Порівняльний аналіз новел гі де мопассана «пампушка» і В. С. Моема «дощ»

Як уже зазначалось раніше, Моем вважав своїми наставниками в новелістиці таких письменників, як А.П. Чехов та Гі де Мопассан. І для того, аби чіткіше вказати на відмінність творчого методу В.С.Моема від інших, ми вирішили порівняти його новелу та новелу Мопассана.

На відміну від Моема, Мопассан був гуманістом. Йому боліла тогочасна дійсність: «…в усіх своїх творах Мопассан незмінно виступав заступником людини…»[24;27]. І біль, який жив в душі письменника, відображався на темах творів, написаних ним. Адже Мопассан писав не лише на соціально-політичні теми, у нього багато творів, що описують високі почуття, або ж роздуми над людським життям. У всі цих творах відчувається певний сумний лейтмотив.

Як ми зазначали в попередніх розділах, Моем описував життєві ситуації, які мали місце в реальному житті. В його манері прослідковується об'єктивність, і саме через намагання автора не втручатись в новелу з власними оцінками, читачеві легко подумати, що Моем дуже цинічний у творах. Насправді ж, це просто відсторонене зображення реальності.

Мопассан при цьому, навпаки, часто не приховує власних оцінок, пристрасно вдається до них у своїх новелах.

Моем, як і Мопассан, намагається показати недоліки суспільства, в якому він живе. Його твори гострі і динамічні,всі вчинки героїв психологічно вмотивовані, він часто вдається до художніх деталей. Побудова новели також подібна до мопассанівської, адже в обох митців вона стисла, лаконічна і, як правило, містить лише одну сюжетну лінію.

Для конкретнішого аналізу ми взяли дві новели - новелу Мопассана «Пампушка» та новелу Моема «Дощ».

Відомо, що «Пампушка», була першою новелою, яка принесла Мопассану визнання. А його наставник Флобер був захоплений довершеністю твору.

В новелі розповідається про період франко-прусської війни. Автор досліджує та аналізує психологію людей у таких екстремальних обставинах, як воєнні дії.

З міста, окупованого прусськими військами, виїжджає диліжанс із шістьма знатними персонами, двома черницями, чоловіком-демократом і особою легкого поведінки на прізвисько Пампушка. Пампушка єдина, хто подумав що в дорозі можна захотіти їсти. Вона ділилась з усіма своїми запасами. Поселення, куди в'їхав диліжанс, було захоплене німцями. Перевірка документів затримала пасажирів. Вбиваючи час, вони пишномовно міркують про патріотизм і війну. Німецький офіцер, нібито безпричинно, відмовляє у виїзді диліжанса із поселення. Причина незабаром відкрилася - прусський офіцер хоче скористатися послугами Пампушки, єдиної людини, яка по-справжньому патріотична і безстрашна. Пампушка розлютована й ображена принизливою пропозицією. Вимушений "відпочинок" вже почав дратувати пасажирів. "Треба її переконати" - було прийнято рішення. Розмови про самопожертву "підносилися замасковано, спритно, пристойно". Співвітчизники переконали Пампушку поступитися німецькому офіцерові, маскуючи цим своє бажання продовжити шлях і мотивуючи тим, що вона, як справжня патріотка, врятує їм усім життя. Поки Пампушка "відпрацьовувала" усім волю, представники буржуазії веселилися, відпускали мерзенні жарти, "реготали до кольок, до задишки, до сліз". І що в нагороду одержала патріотка - Пампушка - "погляд ображеної чесноти", усі цуралися її, начебто боялися "нечистого дотику". "Ці чесні мерзотники", які принесли її в жертву, жерли свою провізію в рухомому диліжансі і холоднокровно розглядали сльози дівиці, що знеславилася.

Назва новели символічна. В ній автор частково розкриває тему новели. Таким прізвиськом автор не ідеалізує головну героїню, адже якщо в перекладі «Пампушка»  звучить апетитно, то французькою BOULE DE SUIF (досл. «кулька з сала») не дуже миловидне прізвисько. Сам автор так описує Пампушку: «Жінка - з так званих осіб "легкої поведінки" - славилась своєю передчасною повнотою, через яку її прозвали "Пампушкою". Маленька, вся кругленька, немов налита жиром, з пухкими пальцями, перетягнутими в суглобах наче низка сосисок, з лискучою і натягнутою шкірою, з неосяжними грудьми, що випиналися під сукнею, вона була все-таки апетитна й приваблива, і до неї багато хто залицявся - так радувала око її свіжість.Обличчя її було схоже на рум'яне яблуко, на бутон півонії, що ось-ось розквітне; на ньому блищало двоє чудових чорних очей, відтінених довгими густими віями, а внизу - чарівний, маленький, вогкий ротик з дрібними блискучими зубками, створений для поцілунків»[19;36].

