Державний вплив на вдосконалення процесу формування соціальної та економічної ефективності

 

У сучасній економіці вироблено відносно велику кількість схем, що дозволяють виробляти баланс інтересів між найнятими працівниками і підприємцями. Важливу регулюючу роль у ряді високорозвинених економічних систем грає участь працівників безпосередньо в структурі управління виробництвом. Слід згадати ті форми організації виробництва (як правило, невеликого), де працівники контролюють не наглядові ради, а взагалі - весь процес виробництва (наприклад кооперативи). Багато дослідників досить жорстко критикують подібні форми організації виробництва. Якщо керовані працівниками фірми дійсно ефективніші, ніж капіталістичні фірми то чому вони не витісняють останні з ринку в результаті конкуренції. Відповідь на це полягає в тому, що керованій працівниками фірмі нелегко вижити в капіталістичному господарському середовищі незалежно від своєї потенційної ефективності. Цьому є три пояснення:

1). Труднощі з боку виробничого кооперативу в здобутті банківського і торгівельного кредитів;

2). Нездатність кооперативів утримувати висококласних менеджерів, які вимушені покидати їх через пропозицій кращої оплати, що поступають від капіталістичних фірм;

3). Занепад процвітаючих кооперативів, пов'язане з небажанням їх засновників ділитися плодами своєї діяльності з новими членами.

Таким чином, серед багатьох форм безпосередньої участі працівників в управлінні виробництвом, найменш ефективними можна визнати ті з них, де працівники управляють всім підприємством [16].

Проблеми тут виникають точно ті ж, що і у випадках повної відсутності впливу працівників на процес ухвалення управлінських рішень. Можливості вирішення ряду протиріч між економічним і соціальним чинниками через посилення участі працівників в управлінні підприємством реалізується в найбільш розвинених економічних системах. Проте в сучасній Україні подібна система не працює, трудові колективи не мають реальної можливості впливати на ситуацію на підприємствах навіть через свої акціонерні права. У ряді випадків вплив трудового колективу фактично зведений до нуля.

Розглянемо такий елемент регулювання протиріч між соціальною і економічною ефективністю як профспілки. Профспілки є простою формою впливу працівників на процес ухвалення управлінських рішень. В зв'язку з цим профспілкова форма дії істотно відрізняється від форми наглядових рад на підприємствах своєю відносною обмеженістю і великим масштабом зовнішньої дії. Діяльність профспілок, як і діяльність будь-якої іншої структури, що діє в рамках підприємства, необхідно оцінювати як з точки зору економічної, так і з точки зору соціальної ефективності. У цьому сенсі профспілки є досить показовим прикладом. Почнемо з того, що зазвичай в цих випадках виділяється т.з. «монополістична сутність» профспілок. Олівер І. Уільямсон і ряд інших дослідників виділяє три типи профспілок за способом їх організації; класова, коли профспілка розглядає своїх членів як об'єднання одного класу, покликаного боротися зі свавіллям іншого (власницького); галузева і цехова. Саме останній тип профспілок, що діє в умовах дефіцитності (високій мірі спеціалізації) створюючої його професії, є найбільш ефективним. З іншого боку, профспілки, наполягаючи на зростанні соціальної ефективності (що знаходить своє відображення в вимогах зростання величини заробітної плати і соціальних благ), по своїх функціях неминуче вимушені були враховувати і міру економічної ефективності. По специфіці своєї діяльності профспілки можуть сприяти розвитку економічної ефективності завдяки наявності двох їх функцій: представницької і управлінської. Представницька функція профспілок менш масштабна, ніж управлінська. Проте, профспілки можуть служити як джерело інформації про потреби працівників і їх перевагах, так і як помічник робітників при оцінці складних пропозицій наймачів по заробітній платі і пільгам. Управлінська функція масштабніше представницької. Наявність профспілок вигідна не лише для самих найманих робітників, але і для підприємств, оскільки вони знижують трансакційні витрати.

