Східна Галичина: оплот українства.

 

Соціально-економічний аспект

Новий політичний лад

Реакція українців

Зростання організованості

Польськоукраїнська конфронтація

Буковина і Закарпаття

 

Яку користь здатні принести економічно зубожілому, соціальне нерозвинутому, культурно нерухомому й політичне слабкому суспільству реформи законодавства, а якщо конкретніше: який вплив справили на українців габсбурзької імперії конституційні реформи XIX ст.? До кінця XIX ст. західні українці * вже мали великі здобутки завдяки тим новим можливостям, що їх створила конституція. Але вони також розуміли, що закони й конституції здатні гарантувати соціально-економічну та національну справедливість лише до певних меж. Проте в загальному підсумку австрійські конституції 1848 р. й особливо 1867 р. мали позитивний вплив і стали поштовхом до небаченого піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, до його організаційного зростання. Цей новий вибух активності справді був таким сильним, що висунув українців Галичини, вражених тяжкими суспільними недугами, на авансцену всеукраїнського національного руху. Але якщо новий конституційний устрій надавав нові можливості для громадської діяльності, то основним стимулом у ній виступала дедалі гостріша конкуренція з поляками. І в міру того як мобілізовували свої сили українська та польська громади, поглиблювалася конфронтація між ними.

 

Соціально-економічний аспект

 

Після 1848 р. Галичина, Закарпаття та Буковина, як і раніше, були одними з найубогіших в Європі країв, що спонукало деяких істориків називати їх «коморою економічних абсурдів». Одним із найбільших господарських лих цих провінцій була відсутність основних експортних товарів, таких як пшениця чи цукровий буряк, що живили економічний розвиток Російської України. Нездоланну перешкоду розвитку промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція з боку таких високоіндустріалізованих провінцій, як Богемія, Нижня Австрія та Моравія, які легко зводили нанівець кілька невдалих спроб індустріалізації Галичини. Політика Відня лише погіршувала становище. Імператорський уряд не тільки виявляв мало заінтересованості в тому, щоб покращити ситуацію в Галичині, але й виразно сприяв західним провінціям, запровадивши незбалансовані тарифи. Землі, населені західними * Наприкінці XIX — на початку XX ст. національне свідомі західні українці почали називати себе «українцями» — самоназвою, яку раніше стала вживати українська інтелігенція на сході. Відмова від традиційної назви «русин» пояснювалася двома основними причинами: слово «русин» уявлялося надто близьким до слова «русский», і, вживаючи самоназву своїх співвітчизників у Російській імперії, західні українці прагнули підкреслити свою єдність із ними, українцями, навіть більшою мірою, ніж Російська Україна, були внутрішньою колонією, тільки Австрійської імперії.

До того ж найкрупніші землевласники провінції не поспішали здійснювати економічні зміни, побоюючися, щоб розвиток промисловості не позбавив їх дешевої та численної робочої сили. Відтак Галичина, Буковина й захоплене мадярами Закарпаття лишалися аграрним суспільством із незначним накопиченням капіталу, слабкорозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Й лише в останнє десятиріччя століття з'явилися ледве помітні ознаки покращення.

Нехтування Відня Галичиною не повинне створювати враження, ніби ця провінція не мала для імперії великого значення. У 1910 р. тут проживало 15 % підданих монархії. Для земель, де жили західні українці, населення фактично було одним із небагатьох вимірів, що характеризувалися ростом. Його чисельність у Галичині підстрибнула з 5,2 млн у 1849 р. до майже 8 млн у 1910 р. Але це досягнення крило в собі сумнівні переваги, оскільки зростання густоти населення на селі —з 32 чоловік на кв. км у 1780 р. до 102 у 1910 р.— лише поглиблювало соціально-економічні проблеми.

В етнічному складі Галичини також відбулися великі зміни, хоч на перший погляд вони здавалися драматичнішими, ніж це було насправді. Якщо в 1849 р. українці складали половину жителів провінції, на 1910 р. було зареєстровано понад 58 % населення польської національності й лише 40 % українців. Навіть у Східній Галичині частка українців скоротилася до 62 %. Певною мірою ці зміни пояснювалися переселенням поляків із західної у східну частину провінції, а також полонізацією не польського населення, особливо німців. Проте основною причиною була зростаюча схильність євреїв, відсоток яких у провінції зріс із 6 у 1831 р. до майже 12 у 1910 р., ототожнюватися, принаймні у мові, з поляками.

