Україна в боротьбі за збереження державної незалежності

 

Гетьманський переворот

 

Навесні 1918 року Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал Павло Скоропадський.

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення – гетьманат «Українська держава».

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

За доби гетьманату історики констатують факт певного економічного піднесення України. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, відроджено промислові підприємства. Відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Великим досягненням уряду було у галузі культури та освіти. Створено понад 150 українських гімназій, випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, відкрито два державних університети, засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн. томів. Вершиною освітньої діяльності уряду стало створення 24 листопада 1918 року Української Академії Наук.

Незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Труднощі насамперед полягали утому, що на Україні, крім внутрішньої опозиції, існували дві влади: українська і німецька. Німецькі війська, хоч були запрошені Центральною Радою і вважалися союзними, поводились як господарі країни. Вони втручалися у внутрішню і зовнішню політику України, а головнокомандуючий фельдмаршал Герман Айхгорн і його шеф штабу мали величезну фактичну владу. На внутрішньому відтінку політика гетьмана і його співробітників, здебільшого росіян, викликала опозицію більшості українських політичних партій і загалу українського суспільства.

Директорія УНР

 

14 листопада 1918 року Директорія звернулась до населення з відозвою, в якій гетьман оголошувався узурпатором влади і зрадником української держави. Бойові дії Січові стрільці почали з наступу на київському напрямі. На бік повстанців перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана. 21 листопада війська Директорії оточили Київ. Після тривалих переговорів з німецьким командуванням було досягнуто домовленості про нейтралітет німецьких військ. 14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікся влади і в той же день з німецькими військами залишив Київ. Доба гетьманату, яка тривала сім з половиною місяців, закінчилася.

18 грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до Києва. Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. Її виступ досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати чисельну армію і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України.

Однак становище нової влади було дуже тяжке, Директорії не вдалося надовго втримати владу. Всередині уряду не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках об’єднувало, була боротьба проти Гетьмана та його уряду. Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації. Більшість яких стояла за «радянську платформу», за союз з більшовиками проти Антанти. Друга частина була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.

Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався. Радянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльності регіоном. 24 грудня 1918 року в газеті «Известия» - органі ВЦВК – циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР було опубліковано, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність усіх представницьких установ України на своїй території. Тим самим це був наступний крок підготовки для вторгнення радянських військ на українську територію. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Намагання вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» не більшовицької Великої Росії.

У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії – погано підготовлена та організована армія. Під час гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати на 21 тис. бійців. Створена за короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав, поразка директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 року війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.