Підводячи підсумки, виділимо деякі позитивні риси, застосування профспілок як інструмент регулювання протиріч між соціальною та економічною ефективністю підприємтсва:

1) правильна організація соціального простору;

2) перерозподіл завдань, делегування повноважень, розвиток горизонтальних зв'язків відособлення "вільних" (від прямого втручання управлінців) зон;

3) формування єдиного культурного поля організації;

4) розвиток суб'єктного потенціалу (готовність і бажання співробітників).

Відзначимо також дуже важливий момент, що з часів Великої депресії 1929-1933 років суспільство і уряди різних країн світу стали усвідомлювати необхідність створення національних соціальних систем. Проте, як і слід було чекати, в різних країнах такі системи носили різний характер. У багатьох країнах соціальні системи перетворилися на потужну структуру, оформлену законодавчо і що корінним чином впливає на доходи і можливості значної частини населення. У ряді інших країн дія держави на рішення соціальних проблем зведена до мінімуму, покликаного не допускати убогість і вирівнювати можливості. Досить яскравими прикладами обох типів соціальної політики держави виступають приклади соціальних систем таких держав як, наприклад, Швеція і США. У Швеції з часів Великої депресії склалася ідеологічна система, що формує поряд з демократією і ринковою економікою державну систему соціального захисту. Ця система покликана забезпечувати певний рівень доходів і надання ряду безвідплатних пільгових послуг. Умовно її називають «держава добробуту» («Welfare state»). У різних країнах, відповідно до їх історичних, економічних і геополітичних особливостей сформовані різні типии «держави добробут», який можна, ігноруючи частковості, звести до декількох моделей. В центрі першої моделі «положення про переважаюче значення двох «природних» каналів, через які задовольняються потреби індивіда; до них відносяться приватний ринок і сім'я. Лише в тому випадку, якщо ці інститути перестають виконувати свої соціальні функції адекватним чином, в дію вступають державні інститути, і те лише на тимчасовій основі - доки «природні» канали не стануть діяти ефективно. У такій моделі основний акцент соціальної політики - на добродійності, суспільному вспомоществованії. Соціальні заходи держави адресуються т.з. що «істинно має потребу». Як видно з цього опису, даний тип соціальної політики досить простий. Він є наявністю системи компенсаційних заходів, направлених що має потребу. Яке-небудь радикальне втручання держави в економіку відсутнє. Таку модель можна умовно позначити як свого роду простий компенсаторний тип соціальної політики держави. Так само наголошується і наявність другої моделі, де гарантії соціального захисту надаються головним чином через страхування працівників. Втрата заробітку спричиняє за собою виплату компенсації, яка частково відшкодовує втрачений дохід. Величина соціальних виплат прямо пропорційна кількості і розмірам соціальних внесків, що виплачуються до державних (бюджетні і позабюджетні) фондів. Це модель набагато ширшої соціальної політики чим перша, але так само переважно пасивною, прямо не націленою на профілактику соціальних хвороб. Цю модель можна позначити як складний компенсаторний тип соціальної політики. (Слід зазначити, що розділення на «складний» і «простий» типи вельми умовно, на ділі в більшості випадків обидві описані моделі працюють разом, переплітаючись в різних конфігураціях, тому їх швидше слід розуміти невідривно одну від іншої, позначаючи як компенсаторний тип соціальної політики держави) [34].

