Пробуждение национального сознания украинского народа. «Просвита» и его роль в

 культурном процессе.

Национальное возрождение - это процесс пробуждения и формирования сознания народа, который проявляется в развитии духовной культуры, стремлении воссоздать собственное историческое прошлое, защите языка и наконец возникновении и развитии движения за восстановление своей государственности. Оно основывается на идее национальной идентичности.  Первое культурно-просветительское общество «Просвита» была открыаы в 1868 году во Львове. Дать современное образование народу – такую цель ставили просвиты. Они развернули активную деятельность как в городах, так и в селах. В конце 19 века общество имело в своем распоряжении 816 читален и 19 их филиалов. С их помощью к лучшим достижениям украиснкой и мировой литературы приобщались тысячи простых людей. «Просвита» и составные участникинационального движения финансировали деятельность кооперативов на Западной Украине. Представители Галицкой Просфиты прилажили не мало усилий по открытию украинских школ и преподавния в них на украиснком языке. Что касается украинских земель в составе России, то общество «Просвита» появились в ходе революции 1905-1907 годов. Первая «просвита» была открыта в Одессе 30 октября 1905 года. Она имела собственную библиотеку, исторический музей, создала отдельный фонд для издания книг. Общество «Просвита», которе действовало на территорииЕкатеринославля проводила работу в 4-х секциях:драматической, вокально-музыкальной, литературной и библиотечной.В 1095 году общество «Просвита» появилась в Киеве. К середине 1907 года в Украине действовало 35 организаций «Просвита». Деятельность просвит заключалась не только в распростаранение украинской литературы, но также идеи и знания, которые могли бы вывести село из отсталости. Через кооперативы члены просвит стремились помочь крестьянам получить элементарыне знания по агротехнике, вообще научить пользоваться достижениями науки.

49. Современные этапы культуры в Украине. Закон о языке, образовании, основах законодательства о культуре.

В развитии национальной культуры наметились новые тенденции, открылись качественно новые перспективы. С принятием Коснтитуции в 1996 году были закреплены основные тенденции развития кульутры, языка, образования. Важным средством проведения государственной политики в сфере социально-культурного строительства является законодательство.23 мая 1991 г. Закон «Об образовании», регулирующий общественные отношения в сфере воспитания, обучения, профессиональной, научной подготовки граждан. Его справедливо можно считать своеобразной «конституцией» образования. В Законе образование определяется приоритетной сферой социально-экономического, духовного и культурного развития общества. Целью образования провозглашается всестороннее развитие человека как личности и высочайшей ценности общества, развитие его талантов, умственных и физических способностей, воспитание высоких моральных качеств, формирование граждан, способных к сознательному общественному выбору, обогащение на этой основе интеллектуального, творческого, культурного потенциала народа, обеспечение различных сфер экономики квалифицированными работниками, специалистами. Основными принципами образования являются: доступность для каждого гражданина всех форм и типов образовательных услуг, которые предоставляются государством; равенство условий каждого человека для полной реализации его способностей, таланта, всестороннего развития; гуманизм, демократизм; приоритетность общечеловеческих духовных ценностей над политическими интересами; органическая связь с национальной историей, культурой, традициями; независимость государственной системы образования от политических партий и других общественных и религиозных организаций; научный, светский характер образования в государственных учебно-воспитательных учреждениях; интеграция с наукой и производством, взаимосвязь с образованием других стран; гибкость и прогнозируемость системы образования; непрерывность и разнообразие образования; соответствие образования мировому уровню; объединение государственного управления и общественного самоуправления в системе образования. 10 февраля 1998 г. Верховная Рада Украины приняла Закон Украины «О профессионально-техническом образовании». Этот Закон определяет правовые, организационные и финансовые основы функционирования и развития системы профессионально-технического образования, создание условий для профессиональной самореализации личности и обеспечение потребностей общества и государства в квалифицированных рабочих. 13 мая 1999 г. Верховная Рада Украины приняла Закон Украины «Об общем среднем образовании». Законодательство Украины об общем среднем образовании базируется на Конституции Украины и состоит из Закона Украины «Об образовании», Закона «Об общем среднем образовании», других нормативно-правовых актов и международных договоров Украины, согласие на обязательность которых дано Верховной Радой Украины. 17 января 2002 г. Верховная Рада Украины приняла Закон Украины «О высшем образовании». Этот Закон направлен на урегулирование общественных отношений в области обучения, воспитания, профессиональной подготовки граждан Украины. Он устанавливает правовые, организационные, финансовые и прочие основы функционирования системы высшего образования, создает условия для самореализации личности, обеспечения потребностей общества и государства в квалифицированных специалистах.До 1992 г. законодательство Украины по вопросам культуры не имело единого базового системообразующего акта. Оно состояло из совокупности довольно разрозненных по конкретному содержанию в основном отраслевых нормативных актов, регламентирующих деятельность субъектов и объектов управления в сфере искусства, культурно-просветительной работы, кинематографии, телевидения и радиовещания, издательского дела и т. п. 14 февраля 1992 г. Верховная Рада Украины приняла Основы законодательства Украины о культуре, которые определяют правовые, экономические, социальные, организационные основы развития культуры в Украине, регулируют общественные отношения в сфере создания, распространения, сохранения и использования культурных ценностей и направлены на реализацию суверенных прав Украины в сфере культуры; возрождение и развитие культуры украинской нации и культур национальных меньшинств, проживающих на территории Украины; обеспечение свободы творчества, свободного развития культурно-художественных процессов, профессионального и самодеятельного художественного творчества; реализацию прав граждан на доступ к культурным ценностям; социальную защиту работников культуры; создание материальных и финансовых условий развития культуры. Существенным шагом развития законодательства о культуре стало принятие Законов Украины «О печатных средствах массовой информации (прессе) в Украине» (1992), «О телевидении и радиовещании» (1993), «О Национальном архивном фонде и архивных учреждениях» (1993), «О музеях и музейном деле» (1995), «Об информационных агентствах» (1995), «О библиотеках и библиотечном деле» (1995), «Об издательском деле» (1997), «О системе общественного телевидения и радиовещания Украины» (1997), «О кинематографии» (1998), «О вывозе, ввозе и возвращении культурных ценностей» (1999), «Об охране культурного наследия» (2000), «О государственной поддержке книгоиздательского дела в Украине» (2003). Закон о языках был принят в Украине 1989г и опеределил основные задачи регулирования общественных отношений в сфере всестороннего развития и употребления украинского и других языков, которыми пользуется население республики, в государственной, экономической, политической и общественной жизни, охрану конституционных прав граждан в этой сфере, воспитание почтительного отношения к национальному достоинству человека, его культуре и языку, дальнейшего укрепления дружбы и сотрудничества народов.