Проте у фахових заняттях населення провінції відбулися незначні зміни. Українці лишалися народом переважно аграрним. У 1900 р. близько 95 % із них займалися сільським господарством. Лише близько 1 % працювали в промисловості (якою б мізерною вона не була) і якихось 0,2%—в торгівлі. Українська інтелігенція, включаючи священиків, являла собою невелику групу, що налічувала десь від 12 до 15 тис. осіб. (За підрахунками Володимира Навроцького — близько 5 тис., включаючи священиків, у поляків же — 38 тис., не рахуючи священиків.) Для порівняння: 80 % населення Польщі займалося сільським господарством, 6,5 % працювали в промисловості й 2 % вели торгівлю. У 1914 р. в провінції було 300 високопоставлених урядових чиновниківполяків, у той час як українців — лише 25. Отже, попри реформи Габсбургів українцям мало що вдалося у подоланні соціально-економічних проблем, що століттями переслідували їх.

Доля селянства. Як і в Росії в 1861 р., звільнення кріпаків у габсбурзькій імперії в 1848 р., піднісши їхній юридичний статус та політичні права, не полегшило економічного становища. В сутності проблема крилась у підвищенні вартості життя й зменшенні прибутків. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані в 1848 р. землі. Спочатку віденський уряд обіцяв власними грішми покрити кошти, пов'язані з передачею землі, але в 1853 р., після відновлення порядку, він переклав на селян більшу частину цих витрат. На додаток селяни підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, включаючи утримання шкіл, шляхів тощо.

Та найбільшу лють у селян викликало питання про так звані сервітути. За умовами звільнення кріпаків землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), якими раніше могли користуватися селяни. Це означало, що тепер селянин мав платити будьяку призначену поміщиком ціну, щоб заготувати собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Здебільшого поміщицькі ціни були такими високими, що, як здавалося, легальне кріпацтво до 1848 р. просто замінили економічним закріпаченням. Прагнучи звільнитися відекономічного зашморгу поміщиків, тисячі селян зверталися до судів з приводу сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли 30 тис. Результати цих процесів не лишали сумнівів щодо того, кого захищала система Габсбургів.

Із зростанням цін на землю швидко зменшувалися розміри наділів селян, а відтак і їхні прибутки. У 1859 р. середній розмір селянського наділу в Східній Галичині дорівнював 12 акрам; у 1880 р. він зменшився до 7, а в 1902 — до 6 акрів. Іншими словами, відсоток селян, яких можна кваліфікувати як бідняків, тобто які володіли менш ніж 12 акрами землі, зріс із 66 в 1859 р. до 80 у 1902 р. Основною причиною зменшення наділів був поділ землі окремого селянина між його дітьми, середнє число яких у сім'ї становило 34. Із зменшенням селянських землеволодінь дедалі зростали великі маєтки, оскільки багатії скуповували землі селян, які вже не могли прожити на своїх крихітних ділянках. Таким чином, у Східній Галичині понад 40 % орних земель належало близько 2400 великим землевласникам, а 60 % усіх культивованих грунтів розподілялися між сотнями тисяч крихітних селянських наділів.

Невесела перспектива відкривалася перед селянами, що прагнули знайти якісь додаткові джерела прибутку. Найнявшись батраками до поміщиків, вони могли розраховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив близько чверті того, що заробляли в самій Австрії. А ті, хто з відчаю брав у борг у місцевих лихварів (ними переважно були євреї-шинкарі на селі та крамарі в місті, оскільки банків не існувало), ризикували провалитися в економічну прірву. З огляду на річні процентні ставки —від 150 до 250 (ще одна причина того, чому капітал обертався у лихварстві й не вкладався в промисловість) невеличкий борг, що мав допомогти селянинові протриматися до наступного врожаю, за короткий час виростав у страшенний тягар. Наївні та неспритні селяни могли через власну необачність зазнати великих збитків; місцеві лихварі часто заохочували їх пити чи купувати в позичку, а через певний час, коли наростали проценти, виставляли їм величезний рахунок. Як що селяни не сплачували боргів, лихвар відбирав у них землю й продавав її з молотка.