Цей опис є своєрідним винятком серед описів інших героїв. Адже Мопассан спочатку описує їхнє соціальне становище, а вже потім додає лише декілька портретних деталей, прагнучи іронічно показати лицемірство та егоїзм буржуа, які пишаються своєю належністю до вищих, "освічених" класів, своїми принципами, але насправді живуть за найпримітивнішими тваринними інстинктами. Автор навмисне скрізь підкреслює фізіологічну сторону мотивів їхніх учинків.

Мопассан пов'язує мотив їжі з образом героїні, використовуючи його, щоб надати своїй історії композиційну стрункість. Пасажири диліжансу починають відчувати голод. Але ніхто не здогадався захопити в дорогу їжу. Один з них грайливо пропонує "з'їсти самого масного з мандрівників"[19;43]. Всі шоковані занадто очевидним натяком. Але по суті так і трапляється. Поважні члени суспільства, які подорожують в диліжансі, "з'їдають" Пампушку, коли спочатку умовляють її віддатися прусському офіцерові, який інакше не хоче пропустити диліжанс, а потім з презирством від неї відвертаються. Побачити це допомагає дзеркальність у творі. Адже там присутні дві сцени з їжею, та вони відрізняються забарвленням. Якщо в першій сцені скуштувавши їжі Пампушки, герої ніби змінюють своє ставлення до неї на більш приязне: «Як тільки її впізнали, між порядними жінками пробіг шепіт; слова "повія", "який сором" були сказані так виразно, що Пампушка підвела голову. Вона обвела своїх супутників, таким задирливим і сміливим поглядом, що відразу ж запанувала цілковита тиша, і всі опустили очі… Але Луазо пожирав очима миску з курчатами. Він сказав: - Оце розумно! Мадам передбачливіша за нас. Є люди, які завжди про все подумають. Вона обернулась до нього. - Чи не бажаєте, пане? Не так-то легко постати з самого ранку. Луазо вклонився. - Слово честі, я не відмовлюсь, я вже не витримую. На війні, як на війні, чи не так, мадам? І, глянувши навколо себе, він додав: - В такі часи дуже приємно зустріти людину, яка може тобі допомогти»[19;44].

У другій сцені, поглинаючи їжу, якою вони запаслись під час зупинки, ніхто навіть не подумав поділитися з дівчиною, а вона сиділа і тихо плакала,ловлячи на собі презирливі погляди подорожніх: «Черниці розгорнули кільце ковбаси, що пахла часником, а Корнюде засунув зразу обидві руки в глибокі кишені пальта й витяг з одної чотири крутих яєчка, а з другої шматок хліба...В метушні й тривозі ранкового пробудження Пампушка не встигла ні про що подбати, і тепер, задихаючись від досади й люті, дивилася на всіх цих людей, що спокійнісінько жували… Тут їй пригадався її великий кошик, в якому було повно смачних страв, так пожадливо знищених ними, згадалися двоє курчат у блискучому холодці, паштети, груші, чотири пляшки бордо; її лють затихла, як надто натягнута струна, що раптом лопнула, і вона відчула, що зараз заплаче. Вона робила нелюдські зусилля, щоб стриматися, ковтала сльози, як дитина, але вони підступали до очей, виблискували на віях, і скоро дві великі сльозини поволі поповзли по щоках.»[19;46].

Оповідь ведеться від третьої особи, оповідача, що в свою чергу вказує на відсутність абстрагованості автора від розповіді,і дає йому змогу показати власне ставлення до подій та героїв. Мопассан не стримує себе в описах героїв: «Він страшенно кумедний, цей Луазо. Невисокий на зріст, він ніби складався з самого круглого черева, над яким здіймалася червона фізіономія, облямована сивіючими бачками. Його дружина, висока, дужа, енергійна жінка з грубим голосом і рішучою вдачею, була душею порядку і рахівництва в торговельній фірмі, в той час як сам Луазо оживляв її своєю життєрадісною жвавістю.»[19;38]. Тим самим автор показує, як він сам сприймає ту чи іншу ситуацію, або ж персонажа. На це вказує і науковець Ю.І. Данилин «Суб'єктивне начало ніколи у нього[Мопассана] не вмирало, чому прикладом - чимало його «ліричних» новел, окремі місця в інших новелах і романах і відкриті, прямі авторські висловлювання в книгах подорожей і нарисах»[3].

