну дисципліну в Європі. Великий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені як М.Вебер, Р.Міхельс, Г.Моска, В.Парето, А.Токвіль, а також К.Маркс і Ф.Єнгельс.

На початку ХХ ст. процес виділення політології в самостійну академічну дисципліну в основному завершився. Активізація й інтеграція політичних досліджень сприяли створенню в 1948 р. під егідою ЮНЕСКО Міжнародної Асоціації політичної науки, яка продовжує діяти й донині.

Ідеї європейських дослідників лягли в основу політичних концепцій українських вчених і були трансформовані ними на український грунт, що дозволяє стверджувати про існування української політології як науки. Теоретики української політичної науки, творчість яких становить її методологічну основу, були професійними істориками, юристами і соціологами. Відсутність української державності змушувала їх обгрунтовувати з історичної точки зору невід’ємність прав українського народу на свою державність і на цій основі виводити свої політичні концепції. Дореволюційний етап, найвідомішими представниками якого були М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський, - це етап становлення української політології. Його характерною ознакою було домінування народницької ідеології над державницькою. Міжвоєнний етап української політології, найбагатший у теоретичному відношенні, дав різноманітні наукові концепції української державності. Українські політологи міжвоєнної доби – В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський та інші – політологічні дослідження вели головним чином в еміграції, а до початку 30-х років і в Україні. Після другої світової війни теоретичні проблеми української політології в історико-політичному аспекті досліджували професори Б.Крупницький, І. Лисяк-Рудницький, Я.Пеленський та інші.        

В СРСР майже до самого розпаду на політології лежало ідеологічне табу. Вона трактувалась як псевдонаука, буржуазна наука, подібно до генетики. Лише в 1990 р. політологія набула офіційного визнання. Сучасний, новітній етап української політології зосереджений на дослідженні процесів державотворення і формування політичної системи України, партійно-політичного структурування, функціонування політичних інститутів і політичних еліт, політичної культури і громадянського суспільства.

Такою є стисла історія виникнення і розвитку політології.

Що ж вивчає політологія? Який предмет її дослідження?

З цього приводу існують різні, хоча й не взаємовиключні точки зору. Перша група визначень виходить з того, що політологія становить собою лише одну з наук про політику, яких є багато. Термін “політичні науки” визначив у середині ХХ ст. американський вчений Гарольд Лассуел. Політичні науки – це інтегральне поняття, яке об’єднує весь спектр інтелектуальних досліджень сфери політичного. Він включає політичну соціологію і політичну психологію, політичну філософію і політичну антропологію (лат. antropos – людина), політичну географію і політологію.

Друга група авторів фактично ототожнює політологію і політичну соціологію як найбільш загальні науки про політику. Як синоніми їх розглядає відомий французький вчений М.Дюверже.

Ці підходи мають як свої сильні, так і слабкі сторони. Уникнути слабкостей двох окреслених підходів на предмет політології дозволяє третя точка зору.

Вона розглядає політологію як загальну, інтегральну науку про політику в усіх її проявах, включаючи в неї всі політичні дисципліни. Цю позицію відстоює авторитетний політолог Дж.Сарторі. Виходячи з неї, політична наука в своїй основі єдина і одночасно внутрішньо диференційована. У такому сенсі правомірно говорити про окремі політичні науки як специфічні частини єдиної політичної науки.

Таким чином, узагальнюючи зазначимо, що політологія становить собою науку про політику і її відносини з суспільством. Деталізуючи предмет політології, нерідко перераховують найважливіші його складові, до яких відносять

· політичні інститути, перш за все державу і партії;

· політичну свідомість і культуру;

· суб’єкти політики – особа, зацікавлені групи, політичні еліти та лідери;

· внутрішньодержавні і міжнародні політичні відносини;

· політичний процес як динамічну характеристику політики.

    В іншому варіанті параметри предмета політичної науки мають чотири виміри:

· нормативні ідеї (програми, декларації, інструкції, правові та інші норми);

· відносини влади і політичного панування;

· суб’єктивні установки;

· інститути.

    Таким чином, предметом політології є закономірності структури, функцій, розвитку політичного життя в усіх його проявах. Політологія ж, як раціональне відображення політичного життя, є системою знань про цілі, завдання, рушійні сили і зміст політичних процесів, про діяльність людей, партій, об’єднань, держав у сфері політичних відносин.