50. Характеристика культурной ситуации в украинских землях досоветского времени.

Украй негативно  на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII--XIV ст., а пізніше -- створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися най-гостріші трагедії нашого народу. Важкого, часом непоправного удару українській культурі завдавали повне спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів, нищення духовної еліти і втрата національної державності, що мали місце в ході монголо-татарської навали і кривавих воєн з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками упродовж наступних століть. Культуротворчий процес у цілому гальмувався і деформувався. Відродження національної державності (наприклад, доба Галицько-Волинського князівства) або хоча б її елементів чи автономної політичної організації (Київське удільне князівство у політичній системі Гедиміновичів), як правило, активізувало творчі сили народу, культура, наче птах-фенікс, відроджувалася з попелу, ставала більш всеохопною й оригінальною. Так, через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах -- до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізуй валося і вирувало культурне життя. Значення православної церкви почало помітно зростати, вона стала виконувати роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова (культура) перетворювались на дедалі стійкіші знаряддя і символи асиміляції, вели в більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями тощо. Латиномовна освіта і навіть творчість стали сприйматися більшістю українців як чужорідні. Складалися умови для подальшого утвердження та поширення "грецької" обрядовості як атрибутики "руської" (української) народності та культури. За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям. Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя та оновлення форм культури. Усе це можна було здійснити шляхом розвитку економіки, соціальної та політичної активізації українського народу, особливо міщанства, частини української шляхти, а згодом і козацтва. Так воно й сталося. І вже на середину XVI ст. намітилося піднесення української культури, яке набрало розмаху приблизно з третьої чверті цього ж століття. Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI -- початку XVII ст. супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку. Поширились гуманістичні ідеї, активізувалися контакти з осередками ренесансної культури. Розвивається шкільна освіта і друкарство. Особливо суттєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств. Вони розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, яка поєднувала функції "православної реформації" з боротьбою за національно-релігійні й станові права та національну культуру. Через братські школи почали поширюватися в Україні засади гуманістичної педагогіки. Полеміка між православними та проунійськими публіцистами стимулювала процеси вдосконалення науки, освіти, мистецтва. Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу культурному життю України. Ініціатори унії не змогли переконати суспільство в тому, що католицька церква грецького обряду не приведе до латинізації (читай -- полонізації) культури і втрати українцями їхньої національно-культурної ідентичності. Пожвавлення суспільно-політичного життя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорізького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. 1615 р. в Києві почала діяти братська школа, 1616 р. -- друкарня Києво-Печерської лаври, 1632 р. -- Києво-Могилянська колегія (пізніше академія). Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. Від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший -- кінець XVIII -- кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий -- 60--90-ті роки XIX ст. -- час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій -- початок XX ст. -- час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом. Саме вона, новітня українська література, першою серед інших складових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє. Вона, по-перше, нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне минуле свого народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування; по-друге, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу -- розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя; і, по-третє, показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво. Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Продовжувалося розпочате ще в попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики взагалі часів колоніального режиму. І Розглядаючи цей період у розвиткові нашої культури, слід звернути увагу на те, що українське Відродження -- це не копія європейського Відродження, якщо взагалі так можна його назвати. Адже Відродження,  широкою хвилею прокотилося по всіх європейських країнах, у кожній з них мало свою специфіку, свої особливості. Україна в даному разі не становить винятку. Вона не повторює навіть тих моделей, що мали місце у близьких, слов'янських культурах. А тут, як відомо, існувало кілька моделей національного Відродження: чеська (її підвалини були закладені діяльністю вчених-будителів, наприклад, Данило Адам з Велеславіна); сербська (народною творчістю і фольклористично-науковою діяльністю В. Караджича); польська (романтичною поезією А. Міцкевича). Українське Відродження об'єднує формотворчі сили всіх названих моделей: розвиток народознавства (від М. Цертелєва і М. Максимовича до П. Куліша), історіософію ("Історія русів", М. Маркевич, І. Срезневський, М. Костомаров) і, головним чином, літературу з геніальним поетом Т. Шевченком. Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX -- поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу