Національні традиції та їх роль у вихованні дітей

 

В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі одвічні традиції - трудові, моральні, естетичні тощо. Народні традиції - це форми діяльності та поведінки людей, звичаї, правила, цінності, уявлення, які мають міцне історичне коріння та передаються з покоління в покоління. Традиції створюються на основі тих форм діяльності, які не раз підтвердили свою ефективність, суспільну вагу та індивідуальну користь. Традиції і звичаї бувають ро-динно-сімейні, регіональні й загальнонаціональні. Серед численних традицій та звичаїв чільне місце належить культуротворчим і духовнотворчим, політичним і державотворчим. Традиції, звичаї та обряди об'єднують минуле й майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують етнічну спільноту людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні одвічні духовні підвалини розвитку народу, нації, які втілюють у собі найкращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому та естетичному житті.

Роль традиції у розвитку людства Г. Ващенко порівнював із роллю пам'яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам'яті полягає у збереженні набутого досвіду. Коли б людина не володіла пам'яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень та думок, вона не тільки б не рухалась уперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй змогу успішно пристосовуватись до умов життя й боротися за своє існування.

Осердям українських виховних традицій є духовні здобутки і народні ідеали, пов'язані з народним світоглядом, релігією, мораллю та історією українського народу. Як твердить професор О. Вишневський, і з ним не можна не погодитись, «виховні традиції мають вирішальне значення для відродження національного характеру - в людині і в народі».

Зважаючи на особливу значущість книги О. Вишневського «Сучасне українське виховання», спробуймо коротко викласти основний зміст її розділу «Українська виховна традиція», в якому він пише, що «вічно живим оберегом наших виховних традицій була українська сім'я, передусім селянська». В українській сім'ї завжди визнавали культ предків, панувала пошана до дідуся й бабусі, до батьків. До них діти зверталися на «Ви». Така атмосфера забезпечувала відчуття цілісності родоводу [9, 43].

Утвердженню сімейних вартостей сприяло святкування релігійних свят. Актом гуманістичного виховання був звичай, за яким діти носили святу вечерю бабусі, хрещеним батькам, родичам, бідним сусідам. Стосунки у сім'ї завжди характеризувалися демократизмом і добрим гумором. Українська мати залишалася головним вихователем і носієм народних традицій та звичаїв.

Виховання в сім'ї має вирішальне значення за тієї умови, коли в сім'ї панує українська культура та мова, різні звичаї, якщо батьки виявляють прихильність до всього українського - до пісні, книжки, одягу, влаштування помешкання тощо. Лише в цьому разі діти сприймуть народні традиції і передадуть їх своїм дітям.

Ось які виховні засади і головні вартості українських традицій визначає О. Вишневський [9, 78]:

. Українську народну педагогіку, народну творчість, звичаї, обряди пронизує філософія боротьби добра та зла. У народних казках, оповіданнях, думах завжди перемагає добро.

. Українське національне виховання завжди ґрунтувалося на християнських засадах. Церква завжди була духовним осереддям життя громадян, що надто впадає в око під час святкування великих релігійних свят.

. Наші предки були закохані у свою землю. Любов до Батьківщини, рідної землі, віри пронизувала всі ланки виховання. Не через силу, а через колискову пісню, народну думу, через молитву за Україну і до України через жертовні та героїчні вчинки входило в душу дитини почуття патріотизму.

. Наші предки жили у злагоді з природою, відчували себе її частиною. З далеких часів бере свій початок любов українця до Матері-Природи.

. Український народ завжди приділяв велику увагу тіловихованню. Запорізька Січ була колискою і духовного, і фізичного становлення оборонця Батьківщини. З поняттям тіловиховання пов'язувалося також знання народної медицини, характерне для наших предків довгожительство.

. Український народ завжди вирізнявся працьовитістю, бо сам землеробський спосіб його життя спонукав до того, аби дітей рано залучали до праці. Культ працьовитості позначився на настановах Володимира Мономаха: «Лінощі мати всьому: що людина вміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться; поступаючи добре, не смійте лінитися ні на що добре... хай не застане вас сонце в постелі».

