Лекція 3. Генезис світової теорії та практики реконструкції історичних міст від стародавніх цивілізацій до Відро дження

Ретроспективний аналіз формування та розвитку найбільш відомих в світовій історії міст показує, що регулювання як художніх якостей головних архітектурних ансамблів, так і міського середовища в цілому були в центрі уваги ще стародавніх правителів.

Територіальний та якісний розвиток міст обумовлював періодичні реконструктивні роботи, що торкалися, в основному, їх центральних частин. Корінна ж реконструкція міст, іноді з повною чи частковою зміною загальної планувальної організації була поодинокою і пов’язаною, зазвичай, з відновленням міст після руйнівних війн (Вавилон у VII ст. до н.е., Мілет на початку VI століття до нашої ери). Обидва згадані міста в процесі реконструкції були приведені до регулярної планувальної схеми. При цьому, в Мілеті була максимально реалізована концепція першого з відомх історії теоретиків містобудування — Гіподама з Мілету — так звана «Гіподамова система».

Частіше реконструкція міст в стародавні часи торкалася лише центрів міст. Так, реконструкція Акрополя в Афінах після персидських війн в V столітті до н.е., крім створення нових укріплень («Довгих стін»), була сконцентрована на створенні нового духовного центру міста - Акрополя. В стародавньому Римі навіть після катастрофічної пожежі в 64 році при імператорі Нероні, коли відбудова міста велась за попередньо розробленим планом, лише частково були розширені окремі вулиці. При цьому центр Рима прикрасився новими архітектурними спорудами, але планувальна структура міста майже не змінилася.

Рим так і не набув регулярного планування, характерного для більшості міст, що були закладені в період Еліністичної Греції та Римської імперії.

Середньовічні міста, що розвивались на основі міст, заснованих римлянами, іноді зберегли регулярну планувальну структуру (Флоренція, Мілан, Ліон, частково Париж). Однак, в більшості випадків спадковість планувальної структури міст була втрачена. Більшість античних міст була на той час зруйнована, ті, що залишились почали розвиватися по іншим законам.

Міста Раннього Середньовіччя не мали ні достатньої економічної бази, ні направляючого та регулюючого впливу на них державної влади. Плани Середньовічних міст розвивались природним шляхом, а попередні планування використовувалося лише іноді при побудові нових міст.

Слід зазначити, що навіть при збереженні прямокутної забудови за межами центральних кварталів вулиці частіше всього створювали віялоподібну структуру. Це було обумовлено характерним радіальним розходженням вулиць передмістя, за рахунок яких розширювались середньовічні міста.

Вищим досягненням середньовічного містобудування було застосування радіального-кільцевої планувальної схеми. Вона складалась історично, шляхом накладання на радіальну схему кільцевих вулиць, створених на місці старих фортечних мурів, що втрачали функціональне призначення при териториальному розвітку міст. Наприклад, Париж пройшов такі етапи в VI столітті (при знищенні стін Філиппа Августа), та в XVII столітті (при розбивці великих бульварів на місті стін Карла П'ятого).

В XV - XVI століттях починається формування нових теоретичних досліджень та практичних підходів щодо подальшого розвитку міст. Першим теоретиком Відроження в галузі містобудування був Альберті, трактат якого «Десять книг, щодо зодчества» був виданий майже у всіх європейськіх країнах. Пізніше теорію містобудування було збагачено працями Леонардо да Вінчі, Палладіо.

На відміну від попереднього періоду для Відродження характерне вольове втручання архітектора-містобудівника в реконструкцію міст. Створені в цей час архітектурно-планувальні уявлення одержали можливість відчужувати будівельні ділянки у приватних власників і керувати плануванням та забудовою міст.

За допомогою цих органів були проведені значні роботи по вдосконаленню міських планів. Однак максимальна увага була приділена реконструкції центрів міст, на яку виділялось більше половини міських бюджетів (друга половина витрачалась головним чином, для перебудови оборонних споруд).

У результаті реконструктивних заходів в епоху Відродження поступово ліквідується замкненість центрів міст. Наприклад, у центрі Флоренції була пробита нова вулиця Уффіці, яка поєднала центр міста  –  площу Сеньорії з річкою Арно. Напрямок цієї вулиці був вибраний з таким розрахунком, щоб в її створі опинилась не тільки зубчаста башта площі Сеньорії, а  й віддалений купол собору. Таким чином, на вісь вулиці були нанизані дві головні вертикалі міста.

Ще в більшій мірі ідея розкриття міського центру була реалізована при реконструкції центральної площі Св.Марка в Венеції. На протязі XVI століття спочатку Якопо Скасовіно, а потім Вінченсо Скалоцци розширили територію і завершили архітектурний ансамбль площі.

При реконструкції зодчі епохи Відродження формували нові силуети міст. Зростання висотного рівня рядової забудови в центрах міст обумовило підвищення архітектурних домінант. Саме цьому на початку XVI століття Бартоломео Боуно відбудував дзвіницю собору св. Марка, після чого силует венеціанського центру набув особливої гостроти. В цей час спостерігається відродження в архітектурі купольних форм. Починаючи з грандіозного купола Флорентійського собору, зведеного Брунелеско в 1420-1434 роках в силуеті європейських міст з`являються купольні завершення храмів. Контрастні до готичних веж, вони вигідно відтінили їх гостроконечні завершення, створивши новий силует європейських міст.

При цьому реконструкція фактично не торкалася периферійних кварталів, організацію водопостачання та водовідведення, утилізації відходів тощо.

Теоретиками Відродження була розроблена концепція ідеального міста, в якому повинні були б реалізуватись всі переваги радіально-кільцевої планувальної схеми. Але реалізації цієї концепції відбувалась вже в часових межах періоду бароко.

 

Література: [2, 9, 10, 13, 14, 21]