Забезпечення реалізації інвестиційно-інноваційної політики

Нормативно-правова база

 

За характером інвестиційна діяльність в Україні є одним з найбільш складних у правовому аспекті проявів господарських відносин. Забезпечення цієї діяльності, що включає як національно-правовий, так і міжнародно-правові аспекти полягає в такому:

Пільгові умови інвестування і державні гарантії захисту іноземних інвестицій.

Правове регулювання не лише основним Законом, а й цілою низкою інших законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Регулювання здійснюється не лише законодавством тієї чи іншої країни, а й міжнародними угодами.

В розвинених країнах на долю нових й удосконалених товарів, техніки і технологій припадає понад 70% приросту ВВП. На жаль, Україна до цих країн не належить.

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова система України складається з більше ніж 100 законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність.

Інноваційна діяльність як різновид інвестиційної діяльності має свою нормативну основу – інноваційне законодавство – сукупність нормативних актів, що регулюють відносини, які виникають в процесі інноваційної діяльності. Законодавство України в цій сфері базується на Конституції України і складається з із законів України «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», «Про наукову і науково-технічну експертизу» та інших законодавчих актів [7].

Центральним органом виконавчої влади в Україні у сфері інвестиційної діяльності є Державне агентство України з інвестицій та розвитку (до червня 2010 Державне агентство України з інвестицій та інновацій) створене у 2005 році. Основним завданням агентства є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності. Підвідомчими організаціями є:

мережа регіональних центрів з інвестицій та розвитку;

державна інноваційна фінансово-кредитна установа;

державна інвестиційна компанія;

національний центр впровадження галузевих інноваційних програм;

Існуючі в Україні перешкоди здійснення інвестиційної діяльності носять системний характер та суттєво заважають збільшенню обсягів інвестування в економіку держави. Враховуючи зазначене та виконання доручення Президента України щодо запровадження в Україні «єдиного інвестиційного вікна» Державним агентством України з інвестицій та розвитку розроблено проект Закону України «Про запровадження системи підготовки та реалізації інвестиційних проектів за принципом «єдиного вікна», який прийнято Верховною Радою України 21.10.2010 за № 2623-VI. Вказаний Закон спрямований на вдосконалення правового регулювання та створення сприятливих умов для активізації інвестиційної діяльності в Україні шляхом організації взаємодії регіональних центрів з інвестицій та розвитку і суб’єктів інвестиційної діяльності з метою підготовки та реалізації інвестиційних проектів за принципом «єдиного вікна». Цей Закон покликаний сприяти усуненню перешкод здійснення інвестиційної діяльності та створенню належних умов для залучення інвестицій [15].

Ще одним кроком підтримки інвестування в інновації стала розробка проекту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів на 2010-2012 роки щодо реалізації Концепції розвитку національної інноваційної системи», який 02.06.2010 внесено на розгляд до Кабінету Міністрів України. Проте, у зв’язку зі зміною керівництва заінтересованих органів вказаний проект було повернуто на повторне погодження.

Проектом плану заходів на 2010-2012 роки щодо реалізації Концепції розвитку національної інноваційної системи передбачалося виконання низки завдань з розвитку вітчизняних інтелектуальних інформаційних технологій, які завдяки своїй універсальності практично не мають обмежень щодо застосування в усіх галузях та сферах діяльності – від проектування нових виробів до моделювання та управління великими виробничими системами. Вказаний проект є першим етапом імплементації Концепції розвитку національної інноваційної системи.

Разом з тим, питання формування пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки та інноваційної діяльності, створення національної інноваційної системи та інтегрування вітчизняної науки у світовий науковий простір було передано до компетенції Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації (Держкомінформнауки), який утворено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.07.2010 № 548 [15].

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2010 № 860 «Питання підготовки та відбору інвестиційних проектів, для реалізації яких у реальному секторі економіки надається державна підтримка», затверджено Порядок відбору інвестиційних проектів, для реалізації яких у реальному секторі економіки надається державна підтримка, який визначає загальну процедуру проведення конкурсного відбору та експертної оцінки розроблених суб’єктами господарювання інвестиційних проектів, для реалізації яких у реальному секторі економіки надається державна підтримка.

Порядком передбачено, що у конкурсному відборі можуть взяти участь інвестиційні проекти, пропозиції щодо реалізації яких, за висновком Міністерства економіки України, відповідають завданням і пріоритетам, визначеним Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, та є економічно ефективними.