Іншим типом соціальної політики є масштабніша система (характерна для Швеції і інших). Дана модель розглядає систему соціального добробуту як інтегрований інститут в суспільстві, що забезпечує універсальні послуги за межами ринку. Об'єктом цілеспрямованої політики виступає все населення. У ній немає прямої залежності між правом на соціальний захист і спеціальними виплатами. Соціальний захист передбачає надання матеріальній допомозі на рівні нормального життєвого стандарту. У цій моделі присутній перерозподіл економічних ресурсів від найбільш забезпечених груп до менш забезпеченим як цільовий принцип. Інша особливість моделі полягає в тому, що в главу її функціонування поставлена запобігання, профілактики випадків втрати індивідом соціальної стабільності. Це активний тип соціальної політики держави. Як видно з опису, дана модель найбільш складна і масштабна. Вона передбачає не лише прийняття ряду заходів компенсаційного характеру, але вимагає цілої об'ємної системи, що включає законодавчу базу, наявність особливих відомств як експертно-оцінних, так і податкових і інш. Цю модель можна позначити як розподільний тип. Таким чином, представлена класифікація виводить три моделі соціальної політики, які були зведені нами в двох типів, позначених як компенсаторний і розподільний. Питання про взаємодію цих два типом між собою вимагає розгляду ряду конкретних соціально-економічних моделей, властивих тій або іншій країні, проте вже на стадії попереднього розгляду ясно, що розподільний тип соціальної політики включатиме всі сторони компенсаторного типа. В той же час, компенсаторний тип може включати деякі елементи розподільного типа, оскільки навіть виплати малоімущим обов'язково проходіть через систему хоч би якого-небудь, хай і незначного, перерозподіли ресурсів від одних груп населення до інших. Безумовно, представлена тут класифікація не може претендувати на звання єдиної. Наприклад, ця класифікація не враховує тих реальних об'ємів грошових коштів, які de facto перераховуються на соціальні потреби, а саме від об'ємів цих засобів кінець кінцем залежить успішність і значущість будь-якого типа соціальної політики держави. Проте інформація про конкретний об'ємі грошових коштів, швидше є доповнюючою, як величина змінна. Більш того, певний тип соціальної політики, прийнятий в тій або іншій державі стимулює величину сум, що виділяються на соціальну політику. Тому система, що відповідає за розподіл соціальних засобів грає вирішальну роль в класифікації типів соціальної політики. Окрім об'ємів грошових сум, на додаток до типа соціальної політики, необхідно враховувати ще деякі моменти. Важливу роль грає інформація про місці, яке займає соціальна політика в економічній діяльності держави; характер її взаємин з економічною політикою, пріоритетності одній над іншою; доля витрат на соціальну політику у ВНП або ВВП; структура державної системи витрат, питання про переважання або соціальних послуг - освіти, житла, охорони здоров'я, або соціального забезпечення і так далі Розглянемо декілька прикладів, що ілюструють розподільного і компенсаторного типа пристрою соціального господарства. Одним з найяскравіших прикладів розподільного типа соціальної економіки - т.з. шведська модель. Цей варіант соціального пристрою суспільства почав формуватися в Швеції. Гарантії соціального захисту стали поширюватися на все населення. Шведська модель діяла незалежно від яких-небудь виплат і страховок, надаючи соціальний захист всім верствам населення. Допомога, що надається, забезпечувала соціальний захист населення на рівні нормального життєвого стандарту, надаючи громадянам можливість не втрачати свій рівень життя в разі яких-небудь обставин. Громадянам було надано майже безкоштовне медичне обслуговування, значні пільги надавалися хронічно хворим, безробітним і так далі Метою соціальної політики було забезпечення стабільно-високого рівня життя для всіх громадян незалежно від їх класової приналежності. Система соціальних гарантій дозволяла громадянам здобути безкоштовну середню і спеціальну освіту, проходження курсів професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки кадрів. У подальший період були досягнуті крупні успіхи в подоланні проблеми безробіття - в роки розквіту шведської моделі безробітних було всього 1,5%. Додатковою особливістю цієї моделі було те, що в главу її функціонування було поставлено завдання профілактики випадків втрати індивідом соціальної стабільності. Шведська модель, в цьому сенсі діяла активно і наступально. Зокрема були спроби прямої соціалізації