 Аналізуючи новелу У.С. Моема «Дощ» ми можемо знайти дотичні принципи до Мопассанівських, але все ж дуже чітко вирізняються відмінності.

Дія новели починається незабаром після другої світової війни на борту океанського пароплава, де знайомляться дві подружніх пари: Девідсон і Макфейли. Доктор Макфейл, що прямує з дружиною на відпочинок на острів Самоа, втілює в собі ідею західноєвропейського гуманізму, а місіонер Девідсон є носієм ідеї релігійного фанатизму, не має нічого спільного із справжнім християнством. Спочатку Макфейлам про діяння місіонера розповідає його дружина, і діяння ці постають в героїчному ореолі: містеру Девідсону нерідко доводилося здійснювати поїздки від одного острова до іншого в тубільних човнах за любої погоди, він відучив тубільців від танців, змусив їх носити штани, а не на стегнах пов'язки "лава-лава", змусив дівчат прикривати голі груди і неухильно стежив за дотриманням всього цього. Зовнішність головного героя справила на доктора дивне враження: "Він був дуже високий і худий, при такій худорбі його повні чуттєві губи здавалися особливо несподіваними" [11;239].

Карантин затримав героїв оповідання на острові Паго-Паго, де вони змушені були зупинитися в зубожілому готелі і там рятуватися від краранину, що вибухнув під час тропічної зливи. Під час вечірніх бесід місіонер Девідсон поділився з доктором Макфейлом досвідом відучення тубільців від гріха: "Я заснував штрафи. Я штрафував їх, якщо вони не приходили до церкви, і я штрафував їх, якщо вони танцювали. Я штрафував їх, якщо їх одяг був непристойним. Я встановив тариф, і за кожен гріх доводилося платити грошима або роботою. І в кінці кінців я змусив їх зрозуміти "[11;246]. Далі Девідсон пояснив, що в разі відмови від штрафу він виключав тих хто провинились з церковної громади, тоді тубільці не мали можливості продати свої морепродукти, що означало для них голодну смерть. Почуте глибоко обурило доктора Макфейла, але спочатку він не зважився висловити своє несхвалення вголос.

Після розгорнутої експозиції в оповіданні слідують зав'язка і розвиток дії - зіткнення Девідсона з міс Томпсон, яка також йшла на острів Самоа, в Апію. "Це була жінка років двадцяти семи, повна, з гарним, але грубим обличчям, в білій сукні та великому білому капелюсі" [11;241]. Доктора захопило нахабство, з яким вона торгувалася за кімнату, жінки визнали її вбрання і манери вульгарними, а незабаром дві подружні пари почули хрипкий звук грамофона, веселі голоси і шум вечірок, які щодня влаштовувала міс Томпсон для матросів з корабля. Альфред Девідсон згадав, що жінка сіла на пароплав у Гонолулу, а раніше жила в Іуелене, де займалася проституцією. Місіонер зажадав від губернатора, щоб той найближчим пароплавом відправив міс Томпсон в Сан-Франциско, де вона вже була у виправному будинку, а після втечі звідти її чекали три роки в'язниці.Лікар Макфейл з притаманним йому гуманізмом попросив Девідсона не віднімати у жінки останньої можливості виправитися, почати життя спочатку, але той з фанатичною завзятістю наполягав на необхідності розплати за гріхи. Друга частина розповіді побудована на стрімкому наростанні драматизму. Від'їзд Седі Томпсон в Сан-Франциско був призначений на найближчий вівторок, і тепер кожен вечір вона просила місіонера молитися разом з нею в її кімнаті, і молитви ці тривали до другої години ночі.