    Трактування змісту предмета політології залежить від дослідницького підходу та від наукових методів аналізу політики. Найбільш важливі загальні методи дослідження сфери політичного подані в таблиці.

Метод	На чому акцентує увагу	Як вивчає політику
1. Інституційний	На взаємодії політичних інститутів: права, держави, політичних партій, рухів.	Аналіз офіційних структур і формальних правил прийняття рішень.
2. Історичний	На політичних явищах і процесах в часі і просторі.	Аналіз змін політичних норм, відносин, інститутів у контексті зв’язку минулого, сучасного і майбутнього.
3. Соціологічний	На залежності політики від суспільства, соціаль- них факторів: соціальної структури, соціальних груп, ідеології, культури тощо.	Аналіз політики як сфери ціленаправлених взаємодій соціальних груп, що переслідують свої інтереси.
4.Біхевіористський (поведінковий)	На особистісному вимірі політики, поведінки окремих людей і груп, базуючись на емпіричній інформації.	Аналіз (поведінки індивіда) систематично спостерігаємо за принципом “стимул-реакція”.
5. Психологічний	На суб’єктивних механізмах політичної поведінки: спонуканнях, бажаннях, мотивах, емоціях.	Аналіз індивідуальних якостей, рис характеру, неусвідомлюваних психіч- них процесів, що впливають на політичну поведінку.
6. Структурно-функціональний	На політиці як сфері зі складною структурою.	Аналіз елементів структури політичної сфери і специфічних функцій кожного елемента
7. Системний	На цілісності політики як саморегулятивного орга- нізму і характері її відносин із зовнішнім середовищем.	Аналіз характеру обміну ресурсами та інформацією між політикою й іншими сферами, способів розподілу ресурсів інститутами влади.
8. Порівняльний метод	На зівставленні однотипних політичних явищ.	Аналіз однотипних політичних явищ з метою вияву їх спільних рис і специфіки.

Іншу групу засобів пізнання в політології становлять методи емпіричних досліджень, з допомогою яких отримується первинна інформація про політичні факти. Ці методи не є специфічно політологічними і в основному запозичені нею з прикладної соціології, математики, кібернетики тощо. До них належать:

· використання статистики, перш за все електоральної, тобто участі громадян у виборах;

· аналіз документів;

· анкетні опитування;

· теорія ігор (особливо продуктивна при прийнятті рішень);

· спостереження безпосередньо реальних політичних подій або в умовах експериментальної ситуації.

Весь різноманітний дослідницький арсенал сучасної політичної науки підпорядкований одній меті – отримання достовірного знання, об’єктивних даних про політичні процеси і їх розвиток.

Нині як у кожній науці, так і у структурі політології чітко виокремлюються два рівні знань – теоретичний та прикладний, емпіричний.

Вивчення політики як специфіч-           Вивчення політики як реального ної сфери суспільного життя з                    зіткнення вольових прагнеь 

притаманними їй суперечно-                      державних інститутів, партій,      стями, закономірностями тощо.                 рухів та інших суб’єктів.

Теоретична політологія

Є вищою формою спеціалізованого наукового відображення політики. Специфіка науково-теоретичного пізнання світу політики полягає в раціонально-критичному осмисленні політичної дійсності і створення такої картини політики, яка описувала б і пояснювала це явище в цілому. Це форма абстрактного мислення, з допомогою якої людина вибудовує у своїй свідомості уявлення про зовнішні і внутрішні зв’язки політики на основі узагальнення і систематизації не індивідуального, а універсального досвіду. Як внутрішня форма науки теорія прагне перш за все побудувати певну логічну модель політики. Теорія може побудувати безліч моделей (описову, нормативну, типологічну, прогностичну і т.д.). Виходячи з можливості необмеженої кількості трактувань політики, теорія може навіть “відриватися” від дійсності, створювати умоглядні образи, суб’єктивістські картини політики, що втрачають будь-який змістовний зв’язок із реальністю. Механізмом, який стоїть на заваді такій можливості, виступає наукова верифікація (співвіднесення теоретичних оцінок із практикою). Таким чином, теорія урізноманітнює уявлення про політику, наука надає її схемам переконливості і достовірності, відсікаючи бездоказові трактування.

