КирилоМефодіївс ьке товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс цар
ським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж
арештувала провідних членів цієї групи й доставила Їх у Петербург. У результаті
посилених допитів власті дізналися про існування КирилоМефодіївського това
риства — першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широ
кого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з де
сятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді
представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдаро
ваним істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (ви
хідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновни
ком). Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон
Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не
дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисель
ним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існу
вання «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні диску
сії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд
положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились
у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний
в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цін
ностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу поль
ських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості,
рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були
скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність
освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбіль
шу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'ян
ські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони
повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогіч
ними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров
та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалі
тарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблій
ному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не
змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братівслов'ян; почувши її за
клик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'ян
ському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна,
і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем».
Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося
на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалеж
ності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох,
сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати не
залежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися
в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова В і
це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й націо
нального звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку україн
ської культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись,
що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть
властям,— це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них
Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом рево
люції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати.
Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що най
характерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну
долю України.

Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили пока
рати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою.
Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняйо легкі вироки, що передба
чали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити по
передні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було
покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого
учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав до
вироку таке: «...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать».
Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевчен
ка у 1861 р.

Значення КирилоМефодіївського товариства важливе з кількох міркувань.
Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурниць
кого до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського
уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських куль
турних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної сві
домості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської
політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелі
генції з російським царатом.

 

Зростання національної свідомості
на Західній Україні

Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобережжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонах Російської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Падура, Міхаль Чайковський, Зоріян ДоленгаХодаковський, у романтичному світлі бачили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, забувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у відновлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню польської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених причорноморських регіонів, то там практично не існувало будьяких ознак українофільства.

Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовен
ство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої
освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала си
нонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів
українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той

час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також вхо
дили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелі
генції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою,
40 належало перу священиків.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане
світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім,
не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовен
ства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем
ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена
в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що
мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у куль
турному житті.

Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства пере
шкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів.
Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінцій
них і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, при
множуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і
гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих
небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи
взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася
у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих укра
їнських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися
за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось ледве
більше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.

Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть
для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції,
що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західно
української верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові:
чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він
користуватися «мовою селянства».

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися
польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свід
ченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини
місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких еле
ментів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освіче
них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум»
у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не по
ляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті виклада
лися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що
їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української
німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також
народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не
чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілку
валися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної
свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрій
ської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого се
редовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі
ближче сприймати нову ідею української нації.

«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурними
аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному міс

ті Перемишлі — центрі грекокатолицької єпархії, де були семінарія, багаті книго
збірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовен
ства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто віді
граватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогіч
ну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків,
розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що
перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали при
клад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могиль
ницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової
освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла
Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство»,
що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти
українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий
крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його одно
думці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важли
вим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни
могли б навернутися до римокатолицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та буква
рів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги,
оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так
і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути
увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною
справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місце
вий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними
церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гіб
рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови
для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукра
їнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з істо
рії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи
були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етно
графи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латин
ською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження
національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді
ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером був
Маркіян Шашкевич — 21річний юнак, що мав поетичний та організаторський та
лант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилеви
чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий
«Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила
перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських
та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум
ку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його
долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для грекокатолицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою
селянства й спрощеною абеткоюкирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони
прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто
розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської Ук
раїни, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл
Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав

приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелі
гента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Го
ловацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями на
роду» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець
Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах
«Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місце
вому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо грекокатолицьким ієрархам,
вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас
начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту
з одним народом (поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно
мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і грекокатолицький
священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в
1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Буда
пешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Ли
ше невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою ре
акцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шаш
кевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по
слідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно ста
новило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може
вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але не
відворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління
західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів
із народу.

Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було проце
сом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення
невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві скла
дові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу,
належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, тра
диціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств,
чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий
народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед
самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові пре
стижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені
прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потре
бам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й
Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де ще
зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спря
мована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Проте
жорстока розправа з КирилоМефодіївським товариством показала, що як тільки
український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі
царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині про
грес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна грекокатолицька
верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зрос
тання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралель
ний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після сто
літь обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений
взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

 

ІМПЕРСЬКІ РЕФОРМИ

Зміни в Австрійській імперії

Зміни в Російській Імперії

 

