Історіографія історії України першої половини XIX століття

Вивчення історії України в XIX ст. почалось зі знайомства з побутовою культурою народу, з етнографією. Етнографічні до­слідження пов'язують з ім'ям зрусифікованого грузина Миколи Цертелєва. У 1819 р. він видав збірку українських народних пісень. У 1827 р. з'явилось видання пісень, підготовлене Михайлом Макси­мовичем. Завдяки етнографічним дослідженням в середовищі укра­їнських інтелектуалів розповсюджуються ідеї європейського ро­мантизму. Романтики прославляли народ, його побутову культу­ру і традиції як вияв- своєрідного духу українців. Романтизм та його ідеї панували в українській історіографії до середини XIX ст., тобто до того часу, коли в українській історичній науці поступово формується народницька течія. У 1822 р. з'являється перша фахова історична праця: Дмитро Бантиш-Каменський видає в Москві "Іс­торію Малой Росії" в чотирьох томах. В основу праці покладено ігітописи та архівні джерела. Саме з цієї праці починається активне

використання архівних документів для написання професійних іс­торичних праць. У 1842-1843 pp. побачила світ "Історія Малоросії" Миколи Маркевича у п'яти томах. Особливістю цієї праці була публікація історичних документів і приміток у трьох томах.

Роботи Д. Бантиша-Каменського і М. Маркевича залишались єдиними узагальнюючими працями з історії України до кінця XIX ст., хоча і мали певні недоліки. Але згодом вони перестали відповідати рівню розвитку історичної науки.

У 30-40-х pp. розвиваються історико-етнографічні дослідження. При Харківському університеті під керівництвом Іллі Срезневсько-го працює так званий "гурток любителів української народності".

М. Максимович публікує ряд цінних документів - грамот, універсалів, актів. Відомими стають праці Андрія Скальковсько-го, присвячені історії Новоросії і Запоріжжя.

Таким чином, перша половина XIX ст. стала важливим етапом у розвитку історичної науки в Україні. Остаточно відбувається перехід до фахового, професійного вивчення історії України, фор­муються ідеї народницького підходу у висвітленні історії, готуєть­ся "вибух" історичних досліджень, який відбувається в другій поло­вині XIX ст.

2. ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ - ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Новий етап у дослідженні історії України відкривають відомі історики, громадські і культурні діячі - Микола Костомаров і Во­лодимир Антонович. Основні історичні дослідження М.І. Костома­рова присвячені історії XVI-XVIII ст. Це монографії "Богдан Хме­льницький", "Руїна", "Мазепа" та ін. Всі праці історик писав на документальних матеріалах художнім стилем, що робило їх над­звичайно популярними. М.І. Костомаров був першим, хто в своїх роботах "Две русские народности" і "Черты народной южнорус­ской истории" розрізняв два племені, народи: великоросів, які були колективістами і общинниками, самовідданими монархії, та укра­їнців - індивідуалістів, які прагнули до волі і бажали, щоб влада не втручалась у їхні справи.

Праці М.І. Костомарова були яскравим виявом народницьких ідей. В центрі уваги історика було селянство, масові народні висту­пи. Продовжив роботу М. Костомарова Володимир Антонович. Поляк за походженням, він ще студентом заявив про необхідність

вивчення української історії, культури, мови. Володимир Боніфаті-йович був професором Київського університету, брав активну участь у діяльності громад, співпрацював з діячами Галичини.

У науці В. Антонович працював переважно над історією Пра­вобережної України, соціально-економічною історією України, велику увагу приділяв вивченню історії козацтва, гайдамаччини, шляхти. В. Антонович був одним із перших, хто активно викорис­товував досягнення археології в історичних дослідженнях, вели­кою є роль історика в дослідженні і виданні архівних документів. Ідеї В. Антоновича поділяло багато його учнів, які згодом стали відомими вченими. Серед них Д. Багалій, М. Грушевський та ін. В той же час у Києві працювали такі відомі історики, як Олександр Лазаревський, Микола Василенко. У Харкові під керівництвом професора Дмитра Багалія досліджувалась історія Сіверської зем­лі та Слобожанщини. В Катеринославі Дмитро Яворницький напи¹ сав "Историю запорожских казаков" у трьох томах, яка і до цього часу є одним з кращих творів, присвячених запорожцям. В Одесі активну роботу в кінці XIX ст. розпочав Михайло Слабченко -дослідник історії півдня України та економічної історії.

У Петербурзі вивчала історію України Олександра Єфименко, в Москві - Василь Пічета. Успіхам у дослідженні історії України сприяла діяльність громадських наукових товариств: в Одесі - це "Общества истории древностей", в Києві - "Исторического обще­ства Нестора Летописца", у Харкові - "Историко-филологическо­го общества".

Неабияке значення у відтворенні минулого України мали до­кументи XIII-XVIII ст., знайдені в місцевих архівах і опубліковані у спеціальних збірниках: "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России" (у п'яти томах) та "Акты, относящиеся к истории Западной России " (у 15 томах).

Велику роль у популяризації історії, археології та етнографії відігравав щомісячний історико-етнографічний журнал "Київська старовина", який виходив у 1882-1907 pp. У журналі друкували свої праці В. Антонович, Д. Багалій, Д. Яворницький та ін.

В останні роки XIX ст. починає активно працювати один з найвідоміших українських істориків, громадський і політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський. Свою фахову кар'єру він роз­почав, очоливши кафедру історії у Львівському університеті. Його наукові інтереси охоплювали питання з історії, етнографії, літера-

і урн, археології. Ним написано кілька загальних робіт з історії України: "Очерк истории украинского народа", "Ілюстрована істо­рія України", але головною працею стала "История Украины -Руси" в десяти томах. М. Грушевський виклав історію України від первісної доби до часів Хмельниччини. Ця робота узагальнювала накопичені знання, підводила певний підсумок розвитку історич­них досліджень. Головною думкою твору стала ідея унікальності історії України. Праці Грушевського продовжували народницьку традицію історіографії.

Але поряд з традицією народництва поступово почав з'являти­ся новий підхід до вивчення української історії - державницький. Головною ідеєю цього підходу стало дослідження боротьби за на­ціональну державу, вивчення державницької діяльності українсь­кої верхівки, вивчення національної державної ідеології. Першими, хто спробував з таких позицій вивчати історію України, стали Ф. Уманець та С. Томашівський.

Початок XX ст. був надто бурхливим в історії Російської імпе­рії і не сприяв розвитку історичної науки в Україні. Революція 1905--1907 pp. політизувала суспільство. Всі відомі українці брали участь у політичній боротьбі, їм було "не до історії". Період контрреволю­ції з її обмеженням українофільського руху теж не сприяв вивченню минулого. А згодом почалась Перша світова війна, яка заверши­лась для Росії великим революційним зривом.

В умовах становлення української держави у 1917-1920 pp. було написано велику кількість перших підручників з історії для початкових шкіл. Крім того, всі українські історики активно діяли в політиці: М. Грушевський очолював Центральну Раду, Д. Доро­шенко - Міністерство закордонних справ, В. Липинський був укра­їнським послом у Відні. Дослідження української історії відклада­лось на пізніший час.