Щоправда, селян і не треба було особливо підштовхувати до пиятики — саме їхнє безпросвітне економічне становище сприяло алкоголізмові, що набував загрозливих масштабів. До цього також спонукали землевласники, які володіли монополією на виробництво алкоголю, й шинкарі, котрі алкоголем торгували. Один із способів схилити селянина пити зводився до продовження позички; інший полягав у тому, щоб виплачувати батракам заробіток у талонах, які реалізувалися тільки в шинку. В 1900 р. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 220 жителів (але тільки одна початкова школа на кожних 1500).

Тому не дивно, що серед усіх підданих імперії стан здоров'я українців був найбільше занедбаним. Якщо в 1900 р. одна лікарня припадала на 295 жителів Австрії, то в Галичині це співвідношення було 1 до 1200. Більше половини дітей не доживали й до п'яти років,— як правило, внаслідок епідемій та недоїдання. Але чи ненайжахливішим було те, що кожного року від голоду вмирало 50 тис. чоловік. У своїй знаменитій книжці «Злидні Галичини в цифрах...» польський письменник Станіслав Щепановський стверджував, що продуктивність праці галичанина становила лише чверть продуктивності праці середнього європейця, а споживання їжі — половину. Тому зрозуміло, що на зламі століть тривалість життя західноукраїнських чоловіків була на шість років меншою, ніж у чехів, і на ІЗ, ніж в англійців.

Як народ аграрний і осілий, українці відчували надзвичайно сильну прив'язаність до рідної землі, і змусити селян покинути її могли тільки дуже скрутні обставини. На кінець XIX ст. стало очевидним, що дні такої скрути настали, й перед багатьма постала невідворотність еміграції. Подібно до своїх братів у Російській Україні західні українці були змушені обійти півсвіту в пошуках кращих можливостей. Проте на відміну від східних українців, що переселялися на Схід, на узбережжя Тихого океану, західні українці йшли на Захід — через Атлантику до Бразілії, Канади і найчастіше — до Сполучених Штатів.

Міста й торгівля. У великих і малих містах проживало лише близько 10 % населення Галичини. Як і належало сподіватися, відсоток українців у міських осередках був зовсім невеликим: у 1900 р. понад 75 % міських жителів провінції розмовляли польською мовою, 14 %— українською, а решта — німецькою. Навітьу Східній Галичині українці складали лише 25-30 % міського населення — майже стільки ж, як і поляки. Проте в східних частинах провінції 40—45 % міських жителів складали євреї, а в деяких містах, як, наприклад, Броди, понад 70 % мешканців були євреями. Зростання населення міст відбувалося нерівномірно. Якщо у Львові — культурному, адміністративному та економічному центрі Східної Галичини — воно зросло з 70 тис. у 1857 р. до понад 200 тис. у 1910 р., то в більшості інших міст цей процес перебігав повільніше.

Як і в інших країнах, основна економічна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. А говорити про торгівлю на західноукраїнських землях означало говорити про євреїв, оскільки вони цілком опанували цей сектор економіки.

Саме євреї виступали посередниками між селом і містом. Дрібні єврейські торговці привозили у занехаяні села сучасні товари (сірники, гас), а єврейські купці скуповували у селян врожай і продавали його в місті. У самих же містах майже всі крамниці та лавки, де селяни могли придбати такі готові товари, як тканини, взуття, металеве начиння, що виробляли єврейські ремісники, належали євреям. Якщо селянинові бракувало готівки на купівлю цих товарів, купецьєврей пропонував продати їх у борг. Коротко кажучи, саме через євреїв селяни втягувалися у грошові відносини, що утвердилися в містах.