частини прибутків приватного сектора через різні фонди трудящих і додання профспілкам менеджерських функцій в цих фондах, які до речі не виправдали себе. Крен профспілок у бік синдикалізму, що виявився в створенні цих фондів, був вже по суті справи виходом за рамки класичної шведської моделі і став одним з чинників її підривання. Поряд з цим різко розширилася ініційована бізнесом практика участі працівників в акціях підприємств, що підриває профспілкову політику солідарності. Із-за зміни соціальної стратегії бізнесу (відмова від загальнонаціональних інститутів узгодження інтересів з профспілками) модель багато в чому втратила свій макроконсенсусний характер. Соціал-демократична стратегія соціальних реформ, орієнтована на нарощування бюджетного перерозподілу доходів, розширення суспільного сектора соціальних послуг і зниження ролі ринку в соціальних стосунках (шляхом розширення соціальних гарантій особи за рахунок цих чинників), досягнувши визначених, порівняно високих рубежів реалізації, виявила в 80-і роки об'єктивну вичерпаність своїх можливостей. Социдарственних витрат у ВНП і визнати необхідність припинення зростання суспільного сектора, але і піти на комерціалізацію і приватизацію ряду соціальних служб. Посилилася орієнтація на ринкове рішення (замість політичного) цілого ряду соціально-економічних проблем. Зі всіх виводів, які можна зробити з розгляду шведської моделі, можна зробити один важливий вивід. Не втрачає свого значення такий важливий елемент соціальної політики шведської моделі в цілому, як активна політика зайнятості. І вона, напевно, найцікавіша для Росії з врахуванням майбутньої структурної перебудови російської економіки. Річ у тому, що в цілях структурної модернізації економіки і підтримки високого рівня зайнятості робочої сили величезна роль в Швеції відводиться прогнозуванню потреб економіки в кваліфікованих кадрах, планеруванню і підготовці цих кадрів. У шведській практиці підготовці підготовка цих кадрів не слідує за структурною перебудовою, а передує їй. Прикладом компенсаторного типа може служити соціальна політика в США. США пізніші, ніж європейські країни, ввели головні соціальні програми. Вже після війни там прийняли концепцію Welfare State, засновану на визнанні факту, що ринкова економіка не в змозі усунути нерівність. У такому вигляді соціальна політика проіснувала в Сполучених Штатах до середини 70-х років. Проте в кінці 70-х років сталося руйнування цієї системи стосунків. Багато соціальних програм було згорнуто унаслідок ускладнення фінансового стану країни. До середини 90-х років державний бюджет США мав істотний дефіцит при зростаючому об'ємі витрат на різні потреби (наприклад, військові). Як наслідок послідувало скорочення витрат на соціальні потреби. Останнім часом в рамках цієї системи відбуваються глобальні зміни. 2008-й рік США закінчили з 50-мільярдним дефіцитом. На сьогоднішній день залишається відкритим питання про те, якого типа соціальної політики повинна проводити Україна. По суті в сучасній українській дійсності жоден певний тип соціальної політики держави не сформований. У розумінні соціальної політики до цих пір діють стереотипи, що сформувалися ще в радянські часи. Сучасна соціальна політика України зводиться фактично до пенсійного забезпечення і мінімальних виплат найбільш незабезпеченої частини населення. Що проте склалася за багато десятиліття традиція вимагає введення в Росії масштабнішої - розподільної системи. Звичайно, в сучасних умовах подібні зміни в соціальній політиці навряд чи можливі. Більш того, для досягнення тактичних цілей держава сьогодні вимушена навіть підсилювати міру свого невтручання в проблему - введення єдиної ставки прибуткового податку тому свідоцтво. Проте сучасні проблеми Росії -все-таки тимчасове явище. Рано чи пізно економічне зростання стане достатнє для того, щоб приділяти даному питанню увагу, якої він дейтвітельно заслуговує. І держава повинна вже сьогодні уявляти собі, які саме заходи і кроки воно повинне робити тут. Для такої вистави ж необхідно визначитися, яку саме соціальну політику держава повинна проводити. Абсолютно ясно, що воно не може усунутися від вирішення соціальних проблем, надавши все на волю «ринкової стихії». Сучасні економічні системи за значний історичний час виробили значну кількість різних форм, в рамках яких відбувається регулювання тих або інших складнощів, що виникають в процесі взаємин власника і працівників. Слід визнати, що в сучасній західній економіці, за допомогою цих форм соціальні проблеми вирішуються більш-менш успішно.

