Подивитись на речі, пристосувати теологію і теософію до більш відкритого погляду.

Саме тоді було завершено будову теологічної системи християнства, яка стала

Догмою й утримувалась без суттєвих змін аж до часу Реформації.

Християнська теологія у своєму розвитку не могла не спиратись на античний

Спадок — цього вимагали елементарні потреби повсякденного життя, нагромаджений

Досвід освіти, політичних стосунків, культурних процесів. Античність утвердила у

Свідомості освічених верств міцні раціоналістичні засади, струнку логіку мислення,

Нехтувати якими було неможливо. Над християнською доктриною постійно тяжіла

тінь дуалізму — сприйняття доктрини на віру чи осягнення віри розумом! Проблема

Зводилась до непростого положення: вірити, щоб зрозуміти, чи розуміти, щоб

Вірити? У рамках між вірою і розумом розвивалась середньовічна християнська

Думка. До певного часу вказана суперечність цілком мирно співіснувала під

Прикриттям християнського універсалізму.

Антична традиція була внесена до християнськрї теології працями видатного

вченого і державного діяча Боеція (480-524). Його головна праця “Втіха філософією”

Була адаптацією античного спадку до засад нової християнської ідеології (хоча Ісуса

Христа він жодного разу не згадує). Завдяки їй Арістотель і його твори стали

Панівними у шкільній освіті, а значить й у свідомості. По-новому цей синкретизм

Античної філософії і християнської теології здійснив у ХІІІ ст. Фома Аквінський,

Який поєднав теологію з логікою і, тим самим, розширив простір розумового

Пізнання віри.

Як і в будь-яких ідеологіях, у християнській теології існувало два рівні:

Рівень усної проповіді, — масової, фольклорної, народної, — і рівень писемної,

Вченої культури. Спрямовуючу, так би мовити “методологічну”, роль відігравала

Література другого рівня.

Характерною рисою християнської теології був символізм: оперування

Символами, які створювали певні стандарти (стереотипи) сприйняття та пояснення

Світу. Ці символи були поєднанням божественого і земного. Наприклад, біла троянда

Означала образ Діви Марії, сонце — папу римського, місяць — імператора, храм —

Образ світу тощо. Першоосновою символіки була Біблія, яка давала підстави до

Символічного, алеґоричного розуміння багатьох духовних і мирських справ. У

Підсумку, кожний предмет оточуючого світу розглядався алеґорично, тобто так, що

Його можна було розуміти як поєднання реального і трансцендентного. Внаслідок

Цього середньовічна людина жила у дуже складному світі, який включав і емпіричні

Речі, і фантазії. За явищами реальності приховувалися незримі образи і значення,

Котрі треба було відгадувати й тлумачити (числа 3 і 7 мали окультне значення,

П’ятниця — особливий день тижня і т.д.). Відповіді усіх загадок слід було шукати у

Біблії, котра, у свою чергу, вимагала складного і неоднозначного тлумачення, часом

На межі спекуляцій. Тлумачення біблійних текстів стало головним завданням

Теології, яка в цьому занятті прагнула знайти шлях до божественої істини. Символізм

Набув значення фундаментальної риси й інструменту сприйняття дійсності з

Допомогою провіденціалізму — за усім слід було бачити божествений промисел.

Усе інтелектуальне життя середньовічної Європи зосереджувалось у церквах

І монастирях, котрі займались поширенням писемності, теології і християнської

Літератури. Щодо історії, то тогочасні вчені — виключно священики і ченці —

Опрацьовували три типи творів: 1) трактати з теологічним обґрунтуванням ідеї історії

В дусі провіденціалізму; 2) аннали і хроніки із записом найважливіших подій

Релігійного та політичного життя; 3) агіографічну літературу — житія святих,

Мучеників і праведників з ухилом до виховного впливу.

Найбільш елітарними були загальні праці теологічного плану, що