За свої послуги єврейські купці намагалися отримувати якнайвищі прибутки. Багатьом представникам інших національностей здавалося, що ці прибутки були не лише надто великими, а й неправедними. Так, дослідивши економічні взаємини між євреями та українцями на Закарпатті, угорський економіст ірландського походження Едмунд Еган доповідав урядові, що адміністрація, магістрати та поміщики несуть свою частку відповідальності за жалюгідне становище селян, але основна виналежить на євреях — їхні лихварі, торговці та шинкарі «позбавляли русинів і грошей, і майна». Експлуататорські методи багатьох єврейських торговців викликали в селянинові ненависть, проте він розумів, що без участі євреїв неможливою ставала будьяка господарська діяльність. Цей погляд відбито у таємному рапорті габсбурзької поліції про ставлення українського селянства до євреїв, надісланому до Відня у 1890 р.: «За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці життя залежать від єврея. Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і довіреною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагатимуть їхнього повернення. Хоч євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духовенство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні расової ненависті».

Слід підкреслити, проте, що більшість самих євреїв терпіли від злиднів і не мали кращих засобів до існування. Наприкінці XIX ст. їхній фаховий профіль окреслювався таким чином: 15 % складали лихварі. 35 — торгівці, 30 — ремісники, 20 —

представники мішаних професій. Більшість єврейських купців були дрібними крама
рями, а крихітна меншість становила надзвичайно багату і впливову групу, що займа
лася оптовою торгівлею в Галичині.

Промисловість. З огляду на конкуренцію з боку високоіндустріалізованих за
хідних провінцій, несприятливу політику уряду та обмеженість внутрішнього ринку
зрозуміло, що для розвитку промисловості в Галичині не було великих перспектив.
Крім того, відчувався брак капіталів. До 1890-х років не існувало комерційних
банків, єврейський капітал обертався у торгівлі та лихварстві, а багаті поляки вклада
ли гроші в землю. Як не парадоксально, розпочате в 1852 р. будівництво залізниць
не сприяло промисловому розвитку Галичини, а гальмувало його.

Дрібну промисловість, що існувала до появи залізниці, зокрема склодувну, текс
тильну та шкірообробну, від зовнішньої конкуренції захищала відносна ізольова
ність провінції. Проте коли залізницею сюди пішов потік західних товарів, багато
місцевих підприємств розорилися. А велика кількість тих, що лишалися, мала ре
місничий характер, їхніми типовими представниками були численні єврейські крав
ці та шевці. Великі підприємства головним чином зосереджувалися на лісорозробці,
розвитку якої сприяли наявність великих масивів лісу й гостра потреба в будівель
них матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю.

Проте у 1890-х роках з'явилися ознаки зрушень. У попереднє десятиліття було
засновано три банки, що стали джерелом фінансування великих промислових проек
тів. Польські магнати, як, наприклад, Анджей Любомирський, добилися від віден
ського уряду підтримки у розвитку промисловості, і в 1901 р. була створена спілка
фабрикантів. Швидкими темпами розвивалися в 1870-х та 1880-х роках нафтові про
мисли в районі Дрогобича й Борислава, що фінансувалися переважно австрійським
та англійським капіталом. До початку першої світової війни вони давали близько
5 % світового видобутку нафти.

Повільно, але невпинно зростали ряди пролетарів: у 1902 р. налічувалося 230 тис.
повністю й частково зайнятих робітників, серед них 18 % українців, 24 % євреїв
і решта — поляки. Як і в Російській Україні, цей ще дуже «молодий» клас зберігав
тісні зв'язки з селом, і багато українських та польських робітників поверталися
в сільське господарство, відпрацювавши частину року в промисловості. Проте ці
зміни перебігали поступово і мали відносно незначні масштаби. Відтак західноукра
їнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.

 

Новий політичний лад

 

Після придушення повстання 1848 р. Габсбурги зробили спробу ліквідувати рево
люційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламент
і скасували конституцію — це стало початком десятиліття задушливого неоабсолю
тизму. В Галичині, де українське духовенство повернулося до церковних справ,
у 1851 р. добровільно саморозпустилася Головна Руська Рада. Одним із небагатьох
починань українців, яке пожвавлювало життя в провінції в сонні 1850ті роки, бу
ло спорудження у Львові Руського Народного Дому — культурного осередку,
що будувався на внески громади. Втім майже скрізь на місце руху та активності
1848 року приходили пасивність та інерція. Один дотепний українець пожартував:
«Чим вище здіймається наш Народний Дім, тим нижче падає наша культурна діяль
ність».

