Самооцінка як фактор статусного положення

Одним з найважливіших факторів статусного положення є самооцінка.

Самооцінка – це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, здатностей, якостей і місця серед інших людей. Самооцінка відноситься до фундаментальних утворень особистості. Вона в значній мірі визначає її активність, відношення до себе й інших людей [15].

Розрізняють загальну й часткову самооцінку. Частковою самооцінкою буде, наприклад, оцінка якихось деталей своєї зовнішності, окремих рис характеру. В загальній, або глобальній, самооцінці відбивається схвалення або несхвалення, що переживає людина стосовно самої себе.

Людина може оцінювати себе адекватно і неадекватно (завищувати або занижувати свої успіхи, досягнення). Самооцінка може бути високої й низькою, розрізнятися за ступенем стійкості, самостійності, критичності [10].

Процес формування глобальної самооцінки суперечливий і нерівномірний. Це обумовлено тим, що часткові оцінки, на основі яких формується глобальна самооцінка, можуть знаходитись на різних рівнях стійкості й адекватності. Крім того, вони можуть по-різному взаємодіяти між собою: бути погодженими, взаємно доповнювати одна одну або суперечливими, конфліктними. У глобальній самооцінці відображається сутність особистості.

Підсумковим виміром „Я”, формою існування глобальної самооцінки є самоповага особистості. Самоповага – стійка особистісна рису, і підтримка її на певному рівні становить важливу турботу особистості. Самоповага особистості визначається відношенням її дійсних досягнень до того, на що людина претендує, які цілі перед собою ставить.

Сукупність таких цілей утворює рівень домагань особистості. В його основі лежить така самооцінка, збереження якої стало для особистості потребою [14]. Рівень домагань – це той практичний результат, якого суб'єкт розраховує досягти в роботі. У своїй практичній діяльності людина звичайно прагне до досягнення таких результатів, які погоджуються з її самооцінкою, сприяють її зміцненню, нормалізації. Як фактор, що визначає задоволеність або незадоволеність діяльністю, рівень домагань має велике значення для осіб, орієнтованих на запобігання невдач, а не на досягнення успіхів. Істотні зміни в самооцінці з'являються в тому випадку, коли самі успіхи або невдачі зв'язуються суб'єктом діяльності з наявністю або відсутністю в нього необхідних здатностей [10].

Отже, функції самооцінки й самоповаги психічного життя особистості полягають в тому, що вони виступають внутрішніми умовами регуляції поведінки і діяльності людини. Завдяки включенню самооцінки в структуру мотивації діяльності особистість постійно співвідносить свої можливості, психічні ресурси із цілями й засобами діяльності.

Знання, накопичені людиною про саму себе, а також глобальна самооцінка, що формується на основі таких знань, дозволяють сформувати багатомірне утворення, що називається „Я-концепцією” й становить ядро особистості. „Я-концепція” – це більш-менш усвідомлена, яка переживається як неповторна система уявлень людини про себе, на основі якої вона будує взаємодію з іншими людьми, здійснює регуляцію своєї поведінки й діяльності.

Таким чином, найважливіший компонент цілісної самосвідомості особистості, яким є самооцінка, виступає необхідною умовою гармонійних відносин людини як із самою собою, так і з іншими людьми, з якими вона вступає у спілкування та взаємодію [15].

Важливі новоутворення в розвитку самосвідомості, які пов'язані із зародженням самооцінки, відбуваються наприкінці раннього віку. Дитина починає усвідомлювати власні бажання, що відрізняються від бажань дорослих, переходить від позначення себе в третій особі до особистого займенника першої особи – «Я». Це веде до народження потреби діяти самостійно, затверджувати, реалізовувати своє «Я». На основі уявлень дитини про своє «Я» починає формуватися самооцінка [10].

В дошкільний період самооцінка дитини інтенсивно розвивається. Вирішальне значення в генезисі самооцінки на перших етапах становлення особистості (кінець раннього, початок дошкільного періоду) має спілкування дитини з дорослими. Внаслідок відсутності (обмеженості) адекватного знання своїх можливостей дитина спочатку на віру приймає її оцінку, відношення й оцінює себе як би через призму дорослих, цілком орієнтується на думку людей, що її виховують [3]. Елементи самостійного уявлення про себе починають формуватися трохи пізніше. Вперше з'являються вони в оцінці не особистісних, моральних якостей, а предметних і зовнішніх. В цьому проявляється нестійкість уявлень про іншого й про себе поза ситуацією впізнавання.

Поступово змінюється предмет самооцінки. Істотним зрушенням в розвитку особистості дошкільника є перехід від предметної оцінки іншої людини до оцінки її особистісних властивостей і внутрішніх станів самої себе [10]. У всіх вікових групах діти виявляють здатність більш об’єктивно оцінювати інших, ніж самих себе. Однак, отут спостерігаються певні вікові зміни. В старших групах можна помітити дітей, які оцінюють себе з позитивної сторони непрямим шляхом. Наприклад, на питання «Яка ти: гарна або погана?» вони зазвичай відповідають так: „Я не знаю... Я теж слухаюся”. Дитина ж молодшого віку на це питання відповість: «Я сама гарна» [5].