Немає сумнівів що «Дощ» -  це новела, адже чітка композиція, обмежені часові рамки, неочікуваний фінал свідчать про це. Назва новели несе в собі глибокий зміст. Мотив дощу є наскрізним у ній. Спочатку дощ стає якоюсь силою, що перешкоджає задумам героїв, а по мірі розвитку сюжету виникає прийом психологічного паралелізму: дощ сприяє нагнітанню драматичної ситуації, що склалася в готелі: "Він був нещадний і страшний, в неї відчувалася злоба первісних сил природи. Він не лив, він рухнув. Здавалося, сльота небесні відкрилися... "[11;254]. Спроби міс Томпсон і доктора Макфейла вмовити губернатора і відправити її до Сіднея, де вона могла б знайти собі чесну роботу, виявилися безуспішними. Грамофончик в кімнаті жінки незабаром замовк, візити матросів припинилися, сама вона змінилася до невпізнання: "Це була вже не нахабна дівка, яка глузувала над ними на шосе, а змучена страхом жінка"[11;265]. Вона попросила вибачення у місіонера, впавши на підлогу, обхопила його ноги і вибухнула відчайдушними риданнями.

Оповідь у новелі ведеться від першої особи, лікаря Макфейла. Таким чином Моем намагається не вказувати власного ставлення до ситуації,вчинкив героїв. Його описи доволі поверхневі «Недалеко від себе він побачив у шезлонзі дружину, яка розмовляла з Девідсонами, і попрямував до неї. Він сів біля світла і зняв капелюха, можна було побачити, що його волосся було вогняно-рудого кольору, на маківці — лисина, рясне ластовиння вкривало обличчя; це був чоловік сорока років, високий, з худорлявим обличчям, виразним і досить педантичним; говорив він із шотландським акцентом, доволі низьким та тихим голосом.»[18;260]. Моем не вдається ні в детальні описи зовнішності геров ні їхніх вчинків, він дуже влучно використовує художні деталі, тому описи його не потребуть багатослів’я. Відсутність оповідача допомагає автору не висловлювати власно думки і ставлення до подій в творі. Він лишає ці привілеї читачеві,таким чином лишаючи місце для роздумів. Цій меті служить і відкрита кінцівка новели «Торговець тягнув його [Макфейла] вперед. Потім він побачив труп, що лежав наполовину у воді, наполовину на піску, - труп Девідсона. Доктор Макфейл нахилився - він був не з тих, хто губиться в скрутну хвилину, - і перевернув його. Горло було перерізане від вуха до вуха, а права рука все ще стискала фатальну бритву...Вони йшли поволі, не порушуючи мовчання, і нарешті наблизилися до повороту, за яким знаходився будинок Хорна. Місіс Девідсон ахнула, і всі троє зупинилися як укопані. Їх слух вразили немислимі звуки. Грамофон, який стільки часу мовчав, хрипко і голосно грав хвацьку пісеньку. - Що це? - Злякано скрикнула місіс Макфейл. - Ходімо, - сказала місіс Девідсон. Вони піднялися на ганок і увійшли в передню. Міс Томпсон стояла в дверях своєї кімнати, розмовляючи з матросом. У ній сталася раптова зміна. Це вже не була на смерть перелякана жінка останніх днів. Вона вбралася в свій колишній наряд... Перед ними була колишня нахабна дівка. Побачивши їх, вона голосно, глузливо зареготала, а потім, коли місіс Девідсон мимоволі зупинилася, набрала слини і сплюнула. Місіс Девідсон позадкувала, і на її щоках запалали два червоних плями. Потім, закривши обличчя руками, вона кинулася вгору по сходах. Доктор Макфейл був обурений. Відштовхнувши міс Томпсон, він вбіг до її кімнати. - Якого біса ви собі дозволяєте? - Закричав він. - Зупиніть цю штуку. Він підійшов до грамофону і скинув пластинку. - А ну, лікарю, не розпускай рук. Що тобі знадобилося в моїй кімнаті? - Тобто як? - Закричав він. - Тобто як? Вона взялася в боки. В її очах було невимовне презирство, а у відповіді - безмежна ненависть: - Ех ви, чоловіки! Погані свині. Всі ви однакові. Свині! Свині! Доктор Макфейл ахнув. Він зрозумів.»[18;274]

Поведінка героїв у розв'язці оповідання - приклад найглибшого психологізму Моема. Уся новела в цілому підтверджує його реалістично-натуралістичні погляди. В нього герої не діляться на поганих і хороших. Він зображує людину такою, як вона є у житті, не ідеальною, з власними гріхами і первагами.

