Сучасні теорії еліт. Типології політичних еліт

Перші сучасні класичні концепції еліт виникли наприкінці ХІХ ст. — на початку ХХ ст. Вони пов´язані з іменами італійських соціологів і політологів В. Парето і Г. Моска. Вільфредо Парето виходив з того, що світом в усі часи правила і повинна правити обрана меншість найздібніших і найпродуктивніших людей — еліта. "Подобається це деяким теоретикам чи ні, — писав він у трактаті із загальної соціології, — але людське суспільство неоднорідне, й індивіди різняться фізично, морально та інтелектуально". Сукупність індивідів, які різняться результативністю, діють з високими показниками в певній сфері діяльності і становлять еліту. Парето сформулював оригінальну теорію кругообігу еліт, яка пояснює, на його думку, динаміку соціального розвитку. Суть цієї теорії полягає ось у чому: соціальна система прагне рівноваги і в разі порушення цієї рівноваги згодом намагається знову вернутися до неї; процес коливання систем і поступової "стабілізації" їх утворює соціальний цикл; тривалість циклу залежить від циркуляції еліт. Еліти виникають із нижчих верств суспільства і в процесі боротьби піднімаються на вищі щаблі, там розквітають, а згодом вироджуються і зникають. Цей кругообіг еліт Парето вважає "універсальним законом історії". Учений пропонує варіант класифікації еліт. Він поділяє їх на два головні типи, які послідовно змінюють один одного. Перший тип — "леви", яким притаманний крайній консерватизм, грубі "силові" методи правління. Другий тип — це "лисиці", майстри обдурювання й політичних спекуляцій. Кожна з цих еліт має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку, які з плином часу перестають відповідати потребам суспільства.

А тому збереження рівноваги соціальної системи потребує постійної заміни одного різновиду еліт на інший через зміни повторюваних ситуацій. Суспільство, де переважає еліта "левів", — застійне, водночас еліта "лисиць" є динамічною.

Перші елітисти були вороже налаштовані щодо демократії. В основу їхніх теорій покладено тезу про одвічну нерівність людей, про нездатність маси здійснювати функції управління суспільством. Маси некомпетентні в політиці, вони інертні, а в стані бунтарства підривають підвалини суспільства. Тому правління більшості народу нездійсненне на практиці.

Гаетано Моска стверджував: "Демократи є, з одного боку, не що інше як міф, а з іншого — цей міф породжує найгірший тип політичної організації: диктатуру тих, хто переміг на виборах".

Ця антидемократична спрямованість концепцій Парето і Моска набула дальшого розвитку в працях німецького вченого Роберта Міхельса. Р. Міхельс проаналізував соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Учений доходить висновку, що сама організація суспільства потребує елітарності і неминуче відтворює її завдяки закономірності розвитку організаційних структур. У суспільстві діє "залізний закон олігархічних тенденцій". Його суть полягає в тому, що невідривно від суспільного прогресу виникають і розвиваються великі організації, які обов´язково спричинюють появу олігархізації управління суспільством і сприяють формуванню політичної еліти, оскільки керівництво цими організаціями неможливе всіма її членами.

. Залізному законові олігархічних тенденцій підлягає і демократія, оскільки, щоб зберегти себе і досягти певної стабілізації, вона змушена організовуватися. А це спричинює виокремлення активної меншості — еліти, якій маси змушені підкоритися через неможливість прямого контролю над великою організацією. Унаслідок цього, вважає Міхельс, демократія неминуче трансформується в олігархію.

Антидемократичну спрямованість мали й елітарні концепції В’ячеслава Липинського і Дмитра Донцова, з якими вони виступили на початку 20 ст.

В. Липинський розробив оригінальну концепцію національної аристократії: нею "повинна бути активна правляча й організуюча меншість у нації".

Інший український учений Д. Донцов також під політичною елітою розумів національну аристократію, але звузив її рамки, в кінцевому підсумку, до поняття "каста правителів". Виходячи з ідеї "ієрархізованої суспільності", Донцов поділяє суспільство на касти, панівною з яких повинна бути не маса (демократія), не та чи та "кляса" ("класократія"), а каста "луччих людей". "

Як бачимо, еліти і демократія розглядались у перших елітаристських концепціях як явища, які виключають одне одного. Однак така позиція дедалі більше входила в протиріччя з розвитком західних країн у напрямі демократії. Тому вже в 30-ті — 40-ві роки ХХ ст. почали з´являтися різні концепції "демократичного елітаризму", автори прагнуть обґрунтувати сумісність цього принципу з принципами демократії і справедливості. Необхідність елітарного правління починає виводитись із уточненої сутності самого поняття "демократія". Західні політологи Дж. Шумпетер, Г. Ласвел та інші переглянули постулати родоначальників елітизму. Вони виступили проти ототожнення демократії з правлінням народу.