. Українська виховна традиція характеризується прагненням соціальної гармонії. Цьому сприяла глибока віра наших предків у перемогу добра, в чесність, щирість і правдивість.

Головне завдання народної педагогіки - навчити відчувати і розуміти красу у різних її проявах, забезпечення єдності між естетичним розвитком дитини та її моральним, фізичним вихованням і трудовою підготовкою, формування потягу до художньої творчості.

Народне виховання спрямоване на те, щоб дитина не тільки розуміла красу, а й активно вносила її в оточуючий світ, побут, працю, вміла розрізняти прекрасне і потворне в сім’ї і суспільстві.

Народна педагогіка вчить краси у спілкуванні, привчає дітей бути чемними, ввічливими під час розмови. Правила спілкування формує мовний етикет - усталені норми поведінки, ввічливості, вироблені в живій мовній практиці народу. Народні поради виражені в таких афоризмах, як: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово - виконуй його», «Слухай тисячу разів, а говори один раз». Існують природні джерела прилучення дітей до прекрасного. Це - оточуючий світ, праця, любов до своєї землі. Природні явища - схід і захід сонця, метеоритний дощ, зорепад, веселка - хіба можна збагнути все це!

Одним з важливих факторів виховання дітей є краса побуту, виховання у дитини здатності розуміти і відчувати мистецтво, прилучатися - до активної художньої творчості. В оселі головне не багатство, а охайність, зручність меблів, наявність затишних куточків для відпочинку.

До краси побуту народна педагогіка відносить етикет щоденного спілкування в сім’ї, оздоблення житла, традиції, звичаї та обряди. Доброї народної традиції в сім'ї дотримуються батьки, коли дбають, щоб їхні діти росли чемними, зібраними, організованими, працьовитими.

Народна педагогіка надає великого виховного значення українським національним святам. Вони належать до групових, фронтальних форм виховання підростаючого покоління. Молодші школярі виявляють природний потяг до громадського життя. Вони самі стихійно групуються, об'єднуються для проведення спільного дозвілля, розваг.

Всі свята можна поділити на дві групи: традиційні та календарні, сезонні [10, 23].

Національні свята переважно пов'язані з сезонами, порами року. Восени святкують обжинки; взимку - Святого Миколая, різдвяні свята, колядки, щедрівки; весною - веснянки, гаївки, Великдень; влітку - зелені свята, Івана Купайла, Спаса.

З початку березня по кінець червня здійснювалися весняні свята та обряди. Головними тут були зустріч весни-красни, вітання пробудження природи, забезпечення родючості землі. Мали місце спалення зими - Мари, ритуальне обливання водою, розваги юнаків, дівчат.

Навесні пробуджується земля, оживає природа, а з нею - радісні надії та клопоти хлібороба. Після холодних коротких днів і довгих зимових вечорів, що минали у тісних хатах за роботою, молодь діставала нарешті можливість вийти на залиті сонячним світлом левади.

Кажуть, весну приносять на своїх крилах птахи. Коли природа вдягалася в буйну зелень, люди, починали готуватися до веснянок і гаївок. Справляли їх переважно в квітні або травні. Це залежало від того, якою була весна - ранньою чи пізньою. Тому в Україні здавна повелося випікати о цій порі з тіста жайворонків. Діти носили жайворонків по селу й закликали весну: «Весно, весно красна, прийди, весно, з радістю, з великою милістю!» Люди одягали святкове вбрання, збиралися на луці, бажали одне одному вчасно вибрати ниву, засіяти її та діждатися щедрого врожаю.

Хлопці виготовляли зиму-опудало із соломи, вдягали його в старе лахміття і вкопували посеред левади. Сюди ж сходилися дівчата у вишитих сорочках із віночками на голові; хлопці спалювали солом'яну ляльку, що означало: весна остаточно переборола зиму.