Одним з основних критеріїв відбору та експертної оцінки інвестиційних проектів визначено інноваційну спрямованість та високотехнологічний рівень. А основними шляхами досягнення мети Концепції Державної цільової економічної програми розвитку інвестиційної діяльності на 2011-2015 роки є створення умов для переходу до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку, стимулювання залучення приватних інвестицій, удосконалення законодавства, що регулює інвестиційну діяльність та зняття перешкод в інвестуванні [15].

 

Організаційні форми

 

В умовах формування ринкових відносин виникають питання стосовно організаційних форм підприємств, які здійснюють інноваційне підприємництво. За кожним успішним нововведенням стоять конкретні виконавці, організаційні структури.

Світова статистика показує, що в результаті викликаних інноваційними процесами змін все більшу роль став відігравати малий бізнес, який спеціалізується на різних стадіях інноваційного циклу. Малі підприємства, створюючи нові робочі місця, що дуже важливо для України у зв’язку з високим рівнем безробіття, відіграють істотну роль.

Дискусія щодо виявлення оптимального співвідношення між розміром фірми і інноваційною активністю приводить до висновку, що інноваційна діяльність прямо пропорційна ступеню монополізації економіки.

Дослідження інноваційної активності дозволяють стверджувати:

менш формальна організаційна структура дає більший простір для індивідуальної ініціативи;

інновація необхідна для виживання;

вимагається сильна внутрішня мотивація;

широкий профіль робітників забезпечує потенційний простір для оригінальних інноваційних ідей;

До основних інноваційних структур відносять:

Інноваційний бізнес-інкубатор – організаційна структура, що надає приміщення, обладнання, устаткування, інформаційно-комунікаційні послуги на пільгових умовах. Завданнями бізнес-інкубаторів є: проведення ділової експертизи, фінансування інноваційних проектів, надання консультаційних послуг.

Інноваційний центр – асоціація підприємств і організацій, об’єднаних з метою досягнення високого комерційного результату на основі використання науково-технічних розробок і винаходів. Завданням таких центрів є: підтримка існуючих та створення нових інноваційних підприємств, а також надання консалтингових та інжинірингових послуг.

Технопарк – компактно розміщений науково-технічний комплекс, функціонування якого ґрунтується на комерціалізації науково-технічної діяльності. Завданнями технопарків є: впровадження у виробництво науково-технічних розробок та інтеграція різних стадій інноваційного процесу.

Технополіс – спеціально створений науково-промисловий комплекс, що включає підприємства і організації, охоплені повним інноваційним циклом. Завданнями технополісів є: забезпечення необхідної інфраструктури для надання послуг у сфері маркетингу, реклами, фінансування, патентної охорони, матеріально-технічного постачання та збуту інноваційної продукції, а також активізація міжнародного співробітництва в сфері науково-дослідних та дослідно-конструкторських програм (НДДКР) та інновацій [1].

Держава – одна з найбільш впливових дійових осіб у всіх аспектах створення та розвитку наукових парків, хоча в більшості країн вона не є безпосереднім ініціатором і учасником того чи іншого конкретного паркового комплексу (виняток – уряд Японії з його програмою технополісів). Наприклад, у Великобританії більше половини наукових парків побудовані, так званими агентствами розвитку (Development Agencies) – державними організаціями (такі агентства є і у США). А перші інкубатори в США взагалі фінансувалися Національним науковим фондом. До того ж, крім допомоги паркам, уряд надає пільги і субсидії їх клієнтам на індивідуальній основі.

Перші європейські парки були створені у 1971 році в Шотландії при Единбурзькому університеті і в Корпусі Кембриджського університету.

Однією з високотехнологічних країн Європи, що розвивається найбільш ефективно, є Фінляндія (4,5% ВВП витрачається на науку), яка за короткий термін здійснила прорив у число розвинутих Індустріальних держав [1].

Головною проблемою державної науково-технічної та інноваційно-промислової політики є реалізація власних конкурентних переваг, зміцнення позицій вітчизняних виробників на глобальному ринку. Стратегічне завдання держави – політика концентрації фінансового та інтелектуального капіталу на нових пріоритетних напрямках, створення великих конкурентоспроможних фінансово-промислових корпорацій – національних лідерів, здатних виконати функцію локомотивів розвитку. Цьому покликані сприяти створені, відповідно до національного законодавства, перші в Україні інноваційні структури.