Проте все ж відбувалися важливі, хоч ще й не дуже помітні, зміни. У 1849 р. на
місником Галичини було призначено Агенора Голуховського — багатого польського
землевласника й довірену особу Франца Йосифа. Це призначення мало два важли
вих аспекти: поперше, новий намісник у відповідності з автократичною полі
тикою Відня дістав широкі повноваження, включаючи нагляд за дотриманням зако
нів, за справами промисловості, освіти й релігії в провінції; подруге, Голуховський
вважав, що зосередження сил на досягненні невеликих, але конкретних цілей швид
ше покращить становище поляків, ніж героїчні, але невдалі повстання. Протягом
наступних 25 років Голуховський, що тричі призначався намісником Галичини й
двічі міністром у Відні, відіграватиме вирішальну роль у формуванні нового полі
тичного устрою в провінції.

Зростання польських впливів. Демонстративно підкреслюючи свою відданість
Габсбургам і свої наміри справедливо ставитися до українців, Голуховський,
проте, систематично поширював в уряді провінції польські впливи. За його пора
дою Відень відмовився від плану поділу Галичини на окремі польську та українську
частини. Його повідомлення, в яких перебільшувалися симпатії українців до Росії,
похитнули довір'я цісарського уряду до «тирольців Сходу». Із посиленням свого
впливу Голуховський ставав дедалі відвертішим у своїй пропольській, антиукра
їнській політиці. Сподіваючись покінчити з присутністю українців у Львівському
університеті, він змусив Головацького піти у відставку з посади професора україн
ської літератури. Переконаний в необхідності спольщення українців, він навіть зро
бив спробу впровадити в грекокатолицькій церкві римський календар, а у 1859 р.—
латинську абетку для українських видань. Тут він зайшов надто далеко. Проекти Го
луховського викликали обурення української інтелігенції, що вивело її із заціпе
ніння. Запеклі суперечки навколо цих питань перетворилися на справжню «абетко
ву війну» з намісником і змусили його відступити. Але Голуховський продовжу
вав наступ на інших фронтах, систематично замінюючи німецьких чиновників поля
ками й розширюючи вживання польської мови у школах. Так він підготував грунт для
різкого посилення польських впливів у Галичині.

У 1859 р. відбувся ще один вирішальний перелам в історії габсбурзької імперії,
коли французи й сардінці завдали їй жорстокої поразки в Італії. Ослаблені зовні
Габсбурги були змушені піти й на внутрішні поступки. Внаслідок цього було ліквідо
вано неоабсолютистський режим і відновлено конституційне парламентське прав
ління, цього разу надовго. У Відні скликали центральний парламент, а кожна про
вінція отримала свою власну асамблею. До 1873 р. депутати центрального парла
менту обиралися з числа депутатів асамблей.

Щоб мати підтримку вищих класів, Відень створив виборчу систему, яка ви
разно відповідала їхнім інтересам. Члени провінційних асамблей обиралися чотир
ма категоріями, або куріями, виборців: великими землевласниками, торговими пала
тами, міщанами і сільськими громадами, кожну з яких представляла певна кіль
кість делегатів. Із 150 депутатів галицького сейму інтереси великих землевласників
представляли 44 делегати, торгових палат — три, міщан — 28, сільських громад
(від яких теж могли обиратися поміщики) — 74. Наскільки мало представленими
у сеймі були селяни, видно з правил виборів: якщо для обрання депутатів від курії
землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирав
ся 8764. Для українців, народу переважно сільського, це було вкрай невигідним.
Внаслідок цього у виборах до галицького сейму частка українців звичайно обмежу
валася 15 %. Вони також мали непропорційно мало депутатів у віденському парла
менті. Без сумніву, найбільші переваги дістала в парламентській системі Галичини
польська шляхта.