 

 

Рис. 3.1. Модель взаємодії держави з підприємницьким сектором щодо подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю

 

У сучасній Україні жодна з цих форм не працює повною мірою. Із-за цього протиріччя між економічним і соціальним зростають до абсолютно неприродних розмірів, порушуючи баланс економічної і соціальної ефективності. В умовах тотального незадоволення населення умовами життя, простою майже половини всіх виробничих потужностей і широких можливостей істотного збільшення капіталу шляхом фінансових спекуляцій, представлена проблема залишається непомітною не лише в цілому, але і навіть в окремих своїх проявах. Економічний спад, що проте намітився в 2008-2009 роках, здатний загострити дану проблему вже в найближчому майбутньому. Саме тому необхідно виробити ефективну модель взаємодії органів державної влади та підприємницького сектору, щодо подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю.

Таким чином, зображена модель подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю сприятиме стимулюванню розвитку соціальної сфери країни. Так модель дістала назву трипартизм. У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства глибоко проникла в соціально-трудові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим механізмом. Світовий досвід переконливо засвідчує, що проблеми економіки і суспільного життя, в тому числі у сфері застосування найманої праці, вирішуються оптимально, якщо реалізується орієнтація не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтересів різних суспільних груп. Стрижнем соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укладення колективних договорів та колективних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень соціальними партнерами на всіх рівнях. Таким чином, за рахунок досягнення ефективної взаємодії в рамках соціального партнерства й буде вирішуватися проблема подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю.

Предметом соціального партнерства виступають колективні відносини між соціальними партнерами із участі трудових колективів у встановленні умов праці; з участі трудових колективів в управлінні організаціями, на яких вони працюють; щодо укладення і виконання колективних договорів та колективних угод на галузевому, регіональному, національному рівнях; щодо діяльності професійних спілок та інших представницьких органів трудового колективу в соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності об'єднань роботодавців; з вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів. До сфери соціального партнерства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; застосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, вимог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулюючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

Велику роль в процесі подолання протиріч між соціальною та економічною ефективністю та в регулюванні цього процесу з боку держави відіграють регіональні програми розвитку. Такі програми розробляються та приймаються виходячи із загальнодержавних стратегій розвитку промисловості, соціальної сфери тощо, а таож з урахуванням встановлених державою стандартів. Так, зокрема, обласні цільові програми слід розглядати як інструмент розвитку економіки Харківської області. Такі програми повинні бути двох видів: спрямовані на вирішення завдання стимулювання соціально-економічного розвитку (наприклад, забезпечення прискореного економічного росту в геостратегічно важливих регіонах країни) і спрямовані на вирішення завдання забезпечення відтворення ресурсів розвитку (у тому числі, на вирішення проблем кризових територій). У відношенні двох видів програм повинні бути вироблені вимоги ефективності відповідно до типології регіонів і специфікою розв'язуваних завдань. При цьому необхідно забезпечити перехід від підтримки конкретних регіонів до вирішення системних проблем. Обласна цільова програма регіонального розвитку повинна бути побудована за наступними принципами:

1) принцип взаємозв'язку та наступності програм. Програми та проекти на кожному етапі реалізації повинні бути взаємозалежні за завданнями;

2) принцип нарощування зусиль. Необхідно забезпечити відтворення ресурсів у процесі реалізації стратегії, тобто можливість використати на наступних етапах ресурси, що були створені на попередніх етапах;

