Функціональні форми власності

Власність реалізується в різних функціональних формах.

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форму власності. В окремих випадках виділяться колективна (кооперативна, акціонерна) форма власності. У статті 41 Конституції України записано: ”Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

 

 

 

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.”

Відносини власності виконують системоутворюючу функцію в системі економічних відносин. Вони визначають:

· Спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

· Соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

· Характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

· Специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

· Мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які об’єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є досить очевидно.

 

а) загальноприйняті форми власності

 

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступені складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які “забігання” вперед (так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб’ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об’єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися.

Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв’язки, що визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не окремого якогось чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Це, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення.

Більш того, як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна.

Вона неодмінно містить різноманітні структури – нові й старі, ті, що відживають і щойно народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.

Еволюція форм власності

 

власність

племінна

 

общинна

 

державна

приватна

Обмежено-суспільна

Індивідуальна (сімейна)

Переважно – суспільна (публічна)

Прив. капіталістична

 

загальнонародна

 

У країнах з ринковою економікою виділяють два типи власності.

 

б) принципи формоутворення власності

Приватна власність. Це закріплення права контролю економічних ресурсів та життєвих благ за окремими людьми або їх групами. Приватна власність передбачає певне відчуження від інших осіб які не відносяться до числа власників, право контролю за певними об’єктами – капіталом, землею, доходом, кінцевими товарами тощо. Всі вони тепер стають персоніфікованими і мають певних власників.

Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Значна частка капіталу знаходиться в приватному володінні. Приватна власність на капітал, вироблені товари, отримані доходи є важливою умовою підтримки системи вільного підприємництва.

Приватна власність має різновиди:

а) індивідуальна чи сімейна власність – право безпосереднього контролю об’єкта власності знаходиться в однієї особи чи сім’ї. На цій формі власності можуть, наприклад, будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні, кафе. Її ще можна назвати необ’єднаною частиною власності;

б) пайова неакціонерна власність – об’єднана приватна власність, де право безпосереднього контролю об’єкта належить групі суб’єктів, які домовляються про спосіб керування ним. Ці суб’єкти називаються співвласниками, чи пайовиками – кожному з них належить певна доля (пай) об’єкта власності. Зазвичай величина цього паю визначається в грошовому виразі. Націй формі власності будується багато сучасних підприємств, так як вона має фінансові та деякі інші переваги;

в) акціонерна власність є також пайовою власністю. Але має важливі відмінності, тому її можна розглядати окремо від пайової. Акціонер – це той, хто вніс певний пай в капітал підприємства і натомість отримав титул власності: цінний папір – акцію. Акціонерна власність ніколи, якщо підприємство діє, не може бути фізично поділена, втрата чи придбання частини власності може відбуватися лише шляхом відчуження відповідних акцій.

г) власність громадських організацій – це власність груп людей, об’єднаних в пені громадські організації: політичні партії, профсоюзи тощо. Це не персоніфікована приватна власність, тобто тут не встановлюються індивідуальні частки в об’єкті власності, які могли б належати членам цих організацій.

 

в) форми власності у країнах з ринковою економікою

 

Державна власність. Це закріплення права контролю об’єктів за державою. В будь-якій країні існує велика кількість об’єктів, що безпосередньо контролюються державою, знаходяться в державній власності. Існують державні підприємства, значна частина землі знаходиться в державній власності, держава контролює мінеральні та водні ресурси, дороги, трубопроводи, системи зв’язку та багато іншого. Контроль за цими об’єктами повинен забезпечувати реалізацію макроекономічної стабілізаційної політики тощо. Разом з тим, як показує досвід, управління об’єктами державної власності, виявлення та реалізація суспільних переваг виявляється на практиці досить важкою справою.

Будь-яка держава має певну форму адміністративно-територіального устрою. В кожному адміністративному регіоні (область, земля, штат тощо) повинні бути свої органи державного управління. Для ефективного своїх функцій вони повинні володіти правом власності на ряд об’єктів.

Державна власність в Україні ділиться на:

а) загальнодержавну власність – основні розпоряджаючі та управлінські функції над об’єктами власності накладаються на загальнодержавні інститути. Це великі підприємства, системи енергозабезпечення та зв’язку, трубопроводи, автомобільні та залізнодорожні магістралі, структури Національного банку, військове виробництво, національні заповідники, банкнотна фабрика тощо;

б) комунальну власність – розпоряджаючі та управлінські функції по відношенню до об’єктів цієї власності належать місцевим органам влади. До таких об’єктів зазвичай відноситься багато учбових і медичних закладів, спортивних та культурних споруд, театрів, підприємств торгівлі, побутових та комунальних послуг, інші невеликі підприємства тощо.

Різновиди державної власності можуть називатись по-різному. Наприклад, в країнах з федеративним державним ладом загальнодержавна власність зазвичай називається федеральною власністю. Інші рівні державної власності можуть мати такі назви як власність штатів, муніципальна, місцева тощо.

Державна та приватна власності можуть поєднуватись, певним чином комбінуватись. Це може відбуватися через акціонерну форму, коли власниками часток в об’єкті власності стають приватні особи та держава.