Технологічний парк України – це здебільшого комплекс підприємств та організацій з визначеними науково-технічними напрямками. Комплекс об’єднує дослідження, розробки та виробництво і на основі розвинутої підприємницької діяльності забезпечує реалізацію високих технологій, виробництво конкурентоспроможної продукції. [28]

Не дуже добрими є справи з інноваційними структурами інших типів, діяльність яких не потрапляє під спеціальну законодавчу базу. Більшість із них, як правило, створювались без підтримки держави. І в кращому випадку – за рахунок грантів чи коштів міжнародної технічної допомоги.

Створення технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів за класичною схемою територіального об’єднання є складним та багато витратним процесом, іноді просто неможливо сконцентрувати на одній території установи, виробничі підприємства та сферу забезпечення через відсутність одного з вказаних елементів.

Створення системи віртуальних інноваційних структур на даному етапі розвитку економічної системи України є одним з найбільш оптимальних організаційних методів стимулювання інноваційної діяльності. Наявність висококваліфікованих вітчизняних фахівців та невеликі стартові витрати дозволяють сподіватись на успіх нових форм організації інноваційних процесів.

Залежно від стану економіки використовуються різні концепції державного регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності. Відповідно до цих концепцій виділяють такі основні форми державного регулювання:

[3].

 

Рис. 3 - Форми державного регулювання інвестиційної діяльності

Необхідною умовою поліпшення інвестиційної й економічної ситуації в Україні є подальша децентралізація державного управління, що сприятиме підвищенню демократичного потенціалу суспільства й управлінської компетенції регіональних і місцевих органів влади. На жаль, сучасна практика формування інвестиційних програм регіонального рівня недосконала.

З метою стимулювання економічного розвитку територій і пришвидшення у них інвестиційних процесів на регіональному та місцевому владних рівнях має здійснюватись цілеспрямована стратегія формування іміджу регіону як привабливого об'єкта вкладання інвестицій, зокрема: формування бази даних для потреб широкого кола інвесторів щодо економічного і правового середовища, інвестиційного потенціалу та конкурентних переваг території; запровадження і постійна підтримка дії ефективних каналів поширення інформації щодо потреб та можливостей території, в тому числі рекламного характеру; активна участь і посередництво в налагодженні ділових контактів між представниками місцевих бізнесових кіл та потенційними інвесторами; адміністративний і консультативний супровід інвестиційних проектів.

Мета та завдання регіональної влади в інвестиційному процесі можуть бути представлені у вигляді функціональної моделі:

інвестиція інновація політика

Рисунок 4 - Мета та завдання регіональної влади в інвестиційному процесі

Функції регіональної влади зі створення сприятливого інвестиційного клімату: 1 – вивчення потреб та ресурсів громади; 2 – інформаційна кампанія; 3 – підтримка бізнесу; [12].

Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є:

державне кредитування;

державні позики;

роздержавлення та приватизація;

податкове регулювання;

амортизаційна політика;

державний лізинг;

ліцензування і квотування;

антимонопольні заходи;

стандартизація.

Захист національного інвестиційного ринку називається протекціонізмом, який здійснюється за допомогою:

високих митних зборів на товари, що імпортуються;

податки на іноземні інвестиції;

обмеження або заборону ввозу окремих товарів;

заохочення розвитку національного товаровиробника;

субсидіювання національного інвестора.

Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, інвестиційної привабливості окремих галузей чи регіонів здійснюється через:

податкові пільги чи канікули;

пільгові кредити;

державні субсидії;

заохочення створення підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів, вільних (офшорних) зон.

Джерела фінансування

 

Питання фінансової підтримки інноваційної діяльності стоїть, напевне, найгостріше. «Гроші плюс розум – це інновація, а розум плюс гроші – це не завжди інновація. Тому інструмент – це, в першу чергу, гроші. Будь-яка найменша зміна – модернізація промисловості, випуск нової продукції, науково-технічні дослідження – це гроші. А їх в інноваційну діяльність не запущено» [25].

Активізація інвестиційно-інноваційної діяльності пов’язана передусім з пошуком джерел і форм інвестування, які мають забезпечити баланс між інноваційними витратами та фінансовими можливостями. За даними Державного комітету статистики України основну частку (62,7%) джерел інвестицій займають кошти підприємств та організацій, також відносно вагомою є частка (12,5%) банківських кредитів та інших позик [23].

