Колізійно-правове регулювання зовнішньоекономічних договорів

Найскладнішим і суперечливим питанням при укладанні зовнішньоекономічних контрактів є вибір матеріального права певної країни, який підлягає до контракту. Право, що регулюватиме відносини в процесі реалізації контракту, може визначатися двома шляхами. Перший передбачає самостійний вибір сторонами тієї правової системи, яку вони вважають найадекватнішою обставинам справи, та закріплення цього вибору в положеннях контракту. Сторони можуть зробити це через автономію волі, яка полягає в їх праві встановлювати на свій розсуд зміст правочину. Сторони, що укладають контракт, можуть скористатися правом будь-якої з майже двохсот держав, офіційно визнаних на планеті. При цьому сторони можуть не мати ніякого відношення до країни, право якої застосовується.

Необхідно зазначити, що автономія волі сторін зазвичай признається в законодавстві різних держав, але її допустимі межі розуміються у законодавствах держав по-різному. В одних країнах (у тому числі й Україні) автономія волі нічим не обмежується, тобто сторони можуть підпорядкувати контракт будь-якій правовій системі. В інших країнах діє принцип локалізації договору: сторони можуть вільно вибрати право, але тільки таке, яке пов'язане з даним правочином. За відсутності прямо вираженої волі сторін при визначенні застосовного права у суду або арбітражу створюються великі можливості свободи розсуду при тлумаченні передбачуваної волі сторін. Англійська судова практика (як і американська) йде в даній ситуації по шляху відшукання права, властивого даному договору (локалізація договору). Німецька система права виходить з принципу автономії волі сторін. У випадку, якщо вибір відсутній, застосовується право держави, з якою договір зв'язаний найбільш тісним чином.

Представляється, що проблему обрання права найефективніше буде вирішити шляхом прямої вказівки у контракті, що застосуванню підлягає право України. Проте цей принцип можна застосувати лише тоді, коли такий вибір не є прямо забороненим законом.

Якщо ж контрагенти не визначили оптимальне для правочину право, застосовується другий метод, який відсилає до сфери дії колізійних норм міжнародного приватного права, та за яким вибір здійснюватиметься на підставі норм і правил, що містяться в міжнародних документах або національному законодавстві [4]. Наприклад, компетентне право договору визначається на підставі колізійних норм, передбачених Законом України «Про міжнародне приватне право»

Їснує Римська Конвенція «Про право, що застосовується до договірних зобов'язань» 1980 р.

Відповідно до принципу свободи вибору, закріпленого в ст. 3 Римської Конвенції, контракт має регулювати обране сторонами право. Такий вибір має бути чітко або «з достатньою певністю» визначений контрактом або обставинами справи. Хоча Конвенція не визначає, що саме мається на увазі під «достатньою певністю», правозастосовна практика свідчить, що у випадку визначення права «з достатньою певністю» за контрактом йдеться перш за все про посилання на норму права, яка є характерною для певної правової системи та має безпосереднє відношення хоча б до однієї частини контракту, або на правовий інститут, що є типовим лише для права певної держави. При зверненні до «достатньої певності» за обставинами справи, необхідно враховувати не лише положення контракту, а й фактичні обставини справи де було б зрозуміло, що сторони дійшли згоди щодо вирішальної правової системи, але чітко не визначили це в контракті. Якщо ж сторони жодним із зазначених шляхів не обрали право, яке має застосовуватись до контракту, контракт регулюватиме право держави, з якою він «найбільш тісно пов’язаний» (ст. 4 Римської конвенції). Такою вважатиметься держава, де на час укладення контракту постійно проживає сторона, яка має виконувати основну частину зобов’язань за контрактом (зобов’язана сторона), або, якщо йдеться про юридичну особу, де розташовано її головний офіс. Однак у випадку, коли, наприклад, головний офіс знаходиться в одній державі, постійна філія юридичної особи – в іншій, а контрактне зобов’язання має виконати філія на території третьої держави, де здійснюватиметься й оплата, прив’язка до права країни «головного офісу» виглядає дещо нелогічною. Таким чином, якщо сторони не визначили право, яке має застосовуватися до змісту зобов'язань, застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, і яка є:продавцем - за договором купівлі-продажу; дарувальником - за договором дарування;одержувачем ренти - за договором ренти; відчужувачем - за договором довічного утримання (догляду);наймодавцем - за договорами найму (оренди); позикодавцем - за договором позички;