3) принцип економії ресурсів. При розробці програми важливо, щоб ефект від її реалізації був ширше, ніж безпосереднє вирішення програмних завдань. Мова йде про створення загальних сприятливих соціальних, технологічних, інституціональних та організаційних умов, що підвищують загальну ефективність економіки, соціальної сфери;

4) принцип «середовищного впливу». Програми повинні бути спрямовані на формування умов для вирішення певного роду проблем (наприклад, міграції за рахунок створення найбільш сприятливих умов життєдіяльності та формування нових робочих місць), а не на пряме усунення проблеми;

5) принцип інфраструктурного забезпечення. Ефективність програм визначається змінами в організаційній та інституціональній сферах.

Враховуючи вищезазначене, основою реалізації цільових програм розвитку Харківської області покликана стати Стратегія економічного і соціального розвитку Харківської області на період до 2015 року. Головною метою стратегії є поліпшення якості життя населення за рахунок структурних змін економіки та підвищення конкурентоспроможності регіональної економічної системи.

Основними цілями реалізації стратегії нами передбачено:

1. Розвиток людського потенціалу.

Перш за все це має відбитися на збільшенні ефективності використання трудових ресурсів та підвищенні рівня життя населення, зокрема збільшення заробітної плати, наявних доходів на душу населення та виплат соціально незахищеному шару населення – пенсіонерам та інвалідам (рис. 2), за рахунок перегляду механізму формування та головних напрямів бюджетної політики на мезо- та макрорівнях.

Рис. 3.2. Динаміка наявних доходів населення, середньомісячної заробітної плати та середнього розміру пенсії, грн

 

Задеклароване вище має змогу бути реалізованим, якщо механізм бюджетних відносин регіону та держави на мезорівні не буде формуватися за залишковим принципом.

2. Раціональне використання природних ресурсів.

Вирішення кола проблем на загальнодержавному та регіональному рівнях, що пов’язані із власністю на землю, інститутом паушальних платежів та концесійними угодами.

3. Трансформація доходів у капітал і залучення інвестицій в економіку області.

Як показав аналіз європейського досвіду щодо державної амортизаційної політики, найбільш ефективним інструментом є селективне використання методу прискореної амортизації, що особливо стосується експортоорієнтованих підприємств та підприємств, які виготовляють продукцію, що може замінити імпорт. Необхідно активізувати роботу з формування правового поля щодо регулювання ринку цінних паперів, зокрема найбільш ефективного та динамічно зростаючого сегменту – ринку IPO.

4. Розвиток малого бізнесу як елементу структурної перебудови економіки та формування середнього класу.

Участь бізнес-асоціацій в процесі розвитку економічної системи області стає більш значущою, зокрема діяльність Торгово-промислової палати, яка є недержавним інститутом підтримки приватного бізнесу, в т.ч. й малого. На особливу увагу заслуговує необхідність перекласти частину функцій зі створення обласного валового продукту на підприємства малого та середнього бізнесу на засадах оптимізації оподаткування, адміністративних бар’єрів у процесі реєстрації. Встановлення довгострокових відносин на базі субконтрактних схем, переплетення капіталів, надання різнорідної фінансової чи консультаційної підтримки, укладення інших довгострокових угод забезпечують стійкість становища малого підприємництва, їх стабільні доходи, фінансові та інвестиційні можливості. На нашу думку, малий та середній бізнес може стати інструментом, який найшвидше абсорбує результати науково-технічного розвитку та має змогу сформувати необхідну фінансову базу для збільшення валових капіталовкладень в економічній системі галузі (рис. 3.3.).

 

Рис. 3.3. Динаміка валових капітальних вкладень, млн. грн

 

5. Формування високоефективного інноваційно-виробничого комплексу регіону

В умовах несприятливого інвестиційного клімату існує серйозна загроза нецільового використання коштів і пільг передбачених на розвиток інноваційної діяльності у відповідності до Закону України «Про інноваційну діяльність», поширення «фіктивних» інновацій, спрямування оборотних коштів підприємств до псевдоінноваційних.

