Закордонна історіографія історії України

Під закордонною історіографією ми розуміємо все, що написа­но про Україну в інших країнах. Писемна історія України почина­ється з творів давньогрецьких авторів. З початку християнської ери до них долучаються римські історики. Ці автори змальовують тисячолітню історію життя різноманітних народів, які населяли територію нашої країни з давніх часів.

Перший у світі історик, грек Геродот, значне місце у своїй "Історії" приділив географії, етнографії, історії південної частини України. В ті часи величезну територію від Дунаю до Дону заселя­ли скіфи. Геродот докладно змальовував їх життя, звички та істо­рію. В розповіді про Скіфію історик включив відомості про нескіф-ські племена Східної Європи. Опис Скіфії у Геродота став класи­чним ще в античні часи і довгий час використовувався як автори­тетне джерело знань про ці краї.

Відомості про наш край знаходимо в пізніших працях Еврипіда, Арістотеля, Феофраста, Страбона. В працях римського історика Амміана Марцеліна знаходимо легенди, які пояснюють назву Чор­ного моря. А римський адмірал, державний діяч Пліній Старший вже на початку нашої ери також дав опис Південної України. Ана­логічні відомості знаходимо в праці відомого географа Птолемея, який жив у II ст. н. є. Великого значення набувають відомості гре­ків і римлян про грецькі колонії, міста-держави на узбережжі Чор­ного моря. Ті ж римляни, Пліній Старший, Тацит, Птолемей вперше згадують слов'ян під назвою "венеди", а назву "слов'яни" вперше зустрічаємо у творах візантійських авторів.

Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах ві­зантійських хроністів Йордана "Гетика" (551 р.) і Прокопія Кеса-рійського "Історія війн" (550-554 pp.). Про процеси утворення дер­жави у східних слов'ян, наших предків, знаходимо відомості у пра­ці візантійського імператора Костянтина Багрянородного "Про управління державою". Важливим є опис київсько-візантійських відносин, також поданий в цій праці. Цінними^-є згадки про русів у інших візантійських письменників, а також у так званих "Бертин-ських аналах", які писалися у Франції.

Окремим джерелом з давньоруської історії є праці арабських купців і географів Аль-Масуді, Ібн-Фадлана, Ібн-Хордадбега. В них ми знаходимо цінні повідомлення про природу, життя, побут, історію давніх русів.

Відомості про утворення і розвиток Київської Русі як держави у ХІ-ХП ст. можна знайти в багатьох західноєвропейських джере­лах, хроніках, спогадах. Серед останніх хроніка Тітмара Мерзе-бурзького та Адама Бременського. Важливим джерелом є сканди­навські саги. Про монголо-татарську навалу і боротьбу з нею, про становище на підкорених українських землях нам повідомляють записи Плано Карпіні і Вільгельма де Рубрука. Це були посланці римського папи і французького короля до монгольських ханів і їх шляхи проходили через Україну.

Переломний етап, підкорення українських земель литовськими князями і утворення Литовсько-Руської держави нам описують польські хроністи Длугош, Мартин Бєльський, Стрийковський і німецькі хроністи.

Однією з цікавих пам'яток історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата германського імператора Рудольфа II Ері-ха Лясоти. В 1588-1594 pp. Лясота перебував в Україні. Рудольф II доручив дипломату умовити козаків стати на імперську службу з метою боротьби проти турок.

Щоденник дипломата є важливим джерелом для вивчення історії козацтва, зокрема перших років утворення і діяльності За­порозької Січі. До цього виду джерел можна віднести також щоден­ники поляків Якова Соб'єського, Казиміра Макшевича та ін. Най­більший інтерес серед мемуарів першої половини XVII ст. стано­вить твір "Описання України" Гільома Левасера де Боплана. Боп-лан прожив в Україні понад сімнадцять років, працюючи інжене­ром. У своїй книзі він уміло передав власні спостереження над

життям і побутом українців, запорозького козацтва, шляхти, мі­щан тощо. Разом з "Описанням України" Боплан склав географічні карти Польщі і України XVII ст.

Із закордонних праць XVIII ст. слід відзначити праці німецьких істориків Карла Гаммерсдорфера "Історія українців і запорізьких козаків" (1789) та Йоганна Єнгеля "Історія України і українських козаків" (1796), двотомну працю француза Жана-Бенуа Шерера, присвячену Визвольній війні українського народу проти поляків.