Але поляків чекали ще більші здобутки. Знайома модель була повторена у 1867 р.
Зазнавши поразки у війні з Пруссією, Габсбурги були змушені піти на далекосяжні
поступки мадярам — найсильнішому народові імперії. Результатом цього став
австроугорський компроміс 1867 р., за яким у пряму підлеглість угорців перехо

дило близько половини імперії, включаючи Закарпаття. Габсбурзька імперія тепер
стала АвстроУгорською імперією. Успіх угорців спонукав поляків домагатися пов
ного когітролю над Галичиною. Формально відмовившись задовольнити ці вимоги,
Відень, проте, погодився на неофіційний політичний компроміс: за підтримку, що її
поляки надаватимуть Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Гали
чині. Фактично Галичина мала перетворитися на польську «державу в державі».

Несподіване посилення впливу поляків на галицькі справи зайшло значно далі тих
можливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. До 1916 р. лише поляки могли
обіймати посаду намісника. Коли в центральному уряді призначався міністр у спра
вах Галичини, то це також завжди був поляк. Швидко звільнявся від німців і поло
нізувався чиновницький апарат. Шкільна справа майже цілком перебувала в руках
поляків, і з 1869 р. польська мова стала офіційною в освіті та адміністрації провінції.
На соціально-економічному і культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж
українці, їхні аристократи володіли великими землями, їхня інтелігенція була більш
чисельною, освіченою і різнобічною; їхня частка в міському населенні швидко зроста
' ла, а їхні культурні досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподіва
лися прокласти собі шлях до влади в Галичині.

Цілі поляків у Галичині. Як же збиралися поляки розпорядитися здобутою владою? Щоб зрозуміти польську політику в 1868—1914 рр., слід розглянути події у польській перспективі. Поляки, вірніше, шляхта та інтелігенція, бо польські селяни характеризувалися майже такою ж політичною наївністю, як і українці,— були народом зраджених надій. У кінці XVIII ст. їх позбавили державності, а повстання 1830 й 1863 рр. з метою відвоювати державність зазнали страшної невдачі. Українці, можливо, сприймали їх як пихатих і непереборних противників, але багатьом полякам не давало спокою почуття власного безсилля перед німцями та росіянами. Після катастрофи 1863 р. у способі мислення поляків відбувалася важлива зміна, й головною дійовою особою цього процесу був Голуховський. Відкидаючи революційну діяльність як неефективну, польські лідери обстоювали політику «органічної праці»: конкретної (щоб не сказати буденної) діяльності для зміцнення польського суспільства шляхом його модернізації. Надзвичайно сприятливі умови для реалізації цього підходу існували в Галичині, тому її стали розглядати як польський П'ємонт, тобто плацдарм, з якого почнеться відродження польського народу.

А як же бути з українцями, цими відданими Габсбургам «тирольцями Сходу»? Позиція Відня у цьому питанні знайшла свій відбиток у цинічних словах одного австрійського політика: «Питання про те, чи існуватимуть русини і в якій мірі, лишається на розсуд галицького сейму». Інакше кажучи, українців віддавали на милість поляків. Плани, що їх будували для Галичини польські патріоти (багато з них були цілком демократично настроєними), природним чином диктували їм негативне ставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українців були «подоляни» — архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини, які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічних міркувань: для них підтвердити права українців було все одно що піти назустріч вимогам селян. Відтак до давньої ворожнечі між польською шляхтою та українським селянством додався новий і ще більш вибухонебезпечний конфлікт національних інтересів. Таке поєднання надавало конфронтації між поляками та українцями в Галичині особливої гостроти.

Спочатку ставлення поляків до українців (особливо очевидне серед консервативних «подолян») зводилося до заперечення факту існування українців як окремої нації, вони начебто — лише підгрупа поляків. Це й пояснює таку заяву одного польського лідера: «Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина». Коли із різкою активізацією українців у 1848 р. стало складно утриматися на цих позиціях,

«подоляни» почали проводити новий курс, сформульований Голуховським. Він передбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмування їхнього національного і соціального руху будьякими способами і на всіх рівнях, на їхню прискорену полонізацію.