Враховуючи наведене вище, доцільною є модифікація критеріїв виокремлення інноваційних підприємств, які також повинні будуватися на функціональному принципі, що відображатиме комплекс більш широких стратегічних завдань та національних інтересів. Це дозволило б від визначення у спеціальному законі технологічних пріоритетів перейти до більш гнучкої системи встановлення критеріїв відбору технологій та інноваційних проектів, які вже можуть здійснюватися передбаченими Законом України „Про інноваційну діяльність” уповноваженими інституціями. Серед таких критеріїв слід виокремити:

1) вплив проекту на умови життя та безпеку життєдіяльності людини, розвиток людського капіталу;

2) підвищення економічної ефективності виробництва, ресурсозбереження;

3) міждисциплінарний характер, розміщення в декількох секторах економіки;

4) досягнення світового рівня та міжнародної конкурентоспроможності, що надасть змогу збільшити частку підприємств, що впроваджують інновації та, відповідно, обсяг відвантаженої промислової продукції, в т.ч. відвантаженої на експорт;

5) посилення ролі регіону у національній економічній системі;

6) розвиток комунікацій і трансферу технологій.

Зазначена стратегія реалізовуватиметься в рамках двох часових етапів, яким притаманні наступні організаційні заходи:

Перший етап реалізації стратегії - 2010- 2012 рр.

1) створення виробництв із новітнім технологічним укладом, вихід на внутрішній і зовнішній ринки з наукоємною продукцією світового рівня;

2) збільшення обсягу інвестицій у розвиток інфраструктури;

3) покращення екологічної ситуації в Харківській області. Упровадження існуючих програм оздоровлення навколишнього середовища на екологічно неблагополучних територіях, у тому числі рекультивація земель;

4) застосування договірних засад у відносинах між Кабінетом Міністрів України та Харківською обласною радою по вирішенню найбільш актуальних соціально-економічних проблем регіону.

Другий етап реалізації стратегії - 2012- 2015 рр.

1) поліпшення показників людського розвитку та підвищення життєвого рівня населення, підвищення просторової та кваліфікаційної мобільності населення, забезпечення відтворення населення і стабілізації його чисельності, як у регіоні, так і на окремих територіях. Визначення параметрів державної підтримки регіональних програм із створення місцевих модулів генерації знань (розвиток виробничо-технологічної інфраструктури інноваційної діяльності - технопарків, інноваційно-технічних центрів, бізнес-інкубаторів);

2) подолання диспропорцій у розвитку окремих територій області;

3) проведення моніторингу результатів реформ на предмет їх ефективності та доцільності коригування з метою визначення пріоритетів регіонального розвитку на наступну довгострокову перспективу.

Результатом провдження даної прогнрами має сатити підвищення реального, а не статистичного чи середнього, рівня забезпеченості та добробуту населення та підвищення рівня соціально-економічної ефективності підприємницького сетору регіону.

Висновки

 

Економічна ефективність визначається як результативність виробництва, співвідношення між результатами господарської діяльності й витратами праці. Економічну ефективність можуть характеризувати: продуктивність праці, фондовіддача, і матеріалоємність продукції. У масштабах суспільства економічна ефективність - це частка національного доходу у виробленому національному продукті.

Необхідно розрізняти рівні визначення ефективності. Так економічна ефективність на макроекономічному рівні - це відношення виробленого продукту (ВВП) до витрат (праця, капітал, земля) мінус одиниця. Причому, можна окремо оцінювати ефективність капіталу, ефективність праці, і ефективність землі (надр) як засобів виробництва.