В усій Європі середини XIX ст. неподільно панував консерватизм, але в жодній
державі він не виявлявся з такою очевидністю, як в Австрії та Росії — двох імперіях,
де проживали українці. Для них, як і для інших підданих, життя й свідомість підпо
рядковувалися принципам авторитарності, покори, суспільного порядку й традиціо
налізму. На зміни в будьякій їхній формі дивилися з великою підозрою. Однак нові
ідеї, суспільні сили, економічні відносини, що поширювалися Європою, проникали
й в австрійські та російські володіння попри енергійні зусилля стримати їх. Із зрос
танням внутрішнього та зовнішнього тиску Габсбурги й Романови розуміли, що
старі порядки не можуть лишатися незмінними. Це породжене кризою усвідомлення
поклало початок ері великих реформ — спочатку в Австрії, а потім і в Росії. Реформи
ці особливо сильно позначилися на українцях, поза як вони належали до най
більш пригноблених підданих обох імперій.

 

Зміни в Австрійській імперії

На початку 1848 р. правляча династія Габсбургів була впевнена у майбутньому
своєї імперії. Однією з підстав для цього був недавній успіх Габсбургів у врегулю
ванні ситуації на таких неспокійних землях, як Галичина, де протягом десятиліть
невеликі групи польської шляхти та інтелігенції плели змову з метою відновлення
давньої Речі Посполитої. Переконані в тому, що домагаються політичної свободи для
всіх, поляки завжди вважали, що все населення розчленованої Речі Посполитої,
незалежно від соціального та етнічного походження, підтримує їхні цілі. Ця впев
неність посилилася у 1830ті роки, коли до польських таємних осередків приєднала
ся група українських семінаристів. Проте коли поляки відмовилися визнати їх як
окрему національність, українці вийшли із змови. У 1846 р. впевненість поляків
у широкій підтримці їхньої справи зазнала ще дошкульнішого удару. Дізнавшися,
що польська шляхта готує повстання, австрійські урядовці переконали селян
Західної Галичини в тому, що їхні пани збираються й далі, як раніше, жорстоко
визискувати їх. Розлючені польські селяни накинулися на власну шляхту, вирізавши
багатьох і тим самим підірвавши її заміри.

Революція 1848 р. в Галичині. Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу
частину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів.
Ці повстання, спричинені не лише вимогами політичних і соціально-економічних
реформ, але також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням
національного суверенітету, завдали нищівного удару консервативній багатонаціо
нальній імперії. Під час цієї «весни народів», коли питання про національну неза
лежність постало як осново політичне питання, німецькі та італійські піддані Габ

сбургів піднялися за возз'єднання зі своїми братами поза межами імперії. Одночасно
розпочали війну за національну незалежність мадяри, а поляки знову виступили
за відновлення втраченої держави. Під впливом цих подій свої національні вимоги
стали висувати інші народи імперії. Запанував хаос, і, здавалося, імперія опинилася
на грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні, від
ставку ненависного князя Меттерніха та обіцянки переляканого імператора Фер
динанда провести політичну лібералізацію і суспільні реформи, поляки негайно поча
ли діяти. Вони надіслали цісареві петицію, закликаючи до ще більшої лібералізації та
надання полякам у Галичині ще ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при
цьому всяку присутність у провінції українців. Щоб заручитися широкою під
тримкою цих вимог, ІЗ квітня у Львові було створено Польську Раду Народову.
Незабаром після того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету.
На превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за окрему
націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони утворили власний
представницький орган — Головну Руську Раду з розгалуженнями на місцях, а та
кож свою газету. На щастя для Габсбургів, в особі щойно призначеного губернатора
провінції Франца Стадіона вони знайшли надзвичайно розумного й винахідливого
захисника австрійських інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що виникла там,
йому вдавалося майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями, зі
штовхуючи українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у про
вінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених
питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційної
проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних повинностей. Інше
пов'язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі зі
співіснуванням в одній провінції двох народів — поляків та українців, котрі до
недавнього часу завжди вважали себе просто селянством чи шляхтою, греко чи
римокатоликами, а тепер починали визначати себе за окремі етнокультурні спіль
ності, або нації, з різними національними прагненнями.