З особливою рішучістю ця політика проводилася в освітній справі. Після 1867 р. польська мова як мова навчання замінила німецьку у Львівському університеті та всіх професійнотехнічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії: в 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише шість українських гімназій, тобто одна на кожних 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У початкових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.

Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інвестиції, звичайно, направлялися в західну, польську частину провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду. Вони були змушені вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення й, по суті, за кожне українське слово.

Цю всеохоплюючу й часто дріб'язкову ворожнечу загострювали глибокі відмінності у психології польських та українських провідників. Якщо у світогляді поль
ської інтелігенції було щось шляхетське, то ідеологія української інтелігенції була
явно плебейською. За словами Івана ЛисякаРудницького, «кожен освічений украї
нець лише на однедва покоління відійшов або від пасторату, або від селянської ха
ти». Єдиною спільною рисою світосприймання освічених поляків і українців було,
на думку того ж таки Рудницького, те, що «обидві громади вважали свій конфлікт
аналогічним великій війні XVII ст. між польською шляхтою й українськими коза
ками».

 

Реакція українців.

 

Якщо 1848 рік був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860ті роки стали, без сумніву, його спадом. Поступки Відня полякам вразили й здивували українців. Під час революції 1848 р. вони змагалися з поляками як з політичне рівними собі, тепер же українці виявилися цілком підпорядкованими їм. Із покоління в покоління вони вірили, що непохитна відданість Габсбургам гарантувала їм підтримку династії, але у 1867 р. з болем зрозуміли, що це були помилкові припущення. Нова політична ситуація в Галичині показала, що перед представниками української верхівки з середовища священиків, яких звичайно називали «старими русинами», лежало похмуре майбутнє. Крім того, що Відень виявився ненадійним, його міцьі престиж значно послабшали внаслідок недавніх політичних поразок. Поляки ж були сильними, як ніколи. А в середовищі власного народу українські вожді бачили тільки маси убогих і неписьменних селян. Переживаючи глибоку кризу віри у власнісили, вони стали шукати нові джерела підтримки.

Русофіли. У 1860-х роках інтереси й надії багатьох освічених українців зосередилися на Росії. У цьому не було несподіванки: адже саме в цей час різні слов'янські народи, такі як чехи, серби і болгари, котрі зазнавали тяжкого гніту німців та турків, також спрямували свої погляди до близького слов'янського народу — росіян — у пошуках допомоги. Дбаючи про власні цілі, Росія сприяла слов'янофільським тенденціям, налагоджуючи з цими «спорідненими» народами культурні зв'язки й підтримуючи їх фінансове. Одним із перших і найпалкіших російських культурних місіонерів був Михайло Погодін — відомий історик консервативних поглядів, який у 1835 р. відвідав Львів і зав'язав контакти з українською інтелігенцією. Хоч у той час його проросійська агітація не мала помітних наслідків, вона стала приносити плоди
в атмосфері 1860-х років.

Першим у Галичині новонаверненим русофілом став Денис Зубрицький —
історик, один із нечисленних українських дворян. Завдяки його власним старанням
та намаганням невтомного Погодіна до цієї течії вдалося прилучити інших освіче
них українців і серед них — Якова Головацького, одного з членів «Руської трійці».
Однак вирішального прориву в Галичині русофільство домоглося під кінець 1860х
років, коли його догмати прийняло так зване Святоюрське коло грекокатолицького
вищого духовенства. Відтак русофільство швидко поширилося на більшість духо
венства, й до кінця XIX ст. священики являли собою його основну соціальну базу.
Користуючись підтримкою значної частини західноукраїнської верхівки, русофіль
ство стало відігравати провідну роль в культурному й політичному житті Східної Га
личини, Буковини і Закарпаття.