Економічна ефективність на мікроекономічному рівні це також відношення виробленого продукту одним суб'єктом господарської діяльності до витрат на виробництво продукції мінус одиниця. Розходження в даному випадку полягає в тім, що до макрорівня відноситься крім виробленої продукції ще й надані послуги. Економічна ефективність – це не будь-яка результативність виробничої діяльності, а дохідність, прибутковість роботи підприємства. Особливо важливе таке розуміння цієї економічної категорії в умовах ринкової конкуренції, тому що не всякий результат виробництва є позитивним.

Соціальна ефективність виражає відносини, що носять корисний суспільний характер. Соціальна ефективність це корисність не тільки для окремого індивіда чи для якоїсь окремої групи, а для основної маси людей, що складають трудящі, наймані робітники, без яких неможлива робота підприємств, одержання прибутку підприємцем.

Метою соціальної ефективності на відміну від економічної є одержання соціального ефекту. Соціальним ефектом є задоволення як матеріальних, так і духовних потреб людей. На макрорівні соціальним ефектом є задоволення потреб більшості членів суспільства. На мікрорівні – задоволення потреб працівників підприємства.

Для подолання протиріччя між економічною і соціальною ефективністю роботи підприємств в Україні необхідно використовувати досвід розвинутих країн. В економічній літературі наведені дані, що свідчать про досягнуті успіхи у зближенні економічної і соціальної ефективності підприємства. У цьому процесі основну роль відіграє держава. Слід зазначити, що втручання держави в подолання протиріччя явно недостатньо. Необхідно, щоб деякі заходи здійснювалися безпосередньо самими підприємствами і з їх ініціативи. Адже, незважаючи на зростання ролі державного регулювання, підсилюється соціальна нерівність, поширюється безробіття, руйнується навколишнє середовище і відбуваються інші негативні явища. Таким чином, основою змін в області управління на підприємствах України повинно бути створення єдиної служби управління персоналом, що об'єднає функції відділів: кадрів, праці і заробітної плати, підготовки кадрів, техніки безпеки і соціально-психологічних проблем.

Не менш важливим чинником, що впливає на соціально-економічну ефективність є оновлення капіталу і розвиток виробництва на базі досягнень науки і техніки. Відображенням стану цього фактора є відносна величина інноваційних інвестицій, що показує частку вкладених коштів на дані цілі в загальній вартості основного капіталу. Своєчасне оновлення капіталу і розвиток виробництва на базі досягнень науки і техніки є базою для створення ергономічних і естетичних умов праці, підвищення його техніки безпеки.

Велику роль у подоланні проблеми взаємопоєднання соціальної та економічної ефективності відіграє державне регулювання. Державне регулювання — це майже всі функції держави, пов'язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання економіки. Водночас з огляду на наявні особливі умови реформування вирішуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ.

Крім держави на соціальну ефективність зокрема мають великий вплив підприємці. Що ситуація відносно впливу підприємницького сектору на соціальну складову розвитку території характеризується достатньо позитивними тенденціями, звісно з урахуванням наслідків економічної кризи. Однак, саме за рахунок підприємницького сектору та його активної діяльності ці наслідки для конкретної території можуть бути поолані в найкоротші терміни. В данному випадку багато чого буде залежати від економічного розвитку території та економічної ефективності підприємств, що є її передумовою. Аналіз показав, що в середньому від 7% до 12% з загальної величини прибутку підприємства різних галузей направляли в 2008 та 2009 роках на соціальні заходи. Через наслідки економічної кризи, що мала місце в 2008-2009 роках, велика кількість грошей направлени підприємствами на соціальні заходи бли спрямовані головним чином на виплату вихідних допомог та компенсацій.

Сучасні економічні системи за значний історичний час виробили різні форми, у рамках яких відбувається регулювання тих або інших складностей, що виникають у процесі взаємин власника й працівників. Варто визнати, що в сучасній західній економіці, за допомогою цих форм соціальні проблеми вирішуються більш-менш успішно. У сучасній Україні жодна із цих форм не працює повною мірою.