Зміни в розвитку самооцінки дошкільника в значній мірі пов'язані з розвитком мотиваційної сфери дитини. В процесі розвитку особистості дитини міняється ієрархія мотивів. Дитина переживає боротьбу мотивів, приймає рішення, потім відмовляється від нього в ім'я більше високого мотиву. Те, які саме мотиви виявляються ведучими в системі, чітко характеризує особистість дитини. Діти в ранньому віці роблять вчинки за безпосередньою вказівкою дорослих. Роблячи об'єктивно позитивні вчинки, діти не дають собі звіту в їхній об'єктивній користі, не усвідомлюють свого боргу стосовно інших людей. Почуття боргу зароджується під впливом тієї оцінки, які дають дорослі вчинку, який зробила дитина. На основі цієї оцінки у дітей починає розвиватися диференційовка того, що добре й що погано. В першу чергу вони вчаться оцінювати вчинки інших дітей. Пізніше діти в стані оцінити не тільки вчинки однолітків, але й свої власні вчинки [3].

З'являється вміння порівнювати себе з іншими дітьми. Від самооцінки зовнішнього вигляду й поведінки дитина до кінця дошкільного періоду все частіше переходить до оцінки своїх особистих якостей, відносин з оточуючими, внутрішнього стану й виявляється здатною в особливій формі усвідомити своє соціальне «Я», своє місце серед людей. Досягаючи старшого дошкільного віку дитина вже засвоює моральні оцінки, починає враховувати, з цієї точки зору, послідовність своїх вчинків, передбачати результат й оцінку з боку дорослого. Діти шестирічного віку починають усвідомлювати особливості своєї поведінки, а в міру засвоєння загальноприйнятих норм і правил використовувати їх як мірки для оцінки себе й оточуючих.

Це має величезне значення для подальшого розвитку особистості, свідомого засвоєння норм поведінки, наслідування позитивним зразкам [13]. Для шестирічок характерна в основному ще не диференційована завищена самооцінка. До семирічного віку вона диференціюється й трохи знижується. З’являється відсутня раніше оцінка порівняння себе з іншими однолітками [17].

Недиференційованість самооцінки призводь до того, що дитина шести-семи років розглядає оцінку дорослим результатів окремої дії як оцінку своєї особистості в цілому, тому використання осуджень і зауважень при навчанні дітей цього віку повинне бути обмежене. В іншому випадку в них з’являється занижена самооцінка, невір'я у свої сили, негативне відношення до навчання.

Неадекватна занижена самооцінка також може сформуватися в дитини як результат частого неуспіху в якійсь значимій діяльності. Істотну роль у її формуванні грає демонстративне підкреслення цього неуспіху дорослими або іншими дітьми. Спеціальними дослідженнями встановлені наступні причини появи в дитини заниженої самооцінки:

1 об'єктивні недоліки: низький зріст, неприваблива зовнішність тощо;

2 вигадані недоліки: уявна повнота, здається, що відсутні здібності;

3 неуспіх у спілкуванні: низький соціометричний статус у групі, непопулярність серед однолітків;

4 загроза відчуження в дитинстві: нелюбов батьків, виховання в «їжакових рукавицях» тощо;

5 надмірна сензитивнісгь до зовнішніх оцінок, що виходять від значимих інших і таке інше.

Діти із заниженою самооцінкою переживають почуття неповноцінності, як правило, вони не реалізують своїх потенцій, тобто неадекватна занижена самооцінка стає фактором, що гальмує розвиток особистості дитини [15].

 

 

Висновки до розділу 2

Статусне положення — положення суб'єкта в системі міжособистісних відносин, що визначають його обов'язки, права й привілеї

Статус – це соціальний процес. Позиція даного індивіда в суспільстві визначається тільки на основі добре встановлених відносин між ним і тими, хто займає інші позиції. Багато чого в поводженні суб'єкта спрямовано на збереження наявного або підвищення свого соціального статусу. Домагаючись цього, суб'єкт повинен продовжувати вже сформовані взаємини.

Соціальний статус забезпечує права й можливості, але одночасно багато до чого зобов'язує. За допомогою статусів регламентуються відносини між людьми.

Соціальні статуси розрізняються й по характеру їхньої появи.

Статуси бувають постійні й тимчасові, основні й неосновні.

Основними є статуси природжені, приписувані, що досягають, особисті.

Одним з найважливіших факторів статусного положення є самооцінка.

Самооцінка – це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, здатностей, якостей і місця серед інших людей. Самооцінка відноситься до фундаментальних утворень особистості. Вона в значній мірі визначає її активність, відношення до себе й інших людей.

Розрізняють загальну й часткову самооцінку. Частковою самооцінкою буде, наприклад, оцінка якихось деталей своєї зовнішності, окремих рис характеру. В загальній, або глобальній, самооцінці відбивається схвалення або несхвалення, що переживає людина стосовно самої себе.

Істотну роль у формуванні заниженої самооцінки грає демонстративне підкреслення цього неуспіху дорослими або іншими дітьми.

Діти із заниженою самооцінкою переживають почуття неповноцінності, як правило, вони не реалізують своїх потенцій, тобто неадекватна занижена самооцінка стає фактором, що гальмує розвиток особистості дитини.