 

Прикладна політологія

Вивчає (політичну поведінку людей), яка безпосередньо спостерігається, а також політичні сценарії та політичні технології.

Розробка програм у сферах,                                    Визначення шляхів запо-

що мають практичну значи-                                   бігання чи розв’язання

мість для держави: охорони                                    конфліктів і досягнення

здоров’я, соціальна, націо-                                      необхідного суспільного

нальна, оборонна політика                                      консенсусу

	Основні сфери застосування

Проведення виборчих кам-                                     Ведення переговорів,

паній, створення іміджу,                                         “технологія торгу”, визна-

застосування виборчих                                            чення прийомів і способів

технологій                                                                 взаємодії сторін

                           Вироблення і прийняття

                               політичних рішень

Політична наука виконує ряд функцій, пов’язаних і з пізнанням політики, і з практичною діяльністю в сфері публічної влади.

                                          

 

 

 

 

             

 

Варто зауважити, що реальна вагомоість кожної з перелічених основних функцій політичної науки може бути різною в конкретному суспільстві і державі. Це залежить головним чином від розвиненості самої науки і від ставлення влади до неї.

Політологія як наука відрізняється від політології як навчальної дисципліни. Остання є частиною масиву знань політологічної науки, призначеною у доступній формі дати необхідний мінімум наукових знань, необхідних громадянину як основу його політичної освіти і свідомого вибору власної поведінки в суспільно-політичному житті.

Основні висновки

· Поняття “політика” багатогранне і багатовимірне. Існують трактування політики як діяльності держави, як прагнення до участі у владі чи до здійснення впливу на розподіл влади, як конкуренції інтересів, як публічного протистояння груп, як мистецтва досягнення компромісів і згоди, як реалізованого владою розподілу цінностей. Вони відображають різні сторони реального світу політики.

· Виокремлюють три основних аспекти прояву політики: як сфери суспільного життя, як різновид активності соціальних суб’єктів, як тип соціальних відносин.

· У структурі політики виділяються форма, зміст і процес. Основними функціями політики є владно-регулятивна, цінністно-регулятивна, комунікативна, інтегративна. Її властивостями виступають універсальність, інклюзивність, атрибутивність. Основними видами політики є внутрішня, зовнішня, світова.

· Слід усвідомлювати допустимі межі для політики в цивілізованому суспільстві, які оберігали б нас від надмірного її тиску.

· Політична думка має довгу історії, проте процес виділення політології в самостійну академічну дисципліну в основному завершився лише на початку ХХ ст.

· Переконливою є точка зору, що розглядає політологію як загальну, інтегральну науку про політику в усіх її проявах, включаючи в неї всі політичні дисципліни.

· Політологія є наукою, яка раціонально відображає політичне життя через систему знань про цілі, завдання, рушійні сили і зміст політичних процесів, про діяльність людей, партій, об’єднань, держав у сфері політичних відносин.

· Методи політології як науки: інституційний, історичний, соціологічний, біхевіористський, структурно-функціональний, системний, порівняльний.

· У структурі політології виокремлюються два рівні знань – теоретичний та прикладний.

 

План семінару

1. Феномен політики: зміст, структура, функції і ресурси політики як

соціального інституту

2. Політологія як наука і навчальний предмет

 

Тематика контрольних робіт

1. Політика як соціальний інститут.

2. Можливості і обмеження політики в сучасному суспільстві.

3. Становлення і розвиток української політичної науки.  

 

Література

Арістотель. Політика / Пер.з давньогр. О.Кислюка. – К.: Основи, 2000.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч.пос.- К.: Вища шк., 1996.- С. 8-24.

Політичний енциклопедичний словник: Навч.пос. – К.: Генеза, 1997.- С. 274

Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991).- К.: Либідь, 1994.

Сидельников Т.Т., Темников Д.А., Шарагин И.А. Политология: комментарии, схемы, афоризмы: Учеб.пособие. – М.: Владос, 1999.

Шляхтун П.П. Політологія. Підручник. – К.:, 2002.

 

 

 

 

Тема 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В ІСТОРІЇ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