Селянська проблема. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, лібераль
ної інтелігенції та навіть деяких представників шляхти цілком очевидним стало те,
що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках,
безнадійно застаріли. Ще у 1780-х роках, за правління Йосифа II, у відносинах «зем
левласник — селянин» було проведено важливі зміни. Найважливішою з них було те,
що селяни тепер могли обстоювати свої права в суді. За іншою реформою, землі фео
дала відмежовувалися від земель, виділених для користування селянам. Проте ли
шалася основна ознака відносин «землевласник — селянин» — панщина, особливо
у таких відсталих частинах імперії, як Галичина. Панщина полягала в повинності
селян обробляти землі пана (звичайно дватри дні на тиждень) за право користу
ватися своїми наділами. Власне, ця ненависна повинність і була основною причи
ною невдоволення серед галицьких селян.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в Га
личині, нарешті створили умови для скасування цього останнього пережитку крі
пацтва. Засвоївши урок 1846 р., польські патріоти — в основному шляхта — тепер
палко прагнули завоювати симпатії селян, щоб зміцнити свої позиції в Галичині. То
му вони спонукали інших польських шляхтичів добровільно скасовувати ненависну
панщину. Та більшість шляхти реагувала різко негативно. Тактика поляків завдала
Стадіонові стільки клопоту, що він заходився переконувати Відень взяти на себе іні
ціативу у звільненні селян від повинностей, оскільки, мовляв, це не лише звело б на
нівець польські розрахунки, а й завоювало б монархії вдячність селян у найкритичні

ший момент. Переконаний його аргументами, 23 квітня 1848 р. Фердинанд 1 видав
історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині. Він майже на п'ять міся
ців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії.

Задум Стадіона виявився вдалим. Українські селяни, принаймні, з ентузіазмом ві
тали цей маніфест і клялися у вірності Габсбургам (хоч зрозуміло, що маніфест ли
шав без відповіді багато запитань). Аби заспокоїти шляхту, віденський уряд оголо
сив про виплату їй компенсації за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклав
близько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство.) До того ж, хоч
;70 % оброблюваних земель отримували селяни, а 30 %— землевласники, основне
питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною влас
ністю, лишалося нерозв'язаним. Із часом ці громадські землі перейдуть у воло
діння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких надзвичайно важливих
справах, як заготівля дров та випас худоби. Й нарешті, розміри селянських наділів
були жалюгідними: понад 70 % із них займали менше 14 акрів, що в кращому випадку
ледве дозволяло прогодувати середню сім'ю.

Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові.
Навпаки, воно розірвало останній формальний зв'язок між ним і паном. Зробивши
галицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі, воно пробудило
в ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти ба навіть культури; Відтак і на
далі галицький селянин став тим політичним чинником, який не можна було більше
ігнорувати.

Національне питання. Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові за
хідноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників духо
венства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї
нації як окремої та до заснування національних установ. Полохливу західноукра
їнську еліту всіляко заохочував і підтримував габсбурзький губернатор Стадіон,
який відкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використати
їх на противагу агресивнішим полякам. Тимто поляки згодом довго звинувачу
ватимуть Габсбургів у «винайденні русинів» (тобто українців), маючи на увазі,
що українці, мовляв,— лише побічний продукт австрійських махінацій, а не справж
ня нація. Однак українці, яких тішила така увага з боку уряду й водночас обурю
вало невдоволення поляків, уперше вирішили вийти на політичну арену.

19 квітня намовлена Стадіоном група грекокатолицьких священиків, пов'язаних
із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем зверну
лася до імператора з петицією. На відміну від раніше поданої польської петиції,
це було несміливе й лояльне звернення. У передмові до нього подавався історичний
огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава
середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблен
ня поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української)
нації, всі 15 млн членів якої, з них 2,5 млн галичан, розмовляють однією мовою.
. Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладах
Східної Галичини українську мову, удоступнити для українців урядові посади й ре
ально зрівняти в правах греко й римокатолицьке духовенство. Через два тижні,
2 травня 1848 р., у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську
політичну організацію. Очолена єпископом Яхимовичем, вона налічувала 66 членів,
майже половину яких складали духовенство й студентибогослови, а другу полови
ну — світська інтелігенція. В наступні кілька тижнів священики, що виступили го
ловними організаторами Головної Руської Ради, заснували по всій Східній Галичині
50 місцевих і ІЗ регіональних її філій. Іншою нечуваною подією став вихід 15 травня
першого українського тижневика «Зоря Галицька». Одночасно були налагоджені
контакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно вело до
загострення українськопольського антагонізму. Розглядаючи Галичину як наріжний
камінь у планах відродження своєї державності, поляки дивилися на появу про
австрійськи настроєного українського руху як на серйозну загрозу. Тому вони зро
били спробу нейтралізувати Головну Руську Раду, утворивши конкуруючу «україн
ську» організацію, настроєну пропольськи. 23 травня у Львові зібралася жменька
остаточно полонізованої шляхти та інтелігенції українського походження — на
зразок тих, котрі називали себе «русинами польської нації» (цепіе гиІЬепі
паїіопе роіопі), яка проголосила створення Руського Собору. Була також заснована
українська газета «Кизуі ОпеупуЬ», що друкувалася латинською абеткою. Полякам
удалося домогтися певного успіху, заманивши на посаду її редактора члена «Русь
кої трійці» Івана Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення. Існування Руського
Собору та його газети, що майже повсюдно викликали до себе ворожість серед укра
їнців, виявилося коротким і ефемерним. Більше того, весь цей епізод погіршив поль
ськоукраїнські стосунки.