У XIX ст. Україна остаточно інкорпорується в політичне, еко­номічне, культурне поле Російської імперії. Перестає існувати навіть сама назва - "Україна", замість неї використовується термія "Юго-Западный край". Тому інтерес іноземців до історії, культури Укра­їни зникає. Лише іноді Україну згадують у літературно-мистець­ких творах та політичних комбінаціях ворожих до Росії країн.

Інтерес до України викликали події 1917-1920 pp. Багато істо-' риків брали активну участь у національно-демократичній рево­люції. Утвердження Радянської влади ставило перед ними вибір: залишатись на Батьківщині з невизначеним майбутнім або тікати за кордон і залишити собі принаймні життя.

За кордоном опинились відомі представники історичної, полі­тичної, правничої науки. Серед них - Д. Дорошенко, В. Липинський, В. Старосольський, С. Шелухін, М. Лащенко, М. Шаповал та ін.

Українці за кордоном намагались зрозуміти і осягнути на ос­нові історичного досвіду події революції і громадянської війни. Історики та політологи розробляють концепції минулого і на їх основах пропонують схеми майбутнього розвитку України. їх роботи становлять багатий і серйозний пласт української історіо­графії за кордоном. Згодом дослідження українців привернули увагу іноземців.

Відомою історико-політологічною течією серед дослідників за кордоном стає консерватизм. Представники цього напряму В. Липинський і В. Кучабський намагалися довести необхідність встановлення монархічного ладу в Україні. В. Липинський гостро критикував істориків народницького напряму, які пов'язували май­бутнє України з романтикою запорожців, гайдамацького руїною, анархічним бунтарством. В Україні, на його думку, має бути про­голошена "правова" або "трудова" монархія. Доповнював консер­вативну традицію національно-державницький напрям, представ­лений працями С. Дніпрянського та В. Старосольського.

Серед активно працюючих істориків першої хвилі еміграції треба обов'язково назвати Д. Дорошенка. Його праці "Нариси з історії України" (у двох томах) та "Історія України" (у двох томах) не втратили актуальності до нашого часу.

Крім того, на початок 20-х pp., українці створили свої наукові і навчальні центри: Український вільний університет (Прага), Укра­їнську сільськогосподарську академію (Подебради), Український науковий інститут (Берлін, Варшава).

Друга хвиля українських істориків з'явилась на Заході в 1944--1945 pp. Частина української інтелігенції, яка опинилась у 1941— -1943 pp. в окупації, не могла розраховувати на "щирість" радянь-скої влади після визволення України. До втікачів з України приєд­налися українці з Берліну, Праги, Варшави. Серед них були Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін, Л. Витанович та ін. Центри української науки перемістились до Мюнхена, Аугзбурга, Рима.

Наприкінці 40-х pp. частина українських істориків переїздить до США та Канади. Завдяки їх активній діяльності в 1968 р. при Гарвардському університеті відкривається Український науковий інститут. На сторінках журналу "Український історик", який ви­дає цей інститут, досліджується історія і культура України. З ін­ститутом пов'язані імена відомих істориків Омеляна Пріцака і Джорджа Грабовича. В інших американських центрах працюють Тарас Гунчак, Любомир Винар, Джон Решетар. У Канаді історію України вивчають в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатау-на, Калгарі, Ванкувера.

У ФРН продовжує діяти Український вільний університет. У Франції центром україністики є містечко Сарсель, де працює від­ділення Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Свого часу актив­ний осередок української історичної науки був у Римі.

Про Україну та її історію писали не лише українці в діаспорі, але й інші дослідники. Серед найвідоміших - праці Р. Конквеста "Жнива скорботи", яка розповідає про голод 1932-1933 pp., та "Ве­ликий терор", присвячена репресіям у СРСР і в Україні зокрема.

Сфера досліджень українських істориків за кордоном охоплю­вала велике коло питань: починаючи від давньої історії до наших днів. Однією з найвідоміших праць є багатотомна "Енциклопедія українознавства", надрукована українською та англійською мо­вами, і являє собою цінне джерело з усіх галузей життя України.

Після проголошення незалежності вивчення історії, культури України за кордоном значно активізувалось.