Таким чином, якщо порівнювати два художні стилі - Моема та Мопассана, можна помітити багато відмінностей. Мопассан – гуманіст, Моем – цинік. Мопассан не втримується від висловлення власного ставлення до проблем висвітлених в новелах, Моем утримується від цього. Мопассан, в незначній мірі, але ідеалізує персонажів, якщо навіть не ідеалізує, то виправдовує. Як у випадку з Пампушкою, яка хоч і була повією, зате на противагу іншим була і патріоткою. У Моема Седі Томпсон така собі звичайна грубувата дівка, легкої поведінки, без додаткових позитивних рис, хоча він і не засуджує її, він просто дає реальний опис, а читач вже робить висновки. Через такі от відсторонені описи подій, персонажів і вчинків і проявляється один з основних принципів Моема: розповідати про реальне, про те, що трапляється в житті, не ідеалізувати, демонструвати як у людях поєднується праведне і грішне. Він запозичив у свого кумира – Гі де Мопассана основне - ідеальну композицію, адже у обох митців вона доведена до досконалості. Чітка сюжетна лінія, обмеженість у часі і у просторі неочікуваний фінал.

А щодо наповнення новели - стиль Моема індивідуалізується, він не схожий на стилі його «наставників» Чехова та Мопассана. Новела Моема реалістична, напружена, трагічніша, ніж у попередників, і дає багато запитань для роздумів після прочитання.

За взаємовідносинами персонажів, зіткненням їх устремлінь, пристрастей і натур у Моема чітко проступає художньо-філософський аналіз деяких "вічних" тем світової літератури: сенс життя, любов, смерть, сутність краси, призначення мистецтва. Постійно повертаючись до хвилюючої його проблеми порівняльної цінності морального і прекрасного, Моем у кожному випадку, хоч і по-різному, віддавав перевагу першому, як то виявляється з логіки створених ним образів: «... найбільше краси укладено в прекрасно прожите життя. Це - найвищий твір мистецтва»[16;105].

 

РОЗДІЛ 3. ОХОРОНА ПРАЦІ

    1.1 Організаційні причини виробничого травматизму

Успішна профілактика виробничого травматизму та професійної захворюваності можлива лише за умови ретельного вивчення причин їх виникнення. Для полегшення цього завдання прийнято поділяти причини виробничого травматизму і професійної захворюваності на наступні основні групи: організаційні, технічні, санітарно-гігієнічні, психофізіологічні.

Організаційні причини: відсутність або неякісне проведення навчання з питань охорони праці; відсутність контролю; порушення вимог інструкцій, правил, норм, стандартів; невиконання заходів щодо охорони праці; порушення технологічних регламентів, правил експлуатації устаткування, транспортних засобів, інструменту; порушення норм і правил планово-попереджувального ремонту устаткування; недостатній технічний нагляд за небезпечними роботами; використання устаткування, механізмів та інструменту не за призначенням[40;191].

Основні заходи щодо попередження та усунення причин виробничого травматизму і професійної захворюваності поділяються на технічні та організаційні.

До технічних заходів належать заходи з виробничої санітарії та техніки безпеки.

Заходи з виробничої санітарії передбачають організаційні, гігієнічні та санітарно-технічні заходи та засоби, що запобігають дії на працюючих шкідливих виробничих факторів. Це створення комфортного мікроклімату шляхом влаштування відповідних систем опалення, вентиляції, кондиціювання повітря; теплоізоляція конструкцій будівлі та технологічного устаткування; заміна шкідливих речовин та матеріалів нешкідливими; герметизація шкідливих процесів; зниження рівнів шуму та вібрації; установлення раціонального освітлення; забезпечення необхідного режиму праці та відпочинку, санітарного та побутового обслуговування[41;69].

Заходи з техніки безпеки передбачають систему організаційних та технічних заходів та засобів, що запобігають дії на працюючих небезпечних виробничих факторів. До них належать: розроблення та впровадження безпечного устаткування; механізація та автоматизація технологічних процесів; використання запобіжних пристосувань, автоматичних блокуючих засобів; правильне та зручне розташування органів керування устаткуванням; розроблення та впровадження систем автоматичного регулювання, контролю та керування технологічними процесами, принципово нових нешкідливих та безпечних технологічних процесів.

До організаційних заходів належать: правильна організація роботи, навчання, контролю та нагляду з охорони праці; дотримання трудового законодавства, міжгалузевих та галузевих нормативних актів про охорону праці; впровадження безпечних методів та наукової організації праці; проведення оглядів, лекційної та наочної агітації і пропаганди з питань охорони праці; організація планово-попереджувального ремонту устаткування, технічних оглядів та випробувань транспортних та вантажопідіймальних засобів, посудин, що працюють під тиском[40;193].