Русофільство приваблювало «старих русинів» не лише завдяки слов'янофільській
пропаганді та розчаруванню Габсбургами, але ще й тому, що багато ветеранів подій
1848 р. вважали, ніби вистояти у змаганні з поляками можна лише спираючись на Ро
сію. Важливу роль відігравала також і суспільна психологія. Навіть випадковий спо
стерігач ясно бачив, що українська духовна еліта страждала від комплексу етніч
ної та соціальної неповноцінності. Як і кожна еліта, вона прагнула визнання й пре
стижу. Однак польська шляхта рідко пропускала нагоду підкреслити свою соціальну
вищість перед грекокатолицьким священством. Зрозуміло, що селянська природа
українського суспільства й культури не давала жаданого престижу, а після невдач
1860-х років українство стало ще менш привабливим. Тому можливість ототож
нення з могутнім російським царем, багаточисельним російським народом і його про
цвітаючою культурою відповідала глибоко затаєним потребам духовенства. Були
також і прагматичні міркування: враховуючи ослабленість Австрії та могутність
Росії, цілком реальну можливість того, що росіяни рано чи пізно захоплять Галичину,
багато освічених українців вважали обачним раніше «всістися на російський віз».

У своєму русофільстві українці відрізнялися від чехів та інших слов'ян тим, що заходили значно далі, наголошуючи на подібності й навіть тотожності українців і росіян. На думку таких провідних русофілів, як Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, а також Адольф Добрянський в Закарпатті, українці є лише окремим відгалуженням триєдиного російського народу, двома іншими складовими якого є великороси й білоруси. Вперше ці погляди були опубліковані у 1866 р. у таємно фінансованій російським урядом газеті «старих русинів» «Слово»: «Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».

Остаточно здаючи позиції 1848 р., «старі русини» демонстрували своє невір'я у здатність власними силами вистояти в культурних і, особливо важливо, в політичних змаганнях. Сутність цієї позиції виражало популярне тоді прислів'я: «Якщо нам судилося потонути, то краще зробити це у російському морі, ніж у польському болоті». Цей підхід мав також інші наслідки: покладаючи всі свої надії на підтримку росіян, русофіли дійшли висновку про марність спроб мобілізувати українські маси. Тому їхній політичний курс став характеризуватися пасивністю та інертністю.

Але «старим русинам» бракувало відваги відкрито відкинути Габсбургів. Наголошуючи на своїх культурних зв'язках із Росією, вони були достатньо обачними, щоб у тій самій статті у «Слові» заявляти: «Ми є і завжди були непохитно вірними нашому августійшому австрійському монархові й славетній династії Габсбургів». Деякі, особливо вище духовенство, заходили ще далі, доводячи, ніби вони — не росіяни, не українці, а окремий галицький народ. Плутана самоідентифікація, наголошування на своїх локальних особливостях, плазування перед можновладцями та намагання ототожнитися з могутньою Російською імперією з одночасним обстоюванням певних регіональних відмінностей — все це, звичайно, не являло собою чогось нового в українській історії. В сутності, тут ішлося про західноукраїнський варіант «малоросійської» ментальності, поширеної на Східній Україні.

Вплив русофільства на українців найсильніше виявлявся у царині мови. Виступаючи з елітарних позицій, «старі русини» затято відмовлялися брати за основу української літературної мови місцевий діалект (чи, як вони його називали, «мову свинопасів і чабанів»). Вони хотіли, щоб їхня мова мала визнану літературну традицію й престиж, і тому в публікаціях користувалися церковнослов'янською мовою релігійних текстів з домішками польських, російських та українських слів.

Можливо, ця незграбна й штучна суміш, або язичіє, як її називали, й була престижною, але правда й те, що її важко було зрозуміти, особливо селянам. Навіть ті освічені українці, які писали нею, кожен за власними безладними правилами, рідко коли нею розмовляли, воліючи користуватися польською мовою. На питання, чому саме польською, «старі русини» відповідали: «Бо малоросійська — це мова селян, а російської ми не знаємо, тому ми користуємося цивілізованою мовою поляків». Погляди «старих русинів» на мову були запереченням літературних принципів, що ними керувалися «Руська трійця» й ті відкриті прибічники місцевого діалекту, котрі з'явилися у 1848 р. Русофіли були такими затятими противниками народного діалекту, що навіть привітали заборону українських публікацій в Росії у 1876 р. І саме навколо питання про мову в середовищі українських студентів стала розвиватися опозиція галицьким русофілам.