Празький конгрес. Незабаром між поляками та українцями відбулася гостра
сутичка. За всієї іронії, вона трапилася саме на Слов'янському конгресі у Празі, на
початку червня організованому чехами власне для того, щоб сприяти слов'янській
солідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх делегатів до Праги послали Головна
Руська Рада, Польська Рада Народова та Руський Собор. На велике здивування
чехів, між поляками та українцями миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хто
повинен репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двома
народами. Проте найбільш суперечливе питання випливло дещо пізніше, коли укра
їнці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації: польську та
українську, що викликало затятий опір поляків.

Оскільки запекле суперництво між поляками та українцями перешкоджало
успішній роботі конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромісу між
двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ Галичини, то
поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними мовними правами
та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні посади. Втім цю
угоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення австрійські війська
обстріляли Прагу, змусивши конгрес роз'їхатися й позбавивши його рішення реаль
ного змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебют українців на
міжнародній політичній арені.

Українці в імперському парламенті. Під час роботи Слов'янського конгресу в Галичині почалися вибори до рейхстагу — нижньої палати новоствореного імперського парламенту. Для українців, і особливо селянства, вони були справою новою й малозрозумілою. На відміну від них поляки, набагато досвідченіші у політичній грі, мали на виборах виразні переваги: шляхом поширення чуток і погрозами їм удалося відвернути від голосування багатьох українських селян. А ті, хто всетаки голосував, підтримували своїх товаришів із селян, багато з яких були неписьменними, а не рекомендованих Головною Руською Радою священиків та представників міської інтелігенції. Внаслідок цього зі 100 виділених Галичині місць українці здобули тільки 25. Із них 15 дісталося селянам, вісім — священикам і два — представникам інтелігенції.

У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р. спочатку у Відні, а потім у Кромержі, українці зосереджувалися на двох питаннях: компенсації землевласникамфеодалам за скасування панщини й, знову ж таки, адміністративного поділу Галичини. Українські селяни різко відкидали будьяку форму компенсації. У своїй пристрасній промові, першій, будьколи виголошеній українцем у парламенті, простий селянин Іван Капущак засудив багатовікове гноблення селянства шляхтою, закінчивши її такими словами: «Чи за такі образи й кривди ми ще маємо платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і нагайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів!»

Хоч ця пам'ятна промова викликала захоплені оплески, пропозиція про виплату компенсації все ж таки пройшла невеликою більшістю голосів. Розчаровані селянські депутати втратили інтерес до подальших дискусій. Інші представники української делегації, зі свого боку, вважали адміністративний поділ Галичини на окремі українську та польську частини «справою життя і смерті для народу». На підтримку своєї пропозиції вони подали список із близько 15 тис. підписів, що згодом зріс до 200 тис. Але й їм після кількох місяців гострих дебатів не вдалося переконати більшість парламенту. Тим часом імперський уряд став поступово брати ситуацію під контроль. У грудні, незабаром після того, як на трон сів новий імператор, 18річний Франц Йосиф, парламент розпустили.

Діяльність українців у Східній Галичині. Конкретнішими були здобутки українців на місцевому рівні. Взявши за приклад чеську культурну організацію «Матіца», у липні 1848 р. вони заснували у Львові «Галицькоруську матицю». Цей заклад ставив собі за мету публікувати для широкого читача дешеві книжки про релігію, звичаї, ремесла, сільське господарство та педагогіку. Він також намагався сприяти використанню української мови в школах. 19 жовтня для визначення загальних культурних потреб українців та обговорення питань нормування української мови Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених. Більш як дві третини з приблизно 100 учасників становило духовенство, решту — інтелігенція. Не дивно, що з'їзд дійшов висновку про сумний стан української культури в Галичині. Близько двох третин освічених українців полонізувалися, а селяни переважно лишалися неписьменними. Проблема ускладнювалася відсутністю літературного стандарту української мови. Після тривалих нарад з'їзд одностайно рекомендував користуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також досягнуто згоди проте, що основою для літературної норми має служити розмовна мова, але цю пропозицію прийняли, подолавши значний опір і з багатьма застереженнями.