Замість формули "правління народу" Шумпетер вводить формулу "правління від імені народу". Він стверджує, що "демократія — це уряд, який схвалюється народом". Саме демократичне правління одержує, таким чином, елітарне тлумачення й елітарну структуру.

Надалі концепції демократичного елітизму еволюціонували в напрямі елітарного плюралізму, що ґрунтується на принципі рівноваги еліт. Прибічники елітного "плюралізму" вважають, що в суспільстві висувається і діє багато еліт, які здійснюють лідерство в певній сфері суспільного життя.

Д. Белл, М. Янг та інші розвинули теорію еліти, "меритократії" (так званої еліти заслуг). "Меритократія" — це еліта знань, компетентності, яка об´єднує найталановитіших представників суспільства. Д. Белл, наприклад, вважає, що на зміну елітам "крові" і "багатства", характерним для доіндустріального й індустріального суспільств, прийшла "еліта знань", яка відповідає характерові сучасного післяіндустріального суспільства.

Свого роду антиподом сучасних концепцій демократичного елітизму виступають ліволіберальні теорії еліт. Найавторитетнішим представником цього напряму в західній політології вважається Р. Мілс, який ще в 50-ті роки ХХ ст. намагався довести, що західними суспільствами, зокрема США, править не багато еліт, а одна.

Р. Мілс вважає, що ядро американської правлячої еліти становлять керівники корпорацій, політики, вищі державні службовці і вищі офіцерські чини. їх підтримують інтелектуали, які добре влаштувалися в рамках існуючої системи.

Поряд із ліволіберальними концепціями значного поширення набули ліворадикальні концепції еліт, яскравим прикладом яких є марксистська партократія.

Партократична теорія еліти набула реального втілення в діяльності комуністичних партій країн тоталітарного соціалізму. Розпад комуністичної системи, крах соціалізму продемонстрував утопізм і неспроможність елітизму, заснованого на його запереченні.

Типологія політичних еліт

У політології на основі різних критеріїв виділяють певні типи політичних еліт.

За ставленням до влади і місцем у системі владних відносин політична еліта поділяється на правлячу — ту, яка безпосередньо володіє державною владою, і неправлячу (опозиційну) контреліту, тобто ту, яка веде боротьбу за владу.

Правлячу еліту, у свою чергу, поділяють на вищу (вищі ешелони влади, які приймають рішення загальнодержавного рівня), середню еліту, яка бере участь у підготовці і в обговоренні політичних рішень; адміністративну еліту (бюрократію), функцією якої є виконання політичних рішень.

Відповідно до правочинності і законності володіння державною владою еліта поділяється на легітимну і нелегітимну. Слід зауважити, що дана класифікація є досить неоднозначною. Зазвичай легітимною вважається влада, освячена правом і законом. Однак на практиці досить часто на право, закон, конституцію посилаються насильницькі, тиранічні, диктаторсько-поліційні режими, які не мають авторитету серед мас, тобто їхня легітимність є суто формальною.

Виходячи з критерію інтегрованості в сучасній політології, деякі вчені пропонують поділ еліт на фрагментовані, нормативно інтегровані та ідеологічно інтегровані.

До першої належать еліти, яким притамана відсутність згоди щодо загальних правил політичної діяльності. Це еліти, які ведуть між собою гостру боротьбу, б´ють, як кажуть, "по своїх". Унаслідок цього політична система є нестабільною.

До нормативно інтегрованих належать еліти, яким притатаманна відносна згода щодо правил політичної діяльності. Методом діяльності таких еліт, здебільшого, є компроміс. Усе це забезпечує стабільність політичної системи та панування демократично-ліберальних цінностей і еліт.

Третій тип еліт у цій класифікації — ідеологічно інтегровані еліти. Характеризуються тісною інтегрованістю структур, панує нав´язаний елітою загальний консенсус. Усе це характерне для тоталітарно-авторитарних режимів.

У повоєнній Європі крім цих типів досить поширеним став поділ ідеологічний: демократичні, ліберальні еліти і, відповідно, авторитарні.

Досить поширеним у науці — від класичних елітарних теорій і до сьогодні — є поділ еліт на відкриті й закриті. До відкритого типу еліт належать еліти, які допускають поновлення своїх рядів знизу доверху за рахунок нижчих верств або окремих представників інших еліт, у тому числі й супротивників. Відкриті еліти таким чином внутрішньо оновлюються, а це гарантує їхню стабільність.

Закриті еліти — це замкнені кастові групи, для яких характерним є недопущення представників нижчих верств у своє середовище.