На розлогій луці дівчата водили хороводи, співали пісень. Серед найцікавіших дійств були забавні сценки „Кривого танцю”, «А ми просо сіяли», «Мак», «Занадився журавель до бабиних конопель» та ін. Учасниці веснянок не тільки співали, а й відтворювали сценки, як треба розпушувати землю, засівати її, прополювати сходи, збирати врожай.

Веснянки та гаївки починалися й закінчувалися масовими хороводами. Дівчата брались за руки і робили два великих кола. Посередині, заквітчана зеленню і першими весняними квітами, стояла Весняночка (в деяких місцевостях її називали Подоляночкою).

Сценарій весняного свята «Зустріч жайворонка» наведено в додатку А.

Згадуючи весняні свята, неможливо обійти увагою «Великдень - свято всіх святих». Одна з легенд оповідає, що коли Христос народився, сонце світило дуже сильно, один день тривав тиждень. А коли Христова розіп'яли - день поменшав.

На Великдень Христос воскресає. День знову стає великим. Великдень відзначається у першу неділю після весняного рівнодення й випадає в різні дні в період з 22 березня по 25 квітня за старим стилем [42, 54].

У п'ятницю печуть паску, святять її у церкві, їсти несвячену - гріх. Навіть господиня, витягуючи паску з печі, не куштує її, щоб не порушити народної традиції.

У великодню суботу фарбують крашанки і розмальовують писанки - яйце в слов'ян було символом перемоги життя над смертю. Парубки дарують писанки і крашанки дівчатам, батьки роздають їх дітям.

Не прийняти від когось в дарунок писанку чи крашанку означає дуже образити того, хто дарує її. Писанка - це весняне свято доброзичливості.

Серед народних свят, які відзначаються влітку, найулюбленішими купальські. Вони здавна були в Україні не релігійним, а народним святом Природи, коли люди купалися, тобто збиралися докупи, купалися і запалювали вогнища, наче очищаючись вогнем і водою.

З самого ранку селом ходять дівчата-підлітки з оберемками польових і лісових квітів, плетуть з них вінки. Перед заходом сонця на вигонах, біля річок збираються дівчата з квітами та вінками в руках. Хлопці приносять зрубану розлогу вербу. Це Купайло. Дівчата обмітають навколо, верби галявину, Посипають її чебрецем, м'ятою та іншими квітами, а гілки заквітчують васильками, чорнобривцями, червоним маком. На самім вершечку - вінки з калини та барвінку. Подруги надівають вінки, стають навколо верби, беруться за руки і, повільно кружляючи в хороводі, співають купальські пісні. Неподалік хлопці бігають. Дівчата запалюють «гільце» - невеличке деревце й танцюють навколо нього, промовляючи діалог з Іваном Купайлом.

Наприкінці топлять Купайла, а дівчата тікають від нього і кидають у воду віночки.

Восени завжди святкується закінчення збору врожаю. Традиційно жнива вінчає прекрасне свято обжинки. Зібравшись великим гуртом, люди славлять працю хліборобів, щедрий урожай. Свято починається на полі. Здавна ведеться у кінці ниви залишати невеличкий невижатий клаптик пшениці або жита, який в народі називають «бородою» або «козою». Його старанно обкопують, перев'язують стрічкою, а зерно витрушують на землю, щоб нива добре родила й на майбутнє. Біля цієї «бороди» збираються женці, звивають останній сніп - обжинок - і наряджають його. Роблять ще маленький снопик з парної кількості колосків (20-30), перев'язують червоним шовком, прикрашають кетягами калини («Спасова борода» або «коза»). Найкращій трудівниці дарують вінок з колосків - символ закінчення жнив, символ краси і величі праці.

Велику роль у формуванні дитячого колективу відіграють народні ігри. Це своєрідна школа виховання, що сприяє розвитку таких моральних якостей, як дисциплінованість, організованість тощо.

Багата й різноманітна творчість нашого народу, невичерпна криниця українського фольклору. Вчитель має постійно черпати з неї духовність, розмаїття рідної мови, культуру й традиції.