Основними джерелами фінансування є:

державний бюджет, державні науково-технічні програми (ДНТП), державне замовлення;

замовники науково-дослідних та дослідно-конструкторських програм (НДДКР) за госпдоговорами;

гранти міжнародних фондів;

державні інноваційні фонди;

венчурні фонди;

спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи (НБФКУ);

Одним з перспективних джерел фінансування інноваційної діяльності є кошти іноземних інвесторів.

Важливим інструментом стимулювання розвитку виробництва вважається надання державних гарантій за іноземними кредитними лініями, що значно полегшує вихід підприємств на ринок капіталів. Існують два діаметрально протилежні погляди на державні гарантії за іноземними кредитами:

• без таких гарантій неможливо підтримати вітчизняне виробництво через слабкість банківської системи України;

• необхідно зовсім відмовитися від іноземних кредитів чи накласти на них мораторій до стабілізації економічної й політичної ситуації.

Гарантії уряду забезпечують легший доступ до одержання кредитних коштів, тому вони є однією з форм субсидіювання підприємств.

Тобто, на перший погляд, надання державних гарантій при одержанні кредитів чи державної допомоги на їх обслуговування не порушує дії ринкового механізму: держава просто допомагає підприємствам отримати кредит на ринкових умовах. Однак з народногосподарського погляду це означає фінансування проектів, які без участі держави не були б здійснені через високі витрати чи недостатню надійність.

Таким чином, втручання держави створює певні перешкоди для фінансування більш прибуткових проектів, а отже, спотворює умови конкуренції і знижує загальну ефективність народного господарства.

Надання державних гарантій, як правило, базується на прийнятій системі пріоритетів. Вибіркова підтримка певних секторів економіки призводить до зміни відносних цін, а отже, і структури виробництва, яка в результаті такого втручання перестає відповідати пріоритету споживачів.

Досвід промислово розвинених країн свідчить про те, що надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання, виявляється доцільним лише тоді, коли завдяки гарантіям на ринку залишаються ті підприємства, що мають шанси зберегти свою рентабельність протягом тривалого часу.

Надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання підприємств, має дві важливі переваги:

держава одержує можливість надавати підтримку підприємствам без використання бюджетних коштів;

для підприємств необхідність повернення кредитів стає стимулом до максимально ефективного використання залучених коштів.

Однак в Україні реалії такі, що кредити під гарантію уряду не тільки не мають зазначених переваг, але навіть становлять серйозну економічну проблему, пов’язану з борговими зобов’язаннями держави. У процедурі надання гарантій беруть участь як мінімум 11 установ (міністерства економіки, фінансів, зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі, Фонд держмайна, банк-агент, назване Національне агентство, галузеві управління Кабінету Міністрів, центральний орган виконавчої влади відповідної галузі, незалежна організація, що здійснює цінову експертизу, інші інститути). Збільшення кількості учасників експертизи збільшує витрати на її проведення, але аж ніяк не підвищує ступеня обґрунтованості вибору інноваційного проекту.

Таким чином, аналіз процедури надання державних гарантій свідчить, що вона має принаймні три серйозні недоліки:

Відсутність чіткої відповідальності за прийняті рішення

Неринкова оцінка майна, що не відбиває його реальної ліквідності

Відсутність надійного економічного обґрунтування пріоритетності використання іноземних кредитів.

Практика реалізації інноваційних проектів за кредитами під гарантію уряду свідчить, що підприємства пріоритетних галузей мають досить реальні шанси компенсувати зміну кон’юнктури (наприклад, цін на сировину, обмінного курсу, ринків збуту), що пов’язано з можливістю домогтися для себе спеціальних умов. Можливість одержати пільги для конкретного інноваційного проекту у процесі його реалізації за спеціальним рішенням уряду зводить нанівець твердість процедури й умов надання державних гарантій за іноземними кредитами.

Альтернативою такого процесу може бути організація фінансування інноваційних проектів без надання державних гарантій.

Застосування такої схеми з урахуванням конкретних особливостей кожного з інноваційних проектів дасть змогу, на мою думку, залучити необхідні кошти для розвитку інновацій, сприятиме розвитку іноземного